Дмитро Дедько: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Інтерактивний перегляд історії
(Переглянути усі неперевірені зміни)
[неперевірена версія][неперевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
м →‎Історичні суперечності: Видалення застарілого та неавторитетного джерела
Рядок 52: Рядок 52:
У дослідженнях, що стосуються періоду правління Дмитра Дедька та його самого, часто зустрічаються протиріччя у трактуванні державно-правового статусу [[Олігархія|олігархічного]] правління галицьких бояр, що в тодішніх умовах феодальної ієрархії було неможливим без наявності формального сюзерена. Польські, угорські та візантійські джерела дають суперечливу інформацію про характер такого сюзеренітету та саму його наявність. На перший погляд<ref>''Волощук М.'' [http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/k-doba_6/016-voloshchuk.pdf Проблема васальної залежності Дмитра Детька від угорського короля Людовика І]… — С. 271.</ref>, угорські джерела, зокрема лист до Дедька [[Людовик Угорський|короля Людовика]], свідчать про сюзеренітет угорського короля над Галичиною<ref>Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis / Studio et opera G. Fejer.&nbsp;— Budae, 1833.&nbsp;— T. 9, V. 1.&nbsp;— S. 209—210. (''«Ludouicus, Dei gratia Rex Hungariae, fideli suo viro Magnifico, Comiti Dechk, Capitaneo Ruthenorum salutem et gratiam»'')</ref>. У польських джерелах дається двояке трактування результатів походу Казимира ІІІ на Львів 1340 року. З одного боку, вони стверджують про отримання Казимиром [[сюзерен]]ських прав, а з іншого свідчать про те, що поки король вів з галицькими боярами перемовини про васалітет, Дмитро Дедько та Данило з Острова таємно вирушили до хана і привели орду, що змусила Казимира втікати<ref>Zeissberg Die polnische Geschichtschreibung des Mittelalters c. 160</ref>. Візантійські джерела визнають сюзереном Дмитра Дедька князя Дмитра-Любарта<ref>Acta patriarchatus Constantinopolitani, ed. Mikosich, Vindobonae 1860, I, 265 № 119 (лист імператора Іоанна Кантакузена до Дмитра-Любарта у справі підпорядкування Галицької митрополії Київській)</ref>. Крім того, не до кінця ясними є взаємини, що склались на той час між Галицько-Волинським князівством та Ордою.
У дослідженнях, що стосуються періоду правління Дмитра Дедька та його самого, часто зустрічаються протиріччя у трактуванні державно-правового статусу [[Олігархія|олігархічного]] правління галицьких бояр, що в тодішніх умовах феодальної ієрархії було неможливим без наявності формального сюзерена. Польські, угорські та візантійські джерела дають суперечливу інформацію про характер такого сюзеренітету та саму його наявність. На перший погляд<ref>''Волощук М.'' [http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/k-doba_6/016-voloshchuk.pdf Проблема васальної залежності Дмитра Детька від угорського короля Людовика І]… — С. 271.</ref>, угорські джерела, зокрема лист до Дедька [[Людовик Угорський|короля Людовика]], свідчать про сюзеренітет угорського короля над Галичиною<ref>Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis / Studio et opera G. Fejer.&nbsp;— Budae, 1833.&nbsp;— T. 9, V. 1.&nbsp;— S. 209—210. (''«Ludouicus, Dei gratia Rex Hungariae, fideli suo viro Magnifico, Comiti Dechk, Capitaneo Ruthenorum salutem et gratiam»'')</ref>. У польських джерелах дається двояке трактування результатів походу Казимира ІІІ на Львів 1340 року. З одного боку, вони стверджують про отримання Казимиром [[сюзерен]]ських прав, а з іншого свідчать про те, що поки король вів з галицькими боярами перемовини про васалітет, Дмитро Дедько та Данило з Острова таємно вирушили до хана і привели орду, що змусила Казимира втікати<ref>Zeissberg Die polnische Geschichtschreibung des Mittelalters c. 160</ref>. Візантійські джерела визнають сюзереном Дмитра Дедька князя Дмитра-Любарта<ref>Acta patriarchatus Constantinopolitani, ed. Mikosich, Vindobonae 1860, I, 265 № 119 (лист імператора Іоанна Кантакузена до Дмитра-Любарта у справі підпорядкування Галицької митрополії Київській)</ref>. Крім того, не до кінця ясними є взаємини, що склались на той час між Галицько-Волинським князівством та Ордою.


