Кефелі Яків Йосипович

Кефелі Яків Йосипович
Кефелі Яків Йосипович
Народився	07. 11. 1876 Миколаїв
Помер	06. 07. 1962 Париж
Громадянство	Російська імперія
Національність	караїм
Діяльність	військовий
Відомий завдяки	караїмський герой російсько-японської війни
Alma mater	Імператорська медико-хірургічна академіяd (1901)
Науковий ступінь	Q96633883?
Учасник	Російсько-японська війна, Перша світова війна і Громадянська війна в Росії
Посада	генерал
Військове звання	контрадмірал
Конфесія	Караїмізм
Батько	Q107191146?
Нагороди

Кефелі Яків Йосипович (7 листопада 1876 рік, Миколаїв — 6 липня 1962 рік, Париж) — відомий караїмський військовий, генерал імператорської армії, доктор медичних наук.

Біографія

Яків Кефелі народився на зламі століть та епох, всі знакові події ХІХ та ХХ століть не оминули цього діяча. Він починав службу простим лікарем, а закінчив її генералом.

Родина і народження

Яків Кефелі народився восени 1876 року в родині Йосипа Кефелі — на той час міщанина-торговця, а пізніше старшого газзана караїмів Миколаєва. Це була знана й шанована караїмська сім'я.

Батькова родина походила з кримського містечка Кефе (Феодосія), а пізніше вони перебралися до Євпаторії. Йосип-Шеломо Кефелі виховувався батьками та брав приватні уроки в меламеда (такі були звичаї в караїмів на ті часи), а 23 жовтня 1861 року отримав свідоцтво про проходження відомого курсу біблійної мови від Таврійського і Одеського караїмського духовного правління — такі були обов'язкові норми в караїмській спільноті). Займався комерцією та торгівлею, назбирав собі на два будинки: в Миколаєві — по вулиці Столярній № 5, в Сімферополі — по вулиці Фонтанній № 18. Пізніше перейшов зі стану міщанина до купецької гільдії. Як впливовий караїм, висунутий Сімферопольською караїмською спільнотою та духовним правлінням на посаду газзана, 28 лютого 1900 року постановою Таврійського губернського духовного правління затверджений на посаді молодшого газзана в Сімферопольській караїмській кенасі. В часи Першої світової війни уже був старшим газзаном в Одесі.

Матір, Арзу Беньямінівна Сакізчі - з родини Сакізчі-Аги (давній карайський рід). Її батько, Беньямін Давидович Сакісчі, з впливового купецького роду. Матір Берухі Сакісчі (уроджена Ага), прямий нащадкок останньої династії правителів, князів Кирк-Йере, васальних Кримському хану.

Дитинство Якова в Миколаєві пройшло зі знайомством з родиною, караїмською спільнотою, їхніми звичаями та обрядами, ці знання він черпав від батька та матері (такі були традиції в караїмів). А родина в Якова була великою (як і більшість караїмських сімей) — 3 брата і 5 сестер. Тож крім старшого сина Якова, Арзу та Йосип Кефелі виховували: синів - Веніаміна (народився 14 березня 1891 року), Мойсея (20 січня 1893 року), дочок - Естер (7 вересня 1881 року), Сару/Серафиму (17 вересня 1883 - 1934 років), Анну (11 лютого 1887 року), Беруху (28 жовтня 1900 року), Віру (1902 - 1988 років). З них найвідомішим, після Якова, став Мойсей (знаний як Михайло Йосипович Кефелі) — прапорщик і ад'ютант у генерала А. В. фон Шварца.

Навчання

Навчання в Якова Кефелі розпочалося доволі рано. Як і більшість караїмських дітей, він ходив до Миколаївської кенаси: і на проповіді й до початкової школи мідраш (яку караїми, зазвичай, організовували в приміщені кенаси). Ймовірно, що багатий та впливовий батько міг ще додатково зайняти сина навчанням, запрошуючи меламедів на приватні уроки.

