Половці

Половці
Територія розселення половців (початок ХІІІ ст.).
Самоназва	кипчак
Ареал	Половецький степ Україна Казахстан Росія (Південь, Волга, Урал) Угорщина Болгарія Молдавія Валахія Північний Кавказ Центральна Азія
Раса	європеоїди, монголоїди
Походження	Середня Азія (Кімакський каганат)
Мова	половецька мова

По́ловці — тюркомовний кочовий народ пізнього середньовіччя. У XI—XIV століттях населяли Євразійський степ від Дунаю до Іртиша (так званий Половецький степ). У XI столітті опанували українські степи (Північне Причорномор'я), витіснивши на околиці печенігів, хозарів, ясів. У ХІ—XIIІ ст. перебували у тісних воєнно-політичних, культурних і торговельних контактах з Руссю, Візантією, Грузією, Аланією, Угорщиною, Болгарією, Волзькою Булгарією. У 1236—1240-х роках підкорені Монгольською імперією, увійшли до складу Золотої Орди. Частина відкочувала до Візантії, Болгарії, Валахії, Угорщини, Кавказу, Галицько-Волинського князівства. Справили великий вплив на політику, військо, культуру, мистецтво сусідніх держав та народів. Говорили половецькою мовою, що в XIII—XIV ст. була мовою міжнаціонального спілкування на теренах Золотої Орди. Взяли участь у етногенезі угорців, молдаван, румунів, росіян, кримських татар, казанських татар, казахів, народів Північного Кавказу, Криму, Поволжя та Середньої Азії. Найдовше половецьку ідентичність зберігали до ХVIII ст. мешканці Куманської автономії в Угорщині.

Назви

Угорський король Владислав I Святий бореться з половецьким богатирем

• Кипчаки ([] قفجاق, Qifjāq; [] قبچاق, Qabčāq/Qabcâq; груз. ყივჩაყები, Qivçaqebi; тур. Kıpçak; крим. Kıpçaq; [] قىپچاق, Qipchaq/ Қипчақ) — самоназва; вперше згадується в тюркських рунічних написах 1-ї половини VIII ст. Зустрічається переважно у східних джерелах. Китайський переклад цієї назви — ціньча (кит. 欽察, qīnchá; 欽叉, qīnchā), або ціча (кит. 乞察, qǐchá) згадується в «Історії Юань» та «Таємній історії монголів»; інші китайські переклади — кефуча (кит. 可弗叉, kěfúchā; зустрічається в «Записах подорожі на Захід», 西遊録, ХІІІ ст.) та кебішао (кит. 克鼻稍 , kèbíshāo; в «Короткому описі чорних татар», 1237).
• Кумани, комани (лат. comani, грец. kο[υ]μάνοι) — грецька, латинська, угорська назва. Зустрічається переважно у західноєвропейських і візантійських джерелах.
  • Куни (Kun, Kunok) — угорська назва.
• Половці — руська і польська назва; зустрічається у «Повісті временних літ», Київському літописі, Галицько-Волинському літописі тощо; руських грамотах, літературних творах (Слово о полку Ігоревім). У документах вперше засвідчена під 1055 роком. У літературі термін «половці» часто застосовують лише до тієї частини народу, яка була відома руським авторам і займала територію на захід від Волги.

  На думку історика Омеляна Пріцака, руське «половець» є перекладом тюркського кипчак, що означає «половий», «мешка­нець полового (піщаного) степу», «сте­повик». Згідно його ж версії, яка заперечується та спростована археологами і антропологами (які позначають певний вплив не половців, а булгар), вони взяли участь у етногенезі українців. За іншою версією назва половців походить від руського слова «половъ», що означає світло-жовтий.)

  • Палліді (лат. Pallidi) — середньовічна латинська назва.
• Фальвен (нім. Valwen) — німецька тогочасна назва.

