Штюкофен: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [перевірена версія] |
Немає опису редагування |
Немає опису редагування |
||
| Рядок 35: | Рядок 35: | ||
[[Категорія:Металургія]] |
[[Категорія:Металургія]] |
||
[[Категорія:Печі]] |
[[Категорія:Печі]] |
||
[[Категорія:Історія металургії]] |
|||
Версія за 22:30, 6 грудня 2015
_-_Um_1700.jpg)
Штюкофен (нім. Stückofen) — металургійна піч для виробництва заліза, в якій в залежності від умов процесу можна було отримувати або сиродутне залізо — крицю (у напівтвердому стані, у вигляді шматка) або рідкий чавун. В штюкофенах у німців й подібних їм печах у інших народів вперше в історії європейської металургії було отримано залізо не тільки у напівтвердому, а й у рідкому стані (у вигляді чавуну).
Назва
Назва «штукофен» походить від німецьких слів Stück — «шматок», «криця» й ofen — піч. У німецькій мові також трапляється назва Wolfofen, де Wolf означає «криця». У французів такі печі називалися fourneau a loupe, у англійців high bloomery furnace, у шведів селянськими або осмундівськими від «осмунд» — криця. Штукофенам співставляють також домниці.[1]
Історія
Протягом двох тисячоліть у Європі для виробництва заліза користувалися невеличкими сиродутними горнами. Однак, такі горна були малопродуктивними і зростання попиту на метал примусило металургів шукати методи підвищення продуктивності горен. У Південно-Західній Європі, спочатку у іспанських, а потім і у французьких Перенеях були розроблені горна, що отримали назву каталонських, в яких зростання продуктивності було досягнуто інтенсифікацією подачі дуття і неприривністтю процесу. У Північній Європі, у Скандинавії й у Альпах в VII–VIII століттях металурги почали будувати більші горна, вищі від зросту людини, які на початок 2-го тисячоліття будувалися вже заввишки понад 4 м. В середині ХІІІ століття штукофени використовувалися у Зігені у Німеччині.[2]
На території України з ХІІІ ст. в окремих місцях з'явилися домниці, які можна порівняти з високими печами типу штукофен західного середньовіччя.[3]
Опис штюкофена є у книзі Агріколи «De Re Metallica».
Будова
Штукофени являли собою циліндричну піч, розширену всередині, заввишки від 6 до 15 футів, горішній отвір біля 1 1/3 фута, у широкій частині посередині 4 фути, а знизу на дні 2 1/2 фути.
Робота
Крицю виймали щоденно. Тижнева виробка заліза доходила до 250 пудів.[1] Штюкофен давав від 100 до 150 тон металу на рік, навіть якщо не працював під час посушливого літа, коли річки були не дуже повноводні для забеспечення повітродувних засобів енергією.[2]
Продукт отримували твердим або інколи незначно оплавленим. При відхиленях від процесу отримували чавун, який виходив з печі у рідкому стані під час випуску шлаку. Чавун був ламким і не піддавався куванню й вважався браком. Скоріш за все чавун був несподіванкою для середньовічних металургів. Вважався браком. Його завантажували у штукофен і ще раз переплавляли.
Згодом знайшли застосування й для нього — у виготовленні ливарних виробів. Потім освоїли виробництво заліза з чавуну.
Див. також
 |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Штюкофен |
Посилання
- ↑ а б Доменное производство. // Энциклопедический словарь : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб. : Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон, 1890—1907. Том Х А (книга 20). — СПб. — 1893. — стр. 947.
- ↑ а б Blast furnace — Theory and Practice. Volume I. New York, 1984. Pp. 5 — 8.
- ↑ Развитие металлургии в Украинской ССР. — Киев.: Наукова думка, 1980. — 960 с., ил.