Спасо-Преображенський собор (Вінниця)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Свято-Преображенський кафедральний собор
Vinnitsa Dominician costel 1758.jpg

Свято-Преображенський кафедральний собор Вінниця
49°13′59″ пн. ш. 28°28′31″ сх. д. / 49.23316666666700314° пн. ш. 28.47542500000000132° сх. д. / 49.23316666666700314; 28.47542500000000132Координати: 49°13′59″ пн. ш. 28°28′31″ сх. д. / 49.23316666666700314° пн. ш. 28.47542500000000132° сх. д. / 49.23316666666700314; 28.47542500000000132
Тип споруди церква і православна церква[d]
Розташування Україна Україна,Вінниця
Архітектор Паоло Фонтана
Засновник Міхал (Михайло) Ґрохольскі
Початок будівництва 1758
Кінець будівництва 1779
Належність РКЦРПЦУПЦ МП
Спасо-Преображенський собор (Вінниця) is located in Україна
Спасо-Преображенський собор (Вінниця)
Спасо-Преображенський собор (Вінниця) (Україна)
CMNS: Спасо-Преображенський собор на Вікісховищі

Свято-Преображенський кафедральний собор, початково Костел домініканців є національною пам'яткою архітектури і від 1990 головним храмом Вінницької єпархії Української Православної Церкви Московського патріархату. Будівля розташована в історичному центрі міста, серед комплексу середньовічних фортифікаційних споруд Мури, які складалися з монастирів єзуїтів, домініканців і капуцинів.

Історія[ред.ред. код]

Цегляний храм у стилі барокко збудований оо. Домініканами в 1779 році замість дерев'яного домініканського костелу, збудованого в 1624. У 1817 році царська влада закрила домініканський монастир і передала приміщення православним[1].

Першу православну соборну церкву міста назвали на честь св. Козьми й Даміана. Її побудували у XVI ст., коли Вінниця була лише невеликою фортецею. Лише у 1832 році її перевели зі старого дерев'яного приміщення в приміщення ліквідованого домініканського кляштору та перейменували на Преображенський собор.

Домініканський період[ред.ред. код]

Преображенський собор Вінниці
Нічний вид собору

Перші польські домініканські монахи з'явились у місті в 1630 році. У часи визвольної боротьби Богдана Хмельницького вони залишили монастир та повернулись сюди лише наприкінці XVII ст. У 1758 році брацлавський земський суддя Міхал Грохольський (батько брацлавського воєводи Марціна) звелів побудувати для них кам'яний костьол. Але в 1831—1833 роках монастир скасували — Російська імперія, що захопила Вінницю, вимагала утвердження православ'я на своїх нових територіях і витіснення католицизму. Як пояснювала нова московська влада, монастир закривався через недостатню для його утримання кількість ченців.

Православний храм[ред.ред. код]

Приміщення пустувало, поки чиновники не пригадали про стару соборну церкву, що стояла поряд. За рішенням Київського військового губернатора, Подільського і Волинського генерал-губернатора від 19 листопада 1832 р. приміщення домініканського монастиря було передане православному духовенству.

У колишньому костьолі був влаштований Преображенській собор, освячений в 1833 р. на свято Благовіщення, а стара Козьмо-Даміанівська церква була розібрана. У 1855 р. настоятель собору протоієрей Порфирій Вознесенський звернув увагу на те, що багато прихожан майже не відвідують церкву взимку. Причиною був холод, від якого страждали також і священнослужителі. Тому було ухвалене рішення про споруду теплої церкви, яку за порадою архітектора Кулаковського влаштували в нижній частині собору, де була крипта (сімейний склеп) роду Грохольських. Перед реконструкцією підвалу були дотримані ряд формальностей. Кам'янецький римо-католицький єпископ направив до Вінниці свого представника, який разом з настоятелем 18 травня 1855 р. склав акт: «Все вцілілі труни перенесли в приміщення біля входу праворуч і замурували; зруйновані (числом два) опустили в могилу, викопану в південній стороні підвалу, і засипали. Все це зроблено без всякого розголосу і церемоній». Після чого приміщення побілили, постелили дерев'яну підлогу і поставили іконостас. 1 листопада 1855 р. нижня церква була освячена на честь св. Козьми і Даміана на згадку про попередній соборний храм.

