Стрітенська церква (Київ)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Стрітенська церква у Києві
Stritenska church (1).jpg
Стрітенська церква (фото початку ХХ ст.)
50°27′17″ пн. ш. 30°30′31″ сх. д. / 50.45496500002777651° пн. ш. 30.50882400002777928° сх. д. / 50.45496500002777651; 30.50882400002777928Координати: 50°27′17″ пн. ш. 30°30′31″ сх. д. / 50.45496500002777651° пн. ш. 30.50882400002777928° сх. д. / 50.45496500002777651; 30.50882400002777928
Тип споруди православний храм і destroyed churchd
Розташування УкраїнаКиїв
Архітектор Володимир Ніколаєв, Спарро Павло Іванович і Єрмаков Євген Федорович
Початок будівництва 20 жовтня 1853
Кінець будівництва 21 жовтня 1861
Зруйновано 1936
Відбудовано 1998—до сьогодні
Стиль Neo-Byzantine architecture in the Russian Empired
Належність ПЦУ
Адреса Велика Житомирська, 33
Епонім Стрітення Господнє[d]
Стрітенська церква (Київ). Карта розташування: Київ
Стрітенська церква (Київ)
Стрітенська церква (Київ) (Київ)
CMNS: Стрітенська церква у Вікісховищі

Стрі́тенська це́рква — втрачена православна церква в Києві, зведена у 1853—1861 роках архітектором Павлом Спарро[1] на місці старішої дерев'яної споруди, перебудована у 1883—1884 роках архітектором Володимиром Ніколаєвим, а в 1911—1912 роках — архітектором Євгеном Єрмаковим[2]. Знищена більшовиками після 1936 року. Церква стояла на розі Великої Житомирської та Стрітенської вулиць[3][4], біля Львівської площі, на цьому місці після знесення церкви облаштували сквер. Частину колишньої церковної садиби займає будівля Торговельно-промислової палати[5]. Стрітенська церква внесена до переліку пам'яток, які мають бути відбудовані[4][2], проте станом на 2023 рік цього так і не зробили.

Від Стрітенської церкви походить назва Стрітенської вулиці, що пролягає поруч[6].

Історія[ред. | ред. код]

За часів Київської Русі біля сучасної Львівської площі стояла Жидівська (пізніше — Львівська) брама — західний в'їзд до міста Ярослава[7]. Існує припущення, що над брамою існувала надбрамна Стрітенська церква[8], по аналогії з Золотими воротами, де була церква Благовіщення, проте документальних підтверджень цієї гіпотези немає[9], адже Жидівська брама була дерев'яною спорудою і точних даних про її вигляд в історії не лишилося[10]. Біля брами стояла дерев'яна церква Стрітення Господнього, точний час спорудження якої невідомий[9], але не раніше межі XVII—XVIII століття[11][12][К 1] (церква позначена на мапі Києва 1695 року[17][18]). У 1752 році на її місці збудували нову, також дерев'яну церкву[19][20][1][12]. Її головною святинею була ікона Божої Матері «Всіх Скорботних Радість», яка за легендою, розміщувалася на давньоруській Жидівській брамі й пізніше була перенесена до церкви[4][20][8]. Микола Закревський зазначав, що ця ікона справді деякий час розташовувалася на Жидівській брамі та пізніше була перенесена до Стрітенської церкви[21], проте немає доказів, що вона датована давньоруським періодом[22], до того ж культ цієї ікони виник тільки наприкінці XVII століття. Костянтин Широцький також ставить під сумнів цю легенду, стверджуючи, що ікона походить з Московії, вона не старше XVII століття та має сімейний характер — на ній зображені під виглядами святих Кирика та Улити перші власники ікони[17]. Від назви шанованої ікони пішла друга назва храму — церква «Всіх Скорботних Радості» або у просторіччі «Скорботна церква»[11][17][12][23]. Сучасний києвознавець Михайло Кальницький стверджує, що серед київських незаміжніх жінок був звичай щосуботи приходити до цієї церкви та молитися перед іконою Божої Матері. Цим скористалися київські студенти, які в цей день приходили до церкви у пошуках знайомств і флірту, тому 1844 року їм офіційно заборонили відвідувати Стрітенську церкву у суботу[12].

