Стамбульська конвенція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Istanbul convention
Council of Europe Convention on preventing and combating violence against women and domestic violence
DomesticViolenceConvention.svg

  країни-учасниці (синій) та підписантки (червоний)
Тип договору договір Ради Європи[d]
Підписаний
- місце
11 травня 2011
Стамбул
Набуття чинності
- умови
1 серпня 2014
10 ратифікацій, 8 з яких від членів Ради Європи
Підписаний 46 країн + Євросоюз
Сторони 32 країни підписали Конвенцію
Депозитарій Генеральний Секретар Ради Європи
Мови Англійська та Французька
Сайт coe.int/en/web/istanbul-convention/home

Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, або Стамбульська конвенція[1] (англ. Council of Europe Convention on preventing and combating violence against women and domestic violence; Istanbul Convention) — міжнародна угода Ради Європи щодо насильства проти жінок та домашнього насильства, відкрита для підписів 11 травня 2011 у Стамбулі, Туреччина.

Метою конвенції є попередження насильства, захист постраждалих та «покінчення з безкарністю злочинців».[2]

На січень 2018 року її підписали 46 країн та Європейський Союз. 12 березня 2012 року Туреччина стала першою країною, що ратифікувала Конвенцію, а вслід за нею — 31 інша країна з 2013 до 2018 роікв (Албанія, Андорра, Австрія, Бельгія, Боснія і ГерцеговинаГрузія, Греція, Данія, Естонія, ІспаніяІсландія, ІталіяКіпрМакедонія, Мальта, МонакоНідерланди, НімеччинаНорвегія, Польща, Румунія, Португалія, Сан-Марино, Сербія, СловеніяФінляндіяФранціяХорватіяЧорногоріяШвеція, Швейцарія). Конвенція набрала чинності 1 серпня 2014 року.

Історія[ред. | ред. код]

Рада Європи з 1990-х приймала блоки ініціатив для просування захисту жінок від насильства. Зокрема, ці ініціативи вилились у впровадження Комітетом Міністрів Ради Європи у 2002 році рекомендацій (Council of Europe Recommendation Rec(2002)5) країнам-учасницям щодо захисту жінок від насильства,[3] а також запуску у 2006—2008 всеєвропейської кампанії боротьби з насильством проти жінок (включно з сімейним насильством).[4] Парламентська асамблея Ради Європи також зайняла чітку політичну позицію проти всіх форм насилля щодо жінок. Вона прийняла чисельні резолюції та рекомендації, що закликали до законодавчо встановлених стандартів запобігання, захисту постраждалих та судочинства над найважчими та найбільш поширеними формами насильства за гендерною ознакою.

Національні звіти, дослідження та опитування виявили масштаб проблеми у Європі. Кампанія показала широкий розмах національних показників насильства проти жінок та домашнього насильства. Тому стали необхідними гармонізовані законодавчі стандарти, аби впевнюватись, що постраждалі отримують однаковий рівень захисту скрізь у Європі. Міністри юстиції країн-учасниць Ради Європи почали обговорення необхідності кратно збільшувати захист від домашнього насильства, особливо партнерського насильства у близьких відносинах.

Рада Європи вирішила за необхідне ввести стандарти запобігання насильству проти жінок та сімейному насильству широкого спектру охоплення. У грудні 2008 року Комітет Міністрів створив експертну групу для підготування чернетки конвенції у цій галузі. За два з чимось роки ця група, названа CAHVIO (Ad Hoc Committee for preventing and combating violence against women and domestic violence)[5], розробила початковий текст. Протягом наступної стадії розробки конвенції Велика Британія, Італія, Росія та Святий Престол пропонували поправки до вимог Конвенції. Ці поправки критикувалися організацією Amnesty International.[6] Фінальний текст Конвенції було створено у грудні 2010 року.