Підрісши, Яків продовжив здобувати початкову освіту, навчаючись в караїмському училищі для хлопчаків, організованому при їхній кенасі. Це дало йому можливість, по її закінченні, поступати до світських навчальних закладів. Так, в 1886 році Якова Кефелі було зачислено до Олександрійської гімназії міста Миколаєва, де провчився десять років. В гімназії він був одним з кращих учнів, досконало оволодів латиною та німецькою мовами.

Отримавши атестат зрілості в 1896 році, він подався до Санкт-Петербурга, і без іспитів був зарахований студентом Імператорської Військово-медичної академії. Однією з умов такого поступлення була приналежність юнака до якогось чину чи стану (за тодішніми царськими законами), тому син купця другої гільдії з Миколаєва міг навчатися у вищому навчальному закладі Російської імперії. Успіхи в навчанні дали змогу юнакові отримати 1 вересня 1898 року стипендіат морського відомства (тобто, безкоштовне навчання і пансіон), натомість, по закінчення навчання, він зобов'язувався поступити на медичну службу. 10 семестрів, 5 років навчання, закінчилися в 1901 році, коли Яків Кефелі здав державні іспити з відзнакою.

Перша служба

По закінченню академії Кефелі мав кілька місяців для відвідин рідних. 25 листопада 1901 року молодого військового було спрямовано молодшим лікарем в 8-й запасний кавалерійський полк. Не встиг Яків призвичаїтись на новому місці, як 21 січня 1902 року його зачислили на службу до морського департаменту і відкомандировано на найсхідніші рубежі імперії – Порт-Артур. Добирання на місце дислокації було доволі тривалим, адже залізничне сполучення не було налагоджено (сибірська і маньчжурська залізниці не були ще з'єднані), а кінним ходом це було ще обтяжливіше (особливо в зимовий період). Тому, щоб добратися до Порт-Артура, Яків Кефелі здійснив майже кругосвітню подорож. Спершу він відправився до Одеси (знову випала нагода побачитися з рідними), а звідти на пароплаві Добровольчого флоту «Єкатиринослав» він 40 днів та ночей оминав Європу, Африку і майже усю Азію. В квітні 1902 року він прибув до японського порту Нагасакі, в якому йому довелося перебувати 2 тижні, щоб дочекатися на свій корабель до місця призначення. Завдяки його дорожнім записам, сучасники дізналися, що тодішній порт Нагасакі був перевалочною базою для всіх російських служб і справ, що стосувалися її далекосхідних територій.

2 травня 1902 року він прибув до Порт-Артуру та приступив до виконання обов’язків молодшого лікаря медичної частини управління Порт-Артура. Невдовзі, молодого лікаря було спрямовано з тилу у військовий підрозділ, Яків Кефелі став молодшим лікарем Квантунського флотського екіпажу В майбутньому це виявилося знаковим призначенням, завдяки якому Яків був в самій гущі війни та перестрівся із ще одним військовим караїмським героєм – Тапсашаром (знаним в Японії, серед караїмів світу та призабутим в Росії).

В час прибуття Кефелі на службу, Китай був охоплений епідемією холери. Тому командування відрядило молодого лікаря на боротьбу з хворобою. До відкомандированого Інкоо (Ньючванг) він добирався на потязі, по щойно збудованій маньчжурські залізниці. Вражений зубожінням китайців та консерватизмом їхнього побуту, з якими вперше йому довелося стикнутися, Яків два тижні гасив холерну пожежу на чверті великого міста: інспектував кожну оселю, вакцинував здорових, госпіталізував заражених, відправляв померших на спеціальне кладовище.

За дві неділі його терміново повернули до Порт-Артура і призначили судновим лікарем на крейсер «Забіяка», який виходив в тривале плавання. З тих пір почалися його будні морського лікаря на крейсері 2 рангу «Забіяка», ескадреному броненосці «Пересвіт». Потім його перепризначили загоновим лікарем на міноносці 1-ї Тихоокеанської ескадри. На цій посаді він і зустрів російсько-японський конфлікт в 1905 році.

Участь в російсько-японській війні

Війна застала Якова Кефелі на ескадреному міноносці «Стерегущому», який прийняв бій на фарватері Порт-Артура 27 січня 1904 року. Коли ж кільце облоги звужилось, Кефелі і морякам довелося зійти на берег і стати пліч-о-пліч з солдатами обороняти російську твердиню.

