Ставропігійський інститут

Будинок колишнього Ставропігійського інституту у Львові

Ставропігі́йський інститу́т у Льво́ві (також Львівський Ставропігіон) — громадсько-релігійна, культурно-освітня та видавнича установа українців (русинів) Галичини, що виникла 1788 року внаслідок реорганізації Львівського Успенського ставропігійного братства. Діяла у Львові за часів Габсбурзької монархії та Другої Речі Посполитої. Упродовж тривалого часу була одним із головних осередків релігійного, видавничого та науково-культурного життя галицьких українців, а до революції 1848 року — їхньою єдиною світською інституцією такого типу.

Імператор Йосиф II затвердив новий правовий статус Ставропігії 7 жовтня 1788 року; назва «Ставропігійський інститут» закріпилася від 1790 року. Інститут опікувався Успенською церквою, мав школу, бурсу, друкарню, книгарню, бібліотеку, архів та музей. У другій половині XIX століття керівні позиції в установі поступово посіли прихильники москвофільства, натомість у 1915—1922 роках нею керували представники українського національного руху. Після встановлення радянської влади у Львові 1939 року інститут ліквідували, а його збірки розподілили між іншими установами.

Заснування та правовий статус

Установа успадкувала майно й культурні традиції Успенського братства, яке з кінця XVI століття мало право ставропігії та відігравало помітну роль у громадському житті Львова. Після переходу братства до греко-католицького обряду та встановлення австрійської влади над Галичиною його юридичне становище змінилося. Рескриптом від 7 жовтня 1788 року Йосиф II надав членам реорганізованої Ставропігії становище представників («настоятелів») місцевої греко-католицької спільноти, зокрема право патронату над Успенською церквою, утримання друкарні та школи. Рескриптом від 16 лютого 1793 року це право поширили також на церкву Святого Онуфрія та монастир Святого Онуфрія.

У першій половині XIX століття інститут значною мірою залежав від розпоряджень місцевої австрійської адміністрації. 19 грудня 1860 року його передали під церковну юрисдикцію греко-католицької Галицької митрополії, проте діяльність установи й надалі регламентувало австрійське законодавство. Статути інституту було укладено, зокрема, 1864 і 1912 року. Він зберігав особливий зв'язок з Успенською церквою та її майном.

Організація, членство й фінанси

Керівництво здійснювали рада старійшин (провізоріат) і правління, очолюване сеньйором (старійшиною). До правління належали віцесеньйор, посадові особи, відповідальні за храм, школу, бурсу, друкарню та господарство, а також секретар, касир, архіваріус і бібліотекар. Членство мало вибірковий характер: переважали заможні греко-католики зі світських освічених верств — урядовці, науковці, підприємці, культурні діячі. За підрахунками, наведеними в «Енциклопедії українознавства», сумарна кількість членів братства та його наступника за всю історію становила 726 осіб.

Основними джерелами прибутків були нерухомість і земельні володіння, робота друкарні, палітурні та книгарні, а також пожертви. За рахунок цих коштів утримували церковні споруди, допомагали учням, оплачували видавничі й культурні проєкти. Інститут долучався до реставрації Успенської церкви в XIX — на початку XX століття.

Серед відомих сеньйорів були Іван Бачинський (1801—1816), Степан Левицький (1826—1845), Степан Керичинський (1845—1850), Іван Товарницький (1852—1863), Йоахим Хоминський (1864—1866), Василь Ковальський (1871—1883), Ізидор Шараневич (1884—1901), Василь Івасечко (1909—1914), Микола Третьяк (1924—1930), Андрій Гулла (1930—1939). У довідковій літературі трапляються незначні розбіжності щодо років перебування окремих діячів на чолі установи.

Історія

Кінець XVIII — перша половина XIX століття

У перші десятиліття існування члени інституту переважно дотримувалися лояльності до династії Габсбургів, сподіваючись на підтримку держави в обороні прав галицьких русинів. Серед пов'язаних з установою діячів були історик Денис Зубрицький, філолог Яків Головацький, учений Антоній Петрушевич та інші представники інтелектуального середовища Галичини.