Ухвалення, підписання та ратифікація[ред. | ред. код]

Конвенцію було прийнято Комітетом Міністрів Ради Європи 7 квітня 2011 року. Відкрито для підписання 11 травня 2011 рішенням 121-ї сесії Комітету Міністрів. Вона набрала чинності з включенням 10 ратифікацій, вісім з яких мали бути від країн-учасниць Євросоюзу. На грудень 2015, Конвенцію було підписано 39-ма країнами, слідом за ратифікацією Албанією, Австрією, Боснією та Герцеговиною, Італією, Чорногорією, Португалією, Сербією та Туречинною. Пізніше того ж року її ратифікували Андорра, Данія, Франція, Мальта, Монако, Іспанія та Швеція. У 2015 році також була ратифікована Словенією, Фінляндією, Польщею та Нідерландами, а в 2016 — Сан-Марино, Бельгією та Румунією; у 2017 — Грузією, Норвегією, Німеччиною, Естонією, Кіпром та Швейцарією, а у 2018 році — Хорватією, Македонією, Ісландією та Грецією.[7] Країни, що ратифікували Конвенцію, є законодавчо пов'язаними її положеннями, як тільки вона набуває чинності.

За даними офіційного сайту Конвенції на червень 2018 року[2], 31 країна ратифікувала Конвенцію, 15 країн лише підписали. Повний список країн з датами підписання, ратифікаці, набуття чинності за тим же джерелом подано нижче (локальні умови та доповнення до тексту: R — застереження, D — декларації, денонсації, виключення, A — повноваження, T — територіальні уточнення, C — переписка, O — заперечення; Цифрами позначена черга ратифікації).

Держава Підписання Ратифікація Чинність Умови
7 Австрія Австрія 11.05.2011 14.11.2013 01.08.2014 O
2 Албанія Албанія 19.12.2011 04.02.2013 01.08.2014
10 Андорра Андорра 22.02.2013 22.04.2014 01.08.2014 R, T
21 Бельгія Бельгія 11.09.2012 14.03.2016 01.07.2016
Болгарія Болгарія 21.04.2016
6 Боснія і Герцеговина Боснія і Герцеговина 08.03.2013 07.11.2013 01.08.2014
Велика Британія Велика Британія 08.06.2012
Вірменія Вірменія 18.01.2018 R
11 Данія Данія 11.10.2013 23.04.2014 01.08.2014 R
26 Естонія Естонія 02.12.2014 26.10.2017 01.02.2018 A
23 Грузія Грузія 19.06.2014 19.05.2017 01.09.2017 R
Греція Греція 11.05.2011
30 Ісландія Ісландія 11.05.2011 26.04.2018 01.08.2018
Ірландія Ірландія 05.11.2015
5 Італія Італія 27.09.2012 10.09.2013 01.08.2014
9 Іспанія Іспанія 11.05.2011 10.04.2014 01.08.2014 D, T
27 Кіпр Кіпр 16.06.2015 10.11.2017 01.03.2018 R
Латвія Латвія 18.05.2016 R, D
Литва Литва 07.06.2013 R
Ліхтенштейн Ліхтенштейн 10.11.2016
Люксембург Люксембург 11.05.2011
14 Мальта Мальта 21.05.2012 29.07.2014 01.11.2014 R
Молдова Молдова 06.02.2017
15 Монако Монако 20.09.2012 07.10.2014 01.02.2015 R
25 Німеччина Німеччина 11.05.2011 12.10.2017 01.02.2018 R
19 Нідерланди Нідерланди 14.11.2012 18.11.2015 01.03.2016 O, T
24 Норвегія Норвегія 07.07.2011 05.07.2017 01.11.2017 O
18 Польща Польща 18.12.2012 27.04.2015 01.08.2015 R, D
3 Португалія Португалія 11.05.2011 05.02.2013 01.08.2014
22 Румунія Румунія 27.06.2014 23.05.2016 01.09.2016 R
29 Македонія Республіка Македонія 08.07.2011 23.03.2018 01.07.2018 R
20 Сан-Марино Сан-Марино 30.04.2014 28.01.2016 01.05.2016
8 Сербія Сербія 04.04.2012 21.11.2013 01.08.2014 R
Словаччина Словаччина 11.05.2011
16 Словенія Словенія 08.09.2011 05.02.2015 01.06.2015 R
1 Туреччина Туреччина 11.05.2011 14.03.2012 01.08.2014
Угорщина Угорщина 14.03.2014
Україна Україна 07.11.2011
31 Хорватія Хорватія 22.01.2013 12.06.2018 01.10.2018 R, D
17 Фінляндія Фінляндія 11.05.2011 17.04.2015 01.08.2015 R, O
13 Франція Франція 11.05.2011 04.07.2014 01.11.2014 R, A
Чехія Чехія 02.05.2016 R
4 Чорногорія Чорногорія 11.05.2011 22.04.2013 01.08.2014
28 Швейцарія Швейцарія 11.09.2013 14.12.2017 01.04.2018 R, O
12 Швеція Швеція 11.05.2011 01.07.2014 01.11.2014 R, O
Flag of Europe.svg Європейський Союз 13.06.2017