Історія

Прихід в українські степи

Половецький шолом з личиною

Половці були кочівниками з відповідним способом життя:

«Це дикий народ, що не оре, ні сіє, у котрого немає ні хатин, ні будинків, а мають вони лише войлокові намети, де вони народжуються, а живуть вони молоком, сирим і м’ясом ... А з одягу і зброї у них є лише куртки з баранячих шкір, та ще вони носять з собою луки і стріли» (Робер де Кларі)

«Половці живуть у шатрах..., хліба не їдять у цій землі, а тільки рис і просо, зварені у молоці, а також молоко і сир. Щодо м’яса, то шматки його кумани кладуть під сідло коневі, женуть його до поту, і коли м’ясо під дупою зігріється, вони його так і їдять» (Петахія з Регенсбургуі)

Частина східних тюрків, розбитих уйграми в 744 році, поселилася в степу (Північно-Східний Казахстан, верхів'я Іртиша) між двома важливими торгово-політичними центрами: Волзькою Булгарією та Баласагуном над озером Іссик-Куль (столицею Караханідської держави). Ці тюрки (кипчаки) були сусідами протомонголів кімеків (Кімекського каганату), яких називали куман → кун. У 2-й половині IX століття кімеки прикочували з південної Маньчжурії до річки Іртиш під тиском протомонгольських племен киданів (китаїв) у північному Китаї, й включили кипчаків до своєї політичної організації як «праве» крило.

1031 року тибетські тангути розбили уйгурську Ганьсуську державу в Західному Китаї, правляча верхівка якої втекла на захід. Провідниками втікачів був протомонгольський рід Кай, колишні сусіди кімеків у Маньчжурії. 1040 року, після невдалих спроб здобути Караханідську державу, Кай рушили у степ, спричинивши ланцюгову міграцію кочових народів на захід: Кай натиснули на кімеків, вони — на кипчаків, ті — на торків, а останні на печенігів в українському степу (1050).

Поки торки встигли розглянутися на новій території — вже у 1055 році там з'явилися кипчаки (половці), які 1043 року прийняли іслам, щоб забезпечити собі симпатії іслам­ського світу; вони перемогли торків і стали панами печенізько-хозар­ського степу, що відтоді називався Дешт-і Кипчак, тобто «Поле Половецьке».

Ім'я тюркського панівного роду половців невідоме; пізніше, після їх переходу на службу до Грузії (1118 р.) цей рід став зватися Тертер-оба.

На початку 11 ст. з'явились над Волгою.

Русь

Половецька земля (початок ХІІІ ст.)

Битва при Сальниці (1111, Радзивілівський літопис)

У другій половині XI ст. Руська держава не чинила великих походів углиб Степу, хоча й успішно відбивала набіги зберігаючи свої південні кордони. Цей псевдопацифізм склався через тактику кочових степовиків — за першого натяку на небезпеку вони хутко втікали: вежі на колесах відходили, стада відгонялися при найперших же тривожних звістках про наміри русів вийти в похід. Лише на початку XII ст. склалися не лише необхідні умови для боротьби з половцями (зацікавленість у цьому руських князів), а й достатні умови. На той час Степ вже було поділено на окремі кочів'я, а вежі з колес перебазувалися на землю — з'явилися більш-менш постійні зимівники і літники, постійні кочові маршрути. Перейшовши до відносної осілості, половці нарешті стали вразливими для сусідів.

Історію русько-половецьких контактів відкрив хан Блуш, який 1055 року з'явився на рубежах Переяславського князівства. Із 1060-х років літописи фіксують постійні напади кочовиків на Русь. Першим був наїзд хана Сокала 1061 року. 1068 року половці перемогли Ярославичів у битві на річці Альта, проте того ж року чернігівський князь Святослав Ярославич розбив кочовиків у битві на річці Снов. Починаючи з 1070-х років деякі руські князі стали залучати половців до спільних походів на Угорщину й Польщу, а також на землі князів-суперників, а від 1090-х років — заходилися одружуватися із доньками половецьких ханів.

1090-ті роки позначилися масштабним наступом половців на Русь, приводом для якого стали дії київського князя Святополка Ізяславича. 1093 року степовики під проводом ханів Тугоркана та Боняка розбили русів у битвах на Стугні і на Желяні, та здобули Торчеськ. 1096 року в битві на Трубежі загинув Тугоркан, але тоді ж Боняк напав на Київ і розорив його околиці. Спільними зусиллями руські князі переломили хід війни і перейшли у наступ. На початку ХІІ ст. їхній союз на чолі з київським князем Святополком Ізяславичем та переяславським князем Володимиром Мономахом здійснив ряд переможних походів углиб степів, до Сіверського Дінця (найвідоміші — 1103, 1107, 1111). Спроби половців напасти на Русь після смерті Святополка Ізяславича (1113) і Володимира Мономаха (1125) були безуспішними. Відтоді аж до 1160-х років вони не здійснювали самостійних походів на Русь, а лише брали участь у князівських міжусобицях.

