Студинський Кирило Йосипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кири́ло Йо́сипович Студи́нський
Кирило Студинський. Kyrylo Studyns'ky.jpg
Народився 4 жовтня 1868(1868-10-04)
с. Кип'ячка, Тернопільський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Помер 1941(1941)
невідоме
Громадянство
(підданство)
Україна
Національність українець
Alma mater Віденський університет
Галузь наукових інтересів слов'янознавство, літературознавство, мовознавство, фольклористика
Заклад Львівський університет
Посада проректор Львівського університету (1939—1941)
Вчене звання професор
Науковий ступінь доктор філософії
Науковий керівник Ватрослав Ягич
Батько о. Йосиф Студинський
Мати Вікторія Качала
У шлюбі з Леонтина Вахнянин
Діти Ірина-Марія та Юрій-Анатоль


CMNS: Студинський Кирило Йосипович на Вікісховищі

Кири́ло Йо́сипович Студи́нський гербу Прус[1] (псевдоніми та криптоніми: Кость Вікторин; К.Вікторин; Кость В.; Іван Лаврін; І.Лаврін; К.Зорян; Зорян; К. С.; Батько; Іван Гарбуз; Федір Замора; Колька; Лівобічний; Літописець; К.Люнин; Не-Маковей; Не плазун, але й без трону; Віктор Осипович; Кость Осипович; Провінціал та ін.[2]; 4 жовтня 1868, с. Кип'ячка, нині Тернопільського району Тернопільської області — червень 1941, місце смерті невідоме) — український філолог-славіст, літературознавець, мовознавець, фольклорист, письменник, громадський діяч. Онук Степана Качали, дядько по матері Володимира, Климентія, Романа Слюзарів. Доктор філософії (1894), академік ВУАН1924, з якої виключений 1934 «за контрреволюційну діяльність», 1939 відновлений у членстві)[3].

У 19231932 — голова НТШ у Львові. У жовтні 1939 був головою Народних зборів Західної України, а в 1940 — депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання. Був примусово вивезений зі Львова більшовиками, загинув за невідомих обставин.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився у селі Кип'ячці Тернопільського повіту у священичій родині. Батько — о. Йосиф Студинський гербу Прус (1936—1909) — парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Кип'ячці. Матір Вікторія (1844—1907) — донька о. Степана Качали[2].

Навчався у Львівському й Віденському (учень Ватрослава Яґіча) університетах.

Від вересня 1894 до червня 1895 років здійснював наукові пошуки в бібліотеках університетів у містах Київ і Санкт-Петербург (нині РФ), повернувся до Львова, де вчителював у гімназії.

Після студій на дослідницькій праці в Берлінському Університеті (під керівництвом Александра Брюкнера); 18971899 доцент Краківського університету, 1900 — 1918 і 1939 — 1941, професор Львівського Університету (1939 — 1941 — його проректор).

Був одним з керівних членів Християнсько-Суспільної Партії та співредактором її органу «Руслан», 19051914 член Крайової шкільної ради. Від кінця 19 століття співпрацював із «Просвітою» у Львові, референт-редактор (із Іваном Франком) видань товариства.

Під час польсько-української війни 19191920 років інтернований у Баранові, Домб'ю.

19161920 роки голова Учительської Громади, 19211922 — голова Української Національної Ради.

Кирило Студинський товаришував із Богданом Лепким, Петром Франком та іншими, листувався з Володимиром Антоновичем, Александром Брюкнером, Андрієм Чайковським та ін.

Діяч НТШ: довголітній директор Філологічної Секції і (19231932) голова НТШ (встановив близькі зв'язки з ВУАН у Києві, але, захопившися розвитком науки в УСРР у 1920-их pp., некритично поставився до політики радянської влади).

22 травня 1924 р. К.Студинський був обраний позаштатним академіком на кафедрі давнього українського письменства історично-філологічним відділом, а 23 червня це обрання затвердило Спільне зібрання ВУАН. У рекомендації М. Грушевський підкреслює громадянську мужність К. Студинського: «Коли з початком 1919 р. польські власті зажадали від него присяги на вірність Польщі, котрій не признано тоді галицької землі, — він відказався від зложення присяги, за що його двічі ув'язнено та інтерновано в Паранові і Домб'ю під Краковом, де просидів півроку, відобрано платню і счеркнено з професорських каталогів».