Експертна група з протидії насильству[ред. | ред. код]

Конвенція визначає незалежну експертну групу з протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству (Group of Experts on Action against Violence against Women and Domestic Violence, GREVIO), яка відслідковує впровадження Конвенції. Її учасниці та учасники обираються країнами-учасницями; залежно від кількості країн-учасниць, група складається з 10-15 осіб.[8]

Перші десять учасниць були обрані у 2014 рокі:

  • Президентка Феріде Акар[tr] (Туреччина),
  • Перша Віце-Президентка Marceline Naudi (Мальта),
  • Друга Віце-Президентка Simona Lanzoni (Італія),
  • Biljana Brankovic (Сербія),
  • Françoise Brie (Франція),
  • Джемма Гальєго[es] (Іспанія),
  • Helena Leitao (Португалія),
  • Rosa Logar (Австрія),
  • Iris Luarasi (Албанія)
  • Vesna Ratkovic (Чорногорія)[9].

У 2018 обрано п'ятьох додаткових осіб:

  • Per Arne Håkansson (sv) (Швеція),
  • Sabine Kräuter-Stockton (Німеччина),
  • Vladimer Mkervalishvili (Грузія),
  • Rachel Eapen Paul (no) (Норвегія),
  • Aleid van den Brink (Нідерланди)[10].

Головні положення[ред. | ред. код]

Переваги[ред. | ред. код]

Стамбульська конвенція — революційний документ[1], адже вона:

  • перший міжнародний юридично обов'язковий акт, що стосується саме насильства щодо жінок, потенційно відкритий для будь-якої країни в світі;
  • комплексна, бо охоплює низку заходів з запобігання та протидії насильству, захисту його жертв, переслідування та покарання кривдників і вбудовані підходи;
  • визнає насильство стосовно жінок водночас і порушенням прав людини, і видом дискримінації;
  • встановлює чіткий зв'язок між досягненням рівноправності між жінками і чоловіками та викоріненням насильства над жінками;
  • пропонує державам встановити кримінальну відповідальність за основні види насильства стосовно жінок (такі як переслідування, примусовий шлюб, ушкодження жіночих геніталій, примусовий аборт, примусова стерилізація) і забезпечити належні та ефективні міри покарання за насильство;
  • пропонує підхід для ефективного припинення насильства стосовно жінок та домашнього насильства, що закликає всі відповідні залучені органи, установи та громадські організації до координованої співпраці;
  • оснащена потужним і незалежним механізмом контролю реалізації на національному рівні, в якому активну роль гратимуть національні парламентарі.

Стамбульська конвенція — перший законодавчо закріплений інструмент, котрий «створює вичерпну законодавчу рамку та підхід до боротьби з насильством проти жінок» та сфокусований на запобіганні домашньому насильству, захисті постраждалих та провадженні судових справ над обвинувачуваними злочинцями.[11] Конвенція може та має допомогти покращити як становище жінок, так і повагу до прав людини за умови ратифікації її в достатній кількості держав[1].

« Існує багато причин, чому ми маємо підтримати конвенцію. (...) Але понад усе, я вірю, що ми маємо підтримати цю конвенцію тому, що свобода від насильства  – основне право людини. Насильство стосовно жінок позбавляє постраждалих гідності. Воно позбавляє їх упевненості щодо вимог рівноправності. Жодна жінка не буде здатна користуватися правами людини сповна, допоки вона може бути жертвою насильства. Ми маємо розірвати це замкнене коло. Необхідність у цій конвенції давно назріла. Не підтримати цю конвенцію означає поступитися насильству. Не підтримати цю конвенцію означає вчинити злочин. Не підтримати цю конвенцію означає вчинити ще один злочин проти жінок. (Мендес Бота, генеральний доповідач з питань насильства над жінками, політичний координатор парламентської мережі «Жінки вільні від насильства») »

Цілі[ред. | ред. код]

Конвенція надає країнам-учасницям комплексну юридичну базу, стратегії та заходи, засновані на найкращому досвіді запобігання та протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству. Її основні цілі:

