Зміни

Перейти до навігації Перейти до пошуку
нема опису редагування
{{about|об'єднання 1871 року|об'єднання [[Федеративна Республіка Німеччина (до 1990)|Західної]] та [[Німецька Демократична Республіка|Східної]] Німеччини 1990 року|Возз'єднання Німеччини}}
 
[[Файл:Deutsches Reich 1871-1918.png|329x329px|thumb|right|[[Німецька імперія]], 1871–1918 1871—1918 рр. Відкинувши німецькомовні регіони [[Австро-Угорщина|Австро-Угорскьої імперії]], явлала собою розв'язок [[Німецьке питання|німецького питання]] в [[Малонімецький шлях об'єднання Німеччини|малонімецькому сенсі]].]]
{{Історія Німеччини}}
 
Формальне '''об'єднання [[Німеччина|Німеччини]]''' в політично та адміністративно єдину [[Національна держава|національну державу]] офіційно відбулося [[18 січня]] [[1871]] р. в Дзеркальній залі [[Версальський палац|Версальського палацу]] у [[Франція|Франції]]. Князі німецьких держав зібралися, аби проголосити [[Вільгельм I Гогенцоллерн|Вільгельма]] Прусського імператором [[Німецька імперія|Німецької імперії]] після капітуляції Франції у [[Франко-пруська війна|франко-пруській війні]]. Неофіційно, перехід більшості німецькомовних народів до федеративної держави тривав протягом майже століття. Об'єднання виявило низку разючих релігійних, мовних, соціальних та культурних відмінностей серед жителів нової нації, тому акт 1871 р. можна представити як лише один епізод в послідовності більшого процесу об'єднання.
 
[[Священна Римська імперія]], що включала понад 300 незалежних держав, була фактично розпущена, коли імператор [[Франц II (імператор Священної Римської імперії)|Франц II]] зрікся престолу ([[6 серпня]] [[1806]]  р.) під час [[Війна третьої коаліції|війни Третьої коаліції]]. Незважаючи на правовий, адміністративний та політичний безлад, спричинений розпадом імперії, народи німецькомовних держав старої імперії мали спільні мовні, культурні та правові традиції, посилені завдяки досвіду [[Велика французька революція|Французької революції]] і [[Наполеонівські війни|наполеонівських війн]]. Європейський [[лібералізм]] пропонував інтелектуальну основу для об'єднання, кинувши виклик [[династія|династичним]] і [[абсолютизм|абсолютистським]] моделям соціальної та політичної організації, його німецький прояв підкреслив важливість спільних традицій, освіти та мовної єдності народів у географічному регіоні. З економічної точки зору створення [[Німецький митний союз|митного союзу]] ({{lang-de|Zollverein}}) 1818 року і його подальше розширення для включення інших держав Німецького союзу послабило конкуренцію між та всередині країн союзу. Нові види транспорту сприяли діловим і туристичним поїздкам, створюючи нові зв'язки, а іноді і конфлікти серед німецькомовних мешканців Центральної Європи.
 
Модель дипломатичних сфер впливу, встановлених на [[Віденський конгрес|Віденському конгресі]] в 1814–18151814—1815 рр. після [[Наполеонівські війни|наполеонівських воєн]] закріпила домінування [[Австрійська імперія|Австрії]] в Центральній Європі. Однак, учасники переговорів у Відні не врахували зміцнення Пруссії і не передбачили змагання Пруссії проти Австрії за лідерство серед німецьких держав. Цей [[німецький дуалізм]] запропонував два розв'язки завдання об'єднання: [[Малонімецький шлях об'єднання Німеччини|малонімецький]] (Німеччина без Австрії) та [[Великонімецький шлях об'єднання Німеччини|великонімецький]] (Німеччина та Австрія разом).
 
Історики не дійшли спільної думки щодо того, чи мав [[Отто фон Бісмарк]] генеральний план розширення [[Північнонімецький союз|Північнонімецького союзу]] 1866 року для приєднання досі незалежних німецьких держав в єдине ціле, або ж він просто прагнув розширити владу [[Королівство Пруссія|Королівства Пруссія]]. Вони дійшли висновку, що інші чинники, на додаток до впливу «[[Реальна політика|реальної політики»]] Бісмарка примусили низку ранніх держав змінити політичні, економічні, військові та дипломатичні відносини в XIX столітті. Реакція на данський і французький [[націоналізм]]и створила умови для прояву німецької єдності. Військові успіхи, особливо Пруссії, в трьох регіональних війнах породили ентузіазм і гордість, якою могли скористатись політики для об'єднання. Цей досвід нагадував пам'ять про взаємне досягнення в наполеонівських війнах, особливо [[Війна шостої коаліції|Визвольної війни]] 1813–18141813—1814 рр. Поява Німеччини без Австрії, політичне та адміністративне об'єднання в 1871 році принаймні тимчасово розв'язало проблему дуалізму.
 
== Німецькомовна Центральна Європа на початку XIX століття ==
{{Seealso|Священна Римська імперія}}
 
[[Файл:Philipp Veit 008.jpg|thumb|Германія, уособлення німецької нації, з'являється в повітрі (фреска, Філіп Вайт, 1834–18361834—1836 рр.) Вона тримає щит з гербом Німецького союзу (див. збільшене зображення нижче) і стоїть на щитах, що тримають семеро традиційних виборців Священної Римської імперії.]]
[[Файл:Wappen Deutscher Bund.svg|upright|thumb|Герб [[Німецький союз|Німецького союзу]].]]
 
До 1806 р. існувало понад 300 політичних утворень з німецькомовним населенням в Центральній Європі, більшість з них були частиною [[Священна Римська імперія|Священної Римської імперії]] або великими спадковими володіннями [[Габсбурги|Габсбургів]]. Вони різнились в розмірах від невеликих земель князівської гілки родини [[Гогенлое]] до значних, чітко визначених територій, як [[королівство Баварія]] та [[Королівство Пруссія|Пруссія]]. Вони мали різний устрій: серед них були [[Імперське Вільне місто|вільні імперські міста]] різних розмірів, як потужний [[Аугсбург]] та невеличкий [[Вейль-дер-Штадт]]; церковні землі, також різних розмірів і впливу, багаті абатства [[Райхенау (острів)|Рейхенау]] і потужне [[архієпископство Кельнське]]; і династичних князівств, як Вюртемберг.
Ці землі (або частини з них, як володіння [[Габсбурзька монархія|Габсбургів]] і Гогенцоллернів, а також територій за межами імперії) становили території Священної Римської імперії, в складі якої інколи перебувало понад 1000&nbsp;держав. З [[15 століття|XV століття]], за небагатьма винятками, [[курфюрст]]и імперії обирали [[Імператори Священної Римської імперії|імператорами Священної Римської імперії]] голів династії [[Габсбурги|Габсбургів]]. Серед німецькомовних держав Священної Римської імперії, адміністративні і правові механізми, передбачали механізми для розв'язання суперечок між селянами і поміщиками, між країнами і всередині окремих країн. Завдяки організації [[імперський округ|імперських округів]] ({{lang-de|Reichskreise}}), групи держав консолідували ресурсів та підтримували регіональний та організаційний розвиток, в тому числі економічне та оборонне співробітництво<ref>Див., наприклад, James Allen Vann, ''The Swabian Kreis: Institutional Growth in the Holy Roman Empire 1648–17151648—1715''. Vol. LII, Studies Presented to International Commission for the History of Representative and Parliamentary Institutions. Bruxelles, 1975. Mack Walker. ''German home towns: community, state, and general estate, 1648–18711648—1871''. Ithaca, 1998.</ref>.
 
[[Війна другої коаліції]] 1799–18021799—1802&nbsp;рр. призвела до поразки імперських і союзних військ [[Наполеон I Бонапарт|Наполеона&nbsp;I Бонапарта]]; [[Люневільський мир|Люневільський]] (1801&nbsp;р.) та [[Ам'єнський мир|Ам'єнський]] (1802&nbsp;р.) мирні договори і [[Німецька медіатизація|медіатизація]] 1803&nbsp;р. передані більшу частину Священної Римської імперії династичним державам; секуляризовані церковні території, і більшість з імперських міст зникли з політичної карти, а їхнє населення мусило стати лояльним до нових князів та королів. Ця передача збільшила території [[Королівство Вюртемберг|королівства Вюртемберг]] і [[Велике герцогство Баден|герцогства Баден]]. 1806&nbsp;року, після успішного вторгнення в Пруссію та поразки Пруссії і Росії в спільних [[Битва при Єні та Ауерштедті|битвах при Єні та Ауерштедті]], Наполеон продиктував умови [[Пресбурзький мир|Пресбурзької мирної угоди]], якою імператор розпустив Священну Римську імперію<ref>Robert A. Kann. ''History of the Habsburg Empire: 1526–19181526—1918,''Los Angeles, 1974, С. 221.<br />Golo Mann, ''Deutsche Geschichte des 19. und 20. Jahrhunderts'', Frankfurt am Main, 2002, С. 70.</ref>.
 
=== Піднесення німецького націоналізму в часи Наполеона ===
{{Seealso|Наполеонівські війни}}
 
В часи [[Гегемонія|гегемонії]] [[Перша Французька імперія|Французької імперії]] (1804–18141804—1814&nbsp;рр.), популярний німецький націоналізм переживав піднесення в реорганізованих німецьких державах. Частково через спільний досвід (хоча і під пануванням Франції) з'явились аргументи на користь визнання «Німеччини» як єдиної держави. Для німецького філософа [[Йоганн Готліб Фіхте|Йоганна Готліба Фіхте]]:
{{Цитата|По-перше, справжніми, дійсно природними кордонами держав що не викликають сумніву є внутрішні кордони. Ті, хто спілкується єдиною мовою пов'язані між собою безліччю невидимих ​ниток самою природою, задовго до будь-якого людського мистецтва; вони розуміють один одного і здатні досягати ще яснішого взаєморозуміння, вони мають бути разом і за своєю природою є одне неподільне ціле<ref>''Zuvörderst und vor allen Dingen: – die ersten, ursprünglichen und wahrhaft natürlichen Grenzen der Staaten sind ohne Zweifel ihre inneren Grenzen. Was dieselbe Sprache redet, das ist schon vor aller menschlichen Kunst vorher durch die blosse Natur mit einer Menge von unsichtbaren Banden aneinander geknüpft; es versteht sich untereinander, und ist fähig, sich immerfort klarer zu verständigen, es gehört zusammen, und ist natürlich Eins und ein unzertrennliches Ganzes.'' {{cite web
| first = Johann Gottlieb
}} С. 408.</ref>.}}
 
Спільна мова, можливо, і розглядалась як основа нації, але, як відзначили німецькі історики XIX століття, знадобилось щось більше за спільну мову для об'єднання декількох сотень політичних утворень<ref>James Sheehan, ''German History, 1780–18661780—1866'', Oxford, 1989, сс. 434.</ref>. Досвід німецькомовної Центральної Європи в роки французької гегемонії сприяв появі почуття спільної справи вивільнення від французьких загарбників та відновлення влади у власних землях. Гострота кампанії Наполеона [[Війна четвертої коаліції|в Польщі]] (1806–18071806—1807&nbsp;рр.), на [[Іспано-французька війна|Піренейському півострові]], Західній Німеччині та катастрофічне [[Франко-російська війна 1812|вторгнення в Росію]] в 1812&nbsp;році розчарувало багатьох німців, як селян, так і князів. [[Континентальна блокада]] Наполеона майже зруйнувала економіки центральної Європи. У вторгненні до Росії брало участь майже 125 тисячі військових з німецьких земель, і понесені втрати спонукало багатьох німців різного соціального походження до боротьби за центральну Європу вільну від Наполеона<ref>Jakob Walter, and Marc Raeff. ''The diary of a Napoleonic foot soldier''. Princeton, N.J., 1996.</ref> Створення бойових загонів, таких як [[Добровольчий корпус Лютцова]], стали прикладом цієї тенденції<ref>Sheehan, сс. 384–387384—387.</ref>.
 