Працював у комісії з укладання українського правопису (1928, Харків).

Кругозір К.Студинського був надзвичайно широким, оскільки його хвилювали не лише місцеві галицькі проблеми, а й проблеми цілої України, яка в цей час переживала «голодні роки». Створений та очолений за кордоном М.Грушевським «Комітет допомоги голодній Україні» мав свій Крайовий комітет у Галичині, котрий очолював К. Студинський.

У 1927 р. К.Студинський разом з М. Кордубою, Ф. Колессою й О. Макарушкою репрезентували НТШ на відзначенні у Києві сторіччя з часу виходу збірки українських пісень М. Максимовича. М. Грушевський, у своєму вступному слові, так характеризує завдання перед даною комісією та місце у ній К. Студинського, як голови НТШ: "…"Комісія Західньої України" поставила своїм завданнєм увійти в можливо живі і діяльні зносини з науковими установами і поодинокими ученими не тільки тих частин Західньої України, які містяться в межах Української Радянської Республіки, але й тих що захоплені окупацією — польською, румунською й чеською. Сьому завданню політичні кордони і тяжкі, не полагоджені ще наслідки Світової війни ставили особливі труднощі. Але вони успішно поборюються завдяки живому спочуттю і співділанню в сім єднанню наукових сил обох частин нашої землі, що виявляє особливо наш західно-український науковий осередок — наша львівська безтитульна, але многозаслужена і славна в розвою української науки Західно-Українська Академія Наук — «Наукове Товариство імени Шевченка», котрої нинішній голова академик Кирило Осипович Студинський бере безпосередню діяльну участь в організації занять Комісії Західньої України — є її фактичним співпровідником…".

Розшифрована телеграма, яка підтверджує арешт Студинського 6 липня 1941 року

Під час приєднання Західної України до УРСР був обраний у жовтні 1939 головою Народних Зборів Західної України, 1940 — депутатом Верховної Ради СРСР. На цих постах врятував своїми клопотаннями багатьох українців від тюремного ув'язнення.

Під час втечі сталіністів зі Львова у червні 1941 вивезений і помер за нез'ясованих обставин, за однією з версій — застрелили конвоїри під час бомбардування сан. поїзда біля м. Тернопіль. Наталя Полонська-Василенко, натомість, згадує про те, що бачила його в Києві на бульварі Шевченка «в останніх днях червня, або в перших липня» поряд із наповненим валізами авто і мала з ним коротку розмову, під час якої він розповів, що його вивезли зі Львова і мають везти до Уфи[4], куди він потім так і не дістався.

Найімовірніше, його разом з Петром Франком, сином Івана Франка, заарештували за особистою вказівкою М. Хрущова та розстріляли у липні 1941 р., про що свідчить недавно знайдена шифрограма до наркома держбезпеки Меркулова[5].

Праці[ред.ред. код]

Пам'ятник академіку, мовознавцю, літературознавцю, фольклористу Кирилові Студинському біля школи у селі Кип'ячка

Кирило Студинський автор понад 500 праць головно з літературознавства, в яких застосовував здебільшого соціологічний і порівняльний методи, зокрема у працях з полемічної літератури:

  • «Пересторога» (1895)
  • «Пам'ятки полемічного письменства кін. XVI і поч. XVII в.» (1900)
  • «Pierwszy występ literacki Pocieja» (1902)
  • «Антіґрафе, полемічний твір М. Смотрицького» (1925) та ін.

З культурно-літературного руху в Галичині:

  • («Geneza poetycznych utworów Markiana Szaszkiewicza» (1896, український переклад 1910),
  • «Кореспонденція Якова Головацького» (2 т., 1905 — 1909),
  • «Копітар і Зубрицький» (1918),
  • «Матеріали до історії культурного життя в Галичині в 1795 — 1857 pp.» (1920) та ін.

З фольклору:

  • «Лірники» (1894)

Про зв'язки Галичини з Наддніпрянщиною:

  • «До історії взаємин Галичини з Україною» (1906),
  • «З листів П. Куліша до Ом. Партицького» (1908) й ін.

З української літератури 19 ст.:

  • «Котляревський і Артемовський» (1901),
  • «Літературні замітки» (1901),
  • «В пятьдесятилітє смерти Т. Шевченка» (1911) та ін.

