Свято-Миколаївський пустельний Самарський чоловічий монастир УПЦ (МП)

Самарський Миколаївський монастир
48°37′50″ пн. ш. 35°17′10″ сх. д.
Тип споруди	монастир
Розташування	Україна, Новомосковськ Дніпропетровської області
Початок будівництва	1576
Відбудовано	1993
Належність	УПЦ-МП
Свято-Миколаївський пустельний Самарський чоловічий монастир УПЦ (МП) (Україна)
Свято-Миколаївський пустельний Самарський чоловічий монастир УПЦ у Вікісховищі

Самарський Миколаївський монастир (Самарський Пустельно (або Пустинно)-Миколаївський монастир), Самарська пустинь, православний український козачий чоловічий монастир, заснований у кінці 16-го — на початку 17-го сторіч біля слободи Самарчук (Новоселиця; нині м. Новомосковськ Дніпропетровської області) у Орловському Куті на території Самарської паланки Запорізької Січі.

Історія

До заснування

З документальних джерел випливає незаперечний факт: ще до появи монастиря на території сучасної обителі існувала невеличка церковця в і'мя Святого Миколая. Саме вона стала після 1576 року тим вихідним вузлом, навколо якого поступово почав утворюватися комплекс основних монастирських споруд. Коли запорожці отримали в своє розпорядження споруд. Коли запорожці отримали в своє розпорядження обширні землі, до складу яких входило і старовинне місто Самарь з прилеглими лісами, вони стали укріплювати місто, а на великому острові, який розташовувався на р. Самара, заснували невеличке укріплення з льохами і підземними ходами. Коло церкви було побудовано декілька житлових приміщень, куди за розпорядженням коша Запорозького поміщали «ранами скалеченных казаков, всех больных, на баталиях раненых». Це була перша на Запорозьких вільностях невеличка дерев'яна церква «с шпиталем, звонницей и школою при ней».

Заснування монастиря

Початок заснуванню монастиря було покладене після 1576 р., коли польско-литовський король Стефан Баторій дарував козакам старовинне місто Самарь. До появи монастиря на означеній території існувала невеличка церква в ім'я Святого Миколая. Вона й стала після 1576 року основою для будівництва монастирських споруд. Коло церкви були збудові житлові приміщення, куди за наказами Коша Запорозького клали поранених козаків. У 1602 році фортеця з церквою перетворилась на монастир.

За часів Запорозької Січі

Монастир підлягав безпосередньо Кошу Запорізької Січі, від якого одержав значні земельні маєтності, на яких вів інтенсивне господарство і постачав Запоріжжю хліб та інші продукти. При Самарській пустелі був шпиталь для хворих і старих козаків.

У 17 — 18 ст. монастир неодноразово піддавався нападам. Під час одного з них церква була зруйнована, монастир пограбовано і спустошено. Однак вже у 1670 г. він відновлюється, а церква відбудовується. Декілька разів Самарський Миколаївський монастир відновлювався та відбудовувався.

Репресії з боку Російської влади

У другій половині XVII ст. для Росії виникла необхідність мати укріплену фортецю на північному кордоні запорозьких земель. У 1687 г. в сусідстві з монастирем було споруджено Богородицьку фортецю. Це будівництво занепокоїло запорожців і вони відкрито висловили своє невдоволення гетьману Івану Мазепі та князю Голіцину. Ченці Самарської обителі підтримали козаків, після чого запорозький монастир визнали джерелом збурення.

Російські війська оточили обитель, захопили багатьох монахів, піддали їх тортурам і допитам.

Гетьман І. Мазепа готувався помститися й непокірним запорожцям, однак 1690 року в околицях Самарського монастиря спалахнув страшний мор, так звана зухвала смерть, а потім усе Запоріжжя перенесло спустошливий наліт сарани. Навколишні землі на кілька років опустіли, обезлюдів і козацький монастир. Для монастиря настали важкі часи. У 1690 р. він геть спорожнів, «братские келии были без жильцов и церковь стояла без пения».

В цьому ж році монастир прийнято під опіку Києво-Межигірського монастиря, але вже не було можливості в такі тяжкі для всього Запоріжжя часи виправити і відновити в обителі монастирський лад.

Після руйнування Січі

Кінець XVII — початок XVIII століть — період занепаду монастиря, тісно пов'язаний із сумними подіями, що відбувались в Україні в цей час. Участь запорожців у повстанні Булавіна, а також підтримка антиколоніального повстання гетьмана Лівобережної України Івана Мазепи 1709 року призвели до тяжких наслідків. Царські війська здійснили каральну експедицію вздовж Дніпра та зруйнували Запорізьку Січ. Більшість запорожців перетнули кордон Кримського ханства і осіли на території, яку контролювали татари. Після невдалого для Росії Прутського походу 1711 року за умовами Прутського миру монастирські землі опинились під владою Кримського ханства. Тоді надбання монастиря були пограбовані, а святиня перетворена на попіл.