З єдиної відомої донині грамоти самого Дмитра випливає, що тоді Казимир не був його сюзереном, а рівнорядним партнером угоди. Так само не підпала в 1340 році Галичина під зверхність Угорщини. Король Людовик Угорський у грамоті з 17 серпня 1340 року трактує руських купців як «заграничних» і розрізняє Руське Королівство і Угорське. За версією [[Грушевський Михайло Сергійович|Михайла Грушевського]], тлумачення Людовиком свого сюзеренітету пояснюється не стільки тогочасними реаліями, скільки традиційними претензіями угорських монархів на територію Галичини<ref>''Грушевський М.'' Історія України-Руси: В 10 т., 11 кн.&nbsp;— Київ, 1993.&nbsp;— Т. 4.&nbsp;— С. 29.</ref>. Напис на дзвоні [[Собор святого Юра|монастиря святого Юра]] у Львові [[1341]] року свідчить, що в самій Галичині формальним сюзереном вважався Дмитро-Любарт<ref>Въ Лѣ Sωмθ сольѧнъ бы колоколъ сиї Стому Юрьюпри кнѧзи '''Димитріи''' игумєномъ Євьфимьємъ. А писалъ Скора Ѧковъ</ref>.
З єдиної відомої донині грамоти самого Дмитра випливає, що тоді Казимир не був його сюзереном, а рівнорядним партнером угоди. Так само не підпала в 1340 році Галичина під зверхність Угорщини. Король Людовик Угорський у грамоті з 17 серпня 1340 року трактує руських купців як «заграничних» і розрізняє Руське Королівство і Угорське. За версією [[Грушевський Михайло Сергійович|Михайла Грушевського]], тлумачення Людовиком свого сюзеренітету пояснюється не стільки тогочасними реаліями, скільки традиційними претензіями угорських монархів на територію Галичини<ref>''Грушевський М.'' Історія України-Руси: В 10 т., 11 кн.&nbsp;— Київ, 1993.&nbsp;— Т. 4.&nbsp;— С. 29.</ref>. Напис на дзвоні [[Собор святого Юра|монастиря святого Юра]] у Львові [[1341]] року свідчить, що в самій Галичині формальним сюзереном вважався Дмитро-Любарт<ref>Въ Лѣ Sωмθ сольѧнъ бы колоколъ сиї Стому Юрьюпри кнѧзи '''Димитріи''' игумєномъ Євьфимьємъ. А писалъ Скора Ѧковъ</ref>. Олександр Чоловський-Сас стверджував про його добровільний перехід на сторону Казимира ІІІ після смерті хана Узбека<ref>''Czołowski A.'' [https://polona.pl/item/25255165/26/ Wysoki zamek].&nbsp;— Lwów&nbsp;: Towarzystwo Miłośników Przeszłości Lwowa, Drukarnia Ludowa, 1910.&nbsp;— S. 21. {{ref-pl}}</ref>.
[[Кароль Шайноха]] стверджував, що Детько допомагав урядувати Казимиру ІІІ в Галичині<ref>''[[Кароль Шайноха|Szajnocha K.]]'' [http://www.archive.org/download/jadwigaijagieoo02szajgoog/jadwigaijagieoo02szajgoog.pdf Jadwiga a Jagiełło, [[1374]]–[[1413]]].&nbsp;— T. III.&nbsp;— S. 267. {{ref-pl}}</ref>, Олександр Чоловський-Сас стверджував про його добровільний перехід на сторону Казимира ІІІ після смерті хана Узбека<ref>''Czołowski A.'' [https://polona.pl/item/25255165/26/ Wysoki zamek].&nbsp;— Lwów&nbsp;: Towarzystwo Miłośników Przeszłości Lwowa, Drukarnia Ludowa, 1910.&nbsp;— S. 21. {{ref-pl}}</ref>.