XIX століття[ред. | ред. код]

Церква, зведена П. Спарро

Стрітенська церква була парафіяльною, її парафія простягалася від Георгіївського провулку до Обсерваторної вулиці, включаючи вулиці Бульварно-Кудрявську, Ярославів Вал, Івана Франка, Стрілецьку. Станом на 1865 рік на цій території мешкало 743 особи православного віросповідання та 150 римо-католиків і лютеран[24].

Попри проведений 1797 року ремонт[23] до середини XIX століття дерев'яна Стрітенська церква занепала, тому її вирішили замінити мурованою[1][11]. Перший проєкт нової церкви склав у 1852 році єпархіальний архітектор Павло Спарро[12][2]. Це мала бути двоярусна споруда, в архітектурі якої поєднувалися елементи російсько-візантійської архітектури та псевдоготики, проте цей задум не сподобався імператору Миколі I, який мав надати дозвіл на будівництво церкви, тому проєкт віддали на перероблення фахівцям петербурзького Головного управління шляхів сполучень і публічних споруд[12]. У липні того ж року імператор погодив перероблений проєкт, але урочисте закладання нового храму відбулося лише 20 жовтня (1 листопада) 1853 року[22][12][23][25]. Того ж дня Микола I видав маніфест «Про війну з Оттоманською Портою», оголошуючи війну, яка пізніше отримає назву Кримської. Через війну фінансування будівництва нової церкви значно скоротилося, тому довелося суттєво спростити первісний проєкт, зокрема, зробити один ярус замість запланованих двох[22][12]. Будівництво церкви просувалося дуже повільно, тому освятили будівлю лише 21 жовтня (2 листопада) 1861 року[22][25].

Новозбудована церква виявилася затісною і не вміщала усіх вірян, що приходили до шанованої ікони «Всіх Скорботних Радість»; ще до 1865 року настоятель церкви почав читати перед іконою акафіст не тільки щосуботи, як це було заведено раніше[26], а і щоп'ятниці[24].

Вже з 1880 року причт Стрітенської церкви клопотав про розширення будівлі та заміну дерев'яної бані мурованою[27]. Проєкт перебудови розробив архітектор Володимир Ніколаєв, проте йому довелося вносити низку поправок згідно із вказівками з Санкт-Петербурга, тому реконструкцію церкви виконали лише у 1883—1884 роках[27]. Значну частину коштів на будівельні роботи пожертвувала парафіянка храму баронеса Марія Штейнгель[27], яка проживала в особняку на Бульварно-Кудрявській вулиці[23]. У результаті перебудови церква отримала виразні риси візантійської архітектури, із масивними банями над основним об'ємом і над дзвіницею, яку спорудили над розвиненим притвором[1][27]. Завдяки цьому, а також зриттю у 1873 році валів навколо церкви та формуванню відкритої базарної площі, храм став архітектурною домінантою цієї місцевості[25].

У 1891 році, після затвердження нового розпису парафіяльних церков, територія парафії Стрітенської церкви розширилася на південний захід, до вулиць Тургенєвської, Малої Володимирської, Пироговської та Бібіковського бульвару. Станом на 1891 рік у парафії мешкали 6194 особи[28].

При Стрітенській церкві було створено перше в Києві Товариство Червоного Хреста, також діяли 8 недільних шкіл та їдальня для нужденних[29]. Настоятель церкви Павло Троцький, призначений на посаду 1893 року, збудував новий двоповерховий будинок причту та будівлю недільної школи, в якій станом на 1900 рік навчалося 80 учнів обох статей[30]. У 1893 році при Стрітенській церкві відкрилося «Товариство розповсюдження релігійно-моральної просвіти в дусі Православної Церкви» (з 1897 року — «Київське православне релігійно-просвітницьке товариство»), яке влаштовувало у приміщенні церкви недільні просвітницькі читання[31]; головою ради Товариства був П. Троцький.

Серед парафіян Стрітенської церкви були видатні підприємці та громадські, культурні і державні діячі. Так, у 1886 році в цій церкві хрестив свого сина Михайла підприємець і меценат Іван Терещенко, у 1867 році купець Адам Надсон хрестив сина Георгія[ru], у 1873 році своїх дітей хрестили архітектор Володимир Ніколаєв і етнограф Павло Чубинський. У 1883 році в Стрітенській церкві вінчався та пізніше хрестив свою доньку вчений-гідротехнік Микола Лелявський. Парафіянами церкви також були письменник і громадський діяч Олександр Кониський, адвокат і журналіст, автор спогадів про Київ 1880-х років Сергій Ярон (у цій же церкві його відспівували)[32], барони Штейнгелі та інші заможні кияни[28].