[[Файл:Battle Of The Nations-Monument.jpg|thumb|left|[[Пам'ятник Битві народів]], зведений до століття битви в 1913&nbsp;році, відзначає зусилля німецького народу в перемозі над Наполеоном.]]
 
Фіаско в Росії послабило контроль франції за німецькими князями. 1813&nbsp;року Наполеон розгорнув кампанію в німецьких державах, аби повернути їх до французької орбіти; наступні [[Війна шостої коаліції|Визвольні війни]] завершилися великою [[Битва під Лейпцигом 1813|битвою під Лейпцигом]], також відомою як Битва народів. В жовтні 1813&nbsp;року, понад 500 тисяч чоловік протягом трьох днів беруть участь в запеклих боях, що робить її найбільшою європейською наземною битвою XIX століття. Співпраця призвела до рішучої перемоги коаліції Австрії, Росії, Пруссії, Швеції та Саксонії, і це поклало кінець французької влади на схід від Рейну. Успіх надихнув коаліційні сили переслідувати Наполеона через Рейн, його армія і його уряд розпались, а Наполеон був ув'язнений на [[Ельба (острів)|Ельбі]]. Під час короткого правління Наполеона, відомого як [[Сто днів|100&nbsp;днів]] 1815&nbsp;року, силами Сьомої коаліції, в тому числі англійською армією під командуванням [[Артур Веллслі|герцога Веллінгтона]] і прусської армії під командуванням [[Гебхард Леберехт фон Блюхер|Гебхард фон Блюхера]] здобули перемогу в [[Битва при Ватерлоо|битві при Ватерлоо]] (18&nbsp;червня 1815&nbsp;р.)<ref>Хоча Прусська армія здобула собі репутацію в семирічній війні, вона була зруйнована принизливими поразками під Єною та Ауерштадтом. Під час вигнання до Росії, деякі офіцери, зокрема [[Карл фон Клаузевіц]] висловились за реорганізацію та нові методи навчання. Sheehan, С. 323.</ref>. Важлива роль, яку відіграли війська Блюхера, особливо після відступу з поля [[Битва при Ліньї|в Ліньї]] напередодні, допомогла переломити хід боротьби проти французів. Прусська кіннота переслідувала розбитих французів ввечері 18&nbsp;червня закріпивши перемогу союзників. З точки зору німців, дії військ Блюхера при Ватерлоо, а також спільні зусилля в Лейпцигу, стали об'єктом гордості та ентузіазму<ref>Sheehan, сс. 322-23.</ref>. Таке трактування стало ключовою складовою [[Борусський міф|Борусського міфу]], створеного згодом про-прусські налаштованими істориками XIX століття<ref>David Blackbourn, and Geoff Eley. ''The peculiarities of German history: bourgeois society and politics in nineteenth-century Germany.'' Oxford & New York, 1984, part 1; Thomas Nipperdey, ''German History From Napoleon to Bismarck, 1800–18711800—1871'', New York, Oxford, 1983. Chapter 1.</ref>.
 
=== Зміни в центральній Європі і посилення німецького дуалізму ===
[[Файл:HRR 1789 EN.png|thumb|300px|Карта [[Священна Римська імперія|Священної Римської імперії]] в 1789&nbsp;році. На карті переважають Габсбурзька монархія (коричневий) і Пруссія (синій колір), також помітна велика кількість дрібних держав (багато з них не показані через масштаб).]]
 
Після поразки Наполеона, на [[Віденський конгрес|Віденському конгресі]] була створена нова європейська політико-дипломатична система основана на [[Баланс сил (геополітика)|балансі сил]]. Ця система перетворила Європу на низку [[Сфери впливу|сфер впливу]] які, в деяких випадках, придушували прагнення певних національностей, зокрема німців та італійців<ref>Sheehan, сс. 398–410398—410; Hamish Scott, ''The Birth of a Great Power System, 1740–18151740—1815'', US, 2006, сс. 329–361329—361.</ref>. Взагалі кажучи, більша Пруссія разом з 38 інших держав консолідованих з медіатованих територій 1803&nbsp;р. були об'єднані в сфері впливу [[Австрійська імперія|Австрійської імперії]]. Конгрес створив слабкий [[Німецький союз]] (1815–18661815—1866&nbsp;рр.) на чолі з Австрією, з «[[Бундестаг (Німецький союз)|федеральним парламентом»]] (так званий ''Бундестаг'' або {{lang-de|Bundesversammlung}}), який проводив засідання у [[Франкфурт-на-Майні]]. На знак визнання традиційно імперського статусу династії Габсбургів, імператор Австрії отримав титул президента цього парламенту. Однак, вбудоване в систему домінування Австрії не враховувало появу Пруссії в імперській політиці. Відтоді, як [[курфюрст]] [[Бранденбург]]у проголосив себе королем Пруссії на початку століття, територія королівства неухильно зростала внаслідок воєн та успадкування. Консолідація сил Пруссії стала особливо ясною у [[Війна за австрійську спадщину|війні за австрійську спадщину]] та [[Семирічна війна|Семирічній війні]] [[Фрідріх II (король Пруссії)|Фрідріха Великого]]<ref>Sheehan, сс. 398–410398—410.</ref>. Коли [[Марія Терезія]] та [[Йосип II|Йосип]] спробували відновити гегемонію Габсбургів у Священній Римській імперії, Фредерік відповів створенням [[фюрстенбунд|союзу князів]] ({{lang-de|Fürstenbund}}) в 1785&nbsp;році. Австро-прусський [[німецький дуалізм|дуалізм]] міцно вкоренився в стару імперську політику. Боротьба за збереження балансу сил призвела, зокрема, до [[війна за баварську спадщину|війни за баварську спадщину]] та «картопляну війну» серед простого народу. Навіть після розпаду Священної Римської імперії, це змагання вплинуло на ріст і розвиток націоналістичних рухів XIX століття<ref>Jean Berenger. ''A History of the Habsburg Empire 1700–19181700—1918.'' C. Simpson, Trans. New York: Longman, 1997, ISBN 0-582-09007-5. сс. 96-97.</ref>.
 
=== Проблеми реорганізації ===
 
Незважаючи на склад бундестагу (зборів чи парламенту), його не можна розглядати як всенародно обрану групу представників. Багато держав не мали конституції, а ті, що мали, наприклад, [[велике герцогство Баден]], надавали [[право голосу]] на основі жорстких вимог до наявності майна, що фактично обмежило кількість виборців до невеликої частини чоловічого населення<ref>Lloyd Lee, ''Politics of Harmony: Civil Service, Liberalism, and Social Reform in Baden, 1800–18501800—1850'', Cranbury, New Jersey, 1980.</ref>. Крім того, це непрактичне рішення не врахувало новий статус Пруссії. Хоча прусська армія і зазнала великої поразки 1806&nbsp;року в [[Битва при Єні та Ауерштедті|битві при Єні та Аурештадті]], вона ефективно виступила в [[Битва при Ватерлоо|битві при Ватерлоо]]. Відповідно, прусські лідери розраховували на помітну роль в політиці Німеччини<ref>Adam Zamoyski, ''Rites of Peace: The Fall of Napoleon and the Congress of Vienna'', New York, 2007, сс. 98-115, 239-40.</ref>.
 
[[Файл:Map-GermanConfederation.svg|right|thumb|upright=1.67|Границі Німецького союзу. Пруссія позначена синім, Австрія&nbsp;— жовтим, решта&nbsp;— сірим.]]
 
Хвиля німецького [[націоналізм]]у, посилена досвідом німців перебування під наполеонівським правлінням, об'єднавшись, спочатку, з [[лібералізм]]ом, змінила політичні, соціальні та культурні відносини в німецьких державах<ref>L.B. Namier, (1952) ''Avenues of History.'' London, ONT, 1952, С. 34.</ref>. В цьому контексті, можна виявити його корені в досвіді німців перебування під правлінням Наполеона<ref>Nipperdey, сс. 1-3.</ref>. Студентські [[Бурши]] ({{lang-de|Burschenschaft}}) та популярні демонстрації, як у [[Замок Вартбург|Вартбурзі]] в жовтні 1817&nbsp;р., сприяли посиленню почуття єдності серед німецькомовних мешканців центральної Європи. Крім того, приховані, а інколи і явні обіцянки, дані під час Визвольної війни породили очікування [[сверенітет народу|народного суверенітету]] та широкої участі в політичному процесі, обіцянки, які значною мірою залишились невиконаними після досягнення миру. Агітація студентських організацій призвела до того, що такі консервативні лідери, як [[Клемент Венцель фон Меттерніх|Клеменс Венцель, князь фон Меттерніх]] стали побоюватись зміцненню національної самосвідомості; за вбивством німецького драматурга [[Август фон Коцебу|Августа фон Коцебу]] в березні 1819&nbsp;р. студентом-радикалом, прибічником національної єдності були ухвалені [[Карлсбадські декрети]] 20 вересня 1819&nbsp;р., які придушували інтелектуальне лідерство націоналістичного руху<ref>Sheehan, сс. 407–408407—408, 444.</ref>. Меттерніх скористався обуренням консерваторів через вбивство аби консолідувати законодавство, яке б ще дужче обмежило пресу та стримало зростання ліберальних і націоналістичних рухів. Як наслідок, ці декрети загнали Бурши в підпілля, обмежили друк націоналістичних матеріалів, посилили цензуру преси та приватного листування, та обмежили академічні дискусії, заборонивши університетським професорам заохочувати націоналістичні дебати. Декрети стали предметом брошури [[Йоганн Йозеф фон Геррес|Йоганна Йозефа фон Герреса]] ''Teutschland [застаріла: Deutschland] und die Revolution'' (''Німеччина та Революція'') (1820&nbsp;р.), де автор дійшов висновку, що і неможливо і небажано придушувати вільне висловлення громадської думки реакційними засобами<ref>Sheehan, сс. 442–445442—445.</ref>.
 
