Перейти до вмісту

Студинський Кирило Йосипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Кири́ло Йо́сипович Студи́нський
Народився4 жовтня 1868(1868-10-04)
с. Кип'ячка, Тернопільський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Помер1941(1941)
невідоме
Країна СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Національністьукраїнець
Діяльністьфілолог, лідер спільноти, політик, історик літератури Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materВіденський університет
ЛНУ ім. І. Франка Редагувати інформацію у Вікіданих
Галузьслов'янознавство, літературознавство, мовознавство, фольклористика
ЗакладЛьвівський університет
Посадапроректор Львівського університету (1939—1941)
Вчене званняпрофесор
Науковий ступіньдоктор філософії
Науковий керівникВатрослав Ягич
ЧленствоНАНУ
Наукове товариство імені Шевченка Редагувати інформацію у Вікіданих
Батькоо. Йосиф Студинський
МатиВікторія Качала
У шлюбі зЛеонтина Вахнянин
ДітиІрина-Марія та Юрій-Анатоль

Кири́ло Йо́сипович Студи́нський гербу Прус[1] (псевдоніми та криптоніми: Кость Вікторин; К. Вікторин; Кость В.; Іван Лаврін; І. Лаврін; К. Зорян; Зорян; К. С.; Батько; Іван Гарбуз; Федір Замора; Колька; Лівобічний; Літописець; К. Люнин; Не-Маковей; Не плазун, але й без трону; Віктор Осипович; Кость Осипович; Провінціал та ін.[2]; 4 жовтня 1868, с. Кип'ячка, нині Тернопільського району Тернопільської області — найімовірніше, липень 1941, місце смерті невідоме) — український філолог-славіст, літературознавець, мовознавець, фольклорист, письменник, громадський діяч. Онук Степана Качали, дядько по матері Володимира, Климентія[3], Романа Слюзарів. Доктор філософії (1894), академік ВУАН1924, з якої виключений 1934 «за контрреволюційну діяльність», 1939 року відновлений у членстві)[4].

У 19231932 — голова НТШ у Львові. У жовтні 1939 року був головою Народних зборів Західної України, а в 1940 — депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання. Був примусово вивезений зі Львова більшовиками, загинув за невідомих обставин.[5]

Життєпис

[ред. | ред. код]
Кирило Студинський (1882—1887)

Народився у селі Кип'ячці Тернопільського повіту у священничій родині. Батько — о. Йосиф Студинський гербу Прус (1836—1909) — парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Кип'ячці. Мати Вікторія (1844—28 лютого 1902[6]) — дочка о. Степана Качали[2].

Навчався у Львівському й Віденському (учень Ватрослава Яґича) університетах.

Від вересня 1894 до червня 1895 року здійснював наукові пошуки в бібліотеках університетів у містах Київ і Санкт-Петербург (нині РФ), повернувся до Львова, де вчителював у гімназії.

Після студій на дослідницькій праці в Берлінському університеті (під керівництвом Александра Брюкнера); 18971899 — доцент Краківського університету, 19001918 і 19391941 — професор Львівського Університету (19391941 — його проректор).

Був одним з керівних членів Християнсько-суспільної партії та співредактором її органу «Руслан», 19051914 — член Крайової шкільної ради. Від кінця ХІХ століття співпрацював із «Просвітою» у Львові, референт-редактор (із Іваном Франком) видань товариства.

Під час польсько-української війни 19191920 років інтернований у Баранові, Домб'ю.

19161920 роки — голова Учительської громади, 19211922 — голова Української національної ради.

Кирило Студинський товаришував із Богданом Лепким, Петром Франком та іншими, листувався з Володимиром Антоновичем, Александром Брюкнером, Андрієм Чайковським та ін.

Діяч НТШ: довголітній директор Філологічної Секції і (19231932) голова НТШ (встановив близькі зв'язки з ВУАН у Києві, але, захопившися розвитком науки в УСРР у 1920-их pp., некритично поставився до політики радянської влади). Свідченням високого міжнародного авторитету НТШ в цей період було прийняття у члени наукової інституції трьох нобелівських лауреатів — Альберта Ейнштейна, Фріца Прегля та Макса Планка.[7]

22 травня 1924 р. К.Студинський був обраний позаштатним академіком на кафедрі давнього українського письменства історично-філологічним відділом, а 23 червня це обрання затвердило Спільне зібрання ВУАН. У рекомендації М. Грушевський підкреслює громадянську мужність К. Студинського: «Коли з початком 1919 р. польські власті зажадали від него присяги на вірність Польщі, котрій не признано тоді галицької землі, — він відказався від зложення присяги, за що його двічі ув'язнено та інтерновано в Паранові і Домб'ю під Краковом, де просидів півроку, відобрано платню і счеркнено з професорських каталогів».