XX століття[ред. | ред. код]

На межі XIX—XX століть у Києві почався будівельний бум, а населення почало стрімко зростати, внаслідок чого Стрітенська церква знову перестала вміщати усіх парафіян[27]. У 1911—1912 роках за проєктом архітектора Євгена Єрмакова провели чергову реконструкцію будівлі[1][33], в результаті якої продовжили західну частину церкви та спорудили над притвором нову, вищу дзвіницю[27][1]. Кошти на перебудову у розмірі 10 тис. рублів пожертвував купець С. Горенко[27].

Радянська доба[ред. | ред. код]

Немає точних даних, чи функціонувала Стрітенська церква у політично нестабільний період 1918—1920 років. Станом на 1918 рік її настоятелем був протоієрей Клімент Чемена, який вступив до Союзу пастирів (місцева спілка ультраконсервативних представників РПЦ) і різко засуджував процеси українізації богослужіння[34]. Після 1918 року відомостей про протоієрея К. Чемену немає[35].

Після встановлення у Києві 1920 року радянської влади більшовики згідно із випущеним у січні 1919 року Декретом «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» націоналізували усі культові споруди[36]. Раніше власником церковної будівлі та майна була відповідна парафія, після націоналізації більшовицька влада надавала (або ні) окремій парафії церкву в користування[36]. У липні 1920 року відповідні органи влади офіційно зареєстрували парафію Стрітенської церкви та дозволили користуватися храмом.

19 липня 1923 року[27][37][К 2] сталося «диво оновлення» Стрітенської церкви: за численними свідченнями очевидців за одну ніч бані церкви[4] (за іншими джерелами — тільки баня дзвіниці[27]) несподівано засяяли золотом: з-під шару фарби, якою вони були вкриті, проступали плями первісної позолоти[38][18]. Письменник і дослідник київської старовини Анатолій Макаров наводить свідчення очевидців, згідно з якими поступово оновилися не тільки бані церкви, а й розписи святих, вміщені в нішах на барабанах бань, та ікона святого Миколая всередині церкви[39]. Пізніше таким самим чином почали оновлюватися і деякі інші київські церкви — Георгіївська на Золотоворітській вулиці та Різдва Христового на Поштовій площі[39].

Ця подія набула широкого розголосу у народі та в пресі, а губвиконком, ГПУ і прокуратура оприлюднили спеціальне звернення про каральні заходи, які будуть вжиті до тих, хто «поширює чутки про так звані „оновлення“»[5]. Втім, це не спинило киян, які продовжували збиратися на Львівській площі для споглядання та обговорення цього дива[18], серед натовпу навіть почали звучати заклики до повалення більшовицької влади, що спричинило вал арештів[40]. Настоятеля Стрітенської церкви, Віталія Кулінського, спочатку заарештували на 2 місяці, після звільнення перевели на Куренівку до Свято-Пантелеймонівської церкви[37], а згодом репресували[41][42] та 1937 року розстріляли[37] (реабілітований в 1989 році[42][41]). Явище «оновлення Стрітенської церкви» описує Остап Вишня у своєму фейлетоні «Київські чудеса» (входить до збірки «Посмішки київські»), про нього ж згадує Михаїл Булгаков в оповіданні «Тайны мадридского двора». Академік, публіцист і державний діяч Сергій Єфремов у своїх щоденниках свідчив, що «…у Києві все „обновлялися“ церкви: біля Скорбященської церкви і вдень і вночі стояв натовп та дивився на „баню“, що „на очах обновлялася“. От як ростуть на очах легенди! А власть своїми безглуздими та безтактними заходами тільки помагає їм ширитись»[43].

Ще на початку 1920-х років більшовики з метою знищення православної церкви почали процес її розколу. У 1922 році за підтримки більшовиків почався так званий рух «обновленців» — представників православної церкви, які були лояльні до радянської влади та створили свою альтернативну організацію — «Живу Церкву», що користувалася значною моральною та фінансовою підтримкою влади. Парафія київської Стрітенської церкви первісно не переходила до розкольників-«обновленців» і дотримувалася традиційних православних церковних догм та обрядів[27]. Після скандалу з «оновленням бань» та арешту настоятеля радянська влада передала Стрітенську церкву в користування громаді[5] обновленської Української синодальної церкви. Як і в більшості інших «обновленських» парафій, настоятелями Стрітенської церкви за підтримки ОДПУ ставали запрошені священники з інших єпархій та відомств, зокрема, священник А. Нікольський з Варшавської єпархії, протоієрей 15 гусарського Українського полку Є. Яскевич[44]. Близько 1928—1930 років Стрітенська церква була кафедральним собором обновленського київського митрополита Ювеналія[44].

