Спалення

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Спалення на вогнищі Яна Гуса (1415)

Спалення — метод смертної кари шляхом живого спалення на вогнищі, відомий ще з античності. Про нього згадують Геродот[1], Плутарх[2] та Сенека[3]. Це покарання застосовувалося з античності, упродовж Середньовіччя та до XIX століття. Спосіб виконання кари полягав у прив'язуванні засудженого до стовпа, складанні купи деревини та підпалі.

Іноді трупи засуджених, яких страчували іншими способами, наприклад повішенням чи задушенням, спалювали на вогнищі. Це означення є вузьким, оскільки враховує спалення живої людини (на відміну від кремації, коли спалюють тіло померлого, часто також на кострі).

Люди, спалені на вогнищі[ред. | ред. код]

Засудженими були християни, яких звинувачували в єресі (єретики), інакомислячі та жінки, що мали справу з магією (відьми), євреї. Окрім того, це покарання застосовували до невдалих прокурорів[4] та звичайних злочинців (наприклад, фальшивомонетників).

Деякі люди, засуджені до спалення на вогнищі:

Кремація та спалення[ред. | ред. код]

Спалення тіла померлої людини, або кремація, застосовували та продовжують це робити в деяких культурах та релігіях, наприклад в індуїзмі. Це давня індоєвропейська практика, тому її практикували і слов'яни. Широко поширене і сьогодні[5].

У багатьох культурах (наприклад, в Індії) було прийнято добровільно спалювати вдову на вогнищі з тілом свого чоловіка — в Індії цей звичай називають саті (заборонений з 1829 року). Вдова найчастіше заходила на вогнище з власної волі, оскільки культура не передбачала для неї жодної ролі після смерті чоловіка.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Геродот. Історії в дев'яти книгах. Книга І: Кліо. www.ae-lib.org.ua. Процитовано 2021-03-31. 
  2. Markoe, Glenn (2000-01-01). Phoenicians (en). University of California Press. ISBN 978-0-520-22614-2. 
  3. O pokoju ducha 11.
  4. List Gajusza Cezara do Aleksandryjczyków, Papirus Geruzji, P. Giss. univ. 46, ok. 150–200 rok n.e. [+ P.Yale 1385, II w. n. e.]
  5. Kremacja w Polsce, a kremacja na świecie – daleko za Czechami, jeszcze dalej za Japonią [dostęp: 16.03.2016]