== У літературі ==
== У літературі ==

Версія за 16:23, 9 вересня 2018

Дмитро Дедько
Уявний портрет створений у ХХ ст.
Ім'я при народженні Дмитро
Помер 1349(1349)
Місце проживання Україна
Титул боярин
Конфесія православний

Дмитро Дедько́, також Детько, Дятько (? — близько 1349) — галицький боярин за часів правителів Королівства Русі Юрія ІІ Болеслава і Любарта-Дмитра, воєвода перемишльський. У період 1340–1349 був фактичним правителем королівства та лідером його боярсько-олігархічної верхівки. Під його керівництвом було відбито польсько-угорську навалу на Русь після смерті короля Юрія ІІ у 1340 році[1].

Життєпис

Спираючись на підтримку великого князя Дмитра-Любарта (сина великого князя литовського Гедиміна), Дедько у 1340-х роках очолював боярський уряд Королівства Русі (Галицько-Волинської держави). Головною історичною заслугою Дмитра Дедька стала його роль у відбитті польсько-угорської агресії навесні 1340 року, в ході якої польським королем за допомогою угорського воєводи Вілерма було захоплено та пограбовано два найважливіші центри Галичини — Перемишль та Львів. Проводив гнучку політику, захищаючи князівство від нападів Угорщини, Польщі й татар. Мав титул «провізора або управителя землі Руської» (provisor seu capitaneus terre Russie). За фактичного правління Дедька Руське королівство зберігало незалежність та знаходилось під владою руського великого князя[2] (короля) Дмитра-Любарта, що резидував на Волині. Дмитро-Любарт хоча й мав титул володаря Королівства Русі, а 1347 року Візантійський імператор Іоанн звертався до нього, титулуючи "королем Дмитром-Любартом", проте правив в основному на Волині та деяких прилеглих князівствах. 1344 року більшість Галицького князівства повернулось під владу короля Руси-України Любарта, за винятком Перемишльської і Сяноцької земель, які захопили поляки.

Смерть Д. Дедька у 1349 дала можливість польському королю Казимиру ІІІ за підтримкою Угорського королівства організувати новий похід на Русь, анексувати Галичину та укласти угоду із ханом Золотої Орди Джанібеком про щорічні виплати Галичиною данини Орді в обмін на її управління Казимиром ІІІ. Ці події відкрили сторінку 427-літнього підпорядкування Галичини Польському королівству.

Грамота Дмитра Дедька

Грамота Дмитра Дедька, орієнтовно 1341 року, адресована торнським купцям із запрошенням на торгівлю та можливе поселення у Львові.

Похід Казимира ІІІ навесні 1340 року не змінив політично-державної приналежності Галичини. Дмитро Детько за допомогою татар здійснив узимку відплатні походи у Польщу та Угорщину, що змусило Казимира ІІІ замиритись[3]. Галичина залишилася у владі Дмитра-Любарта при союзницьких відносинах із Ордою. Фактичну владу здійснювали бояри, під проводом Дмитра Детька.

Єдиним документом Дмитра Дедька, що відомий нині є грамота, видана ймовірно близько 1341 року латинською мовою, що містить важливі відомості про державно-правове становище Галичини. Адресована вона громаді й купцям тевтонського міста Торн, та закликає їх до відновлення торговельних зв'язків, порваних негараздами попереднього року: «Памятаючи святі слова: блаженні смирні, бо вони наслідять землю — читаємо в грамоті — ми, надхнені святим Духом, перемогли спокусителя людського роду й залишили незгоду, що її посіяла диявольська спокуса поміж нами й Казимиром, польським королем. Тому повідомляємо всім, хто хоче їхати в руську землю, що як і за наших попередників, вони можуть безпечно приїздити до Львова, нічого не лякаючися. Коли ж би хто хотів приїхати на життя, дістане громадянство для себе й для своїх дітей, на рік свободу від повинностей, як і давніше бувало, та інші права, тільки мусітиме платити чинш. А шкоди, заподіяні по смерти нашого пана, блаженної памяти руського князя, наскільки заподіяли їх львовяни, беремо тим листом, як і давнішим, на себе». В грамоті також є і ім'я Дмитра Дедька, як він його сам вказав латинською мовою Demetrius Dedko.

