Дмитро Дедько: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[неперевірена версія][неперевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування
Рядок 39: Рядок 39:
== Життєпис ==
== Життєпис ==


Спираючись на підтримку [[Велике князівство Литовське|литовського]] князя Любарта, Дедько у 1340-х роках очолював [[Бояри|боярський]] уряд Галицько-Волинської держави. Головною історичною заслугою Дмитра стала його роль у відбитті польсько-угорської агресії навесні 1340 року, в ході якої польським королем за допомогою угорського воєводи Вілерма було захоплено та пограбовано два найважливіші центри Галичини — [[Перемишль]] та [[Львів]]. Проводив гнучку політику, захищаючи князівство від нападів Угорщини, Польщі й татар. Мав титул «провізора або управителя землі Руської» (provisor seu capitaneus terre Russie). За фактичного правління Дедька [[Королівство Русі|королівство]] зберігало незалежність та знаходилось під владою руського короля Дмитра-Любарта, що резидував на Волині. Смерть Дмитра Дедька у [[1349]] дала можливість польському королю [[Казимир III Великий|Казимиру ІІІ]] за підтримкою Угорщини організувати новий похід на Русь, анексувати Галичину та укласти угоду із ханом [[Золота Орда|Золотої Орди]] [[Джанибеком]] про щорічні виплати Галичиною данини Орді в обмін на її управління Казимиром. Ці події відкрили сторінку 427-літнього підпорядкування Галичини Польщі.
Спираючись на підтримку [[Велике князівство Литовське|литовського]] князя Любарта, Дедько у 1340-х роках очолював [[Бояри|боярський]] уряд Галицько-Волинської держави. Головною історичною заслугою Дмитра стала його роль у відбитті польсько-угорської агресії навесні 1340 року, в ході якої польським королем за допомогою угорського воєводи Вілерма було захоплено та пограбовано два найважливіші центри Галичини — [[Перемишль]] та [[Львів]]. Проводив гнучку політику, захищаючи князівство від нападів Угорщини, Польщі й татар. Мав титул «провізора або управителя землі Руської» (provisor seu capitaneus terre Russie). За фактичного правління Дедька [[Королівство Русі|королівство]] зберігало незалежність та знаходилось під владою руського короля Дмитра-Любарта, що резидував на Волині. Смерть Дмитра Дедька у [[1349]] дала можливість польському королю [[Казимир III Великий|Казимиру ІІІ]] за підтримкою Угорщини організувати новий похід на Русь, анексувати Галичину та укласти угоду із ханом [[Золота Орда|Золотої Орди]] [[Джанібек]]ом про щорічні виплати Галичиною данини Орді в обмін на її управління Казимиром. Ці події відкрили сторінку 427-літнього підпорядкування Галичини Польщі.


== Грамота Дмитра Дедька ==
== Грамота Дмитра Дедька ==

Версія за 15:36, 14 жовтня 2017

Дмитро Дедько
Ім'я при народженні Дмитро
Народився р.н.невід.
Помер 1349(1349)
Місце проживання Україна
Титул боярин
Конфесія православний

Дмитро Дедько́, також Детько, Дятько (р. н. невід. — близько 1349) (1340—1344)— галицький боярин за правління королів Русі Юрія ІІ Болеслава і Любарта-Дмитра, воєвода перемишльський. В період 13401349 був фактичним правителем королівства та лідером його боярсько-олігархічної верхівки. Під його керівництвом було відбито польсько-угорську навалу на Русь після смерті короля Юрія ІІ у 1340 році[1].

Життєпис

Спираючись на підтримку литовського князя Любарта, Дедько у 1340-х роках очолював боярський уряд Галицько-Волинської держави. Головною історичною заслугою Дмитра стала його роль у відбитті польсько-угорської агресії навесні 1340 року, в ході якої польським королем за допомогою угорського воєводи Вілерма було захоплено та пограбовано два найважливіші центри Галичини — Перемишль та Львів. Проводив гнучку політику, захищаючи князівство від нападів Угорщини, Польщі й татар. Мав титул «провізора або управителя землі Руської» (provisor seu capitaneus terre Russie). За фактичного правління Дедька королівство зберігало незалежність та знаходилось під владою руського короля Дмитра-Любарта, що резидував на Волині. Смерть Дмитра Дедька у 1349 дала можливість польському королю Казимиру ІІІ за підтримкою Угорщини організувати новий похід на Русь, анексувати Галичину та укласти угоду із ханом Золотої Орди Джанібеком про щорічні виплати Галичиною данини Орді в обмін на її управління Казимиром. Ці події відкрили сторінку 427-літнього підпорядкування Галичини Польщі.