Працював у комісії з укладання українського правопису (1928, Харків).

Кругозір К. Студинського був надзвичайно широким, оскільки його хвилювали не лише місцеві галицькі проблеми, а й проблеми цілої України, яка в цей час переживала «голодні роки». Створений та очолений за кордоном М. Грушевським «Комітет допомоги голодній Україні» мав свій Крайовий комітет у Галичині, котрий очолював К. Студинський.

Кирило Студинський у літньому віці

У 1927 р. К. Студинський разом з М. Кордубою, Ф. Колессою й О. Макарушкою репрезентували НТШ на відзначенні у Києві сторіччя з часу виходу збірки українських пісень М. Максимовича. М. Грушевський у своєму вступному слові так характеризує завдання перед даною комісією та місце у ній К. Студинського, як голови НТШ: "…"Комісія Західньої України" поставила своїм завданнєм увійти в можливо живі і діяльні зносини з науковими установами і поодинокими ученими не тільки тих частин Західньої України, які містяться в межах Української Радянської Республіки, але й тих що захоплені окупацією — польською, румунською й чеською. Сьому завданню політичні кордони і тяжкі, не полагоджені ще наслідки Світової війни ставили особливі труднощі. Але вони успішно поборюються завдяки живому спочуттю і співділанню в сім єднанню наукових сил обох частин нашої землі, що виявляє особливо наш західно-український науковий осередок — наша львівська безтитульна, але многозаслужена і славна в розвою української науки Західно-Українська Академія Наук — «Наукове Товариство імени Шевченка», котрої нинішній голова академик Кирило Осипович Студинський бере безпосередню діяльну участь в організації занять Комісії Західньої України — є її фактичним співпровідником…".[джерело?]

Розшифрована телеграма, яка підтверджує арешт Студинського 6 липня 1941 року

Під час приєднання Західної України до УРСР був обраний у жовтні 1939 року головою Народних Зборів Західної України, 1940 — депутатом Верховної Ради СРСР. На цих постах врятував своїми клопотаннями багатьох українців від тюремного ув'язнення.

Під час втечі сталіністів зі Львова у червні 1941 року вивезений і помер за нез'ясованих обставин, за однією з версій[джерело?] — застрелили конвоїри під час бомбардування санітарного поїзда біля м. Тернопіль. Наталя Полонська-Василенко, натомість, згадує про те, що бачила його в Києві на бульварі Шевченка «в останніх днях червня, або в перших липня» поряд із наповненим валізами авто і мала з ним коротку розмову, під час якої він розповів, що його вивезли зі Львова і мають везти до Уфи[8], куди він потім так і не дістався.

Найімовірніше, його разом з Петром Франком, сином Івана Франка, заарештували за особистою вказівкою Микити Хрущова та розстріляли у липні 1941 р., про що свідчить виявлена на одному з російських історичних ресурсів шифрограма до наркома держбезпеки Меркулова[9].

Праці

[ред. | ред. код]
Пам'ятник академіку, мовознавцю, літературознавцю, фольклористу Кирилові Студинському біля школи у селі Кип'ячка

Кирило Студинський автор понад 500 праць головно з літературознавства, в яких застосовував здебільшого соціологічний і порівняльний методи, зокрема у працях з полемічної літератури:

З культурно-літературного руху в Галичині:

  • («Geneza poetycznych utworów Markiana Szaszkiewicza» (1896, український переклад 1910),
  • «Кореспонденція Якова Головацького» (2 т., 1905 — 1909),
  • «Копітар і Зубрицький» (1918),
  • «Матеріали до історії культурного життя в Галичині в 1795 — 1857 pp.» (1920) та ін.

З фольклору:

  • «Лірники» (1894)

Про зв'язки Галичини з Наддніпрянщиною:

  • «До історії взаємин Галичини з Україною» (1906),
  • «З листів П. Куліша до Ом. Партицького» (1908) й ін.