З кінця 1160-х років половці відновили походи на Русь; у 1170-х роках їх найчастіше очолювали хани Кобяк та Кончак. Виправи руських князів у відповідь були неефективні. Лише 1183 року військо київських князів Святослава Всеволодича і Рюрика Ростиславича розбило сили Кобяка в битві на річці Орель. Самостійний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича 1185 року, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім», завершився нищівною поразкою, після чого хани Кончак і Гзак розорили Переяславщину і Посем'я. У 1190-х роках інтенсивність половецьких набігів зменшилася, натомість руські князі здійснювали рейди на кочів'я степовиків.

Попри літописні згадки про шлюби представників княжої династії з половчихами, через релігійні та культурні розходження, масового характеру такі міжетнічні шлюби не набули. При цьому мав місце односторонній процес — князі брали собі та синам половчанок на затвердження певних угод та союзів, але ніколи не видавали своїх дочок за інорідців половців. У той же час ці шлюби, у підсумку, не гарантували русичам дотримання половцями, які за свідченнями середньовічних авторів мали «нахил до зради та обману», узятих на себе зобов'язань.

• 
  Битва на Альті (1068)
• 
  Бій русів з половцями
• 
  Напад русів на половців
• 
  Руси гонять половців

Грузія. Візантія

Половецькі орди із Сіверського Дінця відступили на схід, за Волгу. Після смерті хана Шарукана 40-тисячна орда, очолювана його сином Отроком, відкочувала на Кавказ, де вступила на службу до грузинського царя Давида Будівника. У Подніпров'ї половецькі орди на чолі з ханами Боняком і Тугорканом також здійснювали походи на Візантію та руські землі.

Монгольська навала

У 1220-х роках половці зіткнулися з Монгольською імперією. Під час першого монгольського походу на захід (1220—1224), українські половці зазнали поразок в битвах на Дону (1222) і Калці. У останній битві половці виступали в союзі з руськими князями. В ході другого монгольського походу на захід (1236—1242) уся Половецька земля опинилася під владою Монгольської імперії після поразки у 1239 році хана Беркуті в Приазов'ї та Криму, а з середини XIII ст. — Золотої Орди. Частина половців відкочувала з українських степів до Візантії, Болгарії, Валахії, Угорщини, Закавказзя і руських князівств.

У Золотій Орді половці займали провідні військові й управлінські посади, а їхня мова була мовою міжнаціонального спілкування. Серед видатних ординських темників половецького походження був Мамай Кият, предок українського шляхетського роду Глинських.

З ХIV ст. згадки про половців як окремий народ зникають з руських джерел; вони розчинилися серед слов'янських і тюркських етносів Східної Європи та Центральної Азії.

Міграція

Прибуття половців до Угорщини («Ілюстрована хроніка», ХIV ст.)

У 1150-х роках деякі половці почали почали переселятися до Болгарії. 1185 року вони очолили волосько-болгарське повстання проти Візантії, що призвело до створення другого Болгарського царства, із поло­вецькими династіями Асєнів (1185—1280), Тертерів (1280—1323) та Шишманів (1323—1396).

1239 року, під тиском монголів зі сходу, деякі половецькі роди під проводом хана Котяна відкочували до Угорського королівства. Це спричинило конфлікт половців з угорською знаттю, внаслідок якого хан був убитий, а кочівники відійшли до Болгарії. 1246 року, після спустошливої монгольської навали, угорський король Бела IV вдруге запросив 40-60 тисяч половців до Угорщини і розселив їх між Тисою і Дунаєм, біля річок Кереш, Марош і Темеш. Переселенці утворили край Куманію, який від 1279 року до 1876 року користувався широкою автономією. Територіально половці поділялися на 7 родів, організованих у секи (sedes). Саме тут вони найдовше зберігали свою мову та культуру — ще 1744 року Стефан Варро, чи не останній половець, який знав мову своїх предків, прибув до Відня у складі половецько-язизького посольства до Марії-Терезії. Сліди присутності середньовічних половців збереглися в етнографічних групах сучасних угорців.