Після 1936 року храм закрили та, ймовірно, незабаром знесли під приводом реконструкції Львівської площі[45][18].

Опис[ред. | ред. код]

Мурована Стрітенська церква первісно була порівняно невеликою, квадратною в плані спорудою, в архітектурі якої поєднувалися риси класицизму і нового псевдоросійського стилю[1]. Чоловий фасад членувався вертикально напівколонами, які формували три прясла, завершені закомарами у вигляді кокошників[1]. У бічних пряслах розміщувалися видовжені віконні прорізи з дугоподібним завершенням, на центральному пряслі був головний вхід із навісом, над яким розташовувалися два невеликі віконця-біфорії притвору, що символізували Скрижалі завіту — цей елемент повторюватимуть при кожній перебудові храму[27]. Увінчувала церкву дерев'яна цибулиноподібна баня на квадратному у плані барабані зі скошеними кутами[1]. У розписах церкви брав участь художник Іван Сошенко[23], який мешкав у свого тестя — священника Стрітенської парафії Василя Панова.

При церкві розміщувалися дерев'яні та муровані будинки причту[22] (від них збереглися лише будинки 34-Б і 34-В по Великій Житомирській).

Після значної перебудови 1883—1884 років церква отримала виразні риси візантійської архітектури, і в цьому плані стала подібною до Володимирського собору, чиє будівництво завершив двома роками раніше той самий архітектор, який перебудовував Стрітенську церкву — Володимир Ніколаєв[1]. Завдяки добудовам з північного і південного фасадів церква стала у плані хрестоподібною[1]. Основний об'єм завершувався гранчастим барабаном із напівциркульними вікнами та закомарами, й увінчувався масивною напівсферичною банею[1]. Вікна бані чергувалися з розписаними нішами та відділялися спареними колонами[1]. Фасади церкви прикрашали орнаменти з грецькими хрестами. Головний вхід до церкви був оформлений у вигляді порталу, над яким був прорізаний біфорій[1].

Добудований розвинений притвор завершувався масивною дзвіницею із подібною до головної банею, але меншою за розміром. По аналогії з головною банею на найвищому ярусі дзвіниці півциркульні дзвонові отвори чергувалися з подібними за формою розписаними нішами, обрамованими напівколонами та ліпними гірляндами[4].

Бані церкви після перебудови 1883—1884 року були позолоченими, проте з часом позолота, яка виявилася неякісною, значно зблякла, потріскалася та частково осипалася[46]. Вирішили пофарбувати бані фарбою і в такий самий колір — білий матовий — що й стіни[46]. Це виявилося напрочуд вдалим дизайнерським рішенням, адже додало візуальної легкості занадто масивній будівлі церкви, а в сутінках храм ніби розчинявся у темряві, лишаючи по собі тільки сяйнистий золотий хрест[47][39].

Головною святинею Стрітенської церкви була ікона Божої Матері «Всіх Скорботних Радість». Вона вважалася чудотворною і зберігалася у спеціальному кіоті під срібною позолоченою шатою[11][8][4]. Після зруйнування церкви ікона деякий час зберігалася у капличці на розі Великої Житомирської та Володимирської вулиць[33]. Подальша її доля невідома[42].

Відбудова Стрітенської церкви[ред. | ред. код]

Церемонія закладення наріжного каменю на місці відбудови. У центрі (справа наліво): мер Києва (1999—2006) Олександр Омельченко, Патріарх Філарет, архітектор Янош Віг, о. Сергій Ткачук

За Незалежної України Стрітенську церкву внесли до переліку зруйнованих пам'яток, які підлягають відтворенню[4]. Ініціатором відбудови церкви стала парафія Серафима Саровського УПЦ КП на чолі із настоятелем Сергієм Ткачуком[45]. У 2001 році парафія збудувала у сквері перед будівлею Торговельно-Промислової палати невелику каплицю з двома баньками[45].

