Анатолій Дімаров

Дімаров Анатолій Андрійович
Ім'я при народженні	Анатолій Андронікович Гарасюта
Народився	5 травня 1922(1922-05-05) Миргород
Помер	29 червня 2014(2014-06-29) (92 роки) Київ
Поховання	Байкове кладовище
Громадянство	Україна
Національність	українець
Діяльність	прозаїк, мемуарист
Мова творів	українська
Роки активності	з 1949 року
Напрямок	реалізм
Жанр	роман, повість, оповідання, спогади
Magnum opus	"Біль і гнів"
Членство	СП СРСР і Національна спілка письменників України
Партія	КПРС
Учасник	німецько-радянська війна
Нагороди	Національна премія України імені Тараса Шевченка (1982) Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (2006)
Висловлювання у Вікіцитатах

|Ukrcenter= |Примітки=

Анато́лій Андрі́йович Діма́ров (*5 травня 1922, Миргород, тепер Полтавської обл.) — український прозаїк. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1982).

Життєпис

Дитинство і юність

Народився 5 травня 1922  на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині в сім'ї учителя Андроника Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки задля безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям своє дівоче прізвище. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.

У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932—1933. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. Воював як стрілок 371 стрілецького полку 37 стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті з 26 червня 1941 року. 17 липня 1941 року важко поранений. Потрапив до окупації, був командиром партизанського загону. Нагороджений як активний учасник війни орденами й медалями.

Помер 6 червня 2014  в Києві.

Освіта і творчість

У повоєнні роки працював у газеті «Радянська Волинь». У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».

Протягом 1950–1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди». Його перша збірка оповідань "Гості з Волині". Творчий доробок письменника становить кілька десятків томів.

У 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978) — вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).

У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974–1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

Анатолій Дімаров написав кілька захопливих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».

В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем'я дерев'яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

Про своє творче кредо письменник говорить так:

Я б ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання.

Захоплення

Хобі Анатолія Дімарова — колекціонувати каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам'яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Дімаров творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.

Бібліографія

Видання творів

• Гості з Волині. – Львів, 1949. – 48 с.
• На волинській землі. – Львів, 1951. – 160 с.
• Син капітана. – К., 1958. – 224 с.
• Жінка з дитиною. – К., 1959. – 300 с.
• Ідол. – К., 1961. – 354 с.
• Поверніть мені нареченого. – Львів, 1961. – 43 с.
• І будуть люди. – Книга 1. – К.: Рад. письменник, 1964. – 313 с.
• І будуть люди. – Книга 2. – К.: Рад. письменник, 1966. – 278 с.
• Його сім’я. – К., 1966. – 516 с.
• І будуть люди. – Книга 3. – К.: Рад. письменник, 1968. – 176 с.
• Зінське щеня: Сільські історії. – К., 1969. – 270 с.
• На поруки: Повісті. – К.: Дніпро, 1972. – 440 с.
• На коні й під конем: Повісті. – К.: Молодь, 1973. – 214 с.
• Біль і гнів: Роман. – К.: Рад. письменник, 1974. – 467 с.
• Постріли Уляни Кащук. – К., 1976. – 208 с.
• І будуть люди: Роман. – К.: Дніпро, 1977. – 648 с.
• Постріли Уляни Кащук: Сільські історії. – К.: Рад. письменник, 1978. – 534 с.
• Біль і гнів: Роман. Кн. 1–2. – К.: Дніпро, 1980
• Друга планета. – К., 1980. – 296 с.
• На коні й під конем. – К., 1981. – 320 с.
• Вибрані твори: Кн. 1–2. – 1982.
• Три наречені для тата: Містечкові історії. – К.: Дніпро, 1982. – 184 с.
• Містечкові історії. – К., 1983. – 558 с.
• Біль і гнів: Роман. – К.: Дніпро, 1984. – 871с.
• Вершини. – К.: Рад. письменник, 1986. – 190 с.
• Містечкові історії. – К., 1987. – 557 с.
• Сільські історії. – К.: Дніпро, 1987. – 537 с.
• Українська вендета: Повісті. – К.: Дніпро, 1995. – 248 с.
• Боги на продаж: Міські історії. – К.: Рад. письменник, 1988. – 512 с.
• В тіні Сталіна. – К., 1990. – 174 с.
• Прожити і розповісти: Повість про сімдесят літ. – К.: Дніпро, 1997. – 319 с.
• Прожити й розповісти: Повість про сімдесят літ. – К.: Дніпро, 1998. – 295 с.
• Самосуд: Повісті, оповідання, етюди. – К.: Укр. письменник, 1999. – 221 с.
• Зблиски: Оповідання та повісті. – К.: Ярославів Вал, 2002. – 512 с.
• Біль і гнів. – К.: Україна, 2004. – 928 с.
• Друга планета. – К.: Школа, 2006. – 304 с.
• Єврейські повісті:. – К.: Фенікс, 2007. – 174 с.
• Через місточок. – К.: Щек, 2007. – 96 с.
• Божа кара: повісті, оповідання, етюди. – К.: Укр. письменник, 2009. – 427 с.
• На коні й під конем: повість. – Х.: Фоліо, 2009. – 319 с.
• Син капітана: Повість // Київ. – 2009. – № 10. – С. 21–106.
• Прожити й розповісти. – К.: Дніпро, 2012. – 831 с.
• Твори Анатолія Дімарова на сайті Читанка