У період революції 1848—1849 років частина членів інституту співпрацювала з Головною Руською Радою, брала участь у створенні Галицько-Руської матиці та видаванні «Зорі Галицької». Водночас керівництво уникало відкритої конфронтації з австрійською владою. Після згортання революційного руху серед діячів Ставропігії дедалі виразніше розходилися політичні й національно-культурні орієнтації.

Друга половина XIX — початок XX століття

У другій половині XIX століття вплив москвофілів у Ставропігійському інституті посилювався. Подібні погляди поширилися й у керівництві Народного дому у Львові та Галицько-Руської матиці. Утвердження москвофільського напряму супроводжувалося конфліктами з народовцями та обмеженням вступу прихильників українського національного руху.

Наприкінці 1850-х років члени інституту й представники греко-католицького духовенства виступали проти спроб заміни кириличного письма латиницею та змін у церковному календарі. Натомість наприкінці XIX століття керівництво вже заперечувало проти запровадження в шкільному й адміністративному вжитку українського фонетичного правопису. Зокрема, 1898 року інститут долучився до меморандуму імператорові Францу Йосифу I, спрямованого проти таких змін. На початку XX століття в інститутському діловодстві й виданнях утверджувалася російська мова.

Ідеологія тодішнього проводу спиралася на уявлення про галицьких русинів як частину єдиного «русского» народу, охоплюючи ним росіян, українців та білорусів. Цей погляд не слід автоматично переносити на всю попередню історію інституту: протягом XIX століття в ньому співіснували різні погляди на розвиток української культури.

Перша світова війна та українське керівництво (1914—1922)

Меморіальна таблиця друкареві Івану Федоровичу на будинку інститутської друкарні

Під час Першої світової війни тодішній москвофільський провід підтримав російську окупаційну адміністрацію у Львові. У друкарні інституту виходили, серед іншого, газети «Прикарпатская Русь» і «Голос народа». Перед відступом російських військ 1915 року частину музейних збірок вивезли до Росії. Вплив на рішення про евакуацію мав діяч москвофільського руху Володимир Дудикевич.

Після повернення австрійських військ влада призначила комісара Адама Смулку, а від 1916 року керівні органи перейшли до діячів українського національного табору. Серед осіб, пов'язаних з новим керівництвом, згадуються Григорій Кузьма, Степан Федак, Кость Левицький та інші. Під час польсько-української війни 1918—1919 років діяльність установи переривалася.

Українське правління запровадило українську мову в діловодстві, організувало видання релігійних книг українською, зокрема «Молитвослова», «Требника» та «Чину літургії» у перекладі Івана Огієнка. Воно порушувало питання українізації церковного життя перед митрополитом Андреєм Шептицьким. У 1921 році за редакцією Кирила Студинського видано «Збірник Львівської Ставропігії».

Міжвоєнний період (1922—1939)

25 лютого 1922 року польське воєводське управління усунуло українське правління інституту. Перехід до москвофільського керівництва остаточно оформився в 1924 році: 16 лютого урядовим комісаром призначили Миколу Третьяка, 28 квітня комісарський режим скасували, а 4 травня загальні збори обрали Третьяка сеньйором. Відновила роботу бурса, де викладали російську мову й історію.

У цей час інститут був тісно пов'язаний із середовищем місцевих русофільських політичних організацій. Друкарня випускала книжки, календарі й історико-публіцистичні праці; помітну роль у видавничій діяльності відігравав секретар установи Василь Ваврик. Серед видань були матеріали, присвячені ув'язненим у Талергофі. 1936 року при музеї створили відповідний історико-меморіальний відділ.

1929 року до Львова повернулася значна частина музейних колекцій, вивезених 1915 року. Після впорядкування збірок музей знову відкрили для публіки у 1931 році.

Ліквідація та подальша доля (1939—1944)

Після встановлення радянської влади в Галичині восени 1939 року діяльність інституту припинили, а 1940 року його майно та музейні й архівні зібрання передали державним установам. У науковій літературі ліквідацію датують як 1939, так і 1940 роком, залежно від того, чи йдеться про припинення організації, чи про завершення передачі її майна.