21 березня 2005 року Президент України Віктор Ющенко після міжнародної зустрічі у Торгово-промисловій палаті відвідав сусідню Стрітенську каплицю, після чого дав доручення тодішньому меру Києва Олександру Омельченку посприяти відбудові Стрітенської церкви. 31 березня того ж року рішенням № 238/2813 Київська міська рада офіційно виділила парафії ділянку під будівництво церкви, а 5 квітня КМДА видала розпорядження № 515 «Про проектування та відбудову храму Стрітення Господнього на розі вулиць Стрітенської та Великої Житомирської у Шевченківському районі». 18 червня того ж, 2005 року Патріарх Філарет урочисто освятив хрест та наріжний камінь на місці відбудови Стрітенської церкви[45]. Згідно з розпорядженням КМДА перед будівництвом церкви мали проводитися археологічні дослідження, які фактично почалися лише 2006 року і на які було виділено близько 700 тис. грн.

Процес відбудови Стрітенської церкви просувався дуже повільно. 14 листопада 2006 року Президент Ющенко вдруге завітав до каплиці та, оглянувши місце розкопок, дав нове доручення новому меру Києва Леоніду Черновецькому щодо пришвидшення відбудови храму. Втім, як виявилося, незадовго до цього, 31 жовтня Київміськрада скорегувала програму культурно-економічного розвитку Києва і вилучила з запланованих на будівництво церкви коштів 500 тис. грн[48]. Тим часом архітектурне бюро Яноша Віга на безоплатній основі розробило кілька проєктів відбудови Стрітенської церкви, серед яких були варіанти відновлення її як у формах кінця XIX століття, так і в стилістиці сучасної архітектури[49][45].

25 лютого 2008 року вийшов Указ Президента України № 157/2008 «Про невідкладні заходи щодо розвитку міста Києва», в якому вчергове наказувалося Кабінету Міністрів України та Київській міській державній адміністрації вжити заходів щодо «здійснення робіт із проектування та відбудови об'єкта культурної спадщини — Храму Стрітення Господнього на місці його історичного розташування на розі вулиць Стрітенської та Великої Житомирської»[50].

Навесні та влітку 2012 року неодноразово відбувалися спроби завадити розкопкам на місці церкви[51][14][15]. У жовтні 2012 року містобудівна рада Києва затвердила проєкт відбудови Стрітенської церкви, обравши розроблений Яношем Вігом сучасний варіант. Цей проєкт передбачав будівництво культової споруди у стилі «хай-тек» із частково прозорими фасадами, оглядовим майданчиком на дзвіниці, іконами у вигляді вітражів[16]. Свій вибір рада мотивувала тим, що масивна церква псевдовізантійської архітектури погано впишеться у навколишнє архітектурне середовище, яке з початку XX століття зазнало радикальних змін. Проєкт також передбачав створення при храмі недільної школи та музею відродження Стрітенської церкви[52]. Втім, проєкт викликав багато заперечень як серед містян, так і серед архітекторів[53]. Не погодився з рішенням містобудівної ради й Патріарх Філарет, який висловив сподівання, що церкву відбудують в її історичних формах[54].

У 2016 році відповідальне за проєкт відновлення Стрітенської церкви КП «Спецжитлофонд» оголосило тендер на будівництво, на який подались лише два учасники, тому тендер не відбувся. Кошторис будівельних робіт згідно з тендером складав 53,99 млн грн, загалом у спеціальний фонд міського бюджету, передбачений програмою економічного та соціального розвитку Києва на 2016 рік, на відбудову церкви заклали 600 тис. грн[13].

Станом на 2023 рік роботи з відбудови Стрітенської церкви так і не розпочалися. Наприкінці 2020 року міська влада повідомила, що в бюджеті Києва коштів на будівельні роботи немає[55].

