Спіраль (авіаційно-космічна система)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Авіаційно-космічна система «Спіраль» — система, що складалась з орбітального літака, який мав виводитись у космос гіперзвуковим літаком-розгінником, а потім розгінним блоком на орбіту.

Проєкт «Спіраль» з'явився як відповідь на американську програму створення космічного перехоплювача-розвідника-бомбардувальника X-20 «Dyna Soar»[1][2].

У США і у СРСР ці програми були згорнуті на різних стадіях розробки.

Керівником проєкту «Спіраль» був Гліб Євгенович Лозино-Лозинський.

Розробки орбітального літака почались влітку 1966-го року в конструкторському бюро ОКБ-155 Мікояна, в якому працював Лозино-Лозинський.

Літак-розгінник[ред. | ред. код]

Потужний повітряний корабель-розгінник (маса 52 т, довжина 38 м, розмах 16,5 м) мав розганятись до шестикратної швидкості звуку (М = 6), потім з його «спини» на висоті 28 — 30 км мав стартувати 10-тонний пілотований орбітальний літак довжиною 8 м і розмахом 7,4 м.

«Літак-розгінник до 6 махів передбачалося можливим використовувати і як пасажирський літак, що, безумовно, було раціонально: його високі швидкісні характеристики дозволили б збільшити швидкість цивільної авіації»[3].

Літак-розгінник був першим проєктом гіперзвукового літального апарата з повітряно-реактивними двигунами. На 40-му конгресі Міжнародної авіаційної федерації (FAI), що відбувалась 1989-го року у Малазі (Іспанія) представники американського Національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА) високо оцінили літак-розгінник, відзначивши, що він «проєктувався відповідно до сучасних вимог»[4].

Орбітальний літак[ред. | ред. код]

Докладніше: Орбітальний літак
МіГ-105.11 — дозвуковий аналог бойового орбітального літака проєкту «Спіраль» у авіамузеї в Моніно (Московська область)

Орбітальний літак був літальним апаратом зі стрілоподібними крилами з консолями, що відхилялись догори для зміни поперечного кута атаки. При спуску з орбіти літак самобалансувався на різних ділянках траєкторії. Фюзеляж був виконаний за схемою несучого корпусу зі значно затупленою опереною трикутною формою в плані, через що отримав прізвисько «лапоть».

Теплозахист був виконаний із застосуванням плакованих пластин (матеріалу, вкритого шаром металу методом гарячої прокатки поверхні) з ніобієвих сплавів з покриттям на основі дисиліциду молібдену. Температура поверхні носової частини фюзеляжу на різних стадіях спуску з орбіти могла досягати 1600 °C.

Рушійна установка складалась з рідинного ракетного двигуна (РРД) орбітального маневрування, двох аварійних гальмівних РРД з витискувальною системою подачі компонентів палива стиснутим гелієм, блоку орієнтації, що складався з 6 двигунів грубої орієнтації і 10 двигунів точної орієнтації; і турбореактивного двигуна для польоту на дозвукових швидкостях і посадці, що працював на гасі.

На дозвуковому аналозі орбітального літака (МіГ-105.11) здійснювали випробування льотчики Петро Остапенко, Ігор Волк, Валерій Меніцький, Олександр Федотов. На літаку МіГ-105.11 Авіард Фастовець стартував з-під фюзеляжу важкого бомбардувальника Ту-95К[5], остаточний етап випробувань аналога здійснював Василь Уряд.

Для порятунку пілота у випадку аварії орбітального літака передбачалась відокремлювана кабіна у вигляді капсули з власними пороховими двигунами для відстрілу від літака на всіх етапах його руху від старту до посадки, а також з керуівними двигунами для входу в щільні шари атмосфери.

Були розроблені проєкти орбітальних літаків:

  • Фото-і радіорозвідники;
  • Для ураження авіаносців, що мають ракети з ядерною бойовою частиною і системою наведення з супутника;
  • Перехоплювачі космічних цілей у двох варіантах. Перший варіант для фотографування та передачі фотографій каналами зв'язку, другий — для ураження цілі.