У 1251—1253 роках руський король Данило Галицький дарував половцям хана Тегака землі на Берестейщині, для захисту північної Волині від нападів ятвягів та литовців. Кочовики заснували там 40 поселень й зберігали свою ідентичність до початку XVI ст. Після занепаду Руського королівства і приєднання Волині до Литви в XIV ст. ці поселення утворили окрему Половецьку волость у складі Берестейського повіту.

Інше

1282 року з лівобережжя Тиси значні групи половців переселилися до Молдавії.

В Єгипті половці становили гвардію султана — мамлюків.

Суспільство

Влада

Половці становили конфедерацію орд (племен, вождівств). На чолі орд стояли зверхники зі спадковою владою (у руських джерелах — князі, у візантійських — архонти), яких в історіографії прийнято називати ханами. Періодично та чи інша орда (Кай-оба — літописні Каєпичі; із початку ХІІ ст. Ольберлі — літописні Отперлюєви) висувалася на чільне місце, проте інституту центральної влади половці так і не виробили.

Належність до аристократії позначали шийні гривни, а статус глави племені чи групи племен підкреслювала наявність бронзового казана.

У другій половині 12 ст. окремі половецькі орди, які згадуються в давньоруських літописах під ім'ям Токсобичі, Єлтукови, Бурчевичі тощо, почали утворювати нові об'єднання, з яких найсильнішими і найорганізованішими були Придніпровське і Донське по річці Сіверський Дінець (Біла і Чорна Куманії). На чолі сіверо-донецького (донецького) об'єднання стояв рід відомого хана Шарукана. До цього роду належали також хани Сирчан, Отрок і Кончак.

На початку ХІІІ ст. серед голів причорноморських половців помітними були син померлого на той час Кончака Юрій (із племені Ольберлі) і Котян (із племені Тертер-оба).

Ряд кам'яних статуй цього часу, виявлені в середній течії Сіверського Дінця, передають європеоїдні риси половецьких ханів і знаті. Обличчя у них овальні, ніс із горбинкою, вуса прямі або хвилясті.

Половці традиційно складали значну частину війська князів Русі.

Економіка

Випас коней у Хомутовському степу; на передньому плані — «половецька баба».

Основу господарства складало кочове скотарство — випас і розведення коней, великої та дрібної рогатої худоби; помітну роль грали рибальство та полювання. В умовах українського степу, половці використовували напівосідле скотарство, перезимівку худоби (зимівники) і заготівлю кормів на зиму.

Половці мали торговельні зв'язки з усіма своїми сусідами — Руссю, Угорщиною, Болгарією, Візантією (Херсоном і Судаком).

Побут

Пересувні юрти — вежі.

Матеріальну та духовну культуру половців розкривають археологічгі пам'ятки — святилища й курганні поховання (найвідоміший — Чингульський курган).

Половці мешкали в юртах двох типів: наземних та встановлених на візки (вежа). Була розвинута обробка металу, шкіри, кістки, дерева, каменю. Половці виготовляли одяг із тканин та шкіри, взуття, ремінну упряж, валяли повсть, робили сідла та збрую, колісний транспорт, озброєння (шоломи, щити, шаблі, луки, ножі), прикраси (намисто, сережки, браслети, ланцюжки) тощо. Досягли майстерності у виготовленні кам'яної скульптури, використовували токарний верстат. Були знайомі з лікарською справою, вміли робити хірургічні операції на кістках. Серед речей, пов'язаних із кочовим побутом, — швайки, пряжки, ґудзики-бубонці, люстерка, глиняний (ліпний, кружальний та гончарний) посуд, кресала, ножиці, дерев'яні й металеві чаші.

Етнічний склад

Населення Половецького степу було етнічно і мовно строкатими монголоїдами. Крім панівної прото-монгольської верхівки (Кімек, Кай, Китай, Олберлю) маси кочового населення були мабуть тюркомовним, тоді як купці були іранського (Деремела-«Бродники»), вірменського або єврейського походження. Вірмени мали особливо тісні контакти з половцями — ще в XVI—XVII ст., навіть у церковних та судових справах вони вживали половецької мови, яку писали вірменським алфавітом; про це свід­чать судові акти із Кам'янця-Подільського того часу.