Після численних відступів та з початком блокади Порт-Артура, Якова, молодого дієвого лікаря було призначено завідувачем 1-го морського санітарного загону і управляючим плавучим санітарним караваном, що перевозив поранених. В складі дивізії генерала Кондратенка взяв участь в кровопролитних боях на Зелених горах (з 13 по 15 липня), де вперше почав впроваджувати свої модерні заходи в переміщенні поранених з лінії вогню й до лічниць (впровадив обов’язкове біркування поранених та мобільно-похідні санітарні групи із двоколісними «носилками Кефелі»).

Під натиском японських військ борня російських військ ставала ще кривавішою, а над містом звужувалося кільце облоги. Відомого уже всьому війську, Якова Кефелі призначено відповідальним за північно-східний фронт З 15 липня по 20 грудня він відповідав за найнебезпечнішу ділянку фронту, де йшли найзапекліші бої, про які він згодом описав у своїх мемуарах-споминах. Крім того, йому довелося продовжувати вдосконалювати організацію військово-польової медицини царської армії, про що він підготував окрему доповідь (яка стала визначальною: для автора, який захистив дисертацію по ній; і для російського війська, яке почало модернізувати санітарно-польову службу).

Вже пізніше, після закінчення війни, впродовж 10 років Яків Кефелі ще не раз переосмислював ті події. На основі них він опублікував кілька своїх спостережень та підготував військово-аналітичні доповіді, які стали рушієм в модернізації медичної служби в російській армії. Про Якова Кефелі заговорили у військовому відомстві, про нього згадували, з теплотою, захисники фортеці Порт-Артур в своїх опублікованих мемуарах, книжках

Реформування санітарної слуби

По закінченню війни, бойового лікаря повернули на службу до морського відомства. Спершу його спрямували на Чорноморський флот до морського госпіталя в Миколаєві, де він він лікував постраждалих у війні моряків та й сам відновлював сили в рідному місті.

На початку 1906 року його перевели до Імператорської військово-медичної академії, де він, впродовж року, доповідав про свої нововведення та аналізував можливість модернізації санітарної служби в бойових умовах. Врешті-решт військова бюрократична машина зрушила з місця і Яків Кефелі почав практикувати свої нововведення, спершу на Балтійському флоті в 1908 році, а потім уже в самому морському відомстві. Адже з 1908 по 1918 він служив в Управлінні санітарною частиною флоту при Морському міністерстві. Як активний учасник бойових дій, ввійшов до Комісії для складання санітарного звіту по флоту у російсько-японську війну і підготував за завданням командування грунтовну доповідь (публічна частина опублікована у вигляді окремого видання).

В 1909 році, за його ініціативи в Севастопольському порту проводилися «Санітарні маневри», до яких долучили три лінкори, крейсер, канонірська лодка і два есмінця (на ті часи, масштабні навчання в мирний час). На маневрах випроваджували «маршрутний ярлик» (сортувальний знак для ранених, який з тих пір ввели по всьому морському відомстві і навіть в сухопутніх військах). Затверджені головним медичним інспектором флоту, випробовування відбулися 10 серпня 1909 року під особистим наглядом Якова Кефелі, про що він згодом доповів у морській пресі.

Загалом з багатьох впроваджених та відзначених нововведень Якова Кефелі кілька вирізняються найбільше, й саме вони принесли йому славу новатора військової медицини і змінювали ситуацію із медичною санітарією у військах:

• 1 - Сортування поранених маршрутними ярликами дозволяла вирізняти ранених в час боєвих дій та, особливо, попавши в полон, завдяки чому вдавалося надавати їм своєчасний і оперативний догляд. 1913 року на Міжнародному зїзді Червоного Хреста в Лондоні ці зміни були презентовані та відзначені спільнотою. Вони й постановили: доручити постійно діючому органу Червоного хреста запропонувати усім державам Женевської конвенції введення маршрутних ярликів (через кілька років більшість країн це зробили);
• 2 - Введення до індивідуальної медичної аптечки військового, окрім індивідуальних пакетів, окремих наборів готових пов’язок для артилерійських ран та опіків. Спершу вони призначалися для санітарного персоналу і польових санітарних частин, а згодом застосовані в усіх підрозділах в багатьох країнах світу. Адже це були перші впровадження стерильної медицини, що давало можливість в бойових умовах накласти стерильну пов'язку і оперативно убезпечити постраждалого від гангренових рецидивів. Дана практика була відзначена в 1913 році на санітарній виставці в Санкт-Петербурзі (премійована великою срібною медаллю) й одразу ж впроваджувалась у російських військах;
• 3 - Третім практичним нововведенням став принцип «незмінності ноші», тобто можливість вільного обміну санітарними ношами (носилки) між всіма частинами армії чи фронтової лінії. Тим самим було спростовано інтендантську бюрократичну складову на користь здоров'я важкохворих, яких з тих пір уже не перекладали з однієї ноші на іншу (при перенесенні з лінії вогню до фельдшера-санітара, потім від санітара до похідної санітарної частини, а вже від неї до госпіталю). Пораненого, особливо важкого, переміщали на одних ношах аж до операційного стола.

Крім того, військового лікаря Кефелі, з його бойовими спостереженнями, почали представляти в відомих на всю Росію спеціалізованих виданнях: «Медичному додатку до Морського збірника», «Віснику червоного хреста» та «Морському лікарі», а від них вже з'являлися публікації і в місцевих виданнях. Спостережливість Якова була оцінена через його публікації-доповіді: «Санитарная служба на миноносцах в Порт-Артуре в 1904 году», «Сведения о пострадавших на миноносцах за время войны в Порт-Артуре», «Санитарное состояние русского флота в 1907 году», «Краткие сведения о состоянии здоровья на флоте за 1909 г.». Була й опублікована дисертація «Втрати особового складу російського флоту у війну з Японією. Статистичний дослідження», в 1914 році. Дисертацію він захищав у своїй альма-матері, Петербурзькій Імператорській військово-медичній академії, 20 травня 1914 року, після якої Яків Кефелі став доктором медицини.

Участь в Першій світовій війні

Перша світова війна застала доктора Кефелі у Морському відомстві, управлінню санітарною частиною флоту випало проводити численні санітарно-медичні заходи на великій лінії фронту. Якова спрямовували на різні ділянки фронтів, де він організовував санітарно-медичні служби, налагоджував санітарні госпіталі та лікування поранених. Водночас, бойового офіцера гнітила канцелярська (майже політична) робота, якої він навмисне відмежовувався, тому він далі просився на фронт. Наприкінці 1915 року, 23 грудня, його порт-артурський побратим, генерал Олексій фон Шварц вступив на посаду генерал-губернатора, захопленої в турків, Карської області та комендантом фортеці Карс.

Отримавши клопотання від штабу армії та персонально генерал-губернатора, морське міністерство спрямувало лікаря Кефелі до Закавказзя. Прибувши на місце, Яків зіштовхнувся з відсутністю медичних закладів та суцільною антисанітарією (спричиненими, як відсталістю регіону, так і військовою кампанією), тож йому довелося з нуля вибудовувати санітарно-медичну складову цього краю. Приказ № 2, від 16 лютого 1916 року підписаний генерал-губернатором фон Шварцом, опублікований в місцевій газеті «Карс».

Наприкінці січня 1916 року Кефелі прибув до Карса та почав активно поправляти санітарну та медичну ситуацію: прокопувалися нові канали та розчищалися потічки, щоби осушити величезну заболоченість міста, облаштовувалися та укріплювали береги річки Карс. В центральну частину міста почали звозитися каміння на бруківку і укладали її по головним вулицям. Почали проводити санітарно-медичні огляди, як будівель так і їх власників, щоб запобігти епідемій (які часто супроводжували захоплені міста). Містечко почало оновлюватися. Сюди й приїхала сім'я Кефелі (дружина і діти), з якими він відвідав столицю вірмен, що вилилося згодом у спогад-розповідь (опубліковану в еміграції), ще тривалий час родина супроводжувала його в цій Кавказькій кампанії. Але плани генерала Шварца та Кефелі зазнали нової корективи - війська імператора просунулися далі лінії фронту і захопили нову територію.

