Структурна хімія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хімічна структура п'ятиоксиду фосфору в 2D-вимірах

Структурна хімія — розділ хімії, що вивчає зв'язок різних фізичних та фізико-хімічних властивостей різних речовин з їх хімічною будовою та реакційною здатністю. Структурна хімія розглядає геометричну будову молекул. Вивчає довжини хімічних зв'язків, валентні кути, координаційні числа, конформації та конфігурації молекул; ефекти їхнього взаємного впливу, ароматичність.

Способи вивчення[ред. | ред. код]

Структурна хімія базується на таких експериментальних способах вивчення речовин:

Історія розвитку науки[ред. | ред. код]

У 1857-му році, учений Кекуле, виходячи з теорії валентності (під валентністю йшлося про кількість атомів водню, з'єднаних з одним атомом елемента), зміг припустити, що Вуглець чотирихвалентний, тому він може з'єднатися з чотирма іншими атомами, утворюючи довгі ланцюги - прямі або розгалужені. Тому органічна молекула стали зображати не у вигляді комбінацій Радикал (хімія), а у вигляді структурних формул атом і зв'язків між ними. До 1860-го року працями вчених Кекуле, Фрідріх Август Кекуле і Бутлеров була закладена основа структурної хімії, яка дозволяла пояснювати властивості речовин, виходячи з розташування атомів в їх молекула]х. Згодом, в 1874-му році, датський хімік Якоб Вант-Гофф і французький хімік Жозеф Ашіль Ле Бель поширили ідею про розташування атомів у просторі. Вони вважали, що молекули є не плоскі, а об'ємні структури. Ця концепція дозволяла пояснити багато відомих явищ, наприклад просторову ізомерію, існування молекул однакового складу, але з різними властивостями. Дуже добре вписувалися в неї дані Луї Пастера про ізомери винної кислоти.

Наприкінці ХІХ століття ідеї структурної хімії були підкріплені даними, отриманими спектроскопічними методами. Ці методи дозволяли отримувати інформацію про будову молекул на основі їх спектрів поглинання. На початку 20 століття концепція об'ємної організації молекул складних органічних і неорганічних сполук була прийнята практично всіма вченими.

Див також[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]