Анатолій Дімаров: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[неперевірена версія][перевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Euandrew (обговорення | внесок)
Немає опису редагування
м шаблон
Рядок 17: Рядок 17:
| Жанр = роман, повість, оповідання, спогади
| Жанр = роман, повість, оповідання, спогади
| Magnum opus = «Біль і гнів»
| Magnum opus = «Біль і гнів»
| Ukrcenter = <!-- посилання на сайт Ukrcenter.com -->
| Премії = {{Премія Тараса Шевченка (до 1992)|1982}}
| Нагороди = {{ряд2|{{Орден князя Ярослава Мудрого IV ступеня|2012}}|{{Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня|2006}}|{{ювілейна медаль «60 років визволення України від фашистських загарбників»|2004}}}}
| Нагороди = {{ряд2|{{Орден князя Ярослава Мудрого IV ступеня|2012}}|{{Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня|2006}}|{{ювілейна медаль «60 років визволення України від фашистських загарбників»|2004}}}}
{{ряд2|{{орден Вітчизняної війни I ступеня|1985}}|{{медаль «За бойові заслуги»|1946}}|{{медаль «За перемогу над Німеччиною»|}}|{{медаль «20 років перемоги у ВВВ»|1965}}}}
{{ряд2|{{орден Вітчизняної війни I ступеня|1985}}|{{медаль «За бойові заслуги»|1946}}|{{медаль «За перемогу над Німеччиною»|}}|{{медаль «20 років перемоги у ВВВ»|1965}}}}
Рядок 24: Рядок 22:
{{ряд2|{{медаль «50 років Збройних Сил СРСР»|1968}}|{{медаль «60 років Збройних Сил СРСР»|1978}}|{{медаль «70 років Збройних Сил СРСР»|1988}}|{{медаль «Ветеран праці»|}}}}
{{ряд2|{{медаль «50 років Збройних Сил СРСР»|1968}}|{{медаль «60 років Збройних Сил СРСР»|1978}}|{{медаль «70 років Збройних Сил СРСР»|1988}}|{{медаль «Ветеран праці»|}}}}
{{ряд2|{{Медаль «В пам'ять 1500-річчя Києва»|1982}}}}
{{ряд2|{{Медаль «В пам'ять 1500-річчя Києва»|1982}}}}
| Премії = {{ряд2|{{Премія Тараса Шевченка (до 1992)|1982}}|{{Золотий письменник України}}}}
| Сайт = <!-- офіційний сайт -->
| Сайт = <!-- офіційний сайт -->
| Signature = <!-- Підпис.jpg -->
| Signature = <!-- Підпис.jpg -->
| Примітки =
}}
}}
'''Анато́лій Андрі́йович Діма́ров''' (при народженні '''Анатолій Андроникович Гарасюта'''; {{життєпис|brackets=no}}) — український [[прозаїк]]. Лауреат [[Національна премія України імені Тараса Шевченка|Державної премії України імені Т. Г. Шевченка]] (1982).
'''Анато́лій Андрі́йович Діма́ров''' (при народженні '''Анатолій Андроникович Гарасюта'''; {{життєпис|brackets=no}}) — український [[прозаїк]]. Лауреат [[Національна премія України імені Тараса Шевченка|Державної премії України імені Т. Г. Шевченка]] (1982).


== Життєпис ==
== Життєпис ==
=== Дитинство і юність ===


=== Дитинство і юність ===
Народився [[5 травня]] [[1922]] року на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на [[Полтавщина|Полтавщині]] в сім'ї учителя Андроника Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки задля безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям прізвище сільського вчителя Дімарова, який жив одинаком і помер незадовго до розкуркулення Гарасюти. Мати майбутнього письменника навіть знайшла «свідків», які підтвердили цей факт. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров<ref>''Дімаров А.'' Прожити й розповісти // Березіль. — '98. — № 3/4. — С. 71.</ref>.
Народився [[5 травня]] [[1922]] року на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на [[Полтавщина|Полтавщині]] в сім'ї учителя Андроника Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки задля безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям прізвище сільського вчителя Дімарова, який жив одинаком і помер незадовго до розкуркулення Гарасюти. Мати майбутнього письменника навіть знайшла «свідків», які підтвердили цей факт. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров<ref>''Дімаров А.'' Прожити й розповісти // Березіль. — '98. — № 3/4. — С. 71.</ref>.



