Страйк

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Стра́йк — організоване масове або часткове припинення роботи чи інша протидія нормальному (традиційному) перебігу виробничого процесу з метою домогтися виконання певних вимог.

Страйк, одна з форм розв'язання конфлікту між працівниками і працедавцями, яка полягає в тимчасовому колективному припиненні праці з метою домогтися поліпшення умов праці або протесту проти їх зміни (на гірше), проти запровадження механізації й автоматизації праці (це призводить до масового звільнення працівників), солідарності з іншими страйкарями тощо. Форми страйку різноманітні: повне або часткове припинення праці, праця за правилами (формальне виконання обов'язків), уповільнення праці, сидячий та італійський страйк (різке зниження темпу праці, а то й цілковите її припинення при залишенні на робочих місцях). Розрізняють локальні страйки (на одному підприємстві чи в одному районі), галузеві, що охоплюють якусь галузь господарства і заг. (генеральні), що охоплюють всю країну.

Страйки часто супроводжуються демонстраціями, пікетуванням (охороною) підприємств від штрейкбрехерів, захопленням підприємств працівниками. Все це призводить до сутичок з поліцією і може обернутися на бунт, а то й на збройне повстання, особливо в умовах тоталітарного режиму.

Нинішні страйки не є класовими конфліктами і в промислово розвинених країнах переважно не зумовлені крайніми життєвими потребами, якими вони були на початку 20 ст. і в 19 ст. Тепер страйкують не тільки робітники й службовці заводів, а й державні службовці, адвокати, лікарі і навіть поліціянти, домагаючись підвищення зарплати для зрівняння з працівниками ін. галузей господарства, а то й тому, що підприємці якоїсь галузі за даної кон'юнктури мають великі зиски.

Хоч економічні моменти відігравали і відіграють панівну роль, в історії страйків, були і є страйки, які поєднують економічну і політичну мету, або й такі, де політ. мета переважає, оскільки політ. партії завжди намагаються мати на страйки свій вплив. Але не зважаючи на свою початкову стихійність, страйки були колискою організованості тих хто є найманими працівниками і, зокрема, спричинили виникнення професійних спілок, що потім перебрали на себе роль посередників поміж працедавцями і працівниками та, зокрема, й саму організацію і керування страйками. Нині страйки, що виникають без санкції відповідної профспілки, вважаються дикими страйками (вони бувають малоуспішними).

Різновиди[ред.ред. код]

  • Наступальна страйк - страйк, при якому страйкарі вимагають поліпшення умов свого життя і роботи.
  • Оборонна страйк - страйк, при якому страйкарі опираються погіршенню умов життя і роботи.
  • Політична страйк - страйк, при якому працівники висувають вимоги політичного характеру (зміна уряду, зміна законодавства тощо). В силу свого характеру зазвичай досягає загальнонаціональних масштабів і стає важливим фактором в переломні моменти політичного життя суспільства й історії (приклад - Всеросійський жовтневий політичний страйк 1905 року).
  • Польський страйк (званий також окупаційний) - захоплення підприємства самими робітниками. Назву отримав через те, що вперше увійшов у практику в Польщі.
  • Італійський страйк - протест, що полягає в пунктуальному виконанні працівниками своїх посадових інструкцій, аж до безглуздих параграфів. Зазвичай такий протест викликає істотне падіння продуктивності праці.
  • Підземний страйк (невихід з шахти) - страйк, застосовуваний шахтарями. Страйкарі спускаються в шахту і не виходять.

Україна в Російській Імперії[ред.ред. код]

В Україні (як і в усій тодішній Російській Імперії) перші стихійні страйки мали характер бунтів. До скасування кріпаччини (1861) селяни-кріпаки, які працювали на дьогтьових, поташних, селітрових, горілчаних, соляних, суконних та інших поміщицьких і казенних підприємствах, на оборону своїх прав застосовували різноманітні форми боротьби: подання скарг, відмова виконувати роботу, втеча з підприємства, руйнування чи підпал промислового підприємства, побиття фабричної адміністрації. Особливо помітним на той час було повстання у 1798 робітників і посесійних селян Глушківської мануфактури, в якому взяло участь близько 9 000 осіб, що вимагали підвищення винагороди і полегшення фабричної панщини. Повстання було придушене військом, а його керівники заслані на каторжні роботи. Відомі виступи вільнонайманих друкарів Києво-Печерської Лаври (1805; їм підвищено платню) та робітників-селян Писарівської (1817) та Машівської (1823) суконних мануфактур.