З української літератури 19 ст.:

  • «Котляревський і Артемовський» (1901),
  • «Літературні замітки» (1901),
  • «В пятьдесятилітє смерти Т. Шевченка» (1911) та ін.

Про українсько-польські взаємини:

Автор поезій, оповідань, які друкувалися в українських журналах і пресі під псевдонімами К.Вікторин, І.Лаврін, К.Зорян й ін.

Автобіографічні праці

[ред. | ред. код]
  • Студинський К. Автобіографічні нотатки 1-а част. Життя в рідному краї /Друк. вперше з фонду К.Студинського з ЦІА у Львові. Подав до друку П.Медведик // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
  • Студинський К. З поетичного блокнота // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
  • Студинський К. Із днів моєї юності // Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі 1898—1998: До сторіччя заснування /За ред. С.Яреми. — Тернопіль; Львів, 1998. — С. 189-191.

Пам'ять

[ред. | ред. код]

1993 року в Кип'ячці відкрито пам'ятник Кирилу Студинському (скульптор — І. Мулярчук)[10][11]. В 2011 році монумент оновили.[12]

У рідному селі діє кімната-музей.

Ім'ям Студинського названо вулиці у Тернополі, Львові та інших містах.

У 2018 році в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї вшанували пам'ять видатного вченого погашенням пам'ятної марки і конверта.[7]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. СПОГАДИ КИРИЛА СТУДИНСЬКОГО: З ПОБУТУ ГАЛИЦЬКОГО СЕМІНАРИСТА КІНЦЯ ХІХ СТ. Архів оригіналу за 28 жовтня 2016. Процитовано 19 грудня 2016. 
  2. а б Мельник Ігор. Кирило Студинський — трагічна доля вченого // Zbruch, 4.10.2013. Архів оригіналу за 4 квітня 2016. Процитовано 1 червня 2016. 
  3. Слюзар Климентій Климентійович. 
  4. Кирило Йосипович Студинський. Архів оригіналу за 4 жовтня 2017. Процитовано 23 вересня 2012. 
  5. Кирило Студинський загинув від кулі енкаведиста під Тернополем при спробі вирватись із обіймів «братів»?. ПОГЛЯД (укр.). 4 грудня 2018. Процитовано 3 серпня 2023. 
  6. Посмертна оповістка. Віктория з Качалів Студинська // Руслан, ч. 38 за 16 лютого (1 марця) 1902. — С. 4.
  7. а б Коваль, Г. (19 жовтня 2018). Зоряна Деркач (ред.). Кирило Студинський – фундатор нобелівського руху в Україні. Газета Свобода. Процитовано 3 серпня 2023. 
  8. Полонська-Василенко Н. Спогади. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. — С.481-482
  9. gistory (1 листопада 2016). "...считаем целесообразно их расстрелять". gistory. Архів оригіналу за 19 листопада 2016. Процитовано 1 лютого 2017. 
  10. Буденний Г. Маємо що пам'ятати!: [Про відкриття пам'ятника у Кип'ячці] // Селянська доля. — 1993. — 9 жовт.
  11. Відкриття пам'ятника: [у Кип'ячці Тернопіл. р-ну К.Студинському] // Вільне життя. — 1993. — 19 жовт.
  12. Академіку Студинському відновили монумент на Тернопіллі - 20 хвилин. te.20minut.ua (укр.). Процитовано 3 серпня 2023. 