Про українсько-польські взаємини:

  • «Польські конспірації серед руських питомців і духовенства в Галичині в роках 1831—1848» (1908),
  • «Листи мін. Флоріяна Земялковського до єп. Івана Ступницького» (1908) й ін.

Автор поезій, оповідань, які друкувалися в українських журналах і пресі під псевдонімами К.Вікторин, І.Лаврін, К.Зорян й ін.

Пам'ять[ред.ред. код]

1993 року у Кип'ячці відкрито пам'ятник Кирилу Студинському (скульптор — І.Мулярчук)[6][7]. У селі діє кімната-музей.

Ім'ям Студинського названо вулиці у Тернополі, Львові та інших містах.

Примітки[ред.ред. код]

  1. СПОГАДИ КИРИЛА СТУДИНСЬКОГО: З ПОБУТУ ГАЛИЦЬКОГО СЕМІНАРИСТА КІНЦЯ ХІХ СТ.
  2. а б Мельник Ігор. Кирило Студинський — трагічна доля вченого // Zbruch, 4.10.2013
  3. Кирило Йосипович Студинський
  4. Полонська-Василенко Н. Спогади. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. — С.481-482
  5. gistory (2016-11-01). "...считаем целесообразно их расстрелять".. gistory. Процитовано 2017-02-01. 
  6. Буденний Г. Маємо що пам'ятати!: [Про відкриття пам'ятника у Кип'ячці] // Селянська доля. — 1993. — 9 жовт.
  7. Відкриття пам'ятника: [у Кип'ячці Тернопіл. р-ну К.Студинському] // Вільне життя. — 1993. — 19 жовт.

Джерела[ред.ред. код]

Автобіографічні праці[ред.ред. код]

Література про Студинського[ред.ред. код]

  • Б.Головин, Б.Пиндус, С.Ткачов, Н.Халупа, Л.Щербак. Студинський Кирило Йосипович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — 708 с. — ISBN 978-966-528-279-2. — С. 367—368.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Ювілейний збірник на пошану акад. Кирила Студинського, ч. 1. // ЗНТШ, т. 99. — Л., 1930.
  • Кедрин І. Призабутий епізод // Альманах Українського Народного Союзу на рік 1973. — Нью-Йорк, 1973. — С. 195-201.
  • Кравченюк О. Кирило Студинський (1868—1941) // Шляхами Золотого Поділля: Тернопільщина і Скалатщина: Регіон. іст.-мемуар. зб. — Нью-Йорк; Торонто, 1983. — Т. III. — С. 580-581.
  • Борці за возз'єднання: Біогр. довідн. — Львів, 1989. — С. 302-303.
  • Кучер Р. В. Наукове Товариство імені Шевченка: Два ювілеї. — К.: Наук. думка, 1992. — стор. 3, 24, 32, 34, 35, 44, 52, 53, 62, 70, 79, 93, 100.
  • [Кирило Студинський: повідомлення про арешт] // Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. — Львів, 1993. — Кн. 1. — С. 116.
  • У півстолітніх змаганнях: Вибрані листи до Кирила Студинського (1891—1941). — К.: Наук. думка, 1993. — 765 с.
  • Студинський Кирило (1868—1941) // Нарис історії «Просвіти». — Львів; Краків; Париж, 1993. — С. 168.
  • Бідулько В. Взаємини Кирила Студинського з громадськими діячами Борщівщини // Літопис Борщівщини: Наук.-краєзнав. зб. — Борщів: Джерело, 1994. — Вип. 6. — С. 107-112.
  • Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції 20-50-ті роки ХХ ст. — К.: Наук. думка, 1994. — 349 с.
  • Заслужений перед українством (вчений Кирило Студинський) // Качкан В. Українське народознавство в іменах. У 2 ч. — К., 1995. — Ч. 2. — С. 144-152.

Публікації у пресі[ред.ред. код]

  • Бубній П. Академік Кирило Студинський // Тернопільщина літературна. Дод. № 4. — Тернопіль, 1992. — Вип. 2. — Ч. 1. — С. 42.
  • Буяк Я. «Євфонія Веселобрмячая» в редакції Кирила Студинського //Освітянин. — 1996. — № 11-12. — С. 7.
  • Веретюк О. Огонь життя, принесений на жертівник рідної землі // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
  • