Соціалістичний реалізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
«Батьківщина-Мати» в Києві, виконана в дусі соціалістичного реалізму

Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що являє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства»[1]. Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. О. Шолохова, з театрами К. С. Станіславського і В. Е. Мейєрхольда, кінематографічними роботами С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, музикою С. С. Прокоф'єва (головним чином радянський період творчості) та Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років), живопис Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, Р. Гуттузо, скульптура С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматургія Б. Брехта, В. В. Вишневського.

Витоки[ред.ред. код]

Попередниками соціалістичного реалізму вважають революційних поетів 19 століття (Г.-Л. Веєр, Е. Потьє), російських революційних демократів (Віссаріон Бєлінський, Микола Чернишевський, Микола Добролюбов). До певної міри до таких попередників в українській літературі зараховують штучно названих теж «революційними демократами» — І. Франка, Лесю Українку, М. Коцюбинського.

Тим, хто ще перед 1917 заклав основи соціалістичного реалізму, а за радянського часу був головним його творцем, визнають М. Горького. Поки шукання уніфікованого стилю вивершилося в соцреалізмі, в Україні теоретики ВУСПП (Б. Коваленко) пропагували «пролетарський реалізм».

Становлення[ред.ред. код]

Термін «Соціалістичний реалізм» у радянській пресі вперше з'явився в 1932 році («Літературна газета», 23 травня) і було закріплено на 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934), на якому М.Горький говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей:

«Соціалістичний реалізм стверджує буття як діяння, як творчість, мета якого - безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здібностей людини заради перемоги його над силами природи, заради його здоров'я й довголіття, заради великого щастя жити на землі[2]

Діячі інших ділянок мистецтва (театр, образотворче мистецтво, кіно, музика), теж об'єднані в «єдиних творчих спілках», слідом за письменниками визнали соціалістичний реалізмз як основну творчу методу в мистецтві. Згідно з ухвалою І з'їзду письменників СРСР,

«Соціалістичний реалізм вимагає від митця правдивого історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності мусять сполучатися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих у дусі соціалізму. Соціалістичний реалізм забезпечує мистецькій творчості виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів»
.

Особливості соціалістичного реалізму[ред.ред. код]

Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно. «Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «антирадянська пропаганда й агітація». Звідси такі відомі в радянській літературі і мистецтві явища, як «лакування дійсності» і «теорія безконфліктності», тобто зображення дійсності в рожевих фарбах. Боротьба проти цих явищ, що часом спалахує за періодів відносної лібералізації режиму (хрущовська «відлига»), не дає жаданих наслідків, бо вони органічно прикметні соціалістичному реалізму.

Потреба маскувати фальш у змісті витворила специфічні мистецькі особливості, притаманні всій літературі і мистецтву соціалістичного реалізму. У літературі — перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь (типові з цього погляду і твори найкращих прозаїків — О. Гончара, П. Загребельного й ін.), при одночасному збідненні літературної мови до обсягу газетної лексики, штучний пафос, іноді з ухилом у сентиментальність (романи М. Стельмаха, біографічні повісті й оповідання Ю. Мартича тощо), дидактизм і моралізаторство.

В образотворчому мистецтві теж пафос, виписування до фотографічної точності образів, з наче застиглими на моментальній фотографії позами й жестами, замилування пишними мундирами й інтер'єрами тощо.

Відповідно до змін, яких зазнавала в своєму розвитку радянська система, можна розрізнити кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму, на огляді яких легко помітити, що твердження, ніби він «забезпечує виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів», — не відповідає дійсності.

За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 — 41) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.

За війни у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І — II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві — «Переяславська Рада» М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою — навіки з російським народом» М. Хмелька (1951 — 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення.

Характерно, що й літературно-мистецька творчість відродження 50 — 60-их pp. 20 століття переслідувана за несполучність з канонами соціалістичного реалізму і, всупереч статутним твердженням про свободу вибору стилів, під виглядом «формалізму», «абстракціонізму», «модернізму» було заборонено все нове в творчості як несполучне з методою соціалістичного реалізму.

В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці «ревізіонізму» західних комуністичних теоретиків («Realiste sans rivages» P. Ґароді й ін.).

Теоретики соціалістичного реалізму посилаються на висловлювання К. Маркса, Ф. Енґельса, В. Леніна, резолюції з'їздів КПРС і на Л. Брежнєва. Численна література про Соціалістичний реалізм, створена за останні десятиліття радянської доби, відзначається крайнім догматизмом і зводиться до коментування штучно дібраних цитат із зазначених джерел.

Контроль за літературою[ред.ред. код]

Від початку створення СРСР, радянська влада приділяла значну увагу контролю за ідейно-політичним змістом художньої літератури, творів мистецтва, ­матеріалів радіопередач. Ще в 1922 р. в СРСР з'явилися спецфонди бібліотек, призначені для зберігання «ворожих» і «шкідливих» видань [3].

У 1930 році Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення «звільнити центральний апарат Головліту від роботи з попереднього перегляду друкованого матеріалу». Для цього був створений інститут уповноважених Головліту при державних і суспільних видавництвах, радіомовних організаціях, телеграфних агентствах, поштамтах і митницях. З 1931 року за пропуск до друку секретних, «антирадянських або викривляючих радянську дійсність» матеріалів уповноважені несли відповідальність аж до карної.[4] Як відзначає Г.Жирков, «уперше в практиці держави, так ще соціалістичного, була уведена одночасно й гласно попередня й наступна цензура»[5].

Заборонені цензурою книги вилучалися з бібліотек і знищувалися. Так, за спогадом А.Блюма, протягом липня 1935 року «500 перевірених комуністів Ленінграда перевірили 1078 бібліотек і книгарень , вилучили близько 20 тисяч книг, які були спалені на сміттєспалювальній станції». У 1948 р. органи цензури в рамках контролю за діяльністю бібліотек зобов'язали вилучити 1,1 млн примірників "політично шкідливої" літератури. З читацького обігу вилучалися книги еміг­рантів, репресованих авторів, видання релігійного змісту, а та­кож книжки, в яких містилися фотографії, цитати з праць, позити­вні згадки про "ворогів народу".[3]

Переслідування інакодумців[ред.ред. код]

Утвердження соціалістичного реалізму в літературі й мистецтві супроводжувалося репресіями, у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури іншими заходами близько 300 письменників: ліквідовано найвизначніших українських митців (М. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, В. Седляр, І. Падалка і багато ін.), а їх твори знищено, як знищено багато творів і тих, хто пережив репресії (наприклад, велику серію портретів А. Петрицького).

Такої самої руїни під гаслами утвердження соціалістичного реалізму зазнав театр: фактична ліквідація «Березоля» і фізичне знищення його творця Л. Курбаса, як і головного драматурга цього театру М. Куліша, заслання найкращих акторів (Й. Гірняк).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Социалистический реализм в БСЭ
  2. Первый Всесоюзный съезд советских писателей. Стенографический отчёт, 1934, с. 17
  3. а б Гриневич В. А., Даниленко В. М., Кульчицький С. В., Лисенко О. Є. Україна і Росія в історичній ретроспективі. Том.2. Ч.3.5, "Провінціалізація української культури
  4. Александр Данилов. Главукрцензура // 2000 : еженедельник. — 2007. — № 39 (383).
  5. Жирков, Геннадий Васильевич. Партийный контроль над цензурой и ее аппаратом // История цензуры в России XIX—XX вв. Учебное пособие. — М.: АСПЕКТ ПРЕСС, 2001. — 358 с. — ISBN 5-7567-0145-1

Література[ред.ред. код]

  • Трипільський А. Про красу мистецтва. К. 1959;
  • Крижанівський С. Соціалістичний реалізм — творчий метод радянської літератури. К. 1961;
  • Питання соціалістичного реалізму, зб. І — V. К. 1961 — 75;
  • Довженко О. Твори в п'яти томах, т. IV, К. 1965;
  • Матеріали до вивчення укр. літератури, т. V, ч. 2. К. 1966;
  • Овчаренко О. Соціалістичний реалізм і сучасний літературний процес. К. 1971;
  • Шамота М. Гуманізм і Соціалістичний реалізм. К. 1976.
  • Роготченко О. Соціалістичний реалізм і тоталітаризм. К. 2007
  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.

Посилання[ред.ред. код]