Перейти до вмісту

Сповідь (Руссо)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
«Сповідь»
АвторЖан-Жак Руссо
КраїнаФранція Франція
Мовафранцузька
Жанравтобіографія і трактат
Видано1782

Сповідь (фр. Les Confessions) — автобіографія, написана французьким філософом, письменником і композитором Жаном-Жаком Руссо (1712-1778). Твір складається з двох по шість частин. У ньому загалом близько семисот сторінок і близько шестисот персонажів.[1]

Історія

[ред. | ред. код]

Руссо покинув прусське князівство Невшатель після того, як його освистали та побили шибки місцеві жителі. Його запросив шотландський філософ-просвітитель Девід Юм, який тимчасово перебував у Парижі. Кілька тижнів потому прибула Тереза ​​Левасер з Джеймсом Босвеллом.

Перший том Руссо написав у Вуттон-Холі, під час свого перебування у Стаффордширі, Англія (1766-1767). Після неприємної сварки з Юмом Руссо виїхав до Франції. У 1769 році він працював над другим томом у Мобеку (Ізер).

Повернувшись у Париж, Руссо читав свої «Сповіді», в яких він був безжальним. Мадам Епіне була стурбована своєю репутацією і подала на нього заяву в поліцію. Руссо був змушений припинити свої годинні лекції.

Зміст і стиль

[ред. | ред. код]
Вуттон Хол, де жив і працював Руссо, зруйновано

У "Сповіді" Руссо описує більшу частину свого життя, починаючи з дитинства, свого досвіду спілкування з гомосексуалом у Турині, де він намагався спокушати перехожих жінок у провулку, щоб відшмагати їх. Він насолоджувався покаранням і соромом[2]. Потім ідеться про його зустріч з мадам де Варенс в Ансі, роки успіху в Парижі та Монморансі, втечу до Мотьє та Англії, а також перші роки після повернення до Франції, аж до читань. Останні 12 років не описані.

Для свого часу це дуже відвертий твір, який сьогодні можна назвати документом его чи літературою-сповіддю. Вона містить самоаналіз і має характер виправдання. Це показує, як хлопець, який «ні на що не годився», став автором Дискурсу про нерівність та Еміля або про освіту. Руссо висловив жаль з приводу того, що віддав п'ятьох дітей у будинок для підкидних, назвавши це «фатальною поведінкою»[3][4].

Критика

[ред. | ред. код]

"Жодна інша сучасна книга не дає такої відвертої картини внутрішнього сум'яття епохи Просвітництва. Ніхто, окрім Монтеня, яким дуже захоплювався Руссо, не писав так відверто про свої - в тому числі сексуальні - примхи"[5].

"Автобіографія Руссо є вираженням мегаломаніакальної сповідальної ревності, - зазначають критики. Перше речення є репрезентативним для того, що далі: на думку серйозних дослідників, вкрай ненадійна, а часом навіть брехлива розповідь про життя цікавого божевільного, як називала Руссо одна з його коханок. Після піднесеного початку Руссо безсоромно перераховує все, що він робив, що так виразно відрізняє його від однолітків: мастурбація, подружня зрада, вуайєризм, садомазохізм і відвідування повій. Висловлюй себе, незважаючи на те, як, здається, є його гаслом"[6].

Для Руссо було характерно, що він завжди намагався виправдати себе, тому Філіп Блом називає книгу настільки ж небезпечною, наскільки і захоплюючою[7]. Лео Дамрош називає твір апологетами його чесності[8]. Сам Руссо пише, що хотів навести факти і показати своє внутрішнє "я"[9].

Література

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Slechts een handjevol kon niet worden getraceerd. In: Damrosch, Leo (2011) ”Jean Jacques Rousseau. Een rusteloos genie”, p. 502.
  2. Blom, P. (2010) Het verdorven genootschap. De vergeten radicalen van de Verlichting, p. 63.
  3. Rousseau, J.J. (1996) Bekentenissen, p. 650.
  4. Mijn hart is gelouterd in de smeltkroes van de tegenspoed (PDF). web.archive.org. 22 лютого 2016. Архів оригіналу (PDF) за 22 лютого 2016. Процитовано 28 березня 2023.
  5. Gerry van der List Gevaarlijke ijdeltuit in weekblad Elsevier 6 september 2008 (jrg. 64, nr. 36), pag. 110.
  6. Rousseaus kruistocht tegen de beschaving door Paul Cliteur, p. 216.
  7. Blom, P. (2010) Het verdorven genootschap. De vergeten radicalen van de Verlichting, p. 60.
  8. Leo Damrosch (2011) ”Jean Jacques Rousseau. Een rusteloos genie”, p. 295.
  9. Rousseau, J.J. (1996) Bekentenissen, p. 7.

Посилання

[ред. | ред. код]