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
  • Бубній П. Академік Кирило Студинський // Тернопільщина літературна. Дод. № 4. — Тернопіль, 1992. — Вип. 2. — Ч. 1. — С. 42.
  • Буяк Я. «Євфонія Веселобрмячая» в редакції Кирила Студинського //Освітянин. — 1996. — № 11-12. — С. 7.
  • Веретюк О. Огонь життя, принесений на жертівник рідної землі // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
  • В. Т. Кирило Студинський (1868—1941) // Український календар 1981. — Варшава, 1980. — С. 92-94.
  • Гнатюк М. Наша гідність і опора: Кафедрі української літератури Львівського ун-ту — 145 років: [Автор у ст. згадує викладачів — уродж. обл. К.Студинського, В.Сімовича, надрук. фото] // Дзвін. — 1994. — № 5. — С. 121-134.
  • Головин Б. Моя зустріч з академіком Кирилом Студинським // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
  • Головин Б. Я бачив і слухав Кирила Студинського // Подільське слово. — 1993. — 9 жовт.
  • Горак Р. Трагедія червневої ночі: Подробиці зникнення П.Франка та К.Студинського // Західна Україна. — 1993. — № 38 (12-18 верес.); № 39 (19-25 верес.).
  • Дорошенко В. Акад. Кирило Студинський // Світ, ч. 19—20. — Л., 1928.
  • Єдлінська У. Учений великих заслуг і доброго серця // Свобода. — 1993. — 2 жовт.
  • Малевич А. Збори вів Студинський // Колгоспне життя. — 1969. — 23 верес.
  • Малевич А. Наш земляк К. Й. Студинський // Колгоспне життя. — 1969. — 23 верес.
  • Медведик П. І фольклор, і музика, і театр // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
  • Меленчук О. Кирило Студинський — дослідник і популяризатор творчості Тараса Шевченка / Ольга Меленчук // Слово і час. — 2017. — № 6. — С. 16–22.
  • Мельник І. Кирило Студинський — трагічна доля вченого [Архівовано 4 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Zbruč. — 2013. — 4 жовтня.
  • Ониськів М. Вражаючої сили працелюб // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
  • Рузанов О., Романюк П. Академік Кирило Студинський // Культура і життя. — 1990. — 14, 26 січ.
  • Рузанов О., Романюк П. Академік Кирило Студинський: Вчений-енциклопедист // Подільське слово. — 1991. — № 113-114; 2, 30 листоп.; 7, 28 груд.
  • Савченко Ф. Юбілей акад. К. О. Студинського // Україна, січень-лютий. — К., 1929.
  • Строцень Л. 1939-й. «Червоні» плями на чесних іменах // Західна Україна. — 1993. — № 37 (верес.).
  • Тимочко П. Вклоняємось замученим синам // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
  • Ткачук М., Веретюк О. Най пісня нас веде у бої // Вільне життя. — 1993. — 2 жовт.
  • Хміляр Л. Великі люди народжуються в селі // Подільське слово. — 1993. — 9 жовт.
  • Чопик Р. Заходами К.Студинського: (До взаємовідносин Богдана Лепкого і Кирила Студинського) // Наукові записки. — Тернопіль, 1997. — Кн. 2, ч. II.  с. 201-207. — (Терноп. обл. краєзнав. музей).
  • Бідулько В. Взаємини Кирила Студинського з громадськими діячами Борщівщини // Літопис Борщівщини: Наук.-краєзнав. зб. — Борщів: Джерело, 1994. — Вип. 6. — С. 107-112.
  • Головин Б., Пиндус Б., Ткачов С., Халупа Н., Щербак Л. Студинський Кирило Йосипович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — 708 с. — ISBN 978-966-528-279-2. — С. 367—368.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
  • Ювілейний збірник на пошану акад. Кирила Студинського, ч. 1. // ЗНТШ, т. 99. — Л., 1930.
  • Кедрин І. Призабутий епізод // Альманах Українського Народного Союзу на рік 1973. — Нью-Йорк, 1973. — С. 195-201.
  • Кравченюк О. Кирило Студинський (1868—1941) // Шляхами Золотого Поділля: Тернопільщина і Скалатщина: Регіон. іст.-мемуар. зб. — Нью-Йорк; Торонто, 1983. — Т. III. — С. 580-581.
  • Борці за возз'єднання: Біогр. довідн. — Львів, 1989. — С. 302-303.
  • Кучер Р. В. Наукове Товариство імені Шевченка: Два ювілеї. — К.: Наук. думка, 1992. — стор. 3, 24, 32, 34, 35, 44, 52, 53, 62, 70, 79, 93, 100.
  • Кирило Студинський: повідомлення про арешт // Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. — Львів, 1993. — Кн. 1. — С. 116.
  • У півстолітніх змаганнях: Вибрані листи до Кирила Студинського (1891—1941). — К.: Наук. думка, 1993. — 765 с.
  • Студинський Кирило (1868—1941) // Нарис історії «Просвіти». — Львів; Краків; Париж, 1993. — С. 168.
  • Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції 20-50-ті роки ХХ ст. — К.: Наук. думка, 1994. — 349 с.
  • Качкан В. Заслужений перед українством (вчений Кирило Студинський) // Українське народознавство в іменах. У 2 ч. — К., 1995. — Ч. 2. — С. 144-152.

Посилання

[ред. | ред. код]