Священники церкви[ред. | ред. код]

  • близько 1811 року[56] — не пізніше 1830-х років[56] — о. Андрій Жуковський (або Жулковський[57])
  • до серпня 1866 — Панов Василь Микитович (†1866)[58]
  • 16 серпня 1866—1893 — Жданов Дмитро Афанасійович (1812—1897), протоієрей, настоятель[29]
  • 29 квітня 1893—5 (18) червня 1900[65] — Троцький Павло Антонович (1835—1900), протоієрей, настоятель[30]
  • близько 1900—1901 — Хорошунов Феодор Д., настоятель[66]
    • 17 (30) липня 1900[63] — після 1916 — Левицький Павло Андрійович, протоієрей, другий священник[66]
  • 29 серпня (11 вересня) 1901[67] — після 1918 — Чемена Климент Антонович (1867—?), протоієрей (з 14 травня 1910), настоятель[34]. Його доля після 1918 року невідома[35].
  • січень 1923 — після липня 1923 — Кулинський Віталій Феодотович[68][К 3]
  • 1924—1927 — Нікольський А., настоятель[44]
  • 1927—1933 — Яскевич Є., протоієрей, настоятель[44]

Галерея[ред. | ред. код]

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. у сучасних ЗМІ поширене хибне твердження, що церкву збудував Ярослав Мудрий[13][14][15][16]
  2. у деяких джерелах помилково вказаний 1924 рік
  3. у деяких джерелах помилково — Михайлович

