Соціалістичний реалізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
«Батьківщина-Мати» в Києві, виконана в дусі соціалістичного реалізму

Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, перша назва пролетарський реалізм, інша назва монументальний реалізм рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві для позначення художнього методу та стилю, що панував у СРСР з 1930-х.

В соцреалізмі вбачали «естетичне вираження соцусвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соцсуспільства»[1].

На думку Ганса Гюнтера, соціалістичний реалізм був варіантом монументалізму[2].

Про появу нового методу першим заявив Анатолій Луначарський, який ще у 1906 році назвав його «пролетарським реалізмом». В Україні «пролетарський реалізм» пропагували теоретики ВУСПП (Б. Коваленко). В 1924 році Олексій Толстой запропонував інший термін — «монументальний реалізм»[3]. У 1932 році з ініціативи Івана Гронського з'явилася назва «соціалістичний реалізм». Автори усіх трьох термінів наголошували на тому, що новий художній стиль продовжує традиції реалізму XIX сторіччя, і є таким чином альтернативою модерністським течіям — таким як символізм, експресіонізм, абстракціонізм, конструктивізм тощо. Реалістична складова в соцреалізмі не була визначальною, на думку Андрія Синявського, який розглядав радянське мистецтво швидше як своєрідне переосмислення класицизму[4], Ганс Гюнтер виокремлював як окремі риси стилю народність, героїзм та монументальність[2] (звідси й загальна назва стилю — монументалізм).

Визначними представниками соцреалізму вважають письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. О. Шолохова, режисерів К. С. Станіславського, С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженка, композиторів С. С. Прокоф'єва та Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років), живописців Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, скульпторів С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматурга В. В. Вишневського тощо.

Утвердження стилю[ред. | ред. код]

Термін «Соціалістичний реалізм» було закріплено на 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934), на якому М.Горький говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей:

«Соціалістичний реалізм стверджує буття як діяння, як творчість, мета якого - безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здібностей людини заради перемоги його над силами природи, заради його здоров'я й довголіття, заради великого щастя жити на землі[5]

Діячі інших ділянок мистецтва (театр, образотворче мистецтво, кіно, музика), теж об'єднані в творчих спілках, слідом за письменниками визнали соціалістичний реалізм як основну творчу мето́ду в мистецтві. Згідно з ухвалою І з'їзду письменників СРСР,

«Соціалістичний реалізм вимагає від митця правдивого історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності мусять сполучатися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих у дусі соціалізму. Соціалістичний реалізм забезпечує мистецькій творчості виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів».

Особливості соціалістичного реалізму[ред. | ред. код]

Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно.

Можна розрізнити кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму:

  • За війни у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка). Тривання воєнної тематики: «Переяславська Рада» (І — II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві — «Переяславська Рада» М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою — навіки з російським народом» М. Хмелька (1951 — 54) тощо.
  • В останні роки соціалістичний реалізм ізолювався від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці ревізіонізму західних комуністичних теоретиків («Realiste sans rivages» P. Ґароді й ін.).

Критика[ред. | ред. код]

Український маляр, член Спілки художників України Степан Луцик дав наступне визначення напрямові: «Соцреалізм явився штучним витвором немистецького походження, „методом“ — як офіційно названо його, — для перестроєння мистецтва всіх народів Радянського Союзу на рейки соціалістичного будівництва та большевицької пропаганди з виключною орієнтацією на всеросійське мистецтво. З другого боку, це засіб нищення національно відрубних мистецьких культур поодиноких народів».[6]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Социалистический реализм в БСЭ. Архів оригіналу за 9 грудень 2014. Процитовано 25 липень 2019. 
  2. а б Гюнтер Х. Тоталитарное государство как синтез искусств// «Соцреалистический канон». — СПб, 2000. — с.7-15
  3. Зеленська А. В. Монументалізм як основа мистецтва сталінської доби
  4. АНТОЛОГИЯ САМИЗДАТА :: Что такое социалистический реализм. antology.igrunov.ru. Процитовано 2021-02-22. 
  5. Первый Всесоюзный съезд советских писателей. Стенографический отчёт, 1934, с. 17
  6. Луцик С. Українські мистці у зіткненні з соцреалізмом// Наші дні. — 1942. — ч. 3, с. 8

Література[ред. | ред. код]

  • Трипільський А. Про красу мистецтва. К. 1959;
  • Крижанівський С. Соціалістичний реалізм — творчий метод радянської літератури. К. 1961;
  • Питання соціалістичного реалізму, зб. І — V. К. 1961 — 75;
  • Довженко О. Твори в п'яти томах, т. IV, К. 1965;
  • Матеріали до вивчення укр. літератури, т. V, ч. 2. К. 1966;
  • Овчаренко О. Соціалістичний реалізм і сучасний літературний процес. К. 1971;
  • Шамота М. Гуманізм і Соціалістичний реалізм. К. 1976.
  • Роготченко О. Соціалістичний реалізм і тоталітаризм. К. 2007
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.

Посилання[ред. | ред. код]