Запустіння тривало до 1720 року. З цього часу монастир потроху став відбудовуватись. З 1726 р. для Самарського Військового монастиря почався новий, найцікавіший період розбудови і облаштування «монастырь … как первая существеннейшая и необходимая потребность края снова возник из пепла и развалин, скоро принял иной, лучший вид и получил во всех частях более правильное устройство». Мається на увазі що усі типи будівель розташовувалися в монастирі не мальовничо-хаотично, а строго закономірно. По мірі розвитку монастиря ускладнюється його функціональний устрій: при наявності відповідної території монастир поділяється на кілька відокремлених функціональних зон: культову — у центрі, житлову, господарську — на периферії .

За часів Нової Січі

Відразу ж після повернення на рідні землі у 1734 р. запорожці протягом літа спорудили біля Чортомлику на р. Підпільній Січ. Після цього взялися за облаштування Самарського монастиря. Начальник всіх запорозьких церков, ієромонах Межигірського монастиря Павло Маркевич всі сили спрямував на те, щоб у короткий час привести до ладу всі його святині.

У 1736 році під час турецької війни монастир був укріплений ретраншементами. З 1791 року монастир, як найближчий до Катеринослава, призначений місцеперебуванням архієреїв (заміським архієрейським будинком). Обитель виявилася надійним форпостом запорожців в російський-турецьких війнах 1735–1739 і 1768–1774 рр. Під час останньої з них монастир поселив безліч полонених татар і турок. З ними обходилися так добре, що багато хто з них прийняв в обителі хрещення, а деякі, після закінчення війни, і чернецтво.

У 1760 році настоятель обітелі Володимир Сокольський «произведен в начальникм Сечевых церквей», а у 1774 році по проханню війська і по ходотайству Г. О. Потьомкіна «пожалованный даже в Архимандриты».

Після козацької доби

Від 1775, по знищенні Січі, монастир був приписаний до Ставропігійського Києво-Межигірського монастиря, 1787 став знову самостійним, а з 1791 приписний до архієрейського дому. Самарський Миколаївський монастир мав дві кам'яні церкви, що з них Миколаївська, побудована 1781, мала особливо шановану ікону Богородиці і багато церковних предметів Запорізької доби.

У радянські часи

Самарський Миколаївський монастир було ліквідовано за часів радянської влади. За часів радянської влади в ньому відкрили будинок пристарілих, потім інтернат для розумово відсталих.

За часів незалежної України

У 1993 році відроджений прихід в будівлях монастиря, через два роки — знов відкритий як жіночий монастир. Зараз монастир відновлено та частково відбудовано УПЦ-МП.

12 березня 1998 Священний Синод Української Православної Церкви на підставі доповіді Ірінея, Архієпископа Дніпропетровського і Павлоградського, перетворив Свято-миколаївський пустинний жіночій монастир Свято-миколаївського приходу в чоловічий Свято-миколаївський пустинний монастир і затвердив намісником ієромонаха Досифея (Савелова) із зведенням його в сан ігумена.

Споруди

У монастирі знаходяться архітектурні памятки національного значення: Пустельно-Миколаївський Самарський монастир 1782–1820 рр.; Миколаївський собор 1787 р.; Братські й настоятельські келії 1816–1820 рр..

Головні святині — Ахтирськая ікона Божієй Матері, іменована «Самарською» і ікона св. Миколи Чудотворця. Храми: Миколаївський з притворами св. Киріка і Іуліти.

Література

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Яворницький Д. І. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир // Історія Запорозьких козаків. — К.: «Наукова думка», 1990. — Т.1.
• Феодосий (Макаревский). Самарський Екатеринославской епархии Пустинно-Николаевский монастырь // Скалозуб Ю. История Екатеринославской епархии 1775–1917 годы. — Днепропетровск: «Січ», 2001.
• Ігор Анцишкін. Запорозька Січ і Межигірський монастир.— В кн.: Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів.— К., 2001.— Т. 6.— C. 109–117
• Гавриил (Розанов). Историческая записка о Пустынно-Николаевском Самарском монастыре. — Одесса, 1838.
• Гавриил (Розанов). Самарский монастырь // Собрание сочинений. — М., 1854.

Посилання

• Розповідь про Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, сайт Дніпропетровської єпархії УПЦ