Синдикат

Синдика́ти — одна з форм капіталістичної монополії — договірне об'єднання підприємців, окремої галузі виробництва, що створювалося з метою захоплення ринку шляхом спільного збуту товарів за спільними цінами. Зазвичай організувалися у формі акційних спілок фірм-учасників Синдикат, зі спільним статутним капіталом та єдиним репрезентативним органом (управою), що приймав спільні замовлення від споживачів і розподіляв їх за квотами між членами синдикату. У Російській імперії синдикати виникли наприкінці ХІХ ст. Перед революцією 1917 їх нараховувалося від 100 до 140.

Головні з них були розташовані в Україні, такі як «Продамет», «Продвугілля», «Продаруд», «Русское общество пароходства и торговли — РОПИТ», «Союз рельсовых фабрикантов», «Союз фабрикантов рельсовых скреплений», «Урожай» (синдикат виробників сільсько-господарських машин в Україні), «Синдикат южнорусских крахмальных фабрик» і т. д. У більшості ці синдикати були під контролем закордонного капіталу (французького) або найбільших банків імперії, які також були під чужоземним контролем. Синдикати будувалися за французьким зразком (звідси їхня назва; німецька — картель). Існувало чимало окремих угод між підприємцями, що встановлювали лише ціни товарів (т. зв. «пули» та ринґи"). У найвищу форму приватної монополії — трести — синдикати в Російській Імперії не переросли (спроби перетворити «Продамет» на сталевий трест за німецько-американським зразком не вдалися). Російський уряд намагався протисояти зростанню синдикатів лише у тих випадках, коли синдикати зачіпали державні інтереси. Так уряд поборював, наприклад, «Продвугілля», коли цей синдикат підвищував ціни для державних залізниць, інколи — Синдикат цукрозаводчиків і соляний синдикат в Україні (він існував таємно і знижував ціни в боротьбі проти уральських солеварень, що зменшувало прибутки держави з акцизу). У більшості випадків російський уряд дозволяв утворення синдикатів. Антимонопольне законодавство обмежувалося лише ст. 913 і 1180 «Свода законов Российской Империи», які передбачували кари за штучне підвищення цін на «товари першої необхідности», але ці закони застосовувалися рідко, зокрема через дуже поширену корупцію в урядових та судових колах.

Синдикати в Україні часто конкурували з синдикатами, що існували на території Росії й Польщі, при чому явно оформлювалися територіальні інтереси української буржуазії. Російський уряд намагався боронити російські синдикати шляхом маніпуляцій провізних тарифів на державних залізницях та шляхом перевалених урядових замовлень на продукцію російських синдикатів, але ця боротьба була безуспішна, бо синдикати з України поширювали свої впливи на всеімперські ринки; наприклад, синдикат «Урожай» (після впертої боротьби він захопив ринки аж у Сибіру) і «Продамет».

Під час революції синдикати були націоналізовані. За НЕПу існували державні синдикати, що здебільшого також були територіальні. Їх було ліквідовано у 1929-30 роках.

Література

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.