Космонавти проєкту[ред. | ред. код]

Для підготовки пілотів орбітального літака 1966-го року в Центрі підготовки космонавтів була сформована група, до якої увійшли члени загону космонавтів, що мали достатню льотну підготовку. До першого складу групи увійшли:

Після реорганізації 1969-го року Центру підготовки космонавтів був створений 4-й відділ 1-го управління ЦПК, начальником якого призначили Титова. До відділу набрали молодих льотчиків, що проходили космічну підготовку:

7 січня 1971-го року у зв'язку з виходом Титова із загону космонавтів начальником відділу призначили Філіпченка, а 11 квітня 1973-го року — інструктор-космонавт-випробувач Воробйов Лев Васильович. 1973-го року відділ було розформовано у зв'язку з припиненням робіт за проєктом.

Підсумки проєкту[ред. | ред. код]

Під час розробок для демонстрації реалізованості проєкту були створені підпроєкти: літака-аналога 50-11 (Міг-105.11); суборбітальних апаратів-аналогів БОР-1 (Безпілотний орбітальний ракетоплан), БОР-2, БОР-3; космічних апартів-аналогів «ЭПОС» (рос. Экспериментальный пилотируемый орбитальный самолёт, Експериментальний пілотований орбітальний літак) БОР-4, БОР-6.

Міністр оборони СРСР Гречко не дозволив запуск майже готового до випробувань корабля у космос, зазначивши за різними джерелами резолюцію «Фантазіями ми займатись не будемо»[6] або «Це — фантастика. Потрібно займатись реальною справою»[7].

За 15 років до американської програми шатла в рамках проєкту «Спіраль» велися розробки жаростійких теплозахисних матеріалів «типу пінокераміка», що відображено в документі 1966-го року[4]. Це сталося за 16 років до першого випробування радянських кварцових плиток на Борі-4, за 22 роки до польоту «Бурана».

Космічний апарат БОР-4 (у рамках проєкту «Буран») був безпілотним експериментальним апаратом — зменшеною копією орбітального літака «Спіраль» в масштабі 1:2. БОР-4 був моделлю-аналогом бойового орбітального літака «Спіраль», на якому відпрацьовувався теплозахист для «Бурана». Технічні рішення, отримані під час розробок рідинних ракетних двигунів фахівцями ОКБ Заводу Клімова, також були використані при будівництві «Бурана»[8].

«На базі Бора-4 розроблялися маневрені бойові блоки космічного базування, основним завданням яких було бомбардування Америки з космосу з мінімальним підлітним часом до цілей (5…7 хвилин)». Лукашевич В. П., фінансовий директор ВАТ «Міжнародний консорціум Багатоцільові авіаційно-космічні системи»[9][10][11].

Роботи зі створення, зупинені 1969-го року, відновились 1974-го року. У 19761978 роках було проведено 8 випробувальних польотів, під час яких апарат жодного разу не літав у космос. Роботи над «Спіраллю» остаточно припинились після початку розробки більш сучасного і такого, що здавався перспективнішим, проєкту «Енергія-Буран». Основні фахівці, які раніше працювали за проєктом «Спіраль», були переведені з ОКБ Мікояна і ОКБ «Радуга» (рос. Радуга, Веселка) наказом міністра авіаційної промисловості до НВО «Молния» (рос. Молния, Блискавка). Станом на 2013-ий рік аналог бойового орбітального літака можна бачити у Центральному музеї Військово-повітряних сил РФ у Моніно.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Dyna -Soar (англ. Dynamic Soaring — «розгін і планування») відповідно до методики повторного входу в атмосферу Ойгена Зенгер (німецький проєкт міжконтинентального реактивного бомбардувальника, відомий як «проєкт Зенгер» 1944 року).
  2. Повітряно-космічний літак «Спіраль»(рос.)
  3. Лозино-Лозинський. http://www.buran.ru/htm/archivl.htm
  4. а б Повітряно-орбітальна система «Спіраль»
  5. ЕПОС (105.11) на відео — Скидання з ТУ-135К, політ, посадка
  6. 50 «Спіраль»(рос.)
  7. М. Ф. Ребров. Космічні катастрофи. Сторінки з секретного досьє: Лебедина пісня «Бурана» Космічна енциклопедія(рос.)
  8. ВАТ «Клімов» — освоюючи космос
  9. Апарати БОР
  10. схема виконання
  11. shiza_2.gif бойові блоки в проєкті «Буран»

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Шаблон:БТКК