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р Третяк, 2004, с. 93.
  2. а б в Єрофалов-Пилипчак, 2020, с. 160.
  3. Топографічна зйомка Київського міськомунвідділу (1923—1930).
  4. а б в г д е ж Третяк, 2004, с. 94.
  5. а б в Кальницький, 2012, с. 105.
  6. Киев, 1985, с. 412.
  7. Асеев, 1982, с. 41.
  8. а б в Похилевич, 1865, с. 79.
  9. а б Закревский, т. 2, 1868, с. 831.
  10. Асеев, 1982, с. 47.
  11. а б в г Захарченко, 1888, с. 227.
  12. а б в г д е ж и Кальницький, 2012, с. 103.
  13. а б Морозова Христина (16 червня 2016 року). На Львівській площі можуть побудувати скляний храм за 50 млн грн. hmarochos.kiev.ua. Хмарочос. Архів оригіналу за 14 квітня 2022 року. Процитовано 2 серпня 2022 року. 
  14. а б У Києві невідомі вночі розібрали паркан навколо Стрітенської церкви. tyzhden.ua. Український тиждень. 14 червня 2012 року. Архів оригіналу за 12 липня 2014 року. Процитовано 21 липня 2022 року. 
  15. а б Бригинец говорит, что территорию Сретенской церкви захватили в третий раз за последние месяцы. nashkiev.ua. 23 липня 2012. Архів оригіналу за 3 серпня 2022 року. Процитовано 21 липня 2022 року.  (рос.)
  16. а б В Киеве появится оригинальная прозрачная церковь (фото). www.segodnya.ua. Сегодня. 4 жовтня 2012 року. Архів оригіналу за 6 жовтня 2012 року. Процитовано 21 липня 2022 року.  (рос.)
  17. а б в Широцький, 1917, с. 21.
  18. а б в г Геврик, 1982, с. 20.
  19. Закревский, 1868, с. 831.
  20. а б Указатель, 1853, с. 115.
  21. Закревский, т.1, 1868, с. 437.
  22. а б в г д Закревский, т. 2, 1868, с. 832.
  23. а б в г д Малаков, 2017, с. 84.
  24. а б Похилевич, 1865, с. 80.
  25. а б в Сементовський, 1900, с. 117.
  26. Паломникъ кіевскій, 1871, с. 98.
  27. а б в г д е ж и к л м Кальницький, 2012, с. 104.
  28. а б Ковалинский В. В. (8 лютого 2012 року). Праздник встречи. weekend.today. Вікенд. Архів оригіналу за 2 серпня 2021 року. Процитовано 11 серпня 2022 року.  (рос.)
  29. а б КДА, 2015, с. 528.
  30. а б КДА, 2016, с. 688.
  31. Часть неоффиціальная: 35-й годъ «Кіевскихъ епархіальныхъ Вѣдомостей» // Кіевскія епархіальныя вѣдомости. — 1896. — № 1 (1 січня).(рос. дореф.)
  32. Ярон С. Київ у 80-х роках. Спогади старожила = Кіевъ въ восьмидесятыхъ годахъ. Воспоминанія старожила / Статті, коментарі та добір ілюстрацій О. М. Друг. — К. : ВАРТО, 2017. — С. 492. — 1000 прим. — ISBN 978-966-2321-40-1.
  33. а б в Малаков, 2017, с. 85.
  34. а б КДА, 2016, с. 789.
  35. а б КДА, 2016, с. 790.
  36. а б Кальницький, 2012, с. 16.
  37. а б в КДА, 2016, с. 736.
  38. Макаров, 2018, с. 188.
  39. а б в Макаров, 2018, с. 190.
  40. Макаров, 2018, с. 192.
  41. а б Макаров, 2018, с. 194.
  42. а б в Кальницький, 2011, с. 215.
  43. Єфремов С. О. Щоденники, 1923—1929. — К. : ЗАТ "Газета «РАДА», 1997. — С. 42. — (Мемуари) — 1000 прим. — ISBN 966-95199-0-X.
  44. а б в г КИЕВСКАЯ ЕПАРХИЯ. www.pravenc.ru. Процитовано 10 серпня 2022 року. (рос.)
  45. а б в г д Кальницький, 2011, с. 216.
  46. а б Макаров, 2018, с. 189.
  47. Бублик, 1897, с. 111.
  48. Олена Білозерська (15 листопада 2006 року). Ющенко змусить Черновецького повернути гроші. maidan.org.ua. ГІМЦ «Всесвіт». Архів оригіналу за 9 вересня 2017 року. Процитовано 21 липня 2022 року. 
  49. Єрофалов-Пилипчак, 2020, с. 161.
  50. Указ Президента України від 25 лютого 2008 року № 157/2008 «Про невідкладні заходи щодо розвитку міста Києва»
  51. У Києві вчинена спроба захоплення території пам'ятки Київської Русі – Стрітенської церкви. risu.ua. Релігійно-інформаційна служба України. 2 травня 2012 року. Архів оригіналу за 6 липня 2022. Процитовано 21 липня 2022 року. 
  52. На Львівській площі збудують скляну церкву з крученими сходами. ФОТО. kiev.pravda.com.ua. Українська правда. 4 жовтня 2012 року. Архів оригіналу за 2 березня 2022 року. Процитовано 21 липня 2022 року. 
  53. Третяк К. О. Відтворення архітектурних пам'яток як боротьба за історичну справедливість України (на прикладі Києва) // Vita Antiqua. — 2019. — № 11. — ISSN 2522-9419. — DOI:10.37098/VA-2019-11-205-211.
  54. Предстоятель УПЦ КП закликав столичних чиновників відновити Стрітенський храм у традиційному архітектурному стилі. risu.ua. Релігійно-інформаційна служба України. 18 жовтня 2012 року. Архів оригіналу за 2 березня 2022 року. Процитовано 21 липня 2022 року. 
  55. Кличко гальмує відновлення храму, який збудував Ярослав Мудрий — ПЦУ. religionpravda.com.ua. «Релігійна правда». 1 жовтня 2021 року. Архів оригіналу за 3 серпня 2022 року. Процитовано 21 липня 2022 року. 
  56. а б Отдѣл вторый: Слово въ день Срѣтенія Господня // Кіевскія епархіальныя вѣдомости. — 1863. — № 5 (1 березня).(рос. дореф.)