== Економічна співпраця: Митний союз ==
{{Main|Німецький митний союз}}
 
[[Німецький митний союз|Митний союз]] ({{lang-de|Zollverein}}) став ще однією установою, яка відіграла ключову роль в об'єднанні німецьких держав. Задуманий міністром фінансів Пруссії [[Ханс фон Бюлов|Хансом фон Бюлов]] [[1818]]&nbsp;р. як прусський [[митний союз]], він об'єднав землі Пруссії та [[Гогенцоллерни|Гогенцоллернів]]. Протягом наступних тридцяти років до союзу приєднались інші німецькі держави. Митний союз допоміг послабити протекціоністські бар'єри між німецькими державами, покращив і здешевив транспорт сировини та готових товарів. Це було особливо важливо для зростальних промислових центрів, більшість яких перебували в області [[Рейнська область|Рейн]] та долинах річок [[Саар (річка)|Саар]] і [[Рур (річка)|Рур]]<ref>Sheehan, сс. 465-67; Blackbourn, ''Long Century'', сс. 106–107106—107.</ref>.
 
=== Шляхи та залізниця ===
 
[[Файл:Wartburg demonstration 1817.jpg|thumb|right|В жовтні 1817&nbsp;року, близько 500 студентів зібрались в замку Вартбург, де [[Мартін Лютер]] знайшов притулок понад три століття раніше, аби виступити з демонстраціями на користь національного об'єднання. Вартбург був обраний через символічне значення для німецького національного характеру. Сучасна кольорова гравюра на дереві<ref>Sheehan, сс. 460–470460—470. [http://germanhistorydocs.ghi-dc.org/sub_image.cfm?image_id=426&language=english German Historical Institute]</ref>.]]
 
На початку XIX століття стан німецьких шляхів погіршився до страхітливого. Як іноземні, так і місцеві мандрівники гірко скаржились на стан військових доріг ({{lang-de|Heerstraßen}}), які раніше підтримувались для зручності переміщення військ. Коли через німецькі держави перестало проходити військове перехрестя, тим не менш, стан доріг поліпшився; протяжність доріг з твердим покриттям в Пруссії збільшилась з 3800&nbsp;км в 1816&nbsp;році до {{formatnum:16600}}&nbsp;км в 1852 році, чому частково допоміг винахід [[щебінь|щебеню]]. В 1835&nbsp;році [[Генріх фон Гагерн]] писав, що дороги, це «вени і артерії політичного організму&nbsp;…» та передбачив, що вони сприятимуть свободі, незалежності і процвітанню<ref>Sheehan, С. 465.</ref>. Коли люди стали подорожувати, вони вступали в контакт з іншими людьми, в поїздах, в готелях, в ресторанах, а дехто і на фешенебельних курортах, таких як курорт в [[курзал Баден-Баден|Баден-Бадені]]. Водний транспорт також покращився. Блокади на Рейні були зняті за наказами Наполеона, до 1820&nbsp;року парові двигуни звільнили річкові човни від громіздкої системи людей і тварин, що тягнули їх вгору проти течії. Вже в 1846&nbsp;р. 180 пароплавів курсували німецькими річками і [[Боденське озеро|Боденським озером]], мережа каналів простягалась від [[Дунай|Дунаю]], [[Везер]]а і [[Ельба (річка)|Ельби]]<ref>Sheehan, С. 466.</ref>.
 
Якими важливими не були б ці поліпшення, їх неможливо порівняти з ефектом залізниці. Німецький економіст [[Фрідріх Ліст]] назвав залізниці і митний союз «сіамськими близнюками», підкресливши важливість їхньої взаємної залежності<ref>Sheehan, сс. 467–468467—468.</ref>. Він був не один: поет [[Август Генріх Гофман фон Фаллерслебен]] написав вірш, в якому звеличив досягнення митного союзу, перелічивши на початку товари, які внесли більший вклад для німецької єдності, аніж політика чи дипломатія<ref>Sheehan, С. 502.</ref>. Історики [[Німецька імперія|Другого рейху]] згодом назвали залізниці першим показником єдиної держави; патріотичний романіст [[Вільгельм Раабе]] писав: «Німецька імперія була створена першою залізницею&nbsp;…»<ref>Sheehan, С. 469.</ref> Не всі вітали ''залізного монстра'' з ентузіазмом. Прусський король [[Фрідріх Вільгельм&nbsp;III]] не бачив жодних переваг в подорожі з [[Берлін]]а в [[Потсдам]] на декілька годин швидше, а Меттерніх взагалі відмовився від подорожі залізницею. Інші переймались питанням, чи є залізниця «злом», що псує краєвид: вірш 1838&nbsp;р. [[Ніколаус Ленау|Ніколауса Ленау]] ''An den Frühling'' (до весни) оплакував знищений залізницею стародавній спокій німецького лісу<ref>Sheehan, С. 458.</ref>.
 
[[Баварська залізниця Людвіга]] перша гілка парової залізниці в німецьких державах, сполучила [[Нюрнберг]] і [[Фюрт]] в 1835&nbsp;році, була 6&nbsp;км завдовжки, і працювала тільки в денний час, але виявилась і прибутковою, і популярною. Протягом трьох років було прокладено 141&nbsp;км шляхів, до 1840&nbsp;р. 462&nbsp;км, а до 1860&nbsp;р. вже 11157&nbsp;км. Не маючи географічного центру (наприклад, столиця держави) залізниця була прокладена в мережу, що пов'язала міста та ринки в регіонах, регіони в більші регіони, і так далі. Разом з розширенням залізничної мережі, вона стала дешевше для перевезення вантажів: 1840&nbsp;року тариф був 18 [[пфеніг]]ів за тонну з за кілометр, а в 1870&nbsp;році вже п'ять. Ефект від залізниці не примусив себе чекати. Наприклад, можна було перевозити сировину долиною [[Рур (річка)|Руру]] без перевантаження. Залізничне сполучення заохочувало економічну активність та сприяло торгівлі. У 1850&nbsp;році внутрішній водний транспорт перевозив втричі більше вантажів, аніж залізниця, а до 1870&nbsp;року ситуація змінилась на зворотну, і залізниця стала перевозити вчетверо більше вантажу. Залізниця також змінила вигляд міст, те, як подорожують люди, її вплив поширився на весь суспільний лад. Хоча деякі з віддалених провінцій не мали залізничного сполучення до 1890-х років, з середини століття, щонайменше з 1865&nbsp;року більшість населення та промислових центрів мали залізничне сполучення<ref>Sheehan, сс. 466–467466—467.</ref>.
 
[[Файл:1834customstarrifs.jpg|thumb|left|upright=1.67|Сатирична карикатура про поширення митних бар'єрів в багатьох німецьких державах, близько 1834&nbsp;р. Деякі держави були настільки малими, що перевізникам доводилось завантажувати та розвантажувати вантаж двічі та тричі на день.]]
{{main|Доберезневий період}}
 
Період поліцейської держави в Австрії та Пруссії та щільна цензура, який тривав до революцій 1848&nbsp;року згодом отримав назву {{lang-de|Vormärz}} (до березня), посилаючись на березень 1848&nbsp;року. В цей період європейський лібералізм пережив піднесення; до порядку денного були включені економічні, соціальні та політичні питання. Більшість європейських лібералів в доберезневий період, зокрема, шукали єдність на принципах націоналізму, підтримували перехід до [[капіталізм]]у, прагнули розширення виборчого права для чоловіків. «Радикальність» лібералів залежала від ставлення до широти виборчого права для чоловіків. Чим більше пропонувалось розширити виборче право, тим радикальніше вважалась пропозиція<ref>Jonathan Sperber, ''Rhineland radicals: the democratic movement and the revolution of 1848–18491848—1849''. Princeton, N.J., 1993.</ref>.
 
=== Хамбаський фестиваль: ліберальний націоналізм і консервативна реакція ===
[[Файл:Zug-zum-hambacher-schloss_1-1200x825.jpg|thumb|right|Націоналістично налаштовані учасники маршу крокують до руїн замку Хамбах, 1832&nbsp;рік. Більшість учасників становили студенти та деякі працівники з дружинами. Вони несли прапор підпільних Бурш, який згодом був взятий за основу прапора сучасної Німеччини.]]
 
Незважаючи на рішучість консервативної реакції, ідеї єдності разом з поняттями [[суверенітет народу|народного суверенітету]] в німецькомовних державах. В Хамбаському фестивалі в травні 1832&nbsp;р. взяло участь понад {{formatnum:30000}} чоловік<ref name="Sheehan, сс. 610-613">Sheehan, сс. 610–613610—613.</ref>. Підвищений в статусі до регіонального ярмарку,<ref>Sheehan, С. 610.</ref> його учасники проголошували братерство, свободу і національну єдність. Учасники фестивалю зібрались в місті нижче, і рушили до руїн замку Хамбах трохи вище невеликого містечка Хамбах, в Баварії. Несучи прапори, граючи в барабани, та співаючи учасникам знадобилась більша частина ранку до середини дня, аби дістатись замку, де вони слухали виступи націоналістичних ораторів від консервативного до радикального спектру. Вміст промов показав істотну відмінність німецького націоналізму 1830-х років від французького націоналізму [[Липнева революція|Липневої революції]]: головна увага німецького націоналізму приділялась вихованню народу, коли народ здобуде освіту в необхідному обсязі, вони б досягли б мети. Риторика в Хамбасі підкреслила мирну природу німецького націоналізму. Справа була не в зведенні барикад, «французькому» стилі націоналізму, а створенні емоційних мостів між групами<ref>Sheehan, С. 612.</ref>.
 
[[Файл:Karikatur Denkerclub.jpg|thumb|upright=1.67|Німецька сатира на [[Карлсбадські декрети]] які придушили свободу висловлення поглядів.]]
 
Як і 1819&nbsp;року після вбивства [[Август фон Коцебу|Коцебу]], [[Клемент Венцель фон Меттерніх|Меттерніх]] використав популярні демонстрації в Хамбаському замку як підставу для провадження консервативної соціальної політики. «Шість статей» від 28&nbsp;червня 1832&nbsp;року підтвердили, в першу чергу, принцип монархічної влади. 5&nbsp;липня Франкфуртський парламент підтримав додаткові 10 статей, які повторили існуючі правила цензури, обмежили політичні організації, та іншу суспільну діяльність. Крім того, держави-члени погодились направити військову допомогу будь-якому уряду у випадку загрози заворушень<ref>Sheehan, С. 613.</ref>. [[Карл Філіп фон Вреде|Князь Вреде]] очолив половину баварської армії аби «підпорядкувати» регіон [[Пфальц (регіон)|Пфальц]]. Декілька промовців з Хамбаських демонстрацій були заарештовані та ув'язнені; один з них, Карл Генріх Брюґеман (1810–18871810—1887), студент юридичного факультету та представник підпільних Бурш був відправлений до Пруссії, де був спочатку засуджений до смертної кари, але потім помилуваний<ref name="Sheehan, сс. 610-613"/>.
 