Інтерв’ю з Анатолієм Дімаровим

• «Моє прізвище не Дімаров, а Гарасюта …» // День. – 2008. – 31 жовт. – С. 18.
• «Тільки рвучи серце і стікаючи кров’ю, можна писати геніальні речі» // Березіль. 2008. – № 5/6. – С. 9-29.
• «Я ціле життя жив, як вояки ОУН-УПА, під псевдо // Літературна Україна. – 2010. – 9 груд. – С. 1,5.
• «Не люблю нудних творів» // Літературна Україна. – 2010. – 19 серп. – С. 1, 5.
• «Стиль письменника – це щоденна каторжна праця // Літературна Україна. – 2011. – 4 серп. – С. 4–5.
• Анатолій Дімаров та його книги: Статті, інтерв’ю, відгуки. – К.: Твім інтер, 2012.
• «Я все життя збираю людські долі» // Українська літературна газета. – 2010. – 23 черв. – №15 (21)
• «На Волині я став українцем!»
• «На жаль, я не був бандерівцем!»
• «Я серцем приріс до Криму…»
• «Я все життя прожив під псевдо, як оунівські вояки»
• «Зі сталініста я став переконаним націоналістом»
• "Хто найбільший дурень у цій країні? Вони хором: «Кучма» — 13 спогадів Анатолія Дімарова
• "Якщо і правда нас не врятує, то на що нам тоді сподіватися?!" // "Українська літературна газета" № 10 (68), 18.05.2012 р.

Література про Анатолія Дімарова

• Штонь Г. Анатолій Дімаров: Літературний портрет. – К.: Дніпро, 1987. – 150 с.
• Штонь Г. Анатолій Дімаров // Історія української літератури ХХ ст. – Кн. 2. – К.: Либідь, 1998.
• Баранов В. Якби розповісти про все прожите… // Київ. – 2007. – № 5. – С. 3–8.
• Штонь Г. Великий оповідач // Дивослово. – 2002. – № 5. – С. 58–60.
• Бондаренко Ю. Жанрова своєрідність повістей–«історій» Анатолія Дімарова // Слово і час. – 2002. – № 5/6. – С. 3–7.
• Слабошпицький М. Про Анатолія Дімарова, який схожий на свої книги // Київ. – 2002. – № 4/5. – С. 127–129.
• Наєнко М. Діамантами висвічують слова… // Слово і час. – 2012. – № 5. – С. 84 – 89.
• Чернов А. «Я писав про життя…» // Полтавський вісник. – 2012. –18 трав. – С. 23.
• Баранов В. На високогір’ї віку // Літературна Україна. – 2012. – 17 трав. – С. 1, 3; Київ. – 2012. – № 5. – С. 2 – 6.
• Аксьом А. Сюжети, видобуті з каменю: З архівних матеріалів Анатолія Дімарова ЦДАМЛМ України // Літературна Україна. – 2012. – 3 трав. – С. 1, 4.
• Баранов В. До 90-річчя Анатолія Дімарова

Нагороди

• 1982 — Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, за останню частину роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968) — «Біль і гнів» (1974, 1980).
• 13 жовтня 2006 — Орден князя Ярослава Мудрого V ст. «за вагомий особистий внесок у розвиток української літератури, багаторічну плідну творчу працю та активну громадську діяльність»
• 17 травня 2012 — Президент України В. Ф. Янукович підписав Указ про нагородження Анатолія Дімарова орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня за значний особистий внесок у розвиток національної літератури, вагомі творчі здобутки, багаторічну плідну діяльність. Анатолій Дімаров відмовився прийняти нагороду. У своїй заяві 90-річний письменник зазначив, що відмовляється від нагороди, оскільки «Письменник повинен бути в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити. Тим більше не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву».
• Відзнака «Золотий письменник України», 2012.
• 5 грудня 2012 року Святійший Патріарх Філарет нагородив Анатолія Дімарова Орденом Христа Спасителя.