Грамота Дмитра Дедька

Грамота Дмитра Дедька, орієнтовно 1341 року, адресована торунським купцям із запрошенням на торгівлю та можливе поселення у Львові.

Похід Казимира ІІІ навесні 1340 року не змінив політично-державної приналежності Галичини. Дмитро Детько за допомогою татар здійснив узимку відплатні походи у Польщу та Угорщину, що змусило Казимира ІІІ замиритись[2]. Галичина залишилася у владі Любарта при союзницьких відносинах із Ордою. Фактичну владу здійснювали бояри, під проводом Дмитра Детька.

Єдиним документом Дмитра Дедька, що відомий нині є грамота, видана ймовірно близько 1341 року латинською мовою, що містить важливі відомості про державно-правове становище Галичини. Адресована вона громаді й купцям тевтонського міста Торн, та закликає їх до відновлення торговельних зв'язків, порваних негараздами попереднього року: «Памятаючи святі слова: блаженні смирні, бо вони наслідять землю — читаємо в грамоті — ми, надхнені святим Духом, перемогли спокусителя людського роду й залишили незгоду, що її посіяла диявольська спокуса поміж нами й Казимиром, польським королем. Тому повідомляємо всім, хто хоче їхати в руську землю, що як і за наших попередників, вони можуть безпечно приїздити до Львова, нічого не лякаючися. Коли ж би хто хотів приїхати на життя, дістане громадянство для себе й для своїх дітей, на рік свободу від повинностей, як і давніше бувало, та інші права, тільки мусітиме платити чинш. А шкоди, заподіяні по смерти нашого пана, блаженної памяти руського князя, наскільки заподіяли їх львовяни, беремо тим листом, як і давнішим, на себе». В грамоті також є і ім'я Дмитра Дедька, як він його сам вказав латинською мовою Demetrius Dedko.

Історичні суперечності

У дослідженнях, що стосуються періоду правління Дмитра Дедька та його самого, часто зустрічаються протиріччя у трактуванні державно-правового статусу олігархічного правління галицьких бояр, що в тодішніх умовах феодальної ієрархії було неможливим без наявності формального сюзерена. Польські, угорські та візантійські джерела дають суперечливу інформацію про характер такого сюзеренітету та саму його наявність. Так в польських джерелах дається двояке трактування результатів походу Казимира ІІІ на Львів 1340 року. З одного боку, вони стверджують про отримання Казимиром сюзеренських прав, а з іншого свідчать про те, що поки король вів з галицькими боярами перемовини про васалітет, Дмитро Дедько та якийсь Данило з Острова таємно вирушили до хана і привели орду, що змусила Казимира втікати[3]. Угорські джерела, свідчать про сюзеренітет угорського короля над Галичиною, а візантійські визнають сюзереном Дмитра Дедька князя Любарта-Дмитра. Крім того, не до кінця ясними є взаємини, що склались на той час між Галицько-Волинським князівством та Ордою.

З єдиної відомої донині грамоти самого Дмитра випливає, що тоді Казимир не був його сюзереном, а рівнорядним партнером угоди. Так само не підпала в 1340 році Галичина під зверхність Угорщини. Король Людовик І Угорський у грамоті з 17 серпня 1340 року трактує руських купців як «заграничних» і розрізняє «Руське Королівство» і Угорське. Напис на дзвоні монастиря святого Юра у Львові 1341 року свідчить, що в самій Галичині сюзереном вважався Дмитро.

Кароль Шайноха стверджував, що Детько допомагав урядувати Казимиру ІІІ в Галичині,[4] Чоловський стверджував про його добровільний перехід на сторону Казимира ІІІ після смерті хана Узбека.[5]

У літературі

Головний персонаж повісті Івана Филипчака «Дмитро Детько».[6]

Див. також

Примітки

  1. М. Грушевський. Історія України-Руси. — Том IV. Розділ I. — С. 2
  2. Monumenta Poloniae hist. II c. 621-2, пор. 629.
  3. Zeissberg Die polnische Geschichtschreibung des Mittelalters c. 160
  4. Szajnocha K. Jadwiga a Jagiełło, 13741413. — T. III. — S. 267. (пол.)
  5. Czołowski A. Wysoki zamek. — Lwów : Towarzystwo Miłośników Przeszłości Lwowa, Drukarnia Ludowa, 1910. — S. 21. (пол.)
  6. Іван Филипчак. Дмитро Детько / Темні віки. — К. : Україна, 1993. — 444 с. — С. 18-94. — ISBN 5-319-01070-2.

Джерела

Посилання