=== Лібералізм та відповідь на економічні проблеми ===
{{Seealso|Революції 1848}}
 
Важливо відзначити, що і демонстрація у Вартбурзі 1817&nbsp;року, і Хамбаський фестиваль 1832&nbsp;року не мали чіткої програми об'єднання. На Хамбаському фестивалі промови багатьох ораторів були сповнені розпачі. Утримані разом лише завдяки ідеї об'єднання, їхні уявлення про те, як її досягнути, не мали конкретних планів, проте спирались на туманні ідеї того, що ''Народ'', отримавши належну освіту, здобуде єдність сам собою. Гучні промови, прапори, піднесені студенти й обіди не перетворились у новий політичний, бюрократичний та адміністративний апарат; не з'явилась і конституція, хоча про неї й багато говорили. [[1848]]&nbsp;року націоналісти спробували виправити цю проблему<ref>Sheehan, сс. 610–615610—615.{{ref-en}}</ref>.
 
=== Німецькі революції 1848 року та Франкфуртський парламент ===
{{Main|Франкфуртські національні збори}}
 
Популярні [[німецькі революції 1848-1849&nbsp;рр.]] мали на меті національну єдність та ухвалення єдиної конституції. Революціонери тиснули на уряди, особливо в [[Рейнська область|Рейнській області]], щоб скликати парламентську асамблею для написання проекту конституції. Зрештою, багато лівих революціонерів сподівались, що ця конституція гарантуватиме універсальне виборче право для чоловіків, постійний національний парламент й об'єднану Німеччину, можливо, під головуванням прусського короля, який був найлогічнішим кандидатом: Пруссія була найбільшою державою за розміром та найпотужнішою. Зазвичай, революціонери справа від центру пропонували якось розширити виборче право у своїх державах і, можливо, якусь форму слабкого союзу. Їх тиск призвів до різних виборів, заснованих на різних вимогах до виборців, наприклад, прусська система трьох класів, яка надавала більше представницького впливу багатшим землевласникам<ref>Blackbourn, ''Long Century'', сс. 138–164138—164.{{ref-en}}</ref>.
 
[[Файл:Parliament Frankfurt Pauls Church 1848.jpg|thumb|Допарламентські делегати проходять до церкви [[Церква Святого Павла (Франкфурт-на-Майні)|церкві Святого Павла]] у Франкфурті, де ними були закладені основи для виборів національного парламенту<ref>{{de icon}} Badische Heimat/Landeskunde online 2006 [http://www.zum.de/Faecher/G/BW/Landeskunde/rhein/geschichte/1848/national03.htm Veit's Pauls Church ''Germania'']. Переглянуто 31 липня 2011.{{ref-de}}</ref>.]]
 
[[27&nbsp;березня]] 1849&nbsp;року [[Франкфуртські національні збори|Франкфуртськими національними зборами]] ухвалено [[Конституція Паулскірхе|конституцію Паулскірхе]] ({{lang-de|Paulskirchenverfassung}}), а в квітні 1849&nbsp;року запропоновано титул ''кайзера'' (імператора) прусському королю [[Фрідріх Вільгельм IV|Фрідріху Вільгельму&nbsp;IV]]. Він відмовився через низку причин. Публічно він пояснив, що не міг узяти корону без згоди власне держав, під якими він мав на увазі принців. У приватних розмовах він побоювався протистояння з іншими німецькими князями та військового вторгнення Австрії та Росії; також він мав фундаментальну відразу до ідеї отримання корони з рук народно обраного парламенту: за його словами, він не міг взяти корону з «глини»<ref>Jonathan Sperber, ''Revolutionary Europe, 1780–18501780—1850'', New York, 2000.{{ref-en}}</ref>. Незважаючи на вимоги до виборців, які часто були продовженням політичних проблем, які ліберали намагались розв'язати, Франкфуртські національні збори спромоглися написати конституцію та погодитись на «[[Малонімецький шлях об'єднання Німеччини|малонімецьке»]] розв'язання [[Німецьке питання|німецького питання]]. Національні збори у Франкфурті завершились частковою поразкою: хоча лібералам і не вдалось досягти бажаної єдності, їм усе ж таки вдалось опрацювати багато конституційних питань і реформ спільно з німецькими принцами<ref>Blackbourn, ''Long Century'', сс. 176–179176—179.{{ref-en}}</ref>.
 
=== 1848 р. і Франкфуртський парламент в ретроспективі ===
 
Успіхи та невдачі Франкфуртських національних зборів спричинили десятиліття суперечок серед дослідників німецької історії та зробили внесок в історіографічні пояснення німецького націєтворення. Одна школа, що виникла після 1918&nbsp;року й набрала ваги після Другої світової війни, стверджувала, що так званий провал німецьких лібералів у Франкфуртських національних зборах призвів до компромісу [[Буржуазія|буржуазії]] з консерваторами, особливо з консервативними прусськими землевласниками ([[Юнкер (аристократ)|юнкери]]), а згодом &nbsp;— до так званого {{lang-de|Sonderweg}} (особливий шлях Німеччини) у XX&nbsp;столітті<ref>Приклади цієї точки зору наведені в: Ralf Dahrendorf, ''German History'', (1968), сс. 25-32; {{de icon}} Hans Ulrich Wehler, ''Das Deutsche Kaiserreich, 1871–19181871—1918'', Göttingen, 1973, сс. 10-14; Leonard Krieger, ''The German Idea of Freedom'', Chicago, 1957; Raymond Grew, ''Crises of Political Development in Europe and the United States'', Princeton, 1978, сс. 312–345312—345; Jürgen Kocka and Allan Mitchell. ''Bourgeois society in nineteenth-century Europe.'' Oxford, 1993; Jürgen Kocka, «German History before Hitler: The Debate about the German Sonderweg.» ''Journal of Contemporary History'', Vol. 23, No. 1 (January, 1988), сс. 3-16; Volker Berghahn, ''Modern Germany. Society, Economy and Politics in the Twentieth Century.'' Cambridge, 1982.{{ref-de}}{{ref-en}}</ref>. Провал об'єднання 1848&nbsp;року, згідно з цим поглядом, призвів до спізнілого формування національної держави 1871&nbsp;року, що, у свою чергу, затримало розвиток позитивних національних цінностей. Крім того, представники цієї школи стверджують, що «провал» 1848&nbsp;року підтвердив приховані аристократичні прагнення німецького середнього класу; як наслідок, ця група ніколи не розвивала самосвідому програму модернізації<ref>Огляд цієї точки зору див. David Blackbourn, and Geoff Eley. ''The peculiarities of German history: bourgeois society and politics in nineteenth-century Germany.'' Oxford & New York, 1984, part 1.{{ref-en}}</ref>.
 
Пізніші дослідники виступили проти цієї ідеї, стверджуючи, що Німеччина не мала жодного ''особливого шляху'', подібно до того, як історія інших країн має свої особливості, історіографічна ідея відома як [[винятковість]]<ref>Blackbourn and Eley. ''Peculiarities'', Part I.{{ref-en}}</ref>. Натомість, ця група істориків вважає, що 1848&nbsp;рік відзначив конкретні досягнення ліберальних політиків; багато їхніх ідей і програм пізніше потрапили до соціальних програм Бісмарка (наприклад, соціальне страхування, освітні програми, і розширення виборчого права). Крім того, поняття особливого шляху спирається на те, що шлях деяких інших країн (в даному випадку, Великої Британії) є загальноприйнятою нормою<ref>Blackbourn and Eley, ''Peculiarities'', Chapter 2.{{ref-en}}</ref>. Ця школа також піддає сумніву Британську модель та новіші дослідження націєтворення в Британії й інших «нормальних» країнах (наприклад, Франції та США) вони припустили, що навіть в цих державах, розвиток нації не був рівномірним, або особливо рано, але відбувалось в основному в середині та кінці XIX століття<ref>Blackbourn and Eley, ''Peculiarities'', сс. 286–293286—293.{{ref-en}}</ref>. Наприкінці 1990-х&nbsp;років цей погляд став головним, хоча деякі історики<ref>Jürgen Kocka, «Comparison and Beyond.'» ''History and Theory'', Vol. 42, No. 1 (February, 2003), С. 39-44, and Jürgen Kocka, «Asymmetrical Historical Comparison: The Case of the German ''Sonderweg''», ''History and Theory'', Vol. 38, No. 1 (February, 1999), сс. 40-50.{{ref-en}}</ref> досі вважають аналіз з погляду особливого шляху корисним для розуміння періоду націонал-соціалізму<ref>Типовий аналіз цієї точки див. Richard J. Evans, ''Rethinking German history: nineteenth-century Germany and the origins of the Third Reich.'' London, 1987.{{ref-en}}</ref>.
 
[[Файл:Image Germania (painting).jpg|thumb|Малюнок ''Германії'', роботи [[Філіп Вайт|Філіпа Вайта]], був створений аби прикрити [[Орган (музичний інструмент)|орга́н]] в [[Церква Святого Павла (Франкфурт-на-Майні)|церкві Святого Павла]] під час засідання Національних зборів, березень 1848–18491848—1849&nbsp;рр. Меч мав символізувати ''Слово Боже'', оновлення людей та їх незламний дух.]]
 
=== Проблема сфер впливу: Ерфуртський союз та Ольмуцький договір ===
 
Після розпуску Франкфуртських національних зборів, Фрідріх Вільгельм&nbsp;IV, під впливом генерала [[Йозеф фон Радовіц|Йозефа фон Радовіца]] підтримав створення [[Ерфуртський союз|Ерфуртського союзу]], федерації німецьких держав, за винятком Австрії, за добровільною згодою німецьких князів. Цей обмежений союз на чолі з Пруссією майже повністю ліквідував би вплив Австрії на решту німецьких держав. Спільний дипломатичний тиск Австрії та Росії (гаранта угод 1815&nbsp;року, яким були встановлені Європейські сфери впливу) змусили Пруссію відмовитись від ідеї Ерфуртського союзу на зустрічі в невеликому містечку [[Оломоуц|Ольмюц]] у Моравії. У листопаді 1850&nbsp;р. представники Пруссії, зокрема Радовіц та Фрідріх-Вільгельм, погодились відновити Німецького союзу під керівництвом Австрії. Ця угода відома як [[Ольмюцька угода|Ольмуцький договір]], а в Пруссії її ще називали «Ольмуцьким приниженням»<ref>[[A. J. С. Taylor]], ''The Struggle for Mastery in Europe 1914–19181914—1918'', Oxford, 1954, С. 37.{{ref-en}}</ref>.
 