• 
  Половець
• 
  Половчанка
• 
  Половецький кіш

Релігія

Половецька кам'яна баба

У половців панувала типова для степу релігійна терпимість. Верхівка сповідувала тенгріанство, яке поєднувалося із тюркським культом вовка та культом предків. Серед простих половців були поширені язичництво, маніхейство, несторіанство, іслам (середина ХІ ст.), караїмізм (з середини ХІІ ст.). Язичницькі культи відправляли шамани (ками), функції яких (камлання) могли виконувати і голови племен. Культ предків вилився у спорудження спеціальних кам'яних святилищ на вершинах курганів та встановлення кам'яних скульптур — так званих «половецьких баб», що уособлювали померлих. На теренах України зареєстрована велика кількість цих пам'яток, особливо в Донецькій, Луганській і Запорізькій областях. Половці вірили в потойбічне життя і в те, що в ньому похований отримував вищий соціальний статус, ніж за життя.

Із 2-ї половини ХІІ ст. серед половців почало поширюватися християнство — православ'я (під впливом русі, болгар, греків) і католицизм (під впливом угорців, італійців і німців). З другої половини XIII ст. на Кримо-Азовському побережжі діяла католицька місія, свідком діяльності якої залишився «Куманський кодекс».

У середині XIV ст. іслам став панівною релігією Золотої Орди, що прискорило ісламізацію половців. Ті з них, що не прийняли ісламу влилися в руську (українську) та московську (російську) мовну спільноти.

Топоніміка

Україна

Половці залишили помітний слід в українській топоніміці. Але досі половецьких назв не досліджено. Джерела знають низку сіл і містечок Половці, Половичі, Половецьке, названих за іменем кочовиків.

Багато назв, пов'язаних із половецькими діячами, знаходимо в межиріччі Дон­ця та Дону: Змієве городище, Зміїв курган (на південь від Харкова), що названі від слов'янського пе­рекладу імені Шарукана. Від Кобяка походять два городища: біля Змієва та дельти при усті Дону. Шлях, що сполучував До­нець і Дніпро (у XVII—XVIII ст. — Коломак-Орчик) називався Кончаковим. На по­чатку XVII ст. українські колоністи Слобожанщини застали ще у верхній течі Донця (по Торець на півдні) цілу систему половецьких юртів (не уживаних татарами), Св'яті гори поблизу Ізюма та Каґанський перевіз (із Каґанським колодязем) через Донець біля Чугуєва.

Населені пункти:

• Великополовецьке (Сквирський район Київської області)
• Зміїв (Харківська область)
• Куманів (Хмельницька область)
• Куманівка (Вінницька область)
• Куманівці (Вінницька область)
• Малополовецьке (Фастівський район Київської області)
• Половецьке (Київська область, Богуславський район)
• Половецьке (Житомирська область, Бердичівський район)
• Половиця (Дніпропетровська область, історичний центр Дніпра)
• Половці (Рівненська область, Гощанський район)

Інші

• Піщатка-Половецька (Білорусь, Берестейська область)
• Половце (Połowce; Польща, Підляське воєводство)
• Куманово (Македонія)
• Куманово (Болгарія)
• Кипчак (Узбекистан)
• Кипчак-Аскарово (Башкирія)
• Копчак (Молдова)
• Половецька волость (Польща, Білорусь)