Версія за 13:07, 26 червня 2019

Анатолій Андрі́йович Дімаров
Ім'я при народженні Анатолій Андроникович Гарасюта
Народився 5 травня 1922(1922-05-05)[1]
Миргород, Полтавська губернія, Українська СРР
Помер 29 червня 2014(2014-06-29) (92 роки)
Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Діяльність прозаїк, мемуарист
Мова творів українська
Роки активності з 1949 року
Напрямок реалізм
Жанр роман, повість, оповідання, спогади
Magnum opus «Біль і гнів»
Членство СП СРСР і Національна спілка письменників України
Партія КПРС
Учасник німецько-радянська війна
Нагороди
Орден Князя Ярослава Мудрого IV ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого IV ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Ювілейна медаль «60 років визволення України від фашистських загарбників»
Ювілейна медаль «60 років визволення України від фашистських загарбників»
Орден Вітчизняної війни I ступеня— 1985
Медаль «За бойові заслуги»
Медаль «За бойові заслуги»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»Медаль «20 років перемоги у ВВВ» — 1965
Медаль «30 років перемоги у ВВВ» — 1975Медаль «40 років перемоги у ВВВ» — 1985Медаль «50 років перемоги у ВВВ» — 1995
Ювілейна медаль «60 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Ювілейна медаль «60 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Медаль «50 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «50 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «60 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «60 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «70 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «70 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «Ветеран праці»
Медаль «Ветеран праці»
Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва»
Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва»
Премії
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1982
Золотий письменник України
Золотий письменник України

Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Анато́лій Андрі́йович Діма́ров (при народженні Анатолій Андроникович Гарасюта; 5 травня 1922(1922-05-05), Миргород, Полтавська губернія — 29 червня 2014(2014-06-29), Київ) — український прозаїк. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1982).

Життєпис

Дитинство і юність

Народився 5 травня 1922 року на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині в сім'ї учителя Андроника Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки задля безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям прізвище сільського вчителя Дімарова, який жив одинаком і помер незадовго до розкуркулення Гарасюти. Мати майбутнього письменника навіть знайшла «свідків», які підтвердили цей факт. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров[2].

У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932—1933. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. Воював як чорнопіджачник, стрілець 371 стрілецького полку 37 стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті з 26 червня 1941 року. 17 липня 1941 року важко поранений. Потрапив до окупації, був командиром партизанського загону. Нагороджений як активний учасник війни орденами й медалями.

Освіта і творчість

У повоєнні роки працював у газеті «Радянська Волинь». У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».

Протягом 1950—1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951—1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди».

Творчий доробок письменника становить кілька десятків томів.

У 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978) — вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).

У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932—1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974—1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс його ім'я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе[3].

Анатолій Дімаров написав кілька захопливих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».

В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем'я дерев'яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

Про своє творче кредо письменник говорив так:

Я б ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання.[4]

Відмовився від нагороди (орден Ярослава Мудрого IV ступеня) з рук Януковича у 2012 році. Вважав, що "не може прийняти з рук людей, «які штовхають країну у прірву».[5]

Помер 29 червня 2014 у Києві.

Захоплення

Хобі Анатолія Дімарова — колекціонувати каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам'яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Дімаров творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.