  • захист жінок від усіх видів насильства та запобігання, переслідування і викорінення насильства над жінками та домашнього насильства;
  • сприяння викоріненню всіх видів дискримінації щодо жінок, сприяння рівноправності між жінками та чоловіками та розширення прав жінок;
  • захист і допомога всім постраждалим від насильства над жінками та домашнього насильства;
  • сприяння міжнародній співпраці, спрямованій проти цих видів насильства;
  • забезпечення підтримки та допомоги організаціям і правоохоронним органам у співпраці між собою з метою запровадження інтегрованого підходу до викорінення насильства стосовно жінок та домашнього насильства.[1]

Cтруктура[ред. | ред. код]

Конвенція включає 81 статтю, згруповану у 12 розділів. Структура базується на «чотирьох П»: Попередження (Prevention), Захист та підтримка постраждалих (Protection and support of victims), Суд над злочинцями (Prosecution of offenders) та Загальні принципи (Integrated Policies). Для кожної області передбачаються блоки специфічних заходів.[12] Конвенція також встановлює обов'язки стосовно збору даних та підтримки досліджень насильства проти жінок (Стаття 11).

У Преамбулі містяться заклики до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Європейської соціальної хартії та Конвенції проти торгівлі людьми (Convention on Action against Trafficking in Human Beings), посилання на Міжнародне право прав людини (ООН) та Римський статут Міжнародного кримінального суду. У Статті 2 вказано, що положення Конвенції мають застосовуватись у період миру та збройних конфліктів у ситуаціях насильства проти жінок та сімейного насильства. Стаття 3 визначає ключові терміни (насильство стосовно жінок, сімейне насильство, гендер, насильство стосовно жінок за гендерною ознакою, жертва).

Стаття 4 забороняє дискримінуючі формулювання: застосування положень Конвенції партіями, зокрема для захисту прав постраждалих від насилля, має бути захищеним від дискримінації на будь-який підставі, як-то стать, гендер, раса, колір шкіри, мова чи інші переконання, національна приналежність, належність до національних меншин, власність, народження, сексуальна орієнтаціягендерна ідентичність, вік, стан здров'я, інвалідність, шлюбний статус, статус мігранта чи біженця чи інший статус.

Розділ ІІІ присвячений запобіганню насильства, Розділ ІV — захисту та підтримці жертв (постраждалих від сексуального насильства, дітей-свідків) спеціальними допоміжними службами, повідомленнями з боку фахівців, що працюють з жінками (медики, соціальні працівники, психологи). Розділ V — описує матеріальне право (відшкодування, опіка), VI — Розслідування, кримінальне переслідування, процесуальне право та захисні заходи, VII — Міграція та притулки, IX — Система контролю для забезпечення ефективності впровадження Конвенції, Х — Зв'язок з іншими міжнародними актами, ХІ — Прикінцеві положення.

Криміналізація порушень[ред. | ред. код]

Конвенція характеризує насильство проти жінок як порушення прав людини та форму дискримінації (Ст.3(a)). Країни мають виконувати забезпечення належної сумлінності під час попередження насильства, захисту постраждалих та провадження справ над злочинцями (Ст. 5). Більше того, визначаються види правопорушень, що характеризуються як насильство проти жінок. Країни, що ратифікують Конвенцію, мають криміналізувати такі порушення:

Конвенція пропагує та захищає право всіх людей на вільне від насильства життя та забороняє всі види дискримінації жінок, яка виявляється у відмінному ставленні до них без об'єктивного та обґрунтованого виправдання. Рівноправність між жінками та чоловіками як за законом так і на практиці займає центральне місце в припиненні насильства стосовно жінок. Для цього країни-учасниці зобов'язуються:

Основні поняття[ред. | ред. код]

Основні поняття, визначені у Статті 3, включають:

  • «Насильство стосовно жінок» це «порушення прав людини та форма дискримінації, спрямовані на жінок, що означає всі акти порушень за гендерною ознакою, результатом яких є або може бути завдання фізичної, сексуальної, психологічної чи економічної шкоди чи страждань жінкам, зокрема погрози таких дій, примус чи самочинне обмеження свободи, незалежно від того, відбувається це в публічному чи приватному житті»[1];
  • «Домашнє насильство» належить до зазначених вище видів насильства, але воно відбувається в сім'ї, сімейному колі або між нинішніми чи колишніми партнерами, що перебували або не перебували в шлюбі, незалежно від того, чи кривдник наразі чи колись жив з жертвою. «Усі акти фізичного, сексуального, психологічного чи економічного насильства, що виникають в родині, домашньому союзі, між минулими чи поточними членами подружжя чи партнерами». Це охоплює жертв і правопорушників обох статей та брутальне поводження з дітьми та літніми людьми так само, як і насильство над інтимною партнеркою (партнером)[1];
  • «Гендер» означає «соціально конструйовані (закріплені) ролі, поведінку, діяльність/активності та атрибути (характерні ознаки), котрі дане суспільство розглядає як прийнятні і вважає належними для жінок та чоловіків.»[1]
  • «Насильство проти жінок за гендерною ознакою (gender-based violence against women)»: це «насильство, спрямоване проти жінки через те, що вона жінка (таке як примусовий аборт, ушкодження жіночих геніталій), або яке жінки переживають частіше за чоловіків (таке як сексуальне насильство, зґвалтування, переслідування, сексуальне домагання, домашнє насильство, примусовий шлюб, примусова стерилізація[1];
  • «Жертва» — стосується однаковою мірою потерпілих від насильства стосовно жінок і домашнього насильства;
  • «Жінки» — охоплює і дівчат, що не досягли 18 років[1].

Види насильства[ред. | ред. код]

У Розділі V наводяться визначення форм насильства стосовно жінок, за котрі вимагається кримінальна відповідальність.

Вид насильства, визначення Приклад законодавчого регулювання
«Психологічне насильство» — навмисне залякування, домагання чи погрожування особі протягом певного періоду, що призводить до травматичних переживань. У близьких відносинах психологічне насильство може часто переходити в фізичне та сексуальне насильство. У Франції вчинення психологічного насильства було внесене до Кримінального кодексу в 2010 році. Цей злочин карається жорсткими санкціями, що варіюють від трьох років позбавлення волі до 75 000 євро штрафу.
«Переслідування (сталкінг)»  – неодноразове погрожування комусь через фізичне переслідування, залучення до небажаного спілкування чи навмисне інформування когось про те, що за ними ведеться нагляд, щоб змусити їх боятися за свою безпеку. Це може бути завдання шкоди власності, дії проти сім'ї жертви, її друзів чи домашніх улюбленців або поширення невірогідної інформації через інтернет. Тоді як за психологічне насильство та переслідування, по суті, має бути встановлена кримінальна відповідальність, Конвенція передбачає можливість вносити застереження для забезпечення гнучкості тим країнам, чиї правові системи передбачають некримінальні санкції (які, проте, мають застосовуватися і бути достатні для покарання злочинця та утримання від подібної поведінки в майбутньому). В Італії переслідування стало кримінальним злочином у 2009 році: карається позбавленням волі від 6 місяців до 4 років. Якщо кривдник — колишній чоловік чи дружина, був у близьких відносинах з жертвою, чи жертва неповнолітня, санкції можуть бути підвищені до 6 років позбавлення волі
«Сексуальне насильство», зокрема «зґвалтування»  – будь-який статевий акт, виконаний з кимось без згоди цієї особи (non-consensual sex). Передбачає проникнення до будь-якої частини тіла жертви будь-якої частини тіла кривдника чи предмета. Злочини, вчинені на сексуальному ґрунті, часто залишаються не покараними через невіру жертв у можливість довести, що вони намагалися протистояти нападові. Щоб заповнити цю прогалину, Конвенція передбачає врахування обставин, при яких відбулася дія, при оцінці того, чи була дана згода, незалежно від того, чи жертва чинила будь-який фізичний опір. Також встановлюється кримінальна відповідальність за зґвалтування в шлюбі, між партнерами чи між подружньою парою/партнерами в минулому. Декларація з ліквідації насильства над жінками, ухвалена Генеральною Асамблеєю ОО в 1993 році, відкрито згадує про зґвалтування дружини чоловіком як про насильство стосовно жінок.
«Сексуальне домагання»  – будь-яка форма небажаної вербальної, невербальної чи фізичної поведінки сексуального характеру, мета або наслідок якої — порушення гідності особи, зокрема шляхом створення загрозливого, ворожого, принизливого або образливого середовища. Тут Конвенція також дозволяє країнам-учасницям вибрати некримінальні санкції для цього виду поведінки (цивільні чи адміністративні правові санкції).
«Примусовий шлюб» — акт навмисного використання фізичних або психологічних погроз, щоб змусити доросл/у чи дитину прийняти шлюб, чи перевезення доросл/ої чи дитини до іншої країни, щоб змусити їх вступити в шлюб. У Великій Британії кампанії ГО «Southall Black Sisters» («Чорні сестри Саутголлу») привело до створення поліційних настанов щодо примусових шлюбів і вдосконалення політики Міністерства закордонних справ і у справах співдружності націй у відповідь на справи, коли британських громадян змушували брати шлюб за кордоном. Кримінальний кодекс Болгарії передбачає кримінальну відповідальність за примусовий вступ до шлюбу, а також за викрадення жінки для того, щоб примусити її вступити в шлюб.
«Ушкодження жіночих статевих органів (УЖСО)» — всі операції, що навмисно змінюють чи травмують жіночі геніталії з немедичних причин. Це завдає непоправної постійної шкоди і зазвичай проводиться без згоди жертви. В конвенції кримінальні санкції також накладаються на тих, хто допомагає правопорушникові в скоєнні УЖСО. В Австрії до 2001 року заподіяння тілесних ушкоджень не вело за собою кримінальної відповідальності, якщо проводилося за згодою потерпілої сторони. В результаті цього практика жіночого «обрізання» не каралася, якщо батьки чи опікун дівчини давали юридичну згоду. За допомогою поправки до Кримінального кодексу Австрія гарантує тепер неможливість надання згоди на «ушкодження чи поранення статевих органів, що має привести до постійного погіршення сексуальних відчуттів».
«Примусовий аборт» — виконання операції аборту жінці без її попередньої та інформованої згоди.
«Примусова стерилізація» — та проведення операції, що націлена на усунення здатності жінки до природного відтворення, без її попередньої та інформованої згоди чи розуміння.

Парламентарські стратегії[ред. | ред. код]

Члени парламентів відіграють вирішальну роль у підтримці Конвенції. Серед заходів, котрих вони можуть і мають вжити, такі:

  • лобіювання підтримки конвенції серед своїх урядів;
  • запитування інформації від урядів щодо досягнутої стадії в процесі підписання та ратифікації;
  • організація дебатів на тему конвенції на національному рівні, особливо у своїх національних парламентах;
  • забезпечення доступності всіх відповідних довідкових документів у парламентських інформаційних центрах;
  • прояв та підтримка ініціатив з підвищення рівня обізнаності про конвенцію серед неурядових організацій і громадянського суспільства;
  • прийняття громадської петиції на підтримку конвенції;
  • забезпечення перекладу конвенції на національні мови.

Незалежно від Стамбульської конвенції члени парламенту можуть зробити істотний внесок у припинення насильства стосовно жінок, зокрема шляхом:

  • законодавчих ініціатив у галузі протидії насильству стосовно жінок, забезпечуючи в них відображення максимального рівня міжнародних стандартів;
  • запит проведення систематичного збору даних з насильства над жінками на національному рівні;
  • забезпечення виділення достатніх ресурсів для тих працівників відповідних служб, що безпосередньо працюють з жертвами насильства.

Як особи, що формують громадську думку, члени парламенту перебувають у привілейованому становищі для сприяння формуванню нового мислення, і повинні:

  • зайняти сильну громадянську позицію задля засудження та відмови від насильства стосовно жінок, зокрема в ЗМІ;
  • лобіювати в колах своїх політичних партій, щоб ті внесли викорінювання насильства стосовно жінок у свої політичні програми;
  • посилатися на потребу викорінення насильства стосовно жінок у кожній публічній промові;
  • організувати діяльність з підвищення рівня обізнаності про насильство стосовно жінок, також залучаючи інших представників громадської думки, таких як журналісти, письменники, люди з шоу-бізнесу.[1]

Стратегії запобігання насильству[ред. | ред. код]

Ставлення, упередження, гендерні стереотипи та звичаї чи традиції, засновані на гендерній нерівності, впливають на моделі поведінки, що сприяють явищу насильства. Для запобігання будь-яким формам насильства стосовно жінок та домашнього насильства конвенція вимагає (Розділ ІІІ) від країн-учасниць реалізації на національному рівні низки заходів, які:

  • сприяють змінам у ставленні та поведінці;
  • враховують потреби вразливих верств населення, ставлячи права людини на перше місце;
  • заохочують усіх, особливо чоловіків та юнаків, запобігати насильству;
  • забезпечують невикористання культури, звичаїв і релігії для виправдання насильства;
  • сприяють програмам і заходам з розширення прав жінок;

До профілактичних заходів належать:

Стратегія запобігання насильству, опис Приклади реалізації стратегії
Підвищення обізнаності. Підвищувати громадську обізнаність, проводячи кампанії на теми насильства стосовно жінок та домашнього насильства: такі ініціативи допомагають інформувати громадськість, дають людям змогу розпізнавати різні форми насильства та виступати проти нього. Інформувати потерпілих про те, де саме і яку допомогу вони можуть отримати (наприклад, поширення телефонів служб допомоги для потерпілих від будь-яких форм насильства стосовно жінок).
  • У 2004 найбільша турецька газета «Hürriyet» («Незалежність») почала кампанію проти домашнього насильства, що стала унікальним випадком залучення приватної медіаорганізації до спроб змінити ставлення та підвищити обізнаність суспільства про домашнє насильство. Вона знайшла підтримку та співпрацю з боку місцевих органів влади, політиків, духівництва, осіб, що формують громадську думку, та жіночих ГО.
  • З 2006 по 2008 роки Рада Європи провела загальноєвропейську кампанію проти домашнього насильства над жінками. Близько 25 держав-учасниць перетворили її на національні кампанії задля підвищення обізнаності громадськості щодо домашнього насильства.
  • У 2008 генеральний секретар ООН розпочав семирічну кампанію «Покінчімо з насильством над жінками разом» з метою мобілізації політичної та фінансової підтримки цього завдання.
Освіта. Настанови та моделі поведінки формуються в дуже ранньому віці, тому важливо вчити дітей принципів рівних прав і взаємної поваги у відносинах. Заохочується внесення до шкільних навчальних планів матеріалів з питань рівноправності та пропагування цих принципів у неформальних навчальних установах на зразок громадських центрів і спортивних закладів.
  • Курс з питань домашнього, сексуального та підліткового насильства в державних школах Швейцарії;
  • Комплексна освітня програма ЮНІСЕФ «Школи, що дають можливості та безпеку», зокрема широка кампанія з припинення насильства серед дітей (мета — в створенні безпечного середовища для всіх учнів початкової та середньої школи). В Хорватії ця кампанія запроваджена в понад 400 школах.
Підготовка кадрів з запобігання та виявлення насильства, рівноправності, потреб постраждалих, запобігання повторній віктимізації та підтримки міжвідомчої співпраці.
  • У Данії питання домашнього насильства внесені до навчальних планів студентів-медиків, медсестер і дослідників у галузі охорони здоров'я, аспірантури гінекології, педіатрії та психіатрії.
  • У Великій Британії для суддів, що мають справу з випадками домашнього насильства, доступні спеціальні програми підготовки, відвідчування яких — необхідна умова, щоб стати суддею, компетентним у галузі домашнього насильства.
  • В Іспанії створення судів, що спеціалізуються на випадках домашнього насильства, також дало змогу проводити спеціальне навчання суддів і прокурорів.
Програми профілактичного втручання та лікування. Програми лікування осіб, які вчинили домашнє насильство, та осіб, які вчинили злочини на сексуальному ґрунті, націлених навчити їх ненасильницькій поведінці, відповідати за свої дії та переглянути ставлення до жінок. Під час створення лікувальних програм на першому місці має бути безпека, підтримка та права постраждалих, тож програми потребують тісної співпраці, по змозі, з залученням допоміжних служб фахівців.
  • Британська ГО «Respect» («Повага») розробила стандарти акредитації для програм з запобігання домашньому насильству та для служб комплексної допомоги, що працюють з чоловіками, які вчинили домашнє насильство. ЄС розробив стандарти програм для кривдників у проекті Дафна «Робота з особами, що вчинили домашнє насильство в Європі».
  • Німецька ГО «Münchner Informationszentrum für Männer» («Мюнхенський інформаційний центр для чоловіків») пропонує заняття з керування гнівом, програми для роботи з жорстокими чоловіками та чоловіками — сексуальними насильниками, і також консультації з питань опіки для батьків, що домагаються розлучення в результаті домашнього насильства.

Захист та підтримка постраждалих[ред. | ред. код]

Забезпечення якнайкращих захисту та підтримки покликне запобігати подальшій віктимізації, сприяти фізичному, психологічному, соціальному відновленню та реалізується через низку застережних заходів:

  • запровадження виконавчих документів для невідкладного перешкоджання доступові кривдників до сімейного притулку та заборонних чи захисних судових приписів;
  • забезпечення інформування постраждалих про їхні права та місця і способи отримання допомоги (служб допомоги);
  • забезпечення роботи спеціалізованих допоміжних служб, які є основною ланкою опори жінок, що постраждали від насильства. Мають надавати як коротко-, так і довгострокові послуги, забезпечувати гендерно-чутливий підхід, адаптований для задоволення потреб жертв (часто специфічних: у груп молодих жінок, жінок-мігранток, жінок з обмеженими можливостями), багато з яких страждають від травм регулярного насильства. Служби повинні працювати по всій країні, бути доступними для всіх постраждалих та їх дітей (при тому зрозумілою для них мовою), мати кваліфікований персонал, достатні кошти та змогу розширювати права постраждалих; варіюються залежно від потреб постраждалих (притулки для жінок, кризові центри для сексуально постраждалих тощо). Постраждалі від сексуального насильства потребують негайної медичної допомоги, судмедекспертизи та консультацій і тривалого психологічного нагляду з боку делікатного, професійного персоналу. Звідси потреба в компетентних, легкодоступних кризових центрах допомоги жертвам сексуального насильства. Робоча група з питань боротьби з насильством стосовно жінок та домашнім насильством Ради Європи рекомендує мати один такий центр на 200 000 мешканців.
  • заохочення свідків і фахівців, що працюють з жінками (медики, соціальні працівники, психологи) повідомляти про випадки насильства, адже про більшість випадків насильства над жінками не повідомляється (наприклад, в Ісландії закон зобов'язує громадськість, приватні соцслужби та осіб свідків повідомляти про випадки домашнього насильства, про які їм стало відомо);
  • захист і підтримка дітей — свідків насильства. Реалізується центрами допомоги жінкам-жертвам, включає психо-соціологічні консультації. Забезпечення будь-якої підтримки має бути спрямоване на благо дитини.

Конвенція в Україні[ред. | ред. код]

Україна підписала Стамбульську конвенцію, проте у формулюванні, що виключає можливість ратифікації.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л К О Н В Е Н Ц І Я Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція). Довідник для членів парламенту. Київ, К. І.С., 2014 р.
  2. а б Full list: Chart of signatures and ratifications of Treaty 210. Council of Europe. 
  3. Recommendation Rec(2002)5 of the Committee of Ministers to member states on the protection of women against violence. Council of Europe Committee of Ministers. Процитовано 18 December 2012. 
  4. Campaign to Combat Violence against Women, including domestic violence (2006-2008). Council of Europe. Процитовано 18 December 2012. 
  5. Ad Hoc Committee on preventing and combating violence against women and domestic violence (CAHVIO). Council of Europe. Процитовано 18 December 2012. 
  6. Time to take a stand to oppose violence against women in Europe. Amnesty International. 2011. Процитовано 12 September 2012. 
  7. Publication to the Government Gazette of the ratification, by Greece, of the CoE Convention on violence agaist women and domestic violence (Original: Δημοσίευση σε ΦΕΚ του Ν.4531/2018 για την κύρωση από την Ελλάδα της Σύμβασης του Σ.τ.Ε. περί έμφυλης και ενδοοικογενειακής βίας). Isotita.gr. 16 April 2018. Процитовано 12 May 2018. 
  8. About GREVIO — Group of Experts on Action against Violence against Women and Domestic Violence. Council of Europe.
  9. https://www.coe.int/en/web/istanbul-convention/members
  10. Five additional members joining GREVIO. Council of Europe
  11. Malta signs convention on domestic violence. Malta Star. 21 May 2012. Процитовано 12 September 2012. 
  12. Ad Hoc Committee on preventing and combating violence against women and domestic violence (CAHVIO) interim report. Council of Europe. 27 May 2009. Процитовано 18 December 2012. 

Посилання[ред. | ред. код]