Цікаві факти

• Російський історик Гумільов Лев Миколайович вважав, що охрещені половці взяли участь в етногенезі українців (козаків).
• Порода традиційних українських вівчарок комондор означає «половецька собака».
• Волоський господар Дракула належав до династії Басарабів, що мала половецьке походження.
• Праобразом гоголівського Вія, згідно окремих етнодосліджень, був половецький хан Боняк, «шолудивий Буняк», який 1069 року здійснив напад на Київ.
• Хан Кончак, який 1185 року розбив і полонив на річці Каялі головного героя «Слова о полку Ігоревим» князя Ігоря Святославича, згодом став тестем його старшого сина.
• Половецький хан Котян, який втягнув Русь у протистояння з Монгольською імперією, 1237 року втік зі спільниками до Угорщини, де дав початок половецькій автономії, що проіснувала більше півтисячоліття.
• Половці часто укладали шлюби з Руссю; руські князі Святополк Ізяславич, Ярослав Осмомисл, Рюрик Ростиславич, Мстислав Удатний, Ярослав Всеволодович мали за дружин доньок половецьких ханів.
• Синами половчанок були численні руські князі: київські Ігор Ольгович, Юрій Долгорукий, Гліб Юрійович, Всеволод Чермний; чернігівські Святослав Ольгович, Мстислав-Пантелеймон Святославич; переяславський Андрій Добрий; сіверський Олег Святославич; галицький Олег Ярославич; білгородський Борис Юрійович; турівський Ізяслав Святополкович; володимирський Андрій Боголюбський.
• Назва київського острова Труханів походить від імені половецького хана Тугоркана.

Джерела

• Квітницький М. В. Половці // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 350. — 520 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1142-7.
• Козловский С. Средневековая Русь и кочевники Северного Причерноморья в IX — первой половине XIII в.в.: внешнеполитические и социально-экономические аспекты / Сергей Козловский // Colloquia Russica. — T.1. Ruś średnioweczna a sąsiedzi (IX — poł. XIII w.). Materialy międzynarodowej konferencji naukowej. — Kraków, 2011 — S. 80-88.
• Козловський С. Матримоніальні зв'язки галицьких і волинських князів з кочівниками Північного Причорномор'я (XI — перша пол. XIII ст.) / Сергій Козловський // Студентські Історичні Зошити. Тези доповідей II Міжнародної наукової студентсько-викладацької конференції: «Князівства Галицьких і Волинських земель в системі міжнародних відносин ХІ-XV ст.». — Івано-Франківськ, 2011 р. — Вип. 2 — С. 18-20.
• Markwart J. Ober das Volkstum der Komanen, Berlin, 1914.
• Pelliot P. A propos des Comans, Journal Asiatique, XI ser. т. 15 (1920), 125—185.
• Расовскій Д. А. Половцы. Seminarium Kondakovianum, т. 7 (1935), 245—266; т. 8 (1936), 161—182; т. 10 (1938), 155—178; т. 11 (1940), 95—128.
• Расовскій Д. А. Русь, Черные Клобуки и Половцы въ XII в. Извес­тия на Българскато Историческо Дружество, т. 16—18, Софія, 1940, 369—378.
• Czegledy К. А Kunok eredeteról, Magyar Nyelv, т. 45 (1949), Budapest, 43—50.
• Плетньова С. А. Половцы [1] [2]. (Страницы истории нашей Родины). Москва: Наука, 1990. ISBN 5-02-009542-7.
• Половець В. М. Половці. Чернігів: Просвіта, 2007. — 136 с. — ISBN 966-7743-51-9
• Прііцак О. Polovtsiana 1—2", Reęid Rahmeti Aratięin, Ankara, 1966, 380—381.
• Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, № 1-2. С. 112—118.
• Федоров-Давыдов Г. А. Кочевники Восточной Европы под властью Золото-Ордынских ханов, Москва, 1966.
• Грунин Т. Документы на половецком языке XVI в. (Судебные акты Камеиец-Подолъской армрмской общины). Москва, 1967

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Половці

• Ахинжанов С. М. Кипчаки в X—XIII вв. Историографический обзор. 2006. (рос.)
• Тажутов А. Кипчакская стезя // арба.ру (рос.)
• Павлов, Пл. Кумани, татари и алани във Второто българско царство
• Ундасынов И. Н. Половцы. Кто они? 2006 (рос.)
• Половцы (рос.) > Из книги Олжаса Сулейменова «АЗ и Я») > Библиотека Александра М. Кобринского
• Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. 1998. (рос.)
• Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Кипчакская Степь в 945—1225 гг. 1980.
• Мітохондріальні ДНК старих половців-куманів(англ.)
• Рудич, Тетяна (2014). Населення Середнього Подніпров’я І–ІІ тис. за матеріалами антропології К.: Інститут археології НАН України 298 с. ISBN 978-966-02-6889-0.
• Толочко, Петро (2003). Кочевые народы степей и Киевская Русь СПб.: Алетейя, 2003. — 160с. ISBN 5-89329-579-Х.