Першим значним організованим виступом робітників по селянській реформі 1861 був страйк на Грудецькому цукровому зав. (Кам'янець Подільський пов.) у 1868. За того ж часу страйки відбувалися переважно на інтенсивній тоді будові залізниць. Усього протягом 1860—1894 відбулося 149 страйків і заворушень, у яких взяло участь 44 000 осіб, тоді як протягом лише одного наступного п'ятиріччя (1895—1899) відбулося 212 страйків з участю 120 100 працівників. Страйки, спершу часто місцеві й спонтанні, набирали з часом, не зважаючи на терор поліції, дедалі масовішого характеру. Загальний страйк на півдні Російської Імперії (вимоги підвищення платні і введення 8-годинного робочого дня) у липні-серпні 1903 охопив майже всю Україну; одночасно страйкувало близько 150000 робітників; внаслідок придушення страйку було близько 100 убитих, 500 поранених і понад 2 000 заарештованих. За революції 1905—1907 страйками були охоплені майже всі міста України.

Піднесення страйкового руху ставалося за роки першої світової війни. За УНР відбувся загально-український страйк залізничників, інспірований і керований комуністами.

На окрему увагу заслуговують селянські страйки і заворушення. Найвизначнішим з них було селянське заворушення у Полтавській і Харківській губерніях 1902 року. Причиною їх були обтяжливі викупні платежі, численні податки і масове безземелля. Вони були придушені військом, 836 селян засуджено на різні строки ув'язнення, з селян стягнено на користь поміщиків 800 000 карбованців контрибуції. Це заворушення викликало ряд інших селянських заворушень у Київській, Чернігівській, Катеринославській та інших губерніях.

Західна Україна[ред.ред. код]

На Західній Україні (в Галичині, на Буковині й Закарпатті) до страйків дійшло щойно з 1870-х pp. Через недостатню індустріалізацію і нечисленність міського робітництва це були насамперед селянські страйки. Спершу спорадичні і неорганізовані акції с.-г. робітників і сільської бідноти за покращення винагороди за працю на панських маєтках, 1902 набрали форму масового страйку, організованого укр. політ. партіями (страйкувало близько 200 000 осіб — перший масовий сел. страйк в Європі) і змусили поміщиків до поступок. Менші сел. страйки виникли 1901—1902 на Закарпатті і Буковині та новий страйк у Галичині 1906 (докладніше див. Селянські страйки в Галичині на поч. 20 ст.). Пізніші страйки не набирали вже такої сили. З сел. С. споріднені місц. С. ліс. робітників (ними були селяни) за підвищення платні.

Перші страйки міських робітників на Зах. Укр. Землях датуються 1870-ми роками (страйки львівських друкарів, пекарів тощо); за п'ятиріччя 1895—1899 в Галичині відбулося 35 страйків з участю 3 350 осіб (числа для Центр. і Сх. земель: 212 і 121 000). Ін. більші страйки — Бориславський (1904), будівельників на Буковині (1904).

У 1920—1930-х pp. кількість страйків на західноукраїнських землях (у кордонах Польщі, Румунії й Чехо-Словаччини) була незначна і мала місцеве значення. Слаба індустріалізація й аграрне перенаселення, загальне зубожіння, економічні кризи (1921 — 23 і 1929 — 33) і безробіття не давали шансів на успіхи страйків. Деякі з них: страйк залізничників у Галичині 1921 (ними були переважно поляки і страйк був частиною заг.-поль.), страйки на кількох заводах у Львові (1929, 1936), с.-г. страйки в кількох пов. (1937), страйки ліс. робітників на Закарпатті.

СРСР[ред.ред. код]

У СРСР страйки офіційно не визнавалися як форма розв'язання конфлікту між працівником й працедавцем і кваліфікувалися як ворожі антирадянські виступи. У трудовому законодавстві про них немає згадки; т. ч. вони офіц. не заборонені. Згідно з радянською пропагандою, у СРСР відсутня соц. база для виникнення страйкового руху, бо ніби «сама держава захищає права трудящих, висловлюючи у своїх законах інтереси народу» (Статут профспілок СРСР). Т. ч. сов. профспілки офіц. відмовилися від страйків.