Документи фонду інституту охоплюють також 1942—1944 роки — час німецької окупації Львова. Вони стосуються, серед іншого, діяльності друкарні, книгарні, управління нерухомістю та інших залишкових господарських структур. Наявність пізніших справ не означає, що інститут зберігав у цей час увесь попередній громадсько-релігійний статус. Дослідження Петра Базанова (2023), виконане з використанням архіву Василя Ваврика, окремо обґрунтовує висновок, що пов'язана з інститутом книгарня продовжувала існувати до 1950 року.

Напрями діяльності

Освіта й благодійність

У 1788 році інститут відновив традицію братської школи, проте освітня установа проіснувала недовго. Тривалішим напрямом діяльності стало утримання бурси — закладу для дітей, які навчалися в народних і середніх школах. Інститут також фінансував навчання окремих вихованців; у 1930-х роках у бурсі перебувало близько 30 учнів. На початку XX століття в навчально-виховній роботі посилилася увага до російської мови та історії.

У першій половині XIX століття інститут видавав підручники для шкіл: зокрема, буквар 1807 року, граматичні посібники та навчальну літературу для Studium Ruthenum — руськомовних курсів при Львівському університеті.

Друкарня і видавництво

Друкарня продовжувала традицію книгодрукування Львівського Успенського братства, пов'язану з діяльністю Івана Федоровича. Спочатку в ній переважали богослужбові та церковні книги. Протягом XIX століття репертуар доповнили світські видання, шкільні підручники й історичні дослідження. 1837 року друкарня застосувала гражданський шрифт, а 1864 року при інституті було засновано літографічну майстерню.

У друкарні побачили світ праці Дениса Зубрицького, Ізидора Шараневича та інших галицьких дослідників. У 1850—1854 роках інститут підтримував випуск газети «Зоря Галицька». Видання інституту XIX століття нерідко друкували язичієм, а на зламі XIX—XX століть, зі зміцненням москвофільського напряму, дедалі частіше російською мовою.

До найвідоміших видавничих проєктів належали:

• щорічний календар і збірник історико-наукових матеріалів «Временникъ Института Ставропигійского съ мѣсяцословомъ», який виходив у 1864—1915 і 1923—1939 роках;
• тритомна «Исторія древняго Галичско-Русскаго княжества» Дениса Зубрицького (1852—1855);
• «Юбилейное изданіе въ память 300-лѣтняго основанія Львовского Ставропигійского Братства» (1886), підготовлене за участі Ізидора Шараневича;
• публікація джерел Володимиром Мильковичем «Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis» (том 1, 1895—1898);
• «Збірник Львівської Ставропігії» за редакцією Кирила Студинського (1921);
• «Юбилейный сборник в память 350-летия Львовского Ставропигиона», під редакцією Василя Ваврика (1936).

Музей, бібліотека та архів

Музей сформувався з археологічно-бібліографічної виставки 1888—1889 років, приуроченої до 900-річчя хрещення Русі. У лютому 1889 року його оформили як постійну установу. Важливу роль у створенні збірки відіграли історики Ізидор Шараневич та Антоній Петрушевич. Основу фондів становили цінності Успенської церкви, документи колишнього братства, книги, археологічні знахідки та предмети, зібрані в церквах і монастирях Галичини.

Музейні зібрання поділялися на кілька груп: рукописи й стародруки, церковні та світські мистецькі предмети, нумізматику, історичні акти і грамоти, археологічні пам'ятки. Зокрема, серед рукописів описували Кристинопільський апостол XII століття, Бучацьке Євангеліє XIII століття, Перемиське Євангеліє XVI століття, Номоканон XV століття, твір Петра Могили «Книга души, нарицаемая злото», Львівський літопис і пам'ятку полемічної літератури «Пересторога». У фонді стародруків були примірники Острозької Біблії, львівського «Апостола» Івана Федоровича (1574) та граматики «Аделфотес» (1591).

В архіві зберігалися листування членів Львівського братства, патріарші й митрополичі грамоти, документи польських королів XVI—XVIII століть, матеріали про зв'язки братства з Молдавським князівством, а також документи, пов'язані з Володиславом Опольським та історією Берестейської унії. Серед музейних експонатів були ікони, церковні тканини, портрети доброчинців братства, печатки й монети.