Хоч і здавалось би, незначні події, пропозиція Ерфуртського союзу та Ольмюцький договорів гостро висвітлили проблеми сфер впливу в німецьких державах. Питання об'єднання стало не питанням ''якщо'', а питанням ''коли'', і це ''коли'' залежало від сили. Один з колишніх членів Франкфуртських національних зборів, [[Йоганн Густав Дройзен]], так окреслив проблему:
Ми не можемо приховати те, що суть усього [[Німецьке питання|німецького питання]] є простим вибором між Пруссією та Австрією. У цих країнах життя німців має свої позитивні та негативні сторони, в першому випадку еліта націоналістична і реформаторська, а в другому, - династична і деструктивна. Німецьке питання не є конституційним, а є питанням про владу; і прусська монархія наразі повністю німецька, в той час як австрійська такою бути не може<ref>J.G.Droysen, ''[http://www.fordham.edu/halsall/mod/germanunification.html# Modern History Sourcebook: Documents of German Unification]'', 1848–1871. Retrieved 9 April 2009.{{ref-en}}</ref>.}}
 
Об'єднання на цих умовах викликало дипломатичні проблеми. Можливість об'єднання Німеччини (та й [[Рісорджименто|Італії]]) кидала виклик фундаментальним засадам балансу сил досягнутого 1815&nbsp;року; об'єднання цих держав підірвало б принципи суміщення [[Сфери впливу|сфер впливу]]. [[Клемент Венцель фон Меттерніх|Меттерніх]], [[Роберт Стюарт Кастелрі|Кастелрі]] та [[Олександр I (російський імператор)|цар Олександр]] (і його міністр зовнішніх справ граф [[Карл Васильович Нессельроде|Карл Нессельроде]]), основні архітектори цієї системи, замислили та створили в Європі (й у решті світу) систему рівноваги, гарантовану чотирма державами: Великою Британією, Францією, Росією й Австрією. Кожна з цих держав мала свої географічні сфери впливу; вплив Франції включав Піренейський півострів і спільний вплив в італійських державах; Россія отримала вплив на східну частину Центральної Європи та балансування на Балканах; до австрійської сфери впливу належела велика частина колишнього Рейху в Центральній Європі (Священної Римської імперії); до Британської сфери впливу належала решта світу, особливо моря<ref>Zamoyski, сс. 100–115100—115.{{ref-en}}</ref>.
 
Система сфер впливу в Європі залежала від подрібнення німецьких та італійських держав, а не їх консолідації. Тому об'єднання німців під одним прапором викликало важливі питання: ''Хто такі німці?'', ''Де Німеччина?'', а також ''Хто буде при владі?'', і, головне, ''Хто зможе найкращим чином захистити «Німеччину», яка і де вона не була б?'' Різні групи запропонували різні розв'язання цієї проблеми. Згідно з [[Малонімецький шлях об'єднання Німеччини|малонімецьким]] розв'язанням, німецькі держави об'єднуються під керівництвом Пруссії; згідно з [[Великонімецький шлях об'єднання Німеччини|великонімецьким]] розв'язанням, німецькі держави мають об'єднатись під керівництвом Австрії. Ця суперечність, останній етап [[німецький дуалізм|німецького дуалізму]], яка домінувала в політиці німецьких держав й австро-прусської дипломатії з часу створення [[Королівство Пруссія|Королівства Пруссії]] 1701&nbsp;року, виступила на перший план протягом наступних двадцяти років<ref>Blackbourn, ''The long nineteenth century'', сс. 160–175160—175.{{ref-en}}</ref>.
 
=== Зовнішні очікування від об'єднаної Німеччини ===
1859&nbsp;року [[Вільгельм&nbsp;I Гогенцоллерн]] став регентом свого хворого брата [[Фрідріх Вільгельм IV|Фрідріха-Вільгельма&nbsp;IV]]; [[Гельмут Карл Бернард фон Мольтке|Гельмут фон Мольтке Старший]] обіймав посаду начальника прусського генерального штабу, [[Альбрехт фон Роон]]&nbsp;— військового міністра Пруссії<ref>Holt, С. 27.{{ref-en}}</ref> Фон Роон і Вільгельм (брав активну участь у таких речах) реорганізував прусську армію, а Мольтке переробив стратегічний план оборони Пруссії та зробив оперативне командування ефективнішим. Військові реформи (і видатки на їхнє проведення) спричинили [[Конституційна криза в Пруссії|конституційну кризу]] в Пруссії. І парламент, і король, разом з військовим міністром, хотіли отримати контроль над військовим бюджетом. Вільгельм, коронований 1862&nbsp;р. королем Вільгельмом&nbsp;I, призначив [[Отто фон Бісмарк]]а прем'єр-міністром Пруссії; Бісмарк розв'язав кризу на користь військового міністра<ref>Holt, сс. 13-14.{{ref-en}}</ref>.
 
[[Кримська війна]] 1854–18551854—1855&nbsp;років та [[Австро-італо-французька війна|італійська війна 1859&nbsp;року]] порушили відносини між Великою Британією, Францією, Австрією та Росією. Внаслідок спричиненого війнами безладу, поєднання реформ оперативного командування фон Мольтке, реформи армії фон Роона та Вільгельма та дипломатія Бісмарка зсунули європейський баланс сил. Їх спільні дії зробили Пруссію провідною країною серед німецьких держав завдяки комбінації успішних дипломатичних відносин, підкріплених можливістю застосування прусської армії, і внутрішній консерватизм, поєднаний із прагматизмом: ''[[Реальна політика|Realpolitik]]''<ref>Blackbourn, ''Long Century'', сс. 175–179175—179.{{ref-en}}</ref>.
 
Бісмарк окреслив зміст ''Realpolitik'' у відомій згодом промові «[[Залізом та кров'ю]]» перед бюджетним комітетом прусського парламенту 30&nbsp;вересня 1862&nbsp;року, незабаром після того, як він став прем'єр-міністром: «Великі питання часу вирішуватимуться не розмовами та резолюціями більшості […]&nbsp;— але залізом і кров'ю»<ref>Цит. за Ullrich: ''Bismarck''. ст. 61. &nbsp;— [http://germanhistorydocs.ghi-dc.org/sub_document.cfm?document_id=250 (GHDI-Document)] Фрагмент промови "[[Залізом та кров'ю]] " (1862){{ref-de}}</ref> Слова Бісмарка «залізом і кров'ю» були по-різному неправильно процитовані або трактовані як доказ німецької спраги крові і влади<ref>Blackbourn, ''Peculiarities'', Part I.{{ref-en}}</ref>. По-перше, слова з промови «великі питання часу вирішуватимуться не розмовами і резолюціями більшості» часто трактують як відмову від політичного процесу, чого сам Бісмарк не бажав<ref>Mann, Chapter 6, сс. 316–395316—395.{{ref-en}}</ref>. По-друге, його наголос на крові та залізі не означав просто неперевершену військову силу прусської армії, а два важливих аспекти: по-перше, здатність німецьких держав виробляти залізо (і пов'язаних з ними військових матеріалів) і, по-друге, готовність застосувати їх у разі потреби<ref>Isabel V. Hull, ''Absolute Destruction: Military culture and the Practices of War in Imperial Germany'', Ithaca, New York, 2005, сс. 90-108; 324–333324—333.{{ref-en}}</ref>.
 
== Створення єдиної держави ==
 
Необхідність як заліза, так і крові невдовзі стала очевидною. 1862&nbsp;року, коли Бісмарк виступив із промовою, ідея німецької національної держави в дусі мирного [[пангерманізм]]у посунулась від ліберального і демократичного характеру в 1848 році для наближення з [[реальна політика|реальною політикою]] Бісмарка. Будучи прагматиком, Бісмарк зрозумів можливості, перешкоди та переваги об'єднаної держави, а також важливість зв'язку цієї держави з династією Гогенцоллернів, що для деяких істориків, є одним з основних внесків Бісмарка у створення імперії в 1871&nbsp;році<ref>Michael Eliot Howard, ''The Franco-Prussian War: the German invasion of France, 1870–18711870—1871.'' New York, MacMillan, 1961, С. 40.</ref>. Умови договорів між різними німецькими державами забороняли йому робити односторонні дії; політичне та дипломатичний досвід підказав йому непрактичність таких дій<ref>Mann, сс. 390–395390—395.</ref>. Аби німецькі держави разом пішли на війну, або, як він сподівався станеться, будуть вимушені оголосити війну проти спільного ворога, супротивна сторона має першою оголосити війну одній з німецьких держав. Історики тривалий час обговорювали роль Бісмарка в подіях, що призвели до Франко-Прусської війни. Згідно з традиційною точкою зору, сформульованою значною мірою в XIX і початку XX&nbsp;століття про-прусськими істориками, Бісмарк був єдиним натхненником об'єднання, однак після 1945&nbsp;року історики стали бачити більше опортунізму та цинізму в маніпулюванні обставинами Бісмарком для провокування війни<ref>A.J.С. Taylor, ''Bismarck: The Man and the Statesman.'' Oxford, Clarendon, 1988. Chapter 1, and Conclusion.</ref>. Бісмарк не був ані злодієм, ані святим; маніпулюючи подіями 1866 і 1870&nbsp;років він показав політичні та дипломатичні здібності, які примусили Вільгельма звернутися до нього в 1862&nbsp;році<ref>Howard, сс. 40-57.</ref>.
 
Три події відіграли основне значення для адміністративного та політичного об'єднання Німеччини: смерть без спадкоємців чоловічої статі короля Данії [[Фредерік VII (король Данії)|Фредеріка&nbsp;VII]], що призвело до [[Данська війна 1864 року|війни за Данію]] 1864&nbsp;року; можливість отримати союзника після [[Рісорджименто|об'єднання Італії]] в боротьбі проти Австрії в [[Австро-Прусська війна|Австро-Прусській війні]] 1866&nbsp;року; побоювання французів опинитись в оточенні Гогенцоллернів спонукали оголосити війну Пруссії, що призвело до [[Французько-Прусська війна|Франко-Прусської війни]] 1870–18711870—1871&nbsp;років. Завдяки поєднанню дипломатії та політичного лідерства Бісмарка, військових реформ фон Роона, та військової стратегії фон Мольтке, Пруссія довела, що жодна з країн-підписантів [[Паризький мирний договір 1815 року|мирного договору 1815&nbsp;року]] не здатна гарантувати австрійську сферу впливу в Центральній Європі. Таким чином Пруссія здобула гегемонію серед німецьких держав та поклала край [[німецький дуалізм|німецькому дуалізму]]<ref>Sheehan, сс. 900–904900—904; Wawro, сс. 4-32; Holt, С. 75.</ref>.
 