  57. Часть неоффиціальная: Проповѣдническая дѢятельность въ Кіевской епархіи за послѣдніе девятнадцать лѣт // Кіевскія епархіальныя вѣдомости. — 1879. — № 1 (1 січня).(рос. дореф.)
  58. Отдѣл первый: распоряженія епархіального начальства // Кіевскія епархіальныя вѣдомости. — 1866. — № 18 (19 вересня).(рос. дореф.)
  59. Отдѣл первый: распоряженія епархіального начальства // Кіевскія епархіальныя вѣдомости. — 1875. — № 17 (16 вересня).(рос. дореф.)
  60. Движенія и награды по епархіальному вѣдомству // Кіевскія епархіальныя вѣдомости. — 1885. — № 21 (1 листопада).(рос. дореф.)
  61. а б Затилюк, Ярослав; Осташевська, Юлія. Академік Микола Федотович Біляшівський та його персональний життєпис: публікація джерела і перспективи дослідження. Науковий вісник Національного музею історії України (4 (2019)). 
  62. Прибавленія къ оффиціальной части // Кіевскія епархіальныя вѣдомости. — 1885. — № 24 (15 грудня).(рос. дореф.)
  63. а б Часть оффиціальная: Епархіальныя извѣестія // Кіевскія епархіальныя вѣдомости. — 1900. — № 15 (1 серпня).(рос. дореф.)
  64. КДА, 2016, с. 751.
  65. Протоіерей П. А. Троцкій (некрологъ) // Кіевскія епархіальныя вѣдомости. — 1900. — № 12 (15 червня).(рос. дореф.)
  66. а б 1901. Адресная и Справочная книга Весь Киев на 1901 год / М.Л.Радомский. — К., 1901. — С. 272.
  67. Часть оффиціальная: Епархіальныя извѣестія // Кіевскія епархіальныя вѣдомости. — 1901. — № 18 (15 вересня).(рос. дореф.)
  68. КДА, 2016, с. 735.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Єрофалов-Пилипчак Б. Л. Стретенская на Львовской площади // Архітектура незалежного Києва: сторінками архітектурного часопису «А.С.С. — К. : Видавничий дім «А+С», 2020. — Т. II, Майстри бетону та гіпсокартону. — 832 с. — ISBN 978-617-7765-11-9. (укр.)(рос.)
  • Геврик Т. Втрачені архітектурні пам'ятки Києва: каталог фотовиставки. — Нью-Йорк : Український музей, 1982. — 64 с.
  • Третяк К. О. Втрачені споруди та пам'ятники Києва: довідник. — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004. — 248 с. — 500 прим. — ISBN 966-594-548-3.
  • Кальницький М. Б. Зруйновані святині Києва: втрати та відродження. — К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. — 224 с. — 600 прим. — ISBN 978-966-489-183-4.
  • Київська духовна академія в іменах: 1819—1924 : енциклопедія : в 2 т / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2015. — Т. 1: А—К. — 740 с. — 1000 прим. — ISBN 978-966-518-682-3.
  • Київська духовна академія в іменах: 1819—1924 : енциклопедія : в 2 т / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2016. — Т. 2: Л—Я. — 1004 с. — 1000 прим. — ISBN 978-966-518-715-8.
  • Малаков Д. В. Мала і Велика Житомирські. — Либідь, 2017. — 80 с. — (Твій Київ) — ISBN 978-966-06-0737-8.
  • Кальницький М. Б. Храми Києва. — 2-ге, уточн. і доп. — К. : Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2011. — 296 с. — 1000 прим. — ISBN 978-966-489-099-8.
  • Асеев Ю. С. Архитектура древнего Киева. — К. : Будівельник, 1982. — 160 с. (рос.)
  • Макаров А. Н. Горний город. Из православной жизни Киева XIX века. — К. : Скай Хорс, 2018. — 224 с. — (Мир киевской старины) — 700 прим. — ISBN 978-966-2536-34-8. (рос.)
  • Киев: энциклопедический справочник / под ред. А. В. Кудрицкого  — 2-е изд. — К. : Гл. ред. Украинской Советской Энциклопедии, 1985. — 760 с., ил. (рос.)
  • Сементовський М. М. Кіевъ, его святыни, древности, достопамятности. — 7-ме. — К. : Тип. С. В. Кульженко, 1900. (рос. дореф.)
  • Широцький К. В. Кіевъ: путеводитель. — К. : Тип. С. В. Кульженко, 1917. — 346 с. (рос. дореф.)
  • Захарченко М. М. Кіевъ теперь и прежде. — К. : Тип. С. В. Кульженко, 1888. (рос. дореф.)
  • Похилевичъ Л. Монастыри и церкви г. Кіева: Прежнее и нынешнее состояніе и средства содержанія причтовъ, а также иноверческие молитвенные дома. — К. : Въ типографіи губернского управленія, 1865. — 134 с. (рос. дореф.)
  • Закревский Н. Описаніе Кіева. — М. : Типографія В. Грачева и комп, 1868. — Т. 1. — 455 с. (рос. дореф.)
  • Закревский Н. Описаніе Кіева. — М. : Типографія В. Грачева и комп, 1868. — Т. 2. — 495 с. (рос. дореф.)
  • Паломникъ кіевскій, или Путеводитель по монастырямъ и церквамъ кіевскім, для богомольцев, посѣщающихъ святыню Кіева. — 5-те. — К. : Тип. М. П. Фрица, 1871. (рос. дореф.)
  • Бублик В. Д. Путеводитель по Кіеву и его окрестностямъ. — 4-е. — Тип. С. В. Кульженко, 1897. (рос. дореф.)
  • Указатель святынь и священныхъ достопамятностей Кіева. — 2-ге. — К. : Въ Типографіи Кіево-Печерской Лавры, 1853. (рос. дореф.)

Посилання[ред. | ред. код]