Собор в різні часи відвідували поважні особи. Були серед них і члени царського дому. Першим з них собор в 1847 р. відвідав Микола І з синами Олександром і Миколою. Через рік Микола І власноручно підписав проект реконструкції Преображенського собору, яку через нестачу коштів почали лише в 1860 р.[джерело?]

У недільний день, 12 червня 1866 р. у храмі було незвичайно багато людей. Відбувалося освячення Дарохранительниці, яку пожертвував Великий князь Олександр Олександрович (майбутній цар Олександр III) на вічний спогад про померлого брата Миколу. У зв'язку з ремонтом богослужіння здійснювалися в нижній церкві. Свято відвідали і католики, які прийшли подивитися на дар спадкоємця російського престолу. На жаль, в 1922 р. його, як і інші цінності, вилучили представники радянської влади, і подальша доля його невідома. 8 травня 1916 р. Преображенський собор відвідував і Микола II — останній російський імператор.

У Преображенському соборі хрестили Михайла Коцюбинського, тут же він брав шлюб. Хрестив дитину в 1864 р. настоятель о. Порфирій Вознесенський. 27 листопада 1866 р. відбулося освячення собору, яке здійснив єпископ Леонтій. Дехто нарікав, що ні в церкві, ні на обіді не було Миколи Пирогова. Він проживав в п'яти верстах від Вінниці в своєму маєтку, і настоятель ще за тиждень листом запрошував видатного лікаря на торжества. Але напередодні цієї знаменної події Пирогов повідомив, що чується хворим і побоюється виїжджати з дому, щоб ще більше не захворіти. Причому, висловив жаль «що він позбавляє себе слушної нагоди представитися Його Преосвященству».

Наприкінці квітня 1920 р. Вінниця утретє стала столицею УНР. А 5 травня в місто прибув Симон Петлюра. «О 10-й годині ранку Головний отаман під звуки маршу вийшов зі свого вагона в супроводі військового міністра Володимира Сальського, міністра єврейських справ Красного і осавулів. Хор школярів-залізничників вітав отамана національним гімном. У 10:15 Петлюра прибув у собор.» А через одинадцять днів, 16 травня, православне духівництво приймало в соборі керівника польської держави Юзефа Пілсудського.

Радянська доба[ред.ред. код]

У 1922 році собор пограбували представники радянської влади. Його двічі закривали: у 1930 році — тоді храм перетворили на гумовий склад. Під час війни і аж до листопада 1962 року він служив собором РПЦ. Був знов закритий у 1962 році, під час гоніння на церкву Хрущова — вірних примусили написати відречення від храму. Тоді у соборі влаштували спортзал товариства «Динамо». Формально храм був закритий на прохання вінницького православного єпископа, про що він сам писав у листі до митрополита Києво-Галицького Іоанна[2].

По закритті собору, церковна утвар, ікони та іконостас були перенесені до храму Різдва Пресвятої Богородиці, котрий декілька десятиліть був кафедральним собором міста.

Собор був обезголовлений — були повністю знесені баня та верхні яруси обох веж. У такому вигляді храм простояв майже 50 років[3].

У вісімдесятих роках у храмі з участю фахівців з НДР була облаштована зала органної та камерної музики. У Вінниці влаштовувалися концерти, зокрема незадовго до смерті приїжджав із виступом Святослав Ріхтер.

У 1990 році приміщення рішенням обласної та міської влади передали православній церкві — за умови почекати, поки міська влада знайде нове приміщення для органу. Деякий час тривало протистояння між представниками управління культури та віруючими, але вірні церкви під проводом тодішнього вінницького митрополита Агафангела не стали чекати — демонтували орган і викинули його на бруківку. Зараз орган перебуває навпроти в католицькому костьолі (за радянських часів — лекторій).

Під час подальшої реконструкції над собором були зведені позолочені куполи, до того відсутні.

Поховання[ред.ред. код]

Були поховані в родинному гробівці Ґрохольські: фундатор Міхал, сини Марцін, Францішек Ксаверій[4]

Дивись також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Веб-сторінка Київської парафії РКЦ
  2. Szymański J., Kościół katolicki na Podolu. Obwód winnicki 1941—1964, Lublin 2003
  3. Фото собору 1980-х років
  4. Polski Słownik Biograficzny.— Wrocław — Kraków — Warszawa: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1960.— Tom VIIІ/4. — Zeszyt 39. — S. 585-7.

Посилання[ред.ред. код]