=== Проблема Шлезвіг-Гольштейну ===
{{legend|#FFFEA5|Під спільним керівництвом (Шлезвіг-Гольштейн)}}]]
 
1866&nbsp;року на тлі [[Рісорджименто|об'єднання Італії]], Бісмарк створив дипломатичні умови, за яких Австрія оголосила війну Пруссії. Основні підстави для війни були закладені у [[Бундестаг (Німецький союз)|Франкфуртському бундестазі]], де обидві держави стверджували, що виступають від імені всіх німецьких держав. В квітні 1866 року, представник Пруссії у [[Флоренція|Флоренції]] підписав секретну угоду з Італією. Згідно з цією угодою обидві країни мали допомагати одна одній у війні проти Австрії. Наступного дня представник Пруссії до Франкфуртського бундестагу представив план, що передбачав завтердження національної конституції та національних зборів обраний на прямих виборах і загального виборчого права. Знаючи про складні і неоднозначні відносини Бісмарка з ''ландтагом'' (державний парламент) в Пруссії, викликали виправданий скептицизм серед німецьких лібералів, які бачили в цій пропозиції хід для посилення влади Пруссії<ref>Sheehan, сс. 900–906900—906.</ref>.
 
==== Вибір сторони ====
Дебати з приводу запропонованої національної конституції стали спірними, коли до Відня поступили новини про маневри італійських військ в Тиролі (21&nbsp;квітня 1866&nbsp;р.) та вздовж венеціанського кордону. Австрійський уряд наказав часткову [[Мобілізація|мобілізацію]] в південних регіонах, Італія, у відповідь оголосила повну мобілізацію. Незважаючи на заклики мислити та діяти раціонально, Італія, Пруссія та Австрія продовжили рухатись до збройного конфлікту. 1&nbsp;травня, Вільгельм передав командування армією в руки [[Гельмут Карл Бернард фон Мольтке|Мольтке]], наступного дня розпочалась повномасштабна мобілізація в Пруссії<ref>Sheehan, С. 906; Wawro, сс. 82-84.</ref>.
 
В парламенті, група держав, відома як {{lang-de|Mittelstaaten}}&nbsp;— «держави в середині» ([[Баварія]], [[Королівство Вюртемберг|Вюртемберг]], великі герцогства [[Велике герцогство Баден|Баден]] і [[Велике герцогство Гессен|Гессен-Дармштадт]], і герцогства [[Герцогство Саксен-Веймар|Саксен-Веймар]], [[Саксен-Майнінген]], [[Саксен-Кобург|Саксонія-Кобург]] та [[Герцогство Нассау|Нассау]]), підтримали повну демобілізацію в державах союзу. Уряди цих країн відхилили привабливі обіцянки і жахливі погрози, якими Бісмарк сподівався переконати виступити проти Габсбургів. У військовому штабі Пруссії зрозуміли, що єдиними союзниками серед німецьких держав проти Габсбургів були [[Велике герцогство Мекленбург-Шверін|великі герцогства Мекленбург-Шверін]] і [[Мекленбург-Стреліц]] (дрібні князівства, що межують з [[Бранденбург]]ом з невеличким військом та слабким політичним впливом), а єдиним союзником за кордоном була Італія<ref>Sheehan, сс. 905–906905—906.</ref>.
 
Опозиція до прусської тактики залізної руки виникла і серед інших соціальних і політичних груп. Ради міст німецьких держав, ліберальні члени парламенту і торгових палат, які виступали за єдину державу, які бачили великі переваги в об'єднанні, виступали проти будь-якої війни між Пруссією і Австрією: такий конфлікт служитиме лише монархічним династіям, а не інтересам громадян, які вони розуміли як «цивільні» та / або «буржуазні». Суспільна думка також виступала проти домінування Пруссії. Католицьке населення вздовж річки [[Рейн]], особливо в таких регіонах, як космополітичний [[Кельн]] і щільнонаселена [[Рурський регіон|долина Руру]], схилялось в бік Австрії. В пізній весні, найважливіші держави виступали проти зусиль Берліна з силової реорганізації німецьких держав. Прусський уряд сприймав питання німецької єдності, як питання влади і того, хто при підтримці армії міг її здобути. Ліберали у Франкфуртському бундестазі бачили досягнення єдності німецьких держав, внаслідок переговорів та розподілу влади серед багатьох партій<ref>Sheehan, С. 909.</ref>.
==== Ізоляція Австрії ====
 
Хоча деякі німецькі держави спочатку виступили на боці Австрії, вони залишилися в обороні і не змогли виступити з атакою проти прусської армії. Австрійська армія воювала з Пруссією лише при підтримці з боку [[Саксонія|Саксонії]]. Франція обіцяла надати допомогу, але вона прийшла запізно і була незначною<ref>Geoffrey Wawro, ''The Austro Prussian War: Austria's War with Prussia and Italy in 1866.'' Cambridge, Cambridge University, 1996, сс. 50-60; 75-79.</ref>. Для Австрії ситуація була ускладнена необхідністю вести війну на другому фронті в [[Австро-італійська війна 1866|третій італійській війні за незалежність]]<ref>Wawro, сс. 57-75.</ref>. Одноденна [[Битва під Садовою|битва при Кеніггреці]] поблизу села [[Садова]] принесла Пруссії беззаперечну і рішучу перемогу<ref>Sheehan, сс. 908–909908—909</ref>.
 
=== Реальна політика і Північнонімецький союз ===
Необхідно було швидко досягти миру, аби уникнути вступу Росії у війну на боці Австрії<ref>Taylor, ''Bismarck'', сс. 87-88.</ref>. Пруссія анексувала [[Королівство Ганновер|Ганновер]], [[Гессен-Кассель]], [[Герцогство Нассау|Нассау]] і [[вільне місто Франкфурт]]. [[Велике герцогство Гессен|Гессен-Дармштадт]] втратив частину території, але не суверенітет. Держави на південь від річки [[Майн]] (Баден, Вюртемберг і Баварія) підписали окремі договори з вимогою сплати контрибуцій та утворення союзів, які втягнули їх у сферу впливу Пруссії. Австрія з більшістю союзників були виключені з [[Північнонімецький союз|Північнонімецького союзу]]<ref>Sheehan, С. 910.</ref>.
 
Кінець домінування Австрії серед німецьких держав змінив центр її уваги на Балкани. 1867&nbsp;року австрійський імператор [[Франц Йосиф I|Франц-Йосиф]] ухвалив угоду ([[Австро-угорський компроміс]] 1867&nbsp;року), згідно з якою угорські володіння отримали рівні права з австрійськими, чим була створена подвійна монархія [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщини]]<ref>Sheehan, сс. 905–910905—910.</ref>. [[Празький мир (1866)|Празький мирний договір 1866 року]] висунув м'які умови до Австрії, де відносини між Австрією та новою національною державою, Італією, зазнали істотних змін; хоча Австрія була набагато успішнішою у військових діях проти італійських військ, країна втратила важливі провінції [[Королівство Ломбардо-Венеція|Венеції]]. Габсбурги передали Венецію Франції, яка згодом офіційно передала контроль Італії<ref>Rosita Rindler Schjerve ''Diglossia and Power: Language Policies and Practice in the Nineteenth Century Habsburg Empire'', 2003, ISBN 3-11-017653-X, сс. 199–200199—200.</ref>. Французька громадськість була обурена перемогами Пруссії та вимагала ''реванш за Садову'', що сприяло зростанню антипрусським настроям у Франції, які ще дужче посилились за кілька місяців до [[Французько-прусська війна|Франко-Прусської війни]]<ref>Bridge and Bullen, ''The Great Powers and the European States System 1814–19141814—1914''.</ref>. Іншим чинником стало те, що на зустрічі в [[Біарріц]]і у вересні 1865&nbsp;роком [[Наполеон III Бонапарт|Наполеона&nbsp;III]] з Бісмарком, останній дав зрозуміти (або Наполеон думав, що отримав натяк), що Франція може анексувати частину [[Бельгія|Бельгії]] і [[Люксембург]]у в обмін на нейтралітет.
 
Поразка Австрії призвела до переосмислення внутрішніх розбіжностей, місцевої автономії і лібералізму<ref>Sheehan, сс. 909–910909—910; Wawro, Chapter 11.</ref>. Новий Північнонімецький союз мав свою конституцію, прапор, урядові й адміністративні структури. Пруссія, під керівництвом Отто фон Бісмарка, військовими перемогами здолала активний опір Австрії ідеї об'єднаної Німеччини. Ця ідея не лише послабила вплив Австрії на німецькі держави, а й розколола дух загальнонімецької єдності: більшість німецьких держав були незадоволенні прусської політикою сили<ref>Blackbourn, ''Long Century'', Chapter V: ''From Reaction to Unification'', сс. 225–269225—269.</ref>.
 
== Війна з Францією ==
{{Seealso|Франко-пруська війна}}
 
Наполеон&nbsp;III намагався забезпечити територіальні поступки з обох сторін до і після Австро-Прусської війни, але, незважаючи на посередництво в процесі мирних переговорів, вони завершились безрезультатно. Згодом він сподівався, що Австрія разом з колишніми союзниками, особливо південними німецькими державами Баден, Вюртемберг і Баварія, візьме участь у війні заради помсти, але в дію вступив договір 1866&nbsp;року: всі німецькі держави, навіть всупереч власної волі, виступили єдиним фронтом проти Франції. Замість війни заради помсти, за підтрики різних німецьких союзників, проти Пруссії, Франція опинилась у війні проти німецьких держав, без жодної підтримки<ref>Howard, сс. 64-68.</ref>. Військові реформи [[Альбрехт фон Роон|Роона]] та застосування оперативної стратегії [[Гельмут Карл Бернард фон Мольтке|фон Мольтке]] разом дали успішний результат у війні проти Франції. Швидкість мобілізації прусської армії здивувала Францію, а здатність прусської армії зосереджувати сили в обраних точках, нагадала стратегію Наполеона&nbsp;I сімдесят років тому, переважила французьку мобілізацію. Використовуючи ефективно покладену залізничну мережу, пруські війська доставлялись в місця битв відпочивши та готовими до дій. Французькі війська мали йти пішки багато миль, аби дістатись зони бойових дій. Після декількох битв, зокрема, [[Битва при Шпіхерні|при Шпіхерні]], [[Битва при Верті|при Верті]], [[Битва при Марс-ла-Тур|при Марс-ла-Тур]], і [[Битва при Гравелотті|при Гравелотті]], німці розгромили основні французькі війська і дістались важливого міста [[Мец]], та столиці Франції, [[Париж]]у. Вони захопили французького імператора та взяли всю армію в полон у [[Битва під Седаном|битві під Седаном]] 1&nbsp;вересня 1870&nbsp;року<ref>Howard, сс. 218–222218—222.</ref>.
 