Все ж страйки у СРСР відбуваються, тільки не як розрахована організована акція тиску працівників на працедавця, а як крайня спонтанна акція протесту проти особливо дошкульних надуживань влади. Випадки страйків у СРСР влада ретельно приховує з міркувань престижу. Методи ліквідації страйків бувають мирні і військ. Мирні — працедавець-держава погоджується задовольнити всі вимоги страйкарів. Але згодом ці поступки зводяться нанівець іншими заходами держави, а організаторів страйку пізніше репресують під різними претекстами. Коли ж вимоги страйкарів через будь-які причини не задовольняються і С. перекидаються на ін. підприємства та починаються демонстрації протестів, тоді С. придушують силою.

Після смерті Сталіна хвиля страйків прокотилася у концтаборах: у Норильську (7 травня — 2 серпня 1953), на Воркуті (липень-серпень 1953), у Темір-Тау та інших місцях; у них брало участь багато українців. Основні вимоги страйкарів: зменшення робочого дня з 12 до 9 годин, припинення морення голодом в'язнів, видалення з таборів стукачів і сексотів, скасування лімітів на листування і побачення з рідними, гарантії від пострілів охорони на в'язнів та ін. Всі ці страйки і заворушення придушено військовою силою з великою кількістю жертв.

Новочеркаський страйк (1962) почався на електровозобудівному заводі й поширився на інші підприємства з тієї причини, що декретоване в усьому СРСР підвищення цін на м'ясо і масло збіглося з місцевим зниженням відрядних розцінок на 30%. Страйк придушено військовою силою. У результаті 70 — 80 осіб убито і багато поранено. Родини убитих і поранених, а також багатьох інших демонстрантів вивезено без суду на Сибір; 9 осіб засуджено до розстрілу, багато інших на ув'язнення.

Робітничий бунт у Прилуках Чернігівської області (1967) був викликаний тим що 8 жовтня натовп із 500 чоловік напав на міський відділ міліції. Причина: провокаційні чутки про те, що міліціонери вбили громадянина, який фактично вмер від менінгіту що прогресує. Зброя не застосовувалась, жертв не було, 10 чоловік притягнуті до кримінальної відповідальності.

Тому що страйки в СРСР суворо караються, вони виникають лише у випадках крайнього розпачу. Але працівники на свій захист мають інший засіб, який за своєю ефективністю не поступається страйкам, — це плинність робочої сили. Вона полягає в тому, що кожен, не задоволений чимось, на праці (низька зарплата, брак житла, дитячих ясел, погане ставлення адміністрації), може її залишити і шукати собі іншу. Цей засіб працівники в СРСР використовують дуже широко, особливо в тих районах СРСР, де немає безробіття. У промисловості СРСР протягом року міняють працю 10 — 12 % робітників спискового складу. На підшукання нової праці витрачається в середньому близько 30 днів. За даними сов. екон. літератури, різні втрати СРСР в результаті плинності робочої сили в промисловості становлять річно 100 млн чол.-днів. А за тими ж даними 6 пром.-розвинутих країн (США, Англія, Франція, Федеративна Респ. Німеччина, Італія і Японія) разом мали втрат від страйків у 1960 — 50 млн, а в 1962 — 55 млн чол.-днів.

Література: Туган-Барановский М. Основи политической экономии. П. 1915; Стадник А., Прохоренко М. Профсоюзы Украины до великой октябрьской социалистической революции. М. 1959; З історії зах.-укр. земель, 1 — 2 тт. К. 1960; Hayenko F. The Fluctuation of Manpower in the USSR. Bulltin, ч. 9. Мюнхен 1964; Hayenko F. Trade Unions and Labor in the Soviet Union. Мюнхен 1965; Історія робітничого класу Укр. РСР, тт. 1 — 2. К. 1967.

Україна[ред.ред. код]

Право на страйк як форму вільного волевиявлення громадян гарантоване Конституцією України. У той же час, існують певні обмеження щодо участі в страйку (так, страйкувати не можуть, зокрема, працівники правоохоронних органів).

З іншого боку, примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом інших незаконних дій в Україні передбачає кримінальну відповідальність.

Джерела та література[ред.ред. код]