Збереження та опис колекцій становили окремий науковий напрям діяльності. До опрацювання архіву долучалися Денис Зубрицький, Яків Головацький і Богдан Дідицький. Каталоги музейних цінностей видавали Ізидор Шараневич (1890), а згодом Іларіон Свєнціцький (1908). Ставропігія також сприяла археологічним дослідженням на території Галичини.

У 1915 році музейні колекції вивезли зі Львова; частина фондів згодом перебувала в Ростові-на-Дону й Харкові. Повернення 1929 року відбулося не без втрат. Після ліквідації інституту музейні предмети були розподілені, зокрема, між Львівським історичним музеєм, Національним музеєм у Львові та Львівською галереєю мистецтв, а документи — передані на архівне зберігання.

Архівний фонд та історіографія

У Центральному державному історичному архіві України у Львові матеріали інституту становлять фонд № 129 «Львівський ставропігійський інститут, м. Львів». За електронним путівником архіву він містить 3419 справ у чотирьох описах, з документами, датованими 1378—1944 роками. Такий широкий хронологічний діапазон пояснюється, зокрема, включенням документів старого братства й колекційних матеріалів, що виникли задовго до заснування інституту.

Вивчення історії інституту започаткували його власні діячі. Серед ранніх праць — дослідження Дениса Зубрицького «Die Griechisch-katholische Stavropigialkirche in Lemberg und das mit ihr vereinigte Institut» (1830). Значний матеріал з історії братства та Ставропігії зібрали Ізидор Шараневич, Антоній Петрушевич та інші дослідники XIX століття. Сучасні дослідження присвячені правовому статусу установи, її фінансам, видавництву, зміні національних орієнтацій та долі культурної спадщини.

Див. також

• Львівське Успенське братство
• Друкарня Ставропігійського інституту
• Пам’ятки Львівського ставропігійного братства
• Музей Ставропігійського інституту
• Народний Дім (Львів)
• Галицько-Руська матиця
• Університет «Львівський Ставропігіон» — сучасний заклад із подібною назвою, який не слід ототожнювати з історичною установою.

Джерела та література

• Орлевич І. В. Ставропігійський інститут у Львові // Енциклопедія історії України. — Т. 9. — Київ: Наукова думка, 2012. — С. 779. — Електронна версія.
• Киричук О. С., Федорова Л. Д. Музей Ставропігійського інституту // Енциклопедія історії України. — Т. 7. — Київ: Наукова думка, 2010. — С. 112. — Електронна версія.
• Орлевич І. В. Ставропігійський інститут у Львові (кінець XVIII — 60-ті рр. XIX ст.). — Львів: Логос, 2001. — 187 с.
• Киричук О. С. Ставропігійський інститут у громадському житті Галичини (друга половина XIX — початок XX ст.): автореферат дисертації кандидата історичних наук. — Львів, 2001. — 19 с. — Запис у базі НБУВ.
• Киричук О., Орлевич І. Львівський Ставропігійський інститут (1788—1914). Роль у суспільно-політичному, культурному та релігійному житті українців Галичини. — Львів: Логос, 2018. — 288 с. — Інформація про видання на сайті НАН України.
• Шараневич І. Каталог археологіческо-артистичних предметов, церковно-словянских рукописів і старопечатних книг кириловского письма, находящихся в музеї Ставропігійського Інституту на дні 1/13 марта 1890 г. — Львів, 1890.
• Свенцицкий И. С. Опись Музея Ставропигийского института во Львове. — Львов, 1908.
• Зубрицький Д. Die Griechisch-katholische Stavropigialkirche in Lemberg und das mit ihr vereinigte Institut. — Lemberg, 1830.
• Базанов П. Н. Издательская деятельность Ставропигийского института во Львове в 1920–1930-х гг. // Вестник Санкт-Петербургского государственного института культуры. — 2023. — № 2. — С. 135—142. — DOI: 10.30725/2619-0303-2023-2-135-142.
• Львівський ставропігійський інститут, м. Львів: фонд 129 // Електронний путівник Центрального державного історичного архіву України, м. Львів.

Посилання

• Наталь Вахнянин. Археологична вистава Института Ставропигійского // «Діло», 1888.
• Опис 2 фонду 129 на порталі ЦДІАЛ.