Комендант Трапезунда

Російським військам вдалося захопити значну частину малоазійського узбережжя з його ключовими містами Ерзерум та Трапезунд, а Олексія фон Шварца призначили генерал-губернатором Трапезундського укріпленого району та області. З собою він, як і завжди, взяв своїх помічників, які працювали в Карсі. Їх спільна мета була укріпити місто та порт, щоби вони стали цитаделлю по правиці Російської армії і база для Чорноморського флоту. Пізніше генерал фон Шварц, побачивши перспективи Трапезундського угруповування вважав, що звідси можна провести вдалу операцію та захопити Константинополь і цю мету він почав втілювати, але обставини та політичне закулісся перекреслили всі його наміри.

Трапезунд, через його географічне і ландшафтне розташування мав серйозне стратегічне значення для Росії, оскільки тільки через його порт можна було вести комунікацію з військами і населенням, адже гірські хребти ускладнювали пішо-гужові контакти. Через нього проходили віська, поповнення маршові та обозні команди усього малоазійського угруповування російських військ. Через порт постачалися продукти, фураж, озброєння, через нього вивозили хворих і поранених, а в місті знаходилося кілька польових лікарень та тилові склади. Тому і постало нагально питання санітарного стану міста, покращення всіх адміністративних функцій в ньому, щоб убезпечити від епідемій та належного функціонування всіх міських служб. Всі ці питання і лягли на плечі Якова Кефелі, якого призначили на посаду завідуючого санітарною частиною Трапезундського району. Йому вдалося знайти ресурси та налагодити роботу в цьому нагромадженні споруд (Трапезунд лежав на невеличкому пониззі між морем та горою Рос-Тепе) без каналізації та розбитим глиняним водогоном. Тому, коли закінчувався термін управління містом у військової адміністрації, в листопаді 1916 року генерал фон Швар призначив на вакантну посаду голови міста свого давнього друга-помічника – Якова Кефелі.

Майже рік Яків Йосипович займався всією господаркою міста, відроджував його громаду, впроваджував нові напрямки роботи і спілкування з громадою. Незважаючи на складнощі (часткової блокади його зі сторони моря німецькими підводними лодками та військовими кораблями) місто функціонувало та підтримувало армійські підрозділи. В короткий термін місто укріпили, мостили бруківкою і прокладали нові вулиці, відремонтували водогін. Безперечно, такі швидкі темпи реалізації завдань були втілені завдяки розуму та здібностям міського голови. Будучи караїмом, він володів досконало турецькою мовою, тож йому було легко наводити комунікацію, як з мешканцями міста так і з російськими службовцями та військовими.

Яків Кефелі в часи революцій

Передвісником неминучих змін в країні, для Якова Шварца, став Олександр Гучков (член Державної Ради та голова Центрального військово-промислового комітету), який приїхав до Трапезунда 3 грудня 1916 року, щоб провідати свого приятеля – генерала фон Шварца. Він і повідав Шварцу та Кефелі про столичні новини та складність ситуації і те, що назріває бунт-революція.

Невдовзі так і сталося: Лютнева революція, тимчасовий уряд, ослаблення військового конфлікту. Коли ж новим військовим та морським міністром призначили Олександра Гучкова, той в першу ж чергу викликав собі в помічники друга генерала фон Шварца. Ще зо пів року Кефелі перебував у Малій Азії, щоби завершити свої справи, потім також подався до Петрограда (перед тим, залишивши сім'ю в Тифлісі).

Добравшись до столиці восени, Кефелі потрапив в саму гущу подій, адже за тиждень відбувся більшовицький переворот. Ще зо два тижні він пропрацював у своєму Морському міністерстві, адже воно тоді не підчинялося ще більшовикам, а в місті повсюдно виникали конфлікти. Виходячи на роботу або ж навідуючись до друзів (в тому числі генерала фон Шварца) він володів інформацією і міг визначитися із подальшим вибором – з ким він.