Бібліографія

Видання творів

  • Гості з Волині. — Львів, 1949. — 48 с.
  • На волинській землі. — Львів, 1951. — 160 с.
  • Син капітана. — К., 1958. — 224 с.
  • Жінка з дитиною. — К., 1959. — 300 с.
  • Ідол. — К., 1961. — 354 с.
  • Поверніть мені нареченого. — Львів, 1961. — 43 с.
  • І будуть люди. — Книга 1. — К.: Рад. письменник, 1964. — 313 с.
  • І будуть люди. — Книга 2. — К.: Рад. письменник, 1966. — 278 с.
  • Його сім'я. — К., 1966. — 516 с.
  • І будуть люди. — Книга 3. — К.: Рад. письменник, 1968. — 176 с.
  • Зінське щеня: Сільські історії. — К., 1969. — 270 с.
  • На поруки: Повісті. — К.: Дніпро, 1972. — 440 с.
  • На коні й під конем: Повісті. — К.: Молодь, 1973. — 214 с.
  • Біль і гнів: Роман. — К.: Рад. письменник, 1974. — 467 с.
  • Постріли Уляни Кащук. — К., 1976. — 208 с.
  • І будуть люди: Роман. — К.: Дніпро, 1977. — 648 с.
  • Постріли Уляни Кащук: Сільські історії. — К.: Рад. письменник, 1978. — 534 с.
  • Біль і гнів: Роман. Кн. 1-2. — К.: Дніпро, 1980
  • Друга планета. — К., 1980. — 296 с.
  • На коні й під конем. — К., 1981. — 320 с.
  • Вибрані твори: Кн. 1-2. — 1982.
  • Три наречені для тата: Містечкові історії. — К.: Дніпро, 1982. — 184 с.
  • Містечкові історії. — К., 1983. — 558 с.
  • Біль і гнів: Роман. — К.: Дніпро, 1984. — 871с.
  • Вершини. — К.: Рад. письменник, 1986. — 190 с.
  • Містечкові історії. — К., 1987. — 557 с.
  • Сільські історії. — К.: Дніпро, 1987. — 537 с.
  • Українська вендета: Повісті. — К.: Дніпро, 1995. — 248 с.
  • Боги на продаж: Міські історії. — К.: Рад. письменник, 1988. — 512 с.
  • В тіні Сталіна. — К., 1990. — 174 с.
  • Прожити і розповісти: Повість про сімдесят літ. — К.: Дніпро, 1997. — 319 с.
  • Прожити й розповісти: Повість про сімдесят літ. — К.: Дніпро, 1998. — 295 с.
  • Самосуд: Повісті, оповідання, етюди. — К.: Укр. письменник, 1999. — 221 с.
  • Зблиски: Оповідання та повісті. — К.: Ярославів Вал, 2002. — 512 с.
  • Біль і гнів. — К.: Україна, 2004. — 928 с.
  • Друга планета. — К.: Школа, 2006. — 304 с.
  • Єврейські повісті:. — К.: Фенікс, 2007. — 174 с.
  • Через місточок. — К.: Щек, 2007. — 96 с.
  • Божа кара: повісті, оповідання, етюди. — К.: Укр. письменник, 2009. — 427 с.
  • На коні й під конем: повість. — Х.: Фоліо, 2009. — 319 с.
  • Син капітана: Повість // Київ. — 2009. — № 10. — С. 21-106.
  • Прожити й розповісти. — К.: Дніпро, 2012. — 831 с.
  • Твори Анатолія Дімарова на сайті Читанка

Інтерв'ю з Анатолієм Дімаровим

Нагороди

  • 1982 — Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, за останню частину роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968) — «Біль і гнів» (1974, 1980).
  • 13 жовтня 2006 — Орден князя Ярослава Мудрого V ст. «за вагомий особистий внесок у розвиток української літератури, багаторічну плідну творчу працю та активну громадську діяльність»[6]
  • 17 травня 2012 — Президент України В. Ф. Янукович підписав Указ про нагородження Анатолія Дімарова орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня за значний особистий внесок у розвиток національної літератури, вагомі творчі здобутки, багаторічну плідну діяльність.[7] Анатолій Дімаров відмовився прийняти нагороду. У своїй заяві 90-річний письменник зазначив, що відмовляється від нагороди, оскільки «Письменник повинен бути в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити. Тим більше не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву».[8][9]
  • Відзнака «Золотий письменник України», 2012[10].
  • 5 грудня 2012 року Святійший Патріарх Філарет нагородив Анатолія Дімарова Орденом Христа Спасителя.

Примітки

Джерела

  • Штонь Г. Анатолій Дімаров: Літературний портрет. — К.: Дніпро, 1987. — 150 с.
  • Штонь Г. Анатолій Дімаров // Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
  • Баранов В. Якби розповісти про все прожите… // Київ. — 2007. — № 5. — С. 3-8.
  • Штонь Г. Великий оповідач // Дивослово. — 2002. — № 5. — С. 58-60.
  • Бондаренко Ю. Жанрова своєрідність повістей-«історій» Анатолія Дімарова // Слово і час. — 2002. — № 5/6. — С. 3-7.
  • Слабошпицький М. Про Анатолія Дімарова, який схожий на свої книги // Київ. — 2002. — № 4/5. — С. 127—129.
  • Наєнко М. Діамантами висвічують слова… // Слово і час. — 2012. — № 5. — С. 84 — 89.
  • Чернов А. «Я писав про життя…» // Полтавський вісник. — 2012. −18 трав. — С. 23.
  • Баранов В. На високогір'ї віку // Літературна Україна. — 2012. — 17 трав. — С. 1, 3; Київ. — 2012. — № 5. — С. 2 — 6.
  • Аксьом А. Сюжети, видобуті з каменю: З архівних матеріалів Анатолія Дімарова ЦДАМЛМ України // Літературна Україна. — 2012. — 3 трав. — С. 1, 4.
  • Баранов В. До 90-річчя Анатолія Дімарова