=== Проголошення Німецької імперії ===
 
Принизливий полон французького імператора та втрата цілої французької армії, яка потрапила у пастку в тимчасовому таборі в Саарі («Табірна ганьба», як назвали її французи), спричинило безлад у французькому уряді; активні противники Наполеона повалили уряд, і проголосили [[Третя Французька Республіка|Третю республіку]]<ref>Howard, сс. 222–230222—230.</ref>. Німецьке Верховне Командування очікувало від Франції швидкого укладання миру, але нова республіка відмовилась здаватись. Прусська армія оточила Париж, та [[Облога Парижу|протримала в облозі]] до середини січня<ref>Taylor, ''Bismarck'', С. 126</ref>. 18&nbsp;січня 1871&nbsp;року в [[Версальський палац|дзеркальній залі Версаля]], німецькі князі і старші воєначальники проголосили Вільгельма «німецьким імператором»<ref>[http://www.dhm.de/lemo/html/kaiserreich/innenpolitik/reichsgruendung/index.html Die Reichsgründung 1871] (The Foundation of the Empire, 1871), Lebendiges virtuelles Museum Online, accessed 2008-12-22.</ref>. В укладеній згодом [[Франкфуртська мирна угода|Франкфуртській мирній угоді]] Франція відмовилась від більшості традиційно німецьких регіонів ([[Ельзас]]у та німецькомовної частини [[Лотарингія (герцогство)|Лотарингії]]), погодилась на виплату репарацій, розрахованих на основі чисельності населення, та еквівалентних репараціям, які Наполеон Бонапарт наклав на Пруссію 1807&nbsp;року;<ref>Taylor, ''Bismarck'', С. 133.</ref> також була погоджена німецька адміністрація в Парижі і більшій частини північної Франції з «поетапним виведенням німецької армії відповідно до сплачених репарацій.»<ref>Crankshaw, Edward. ''Bismarck''. New York, The Viking Press, 1981, С. 299.</ref>
 
[[Файл:Wernerprokla.jpg|thumb|upright=1.67|Малюнок [[Антон фон Вернер|Антона фон Вернера]]: [[прокламація]] Імператора Вільгельма&nbsp;I (заснування Німецької імперії) 18&nbsp;січня 1871&nbsp;р. та інші з Бісмарком (в білій формі) в дзеркальній залі Версаля.]]
=== Важливість процесу об'єднання ===
 
Перемога у Французько-Прусській війні стало наріжним каменем націоналістичної справи. В першій половині 1860-х років Австрія і Пруссія разом намагались говорити від імені німецьких держав; обидві стверджували, що здатні захищати інтереси Німеччини як за кордоном, так і у внутрішніх справах. Вони разом довели це у відповідь на проблему Шлезвіг-Гольштейну. Після здобуття перемоги над Австрією в 1866&nbsp;році, Пруссія отримала можливість відстоювати своє право виступати від імені німецьких держав і захищати інтереси Німеччини, принаймні внутрішньо; Австрія, натомість, спрямувала дедалі більше уваги до своїх провінцій на Балканах. Перемога над Францією в 1871&nbsp;року затвердуло Пруссії в ролі домінуючого гравця в об'єднаній німецькій державі. З проголошенням Вільгельма ''Кайзером'' (імператором), Пруссія взяла на себе керівництво новою імперією. Південні держави офіційно увійшли до об'єднаної Німеччини згідно з [[Версальський договір (1871)|Версальським договором 1871&nbsp;року]] (26&nbsp;лютого 1871&nbsp;р.; ратифікований у [[Франкфуртська мирна угода|Франкфуртській мирній угоді]] від 10&nbsp;травня 1871&nbsp;р.), який формально завершив війну<ref>Howard, Chapter XI: the Peace, сс. 432–456432—456.</ref>. Хоча політика Бісмарка і призвела до перетворення Німеччини зі слабкої конфедерації у федеративну [[Національна держава|національну державу]], цей процес також залежав від інших чинників. Об'єднання відбулося завдяки традиціям правової співпраці в рамках Священної Римської імперії та економічної співпраці в [[Німецький митний союз|Німецькому митному союзі]]. Труднощі ''поступу'', вплив лібералів 1848&nbsp;року, військова реформа Роона та неперевершеність стратегії Мольтке, все це зіграло свою роль в процесі політичного об'єднання<ref>Blackbourn, ''Long Century'', сс. 255–257255—257.</ref>.
 
== Політичне і адміністративне об'єднання ==
{{Main|Німецька імперія}}
 
Нова імперія складалась з 25 держав, з них три [[Ганза|ганзейских]] міста. Імперія була [[Малонімецький шлях об'єднання Німеччини|малонімецьким розв'язоком]] ({{lang-de|Kleindeutsche Losung}}) [[німецьке питання|німецького питання]], на відміну від [[Великонімецький шлях об'єднання Німеччини|великонімецького розв'язку]] ({{lang-de|Großdeutsche Losung}}), до її складу не входила [[Австрія]]. Перетворення союзу декількох держав на єдину націю потребувало більше, аніж військові перемоги, скільки б вони не підносили моральний стан громадян. Також було необхідно переосмислити політичні, соціальні та культурні норми поведінки, створення нових метафор про «нас» та «інших». Ким були нові члени нової нації? Що вони собою являють? Як вони мають бути організовані?<ref>Alon Confino. ''The Nation as a Local Metaphor: Württemberg, Imperial Germany, and National Memory, 1871–19181871—1918.'' Chapel Hill, University of North Carolina Press, 1997.</ref>
 
=== Адміністративний склад імперії ===
Хоча часто Німецьку імперію називають федерацією монархів, точніше кажучи, вона була федеративним союзом держав<ref>Richard J. Evans, ''Death in Hamburg: Society and Politics in the Cholera Years, 1830–19101830—1910.'' New York, 2005, С. 1.</ref>.
 
[[Файл:Map-DR-Prussia.svg|thumb|325px|Держави, що увійшли до складу Німецької імперії, Королівство Пруссія показане синім кольором.]]
{{Main|Імперська конституція Бісмарка}}
 
Конституція [[Північнонімецький союз|Північнонімецького союзу]] 1866&nbsp;року була ухвалена (з деякими семантичними правками) 1871&nbsp;року Конституцією Німецької імперії. Завдяки конституції, новостворена Німеччина отримала деякі демократичні риси: наприклад, імперські збори, на відміну від Прусського парламенту надали громадянам представництво на основі прямого і рівного виборчого права серед всіх чоловіків віком понад 25 років. Крім того, вибори в цілому відбувались без маніпуляцій, що породило гордість за національний парламент<ref>Blackbourn, ''Long Century'', С. 267.</ref>. Однак, законодавство вимагало підтвердження бундесратом ({{lang-de|Bundesrat}}), федеральною радою представників суб'єктів федерації, на які Пруссія мала великий вплив. Таким чином, Пруссія мала вплив на обидва законодавчі органи, а на чолі виконавчої гілки перебував імператор (кайзер) &nbsp;— король Пруссії, який призначав федерального канцлера. Канцлер був повністю підзвітний та ніс відповідальність перед імператором. Офіційно канцлер діяв як єдина адміністрація і ніс відповідальність за перебіг всіх державних справ, а на практиці державні секретарі (високопосадовці, відповідальні за окремі ділянки державних справ, як фінанси, армія, закордонні справи тощо), виконували обов'язки неофіційних міністрів. За винятком 1872–18731872—1873 і 1892–18941892—1894 років, імперський канцлер завжди був водночас і прем'єр-міністром королівства імператорської династії, Пруссії. Імперські збори мали повноваження ухвалювати, доповнювати, або відхиляти законопроекти, але не мали права законодавчої ініціативи. Правом законодавчої ініціативи був наділений канцлер. Суб'єкти федерації зберегли власні уряди, але збройні сили менших держав були передані під контроль Пруссії. Збройні сили в більших державах (наприклад, [[Королівство Баварія|королівства Баварія]] і [[Королівство Саксонія|Саксонії]]), зберігли деяку автономію, але зазнали серйозних реформ для координування своїх дій з прусською армією та переходили під федеральний контроль під час війни<ref>Blackbourn, ''Long Century'', С. 225–301225—301.</ref>.
 
=== Історичні суперечки та соціальна структура імперії ===
Гіпотеза про «особливий шлях» ({{lang-de|Sonderweg}}) пояснювала негаразди [[20 століття|XX століття]] в Німеччині слабкими політичними, правовими та економічними основами нової імперії. Прусська землевласницька еліта, ''[[Юнкер (аристократ)|юнкери]]'', зберегла значну частину політичної влади в об'єднаній державі. Гіпотеза про «особливий шлях» пояснювала збереження ними влади відсутністю революційного прориву середнього класу або селян в поєднанні з міськими робітниками спочатку в 1848&nbsp;році і знову в 1871&nbsp;році. Нещодавні дослідження про роль великої буржуазії в створенні нової держави значною мірою спростували твердження про політичне та економічне домінування ''юнкерів'' як соціальної групи. Нові дослідження виявили важливість класу купців [[Ганза|ганзейских міст]] і керівників промислових підприємств (останнє особливо важливо в Рейнській області) в розвитку Німецької імперії<ref>David Blackbourn and Geoff Eley. ''The peculiarities of German history: bourgeois society and politics in nineteenth-century Germany.'' Oxford [Oxfordshire] and New York, Oxford University Press, 1984. Peter Blickle, ''Heimat: a critical theory of the German idea of homeland'', Studies in German literature, linguistics and culture. Columbia, South Carolina, Camden House; Boydell & Brewer, 2004. Robert W. Scribner, Sheilagh C. Ogilvie, ''Germany: a new social and economic history.'' London and New York, Arnold and St. Martin's Press, 1996.</ref>.
 
Додаткові дослідження різних соціальних груп в кайзерівській Німеччині призвели до нового погляду на цей період. Хоча в руках юнкерсів залишився контроль за офіцерським корпусом армії, вони не домінували в соціальних, політичних та економічних питаннях на стільки, на скільки вважалось в твердженні про «особливий шлях». Юнкери зі сходу мали противагу на заході у вигляді великої буржуазії, до якої належали банкіри, купці, промисловці та підприємці, і дедалі більший клас професійних чиновників, вчителів, викладачів, лікарів, юристів, вчених тощо<ref>Приклад декількох таких досліджень: Geoff Eley, ''Reshaping the German right: radical nationalism and political change after Bismarck.'' New Haven, 1980. Richard J. Evans, ''Death in Hamburg: Society and Politics in the Cholera Years, 1830–19101830—1910.''New York, 2005. Evans, Richard J. ''Society and politics in Wilhelmine Germany.'' London and New York, 1978. Thomas Nipperdey, ''Germany from Napoleon to Bismarck, 1800–18661800—1866.'' Princeton, New Jersey, 1996. Jonathan Sperber, ''Popular Catholicism in nineteenth-century Germany.'' Princeton, N.J., 1984. (1997).</ref>. Отже, твердження про «особливий шлях» може бути корисним для пояснення досвіду Німеччини з [[націонал-соціалізм]]ом, воно більше не домінує в дослідженнях Центральної Європи в XIX столітті. Натомість, вчені почали описувати, як консервативна соціальна політика поглинула або привласнила багато ідей революціонерів-лібералів 1840-х років і соціалістів у 1860-ті роки та згодом самого Бісмарка: імперська політика демонструвала стриманий, але прагматичний підхід до соціальних, політичних та економічних проблем. Зокрема, переважно консервативні цінності Бісмарка добре відлунювали [[Консерватизм|класичний консерватизм]] [[Едмунд Берк|Едмунда Берка]]: переконання, що окремі представники суспільства за своєю природою більш підготовлені та кваліфікованіші бути лідерами, і що ці особи часто є вихідцями з прошарку землевласницької еліти та інших заможних верств суспільства<ref>Blackbourn, ''Long Century'', Chapter VI, particularly сс. 225–243225—243.</ref>.
 
