Монастир Миколи Йорданського

Йорданський Миколаївський жіночий монастир — організований в XI сторіччі при храмі Святого Миколая в Києві.

В монастирі приймала постриг мати преподобного Феодосія Печерського.

В 1240 існування монастиря припинила монголо-татарська навала

Микільський Йорданський жіночий монастир існував з давніх часів (1616) і до 1935 року на Пріорці(вул.Фрунзе, 51, тепер тут корпуси Київської нотної фабрики).

1832 року київський археолог-любитель К.А. Лохвицький у садибі купця І.Г. Марра на вулиці Кирилівській (нині Фрунзе), 51, що на Пріорці, виявив залишки цегляних фундаментів якогось храму із кладкою, як на Золотих воротах у Києві, та земляних укріплень. Це могла бути парафіяльна Микільська церква, пов’язана своєю історією із стародавнім переказом «Чудо св. Миколая стосовно половчанина, яке сталося у місті Києві». Окремі ж дослідники ототожнили знахідку із відомою церквою св. пророка Іллі, у якій руські воїни-християни присягалися 945 року на вірність договорові із греками. А професор місцевої духовної Академії М.І. Петров переконував громадськість у тому, що саме в цьому районі започатковувався Київ і далі розвивався уздовж гори в південному напрямку. Пізніше, в часи князя Ігоря, центром укріплень стала територія, що прилягала до Андріївського пагорба. За іншими джерелами, при тому храмові з давніх часів існував Микільський Йорданський жіночий монастир, серед черниць якого перебувала мати преподобного Феодосія Печерського. Припинила його існування, вочевидь, татаро-монгольська навала 1240 року.

Походження назви монастиря, церкви, струмка, ставка та й цілої місцевості, в основі якої лежить слово «Йордан», навів у своєму «Описании Києва» відомий дослідник історії міста М.В. Закревський. Один із київських паломників, перебуваючи на березі річки Йордан у Палестині, випустив із рук срібний коряк, яким збирався напитися води. Повернувшись до Києва і завітавши до зазначеного вище монастиря, він виявив цей коряк у його колодязі. Ця подія сталася десь у XI чи XII столітті.

Одне із джерел засвідчує, що 1544 року на цьому самому місці вже існувала дерев’яна церква в ім’я св. великомученика Димитрія Мироточивого. Інше джерело вказує на 1520-й рік і на церкву в ім’я св. Миколая. 1616 (чи 1650) року тут з’явився жіночий Микільський Йорданський монастир (існує думка, що його заснували пізніше і почергово очолювали сестри святителя Димитрія Ростовського), який перебував під опікою ігумена Кирилівського монастиря і територія якого на початку XVIII століття значно розширилася за рахунок монастиря, переведеного сюди 1712 року імператором Петром І із жіночого відділення Михайлівського Золотоверхого монастиря, який продовжив своє функціонування під назвою «Богословський Йорданський монастир» (після переселення згуртувався навколо Іоанно-Богословської церкви Миколаївського монастиря. Імператриця Катерина II 1786 року перевела Богословський Йорданський монастир до Золотоноші, а Микільській Йорданський монастир проіснував на старому місці до 1803 року, коли був ліквідований, а церква стала парафіяльною.

Після ліквідації монастиря залишилися 2 дерев’яні церкви, одна із яких - Микільська, згоріла 1821 (чи 1830) року, а її функції стала виконувати Димитріївська церква, що збереглася при колишній монастирській трапезній.

Церковно-парафіяльне Опікунство упродовж тривалого часу добивалося від місцевих єпархіальних властей дозволу на заміну церкви мурованим храмом. Ще 1865 року парафіяни погодилися жертвувати з цією метою щорічно упродовж 5 років посильні суми грошей, а архіпастир - по 25 рублів сріблом. Клопотання було задоволене 1883 року. А 7 січня 1885 року надійшов дозвіл на продаж дерев’яної церкви і від самого імператора. Сподівання керівництва Опікунства на добровільні приватні пожертвування справдилися. Урочисте освячення Микільської церкви, спорудженої у класичному стилі, відбулося 1885 (чи 1886) року. Добудовану пізніше 3-ярусну дзвіницю вінчала шатрова, у псевдоросійському стилі баня. На події Першої світової війни відгукнулися також і парафіяни Микільської церкви. 1914 року вони заснували Опікунську раду для надання допомоги родинам, чоловіки яких перебували на фронті. Одночасно завершувалися реставраційні роботи в храмі. 4 жовтня 1915 року митрополит Київський Флавіан відправив у ньому літургію з нагоди оновлення іконостаса та настінного живопису.

Існували народні перекази про церкву. Відвідати її чомусь вирішив сам імператор Микола II. Але карета, у якійвін перебував, загрузла, і її ледве витягнули із багнюки. Звідси, начебто, походила назва Царського (пізніше Чорний, сьогодні не існує) провулку в районі храму. У його бані існувала якась дира, на стіні церкви, на яку через неї по-трапляло денне світло, раптом сам по собі почав оновлюватися живопис. На це диво приходили подивитися навіть мешканці багатьох навколишніх сіл і містечок.

Із весни 1927 року Микільським храмом короткий час володіла УАПЦ. Своє існування храм припинив 1935 року. Сьогодні приблизно на його місці височать корпуси Київської нотної фабрики. Від монастиря у спадок залишилося лише кладовище, яке розташовувалося на схилі гори Юрковиці вище від монастирських споруд.

Зараз церковне життя на монастирській землі потроху відновлюється.

Джерела

• WWW Енциклопедія Києва}}
• http://myslenedrevo.com.ua/studies/ksk/16tomilovych.html
• Сайт Храму Казанської Ікони Божої Матері