Мелодрама

Мелодра́ма (грец. mélos — пісня, drama — дія) — у 17-18 ст. у Франції й Італії — те ж саме, що й опера.

• Із середини 18 ст. — драматичний твір, у якому діалоги та монологи дійових осіб супроводжувалися музикою («Пігмаліон» Ж.-Ж. Руссо, 1762; «Орфей» Є. Фоміна, текст Я. Княжніна, 1792 та інші).

• Різновидність європейської драми 19 ст., характерними рисами якої були: відверта морально-дидактична тенденція, гіперболізоване зображення пристрастей («сльозливість»), прямолінійний поділ героїв на «добрих» і «злих». Як жанр драматургії бере початок в міщанській драмі. Особливої популярності набула в часи французької революції 1789-94, суперечливо відобразивши потяг мас до мистецтва та їхню ідейну й естетичну незрілість.

Починаючи з ранніх робіт Й. Ґете і Ф. Шіллера, мелодрама широко популяризувалася у Франції; першою мелодрамою в Англії була «Історія таємниці» 1802 у вільному перекладі Т. Холкрофта. Мелодрами часто виконувалися на фоні гористих пейзажів чи зруйнованих замків. У Росії мелодрама з'явилась у 20-их роках 19 ст., проймалася монархічними тенденціями (п'єси Н. Кукольника, М. Полевого).

В українській літературі 19 ст. побутово-етнографічні мелодрами писали Іван Гушалевич («Підгоряни»), С. Воробкевич («Гнат Приблуда»), Олекса Суходольський («Помста, або Загублена доля») та багато інших. Елементи мелодрами наявні і в деяких п'єсах Михайла Старицького («Циганка Аза») та Марка Кропивницького («Дай серцю волю, заведе в неволю»).
За поверховість характерів і змісту мелодраму критикували Г.-Е. Лессінг, М. Гоголь, М. Щепкін, І. Франко, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський. У сучасній критиці мелодрамою називають недосконалі п'єси, в яких глибина драматичних конфліктів підмінюється зіткненням банальних страстей.

Література

• Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 447-448