[[Файл:Niederwald memorial 1.JPG|thumb|right|''Германія'', або нідервальдський пам'ятник, зведений у 1877–18831877—1883 рр. в [[Рюдесхайм-на-Рейні|Рюдесхаймі]].]]
 
== Формування нації ==
[[Файл:Koblenz im Buga-Jahr 2011 - Deutsches Eck 01.jpg|thumb|left|upright=2|Пам'ятник кайзеру Вільгельму в [[Кобленц]]і, де [[Мозель]] (верхня річка) впадає в [[Рейн]] (нижня річка), так званий [[Німецький кут]] ({{lang-de|Deutsches Eck}}).]]
 
Якщо демонстраціям у Вартбурзі та Хамбасі бракувало конституції та адміністративного апарату, цю проблему було вирішено в проміжку між 1867 і 1871 роками. Однак, як німці згодом побачили, величні промови, прапори, розмаїті демонстрації ''та'' конституція, разом з політичною реорганізацією, створенням імперської надбудови, митного союзу, не призвели до появи [[Національна держава|національної держави]]<ref>Blackbourn, ''Long Century'', сс. 240–290240—290.</ref>.
 
Одним з ключових елементів національної держави є національна культура, часто хоча і не обов'язково створена завдяки цілеспрямованій національній політиці<ref>Докладніше про цю ідею, див., наприклад, Joseph R. Llobera, and Goldsmiths' College. ''The role of historical memory in (ethno)nation-building'', Goldsmiths sociology papers. London, 1996; {{de icon}} Alexandre Escudier, Brigitte Sauzay, and Rudolf von Thadden. ''Gedenken im Zwiespalt: Konfliktlinien europäischen Erinnerns'', Genshagener Gespräche; vol. 4. Göttingen: 2001; Alon Confino. ''The Nation as a Local Metaphor: Württemberg, Imperial Germany, and National Memory, 1871–19181871—1918.'' Chapel Hill, 1999.</ref> Для молодої німецької нації [[Культуркампф]] ({{lang-de|Kulturkampf}}; 1872–18781872—1878) став спробою розв'язати політичні, економічні проблеми та усунути перепони на шляху адміністративного об'єднання, з надзвичайною відсутністю успіхів. Зокрема, «боротьба» торкнулась питань мови, освіти та релігії.
 
Політика [[Германізація|германізації]] не-німецького населення імперії, в тому числі [[Поляки|польської]] та [[Данці|данської]] меншин, почалась з нав'язування [[Німецька мова|німецької мови]], обов'язкової шкільної освіти, і спроби створення стандартизованих навчальних програм для цих шкіл, які б сприяти створенню та піднесенню ідеї спільного минулого. Нарешті, політика германізації була поширена на релігію, яку сповідувало населення новоствореної імперії<ref>Blackbourn, ''Long Century'', сс. 243–282243—282.</ref>.
 
=== Культуркампф ===
{{main|Культуркампф}}
 
Для деяких німців поняття ''нації'' включало плюралізм, через що католики потрапили під тиск, оскільки інші німці, зокрема Бісмарк, побоювались, що вплив Папи зробить їх менш лояльними молодій нації. Канцлер Бісмарк намагався без особливого успіху обмежити вплив [[Римо-католицька церква|Римо-католицької церкви]] та її партійно-політичного крила, Католицької партії центру, в школах та інших освітніх закладах та на мовну політику. Католицька партія центру залишилися особливо добре представлена в католицьких регіонах, в Баварії і на півдні Бадену, а також в міських районах, де мешкало багато колишніх селян, які були вимушені переїхати до міст в пошуках роботу у важкій промисловості. Вона також виступала на захист прав не лише католиків, але й інших меншин, включно з польською та французькою меншинами в Ельзасі<ref>Blackbourn, ''Long Century'', сс. 283; 285–300285—300;</ref>. Травневими законами 1873 р. освіта та призначення священиків були переведені під контроль держави, що призвело до закриття багатьох семінарій та браку священиків. Законом 1875 року були скасовані релігійні ордени, скасовані державні субсидії для Католицької Церкви, та прибрано захист свободи віросповідання з конституції<ref>Sperber, Jonathan. ''Popular Catholicism in nineteenth-century Germany'', Princeton, N.J., 1984.</ref>.
 
=== Залучення єврейської громади ===
 
[[Файл:Niederwald memorial 2 crop.jpg|thumb|Нідервальдський пам'ятник крупним планом (див. фото вище), статуя ''Германії'', заввишки 40 метрів, на постаменті у [[Рюдесхайм-на-Рейні|Рюдесхаймі]]. Вона тримає корону у правій руці і меч збоку. Пам'ятник зведений в 1877–18831877—1883 роки.]]
 
[[Ашкеназі|Германізовані євреї]] належали до вразливих меншин молодої німецької національної держави. З 1780 року, після звільнення за наказом імператора Священної Римської імперії [[Йосип II|Йосипа II]], євреї на колишніх територіях Габсбурзької монархії користувалися значними економічними і правовими привілеями, яких не було у їхніх одноплемінників в решті німецьких держав: вони могли володіти землею і не були зобов'язаними жити в єврейських кварталах (так звана ''[[Гетто|Judengasse]]'', або «єврейська вулиця»). Вони також могли відвідувати університети та займатись професійною діяльністю. В часи революцій та наполеонівської ери було усунуто багато з раніше сильних бар'єрів між євреями та християнами. Наполеон видав наказ про емансипацію євреїв по всій території під французьким контролем. Багаті євреї, як і французи, стали спонсорами салонів, зокрема, в декількох єврейських ''salonnières'' у Франкфурті і Берліні відбувались важливі зустрічі, де німецькі інтелектуали створили свої власні форми республіканського інтелектуалізму. Протягом наступних десятиліть, починаючи майже відразу ж після поразки Франції, реакція проти змішення юдеїв та християн обмежило інтелектуальний вплив цих салонів. Окрім салонів, євреї продовжували процес германізації, вони цілеспрямовано обирали німецьку моду вбрання, німецьку мову та намагались потрапити до публічної сфери Німеччини XIX століття. Рух за релігійні реформи серед німецьких євреїв був втіленням цих прагнень<ref>Marion Kaplan, ''The making of the Jewish middle class: women, family, and identity in Imperial Germany'', New York, 1991.</ref>.
=== Національна історія ===
 
Ще один важливий елемент націєтворення, розповідь про героїчне минуле, потрапив до таких націоналістичних німецьких істориків, як ліберальний конституціаліст [[Фрідріх Дальманн]] (1785–18601785—1860), його студент консервативних поглядів [[Гейнріх фон Трейчке]] (1834–18961834—1896) та інших, менш консервативних істориків, зокрема [[Моммзен Хрістіан Матіас Теодор|Теодор Моммзен]] (1817–19031817—1903) і [[Гейнріх фон Сибель]] (1817–18951817—1895). Дальманн помер ще до об'єднання, але він заклав основу для написання національної історії, своїми працями з історії англійської та французької революцій, трактуючи ці революції як основу для формування нації, та розглядав Пруссію як єдиний логічний центр для об'єднання<ref>Blackbourn and Eley, ''Peculiarities'', С. 241.</ref>.
 
Книжка Генріха фон Трейчке ''Історія Німеччини в XIX столітті'', опублікована в 1879 році, має, мабуть оманливу назву: це в основному історія Пруссії на тлі інших німецьких держав, в ній історія німецькомовних народів висвітлена з точки зору покликання Пруссії до об'єднання всіх німецьких держав під своїм керівництвом. Створення ''Борусського'' міфу (за латинською назвою Пруссії), закріпило за Пруссією образ рятівника Німеччини; згідно з цим міфом усі німці мали об'єднатись, покликанням саме Пруссії було стати центром цього об'єднання<ref>Karin Friedrich, ''The other Prussia: royal Prussia, Poland and liberty, 1569–17721569—1772'', New York, 2000, С. 5.</ref>. Відповідно до цієї історії, Пруссія відіграла провідну роль в об'єднанні німецьких держав в національну державу; лише Пруссія могла захистити свободу німців від зазіхання з боку Франції або Росії. Далі історія спирається на роль Пруссії в порятунку німців від відродження влади Наполеона 1815 року, в битві при Ватерлоо, в сприянні економічному союзові та єднанні німців під спільним прапором після 1871 року<ref>Багато сучасних істориків описують цей міф але не підтримують його: наприклад, Rudy Koshar, ''Germany's Transient Pasts: Preservation and the National Memory in the Twentieth Century.'' Chapel Hill, 1998; Hans Kohn. ''German history; some new German views.'' Boston, 1954; Thomas Nipperdey, ''Germany history from Napoleon to Bismarck.''</ref>. Завдання історика-націоналіста полягає в написанні історії нації, тобто переглянути минуле нації, маючи на меті націоналістичну історію. Процес написання історії, або історій, є процесом запам'ятовування і забування: вибору певних елементів, які слід пам'ятати, тобто, підкреслити, ігнорувати, або забути, про інші елементи або події<ref>Richard R. Flores, ''Remembering the Alamo: memory, modernity, and the master symbol.'' 1st ed, History, culture, and society series. Austin, Texas, 2002.</ref>.
 
Вклад Моммзена до ''[[Monumenta Germaniae Historica]]'' заклав основи для глибшого вивчення історії німецького народу, розширивши поняття «Німеччина» на інші райони за межами Пруссії. Професор ліберальних поглядів, історик і богослов, один з титанів серед вчених кінця XIX століття, Моммзен був делегатом до прусської палати представників у 1863–18661863—1866 рр. та 1873–18791873—1879 рр., та делегатом від [[Німецька прогресивна партія|Прогресивної партії]] до Рейхстагу у 1881–18841881—1884 рр., та пізніше від [[Націонал-ліберальна партія|Націонал-ліберальної партії]]. Він виступав проти [[Антисемітизм|антисемітських]] програм ''Культуркампфа'' Бісмарка, та закликав до асиміляції та германізації євреїв<ref>Josep R. Llobera and Goldsmiths' College. ''The role of historical memory in (ethno)nation-building.'' Goldsmiths sociology papers. London, Goldsmiths College, 1996.</ref>.
 
== Примітки ==

Навігаційне меню