Історичні суперечності

У дослідженнях, що стосуються періоду правління Дмитра Дедька та його самого, часто зустрічаються протиріччя у трактуванні державно-правового статусу олігархічного правління галицьких бояр, що в тодішніх умовах феодальної ієрархії було неможливим без наявності формального сюзерена. Польські, угорські та візантійські джерела дають суперечливу інформацію про характер такого сюзеренітету та саму його наявність. На перший погляд[4], угорські джерела, зокрема лист до Дедька короля Людовика, свідчать про сюзеренітет угорського короля над Галичиною[5]. У польських джерелах дається двояке трактування результатів походу Казимира ІІІ на Львів 1340 року. З одного боку, вони стверджують про отримання Казимиром сюзеренських прав, а з іншого свідчать про те, що поки король вів з галицькими боярами перемовини про васалітет, Дмитро Дедько та Данило з Острова таємно вирушили до хана і привели орду, що змусила Казимира втікати[6]. Візантійські джерела визнають сюзереном Дмитра Дедька князя Дмитра-Любарта[7]. Крім того, не до кінця ясними є взаємини, що склались на той час між Галицько-Волинським князівством та Ордою.

З єдиної відомої донині грамоти самого Дмитра випливає, що тоді Казимир не був його сюзереном, а рівнорядним партнером угоди. Так само не підпала в 1340 році Галичина під зверхність Угорщини. Король Людовик Угорський у грамоті з 17 серпня 1340 року трактує руських купців як «заграничних» і розрізняє Руське Королівство і Угорське. За версією Михайла Грушевського, тлумачення Людовиком свого сюзеренітету пояснюється не стільки тогочасними реаліями, скільки традиційними претензіями угорських монархів на територію Галичини[8]. Напис на дзвоні монастиря святого Юра у Львові 1341 року свідчить, що в самій Галичині формальним сюзереном вважався Дмитро-Любарт[9]. Олександр Чоловський-Сас стверджував про його добровільний перехід на сторону Казимира ІІІ після смерті хана Узбека[10].

У літературі

Головний персонаж повісті Івана Филипчака «Дмитро Детько».[11]

Див. також

Примітки

  1. ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. Розділ I. — С. 2.
  2. ↑ так себе титулував Дмитро-Любарт у договорі з Казимиром ІІІ 1366 року → див.: Чобіт Д. Українська Волинська держава XIV—XV століть // Пам'ятки України: національна спадщина. — 2017. — № 1 (6—7). — С. 15.
  3. ↑ Monumenta Poloniae hist. II c. 621-2, пор. 629.
  4. ↑ Волощук М. Проблема васальної залежності Дмитра Детька від угорського короля Людовика І… — С. 271.
  5. ↑ Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis / Studio et opera G. Fejer. — Budae, 1833. — T. 9, V. 1. — S. 209—210. («Ludouicus, Dei gratia Rex Hungariae, fideli suo viro Magnifico, Comiti Dechk, Capitaneo Ruthenorum salutem et gratiam»)
  6. ↑ Zeissberg Die polnische Geschichtschreibung des Mittelalters c. 160
  7. ↑ Acta patriarchatus Constantinopolitani, ed. Mikosich, Vindobonae 1860, I, 265 № 119 (лист імператора Іоанна Кантакузена до Дмитра-Любарта у справі підпорядкування Галицької митрополії Київській)
  8. ↑ Грушевський М. Історія України-Руси: В 10 т., 11 кн. — Київ, 1993. — Т. 4. — С. 29.
  9. ↑ Въ Лѣ Sωмθ сольѧнъ бы колоколъ сиї Стому Юрьюпри кнѧзи Димитріи игумєномъ Євьфимьємъ. А писалъ Скора Ѧковъ
  10. ↑ Czołowski A. Wysoki zamek. — Lwów : Towarzystwo Miłośników Przeszłości Lwowa, Drukarnia Ludowa, 1910. — S. 21. (пол.)
  11. ↑ Филипчак І. Дмитро Детько // Темні віки. — К. : Україна, 1993. — С. 18—94. — ISBN 5-319-01070-2.

Джерела

Посилання

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дмитро_Дедько&oldid=23296807