Щоби не загубитися в столичній суєті та переймаючись за рідних, Кефелі прийняв остаточне рішення повернутися додому. Спершу він повернувся на Кавказ, де забрав дружину та дітей, та на початку 1918 року прибув до Одеси, після тривалих мандрів.

Український головний санітар Чорного моря

Кінець війни, революція, розруха в суспільстві і по всій Російській імперії, тому довелося Якову Кефелі шукати прихистку для сім'ї на малій батьківщині, правда не в Миколаєві, а в Одесі. Бо саме там уже жив його батько – головний газзан одеської кенаси, який виділив синові частину батьківського флігеля (у дворі кенаси). Одеса бурлила, влада мінялася і ситуація змушувала Якова проявляти себе.

Саме тоді його віднайшов ще один порт-артурівський побратим - адмірал Максимов, який очолював новостворене українське морське міністерство. Йому таки вдалося захопити приятеля своїми ідеями, що Яків попрямував до Києва. Оселившись в готелі «Франція» (там же й базувалося морське відомство) , доктор Кефелі став працювати в українському уряді Скоропадського. На посаді головного санітарного інспектора корпусу морської оборони Чорного моря, спільно з головою корпуса, контр-адміралом С. С. Фабрицьким вони розпочали українську морську справу. Крім того, Кефелі долучився до складання уставу про військову повинність в гетьманській армії.

Нажаль, незборимі процеси в Німеччині та її капітуляція, спричинили до втрати впливу гетьманів, а Скоропадський 14 грудня 1918 року зрікся влади та подався за німцями. Більшості членів його уряду довелося приставати до нової влади. Втративши підтримку та приятелів, Яків Кефелі повернувся в родину - до Одеси. Тим більше, що там появився друг-втікач, генерал фон Шварц з дружиною, який, згодом, разом з Кефелі тіснився в флігелі кенаси.

Десантна армія фон Шварца

Після офіційного завершення Першої світової війни світові лідери суттєво занепокоїлися більшовицьким терором та розвалом Росії. Тож вони різними шляхами сприяли російським офіцерам в їх боротьбі, адже після тривалої військової кампанії у них залишалося чимало техніки та військового спорядження, яке можна було задіяти в новій локальній війні. Країни Антанти, розброївши Німеччину, передавали технічні засоби та зброю новим російським визвольним корпусам та арміям.

Так і виникла ідея сформувати в Одесі десантну армію, числом в 210 000 військових, її виношував колишній військовий міністр Росії Гучков Олександр Іванович, який мав тісні зв'язки із французьким та англійським урядами. Озброєння передавав союзницький маршал Фош, а російський генерал Олексій Володимирович фон Шварц мав зібрати з числа російських військово-полонених, які перебували в Німеччині та Австрії боєздатний підрозділ, який, за задумом військових стратегів, повинен був морським рейдом наблизитися до Петрограда, висадися на суші та захопити його, а потім рушити на Москву.

Еміграція

Наближення більшовиків змусило родину Кефелі вибиратися із Одеси. В квітні 1919 року Якову Кефелі вдалося розмістити сім'ю на останніх кораблях генерала Шварца (ймовірно це був французький транспорт «Caucase»), які відплили з Одеси до Константинополя. В османській столиці він надалі опікувався медичними справами, уже російських емігрантських сил, в надії на повернення на Батьківщину. Йому було доручено командувати військово-санітарною базою в Константинополі (яка обслуговувала до 50 000 емігрантів). Вважався останнім російським чиновником-представником у всесвітніх організаціях, адже входив до Міжнародної санітарної ради для Близького Сходу, яка проіснувала до 1923 року і була скасована Лозанським союзом і за це отримав в емігрантських колах прізвисько «останній слуга старої Росії».

Крім того він займався й іншими побутовими справами. Ставши директором Російської морської поліклініки він організував тут справжній медичний центр, російські втікачі-емігранти добиралися сюди з усіх місцин, і наче «паломники» йшли до «амбулаторіії доктора Кефалі». Адже крім самої поліклініки йому вдалося організувати Російську морську аптеку, а на Андріївському обійсті, на останньому поверсі будинку по вулиці Мумхане (Mumhane Caddesi) №63, була ще й Андріївська церква. Ця поліклініка налічувала двадцять лікарів-біженців (серед них світила російської медицини): професори з Новоросійського (Одеського) університету, терапевт Павло Олександрович Вальтер (1856—1932, син київського вченого-анатома Вальтера Олександра Петровича) і відомий хірург Кирило Михайлович Сапежко (1857-1928), професор-мікробіолог В. А. Юревич (1872-1963) та інші.

Коли ж більшість російської еміграційних біженців перебрадася до Франції, Яків Кефелі також переїхав туди і оселився в Парижі. Працював в амбулаторії Російського товариства Червоного Хреста, заопікувався та створив правління караїмського товариства. З 1930 року він все частіше займався суспільно-громадськими ініціативами в різних громадських структурах: брав участь у роботі «Союзу російських інженерів», виступав на семінарі професорів М.Б.Бернацкого і А.М.Міхельсона, співпрацював з «Бухгалтерськомим гуртком», «Об'єднаним комітеті інженерних і технічних організацій», перебував в «Російському імперському союзі», в «Союзі російських службовців та осіб інтелігентних професій». В 1935 році запрошувався виступати в «Товаристві колишніх студентів Петербурзького університету». Будучи вченим та армійським генералом він мав беззаперечний авторитет в емігрантських колах і, як старший за званням, очолював «Морське зібрання соратників по флоту».

Останні дні та родина

В еміграцію Яків Кефелі виїхав з родиною. З ним постійно була дружина, яка померла в Парижі (раніше нього). Син, Сергій Кефелі — механік, службовець, член партії младороссів, пішов стопами батька — в армію (тільки тепер в французьку), брав участь у Другій світовій війні і нагороджений Військовим хрестом (1940). Після війни завідував відділом в журналі «Modes et Travaux» («Моди і швейні вироби»). Інші родичі і нащадки Якова Кефелі живуть в Сімферополі, Миколаєві, Одесі, у Франції та США.

І в Другу світову війну, і по ній Яків Кефелі проживав у Парижі. Там він й помер, 6 липня 1962 року й похований на кладовищі в Нейї поруч з дружиною. Наприкінці життя він журливо висловився:

Бідую у Франції, чекаю французької могили». Спогади про все, що пішло з моєю Батьківщиною, дорогі мені навіть в уламках тут за кордоном, де судилося мені залишитися назавжди.

Дружина Якова Кефелі також була караїмка (далека родичка по лінії матері), з нею вони мали одну спільну дитину — сина Сергія. Крім того у неї були ще дві дочки від попереднього шлюбу. В часи 2-ї світової віни, 17 квітня 1942 року, дружина Якова померла і він поховав її на паризькому кладовищі Нейї.

Творчі надбання і вшанування

Яків Кефелі був публічною персоною, тому його діяльність в медичному та суспільному напрямках була відомою його сучасникам, адже він ще й мав змогу виступати в пресі, висловлюючи свої думки та спостереження. Тож ним було опубліковано кілька публіцистичних та оглядових робіт:

• Кефелі Я. Й. «Древняя крымская быль» // журнал «Возрождение» (Париж). — 1955. — № 47. — С.53—59.[] ;
• «Curriculum vitae» // Кефелі Я. Й. «Потери в личном составе русского флота в войну с Японией. По материалам состоящей при управлении санитарной частью флота Комиссии для составления санитарного отчета за русско-японскую войну». — СПб., 1914. — С. 155-156.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Воспоминания морского врача» // «Военно-исторический вестник» (Париж). — 1959. — №14. — С. 28—31; 1960. — №15. — С. 18—22; №16. — С. 28—32; 1961. — №17. — С. 15-22; №18. — С. 30—32; №19. — С. 26—32; 1963. — №21. — С. 29—32; 1964. — №24. — С. 26—28; 1965. — №25. — С.23—28.(рос.);
• Кефелі Я. Й. «Воспоминаниях морского врача» // «Взрыв и гибель “Хатсузе”» // журнал «Военная быль» (Париж). — 1953. — №4. — С. 14—16.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Санитарная служба на миноносцах в Порт-Артуре в 1904 году» // Медичний додаток до «Морского сборника». — 1908. — №2. — С. 101—133.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Сведения о пострадавших на миноносцах за время войны в Порт-Артуре» // Медичний додаток до «Морского сборника». — 1908. — №3. — С. 152—177.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Санитарное состояние русского флота в 1907 году» // журнал «Гигиена и санитария».- 1910. — Т.2. — №16. — С. 227—230.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Краткие сведения о состоянии здоровья на флоте за 1909 г.» // видання «Морской врач».- 1913. — №1. — С. 45—60.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Путевые ярлыки для раненых и санитарные маневры в Черном море для их испытания» // Медичний додаток до «Морского сборника». — 1910. — №5. — С. 39—69[] ;
• Кефелі Я. Й. «Путевые ярлыки для раненых и санитарные маневры в Черном море для их испытания» // журнал «Вестник морского врача» (Севастополь). — 2007. — №3(3). — С. 61—91.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Сопроводительные знаки для раненых». (Автореферат) // «Вестник Красного Креста». — 1912. — №5. — С.44.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Сопроводительные знаки для раненых». (Рецензія) // «Военно-медицинский журнал». — 1913. — Т.236. — №1. — С. 152—162.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Краткие сведения о морских чинах, пострадавших в сухопутных сражениях в русско-японскую войну 1904—1905 гг.» // видання «Морской врач». — 1912. — №11. — С. 633—637[] ;
• Кефелі Я. Й. «Краткие сведения о пострадавших в сражениях на судах флота в русско-японскую войну 1904-1905 гг.» // видання «Морской врач». — 1912. — №9. — С. 498—504.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Потери в личном составе русского флота в войну с Японией. По материалам состоящей при управлении санитарной частью флота Комиссии для составления санитарного отчета за русско-японскую войну». — СПб., — 1914. — 156 с.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Ани. (Армянская столица)» // журнал «Возрождение» (Париж). — 1954. — №36. — С. 77—82.[] ;
• Кефелі Я. Й. «С генералом А. В. Шварцем в Одессе. Осень 1918 — весна 1919 гг.» // «Военно-исторический вестник» (Париж). — 1970. — №35/36. — С.35-40; №37. — С. 25—28.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Гибель военного транспорта “Император Александр II”» // журнал «Военно-исторический вестник» (Париж). — 1969. — № 33. — С. 35—37.[] ;
• Кефелі Я. Й. «Роковая ошибка. Отчего Константинополь не был взят? План, задуманный генералом А.В.Шварцем и его дальнейшая судьба» // журнал «Возрождение» (Париж). — 1956. — №58. — С. 56—59.[]

В рамках вшанування караїмського генерала-медика та суспільного діяча Якова Кефелі, важливим фактором стало зібрання всіх його публіцистичних доповідей та розвідок, складання бібліографії та детальніша біографія, за сприяння родини (особливо сина Сергія).

Див. також

• Ілляш Караїмович

Джерела

• «Порт-Артур. Воспоминания участников», «Издательство имени Чехова», Нью-Йорк, — 1955.(рос.);
• А. Полканова, Ю. Полканов., «Легенды и предания крымских караимов». Сімферополь, «Доля», 2008.(рос.);
• Б. С. Ельяшевич. «Караимский биографический словарь (с конца VIII в. до 1960 г.)». // Караїми. 2-гe видання. — Москва: РАН, 1993,(рос.);
• Полканов А., Полканов Ю. «Последний слуга старой России генерал Яков Кефели» // «Брега Тавриды».– Сімферополь, 1997. – № 2/3. — С. 251-253. 12, [] ;
• Кефелі С. Я.  // «Российское зарубежье во Франции. 1919—2000». Биографічний словник. — М., 2008. — Т.1. — С. 681.|last = |first = |date = |website =|publisher = |language = |accessdate = 23.08.2015}}(рос.)

Посилання

• Коротко про Кефелі Яків Йосипович (рос.);

[[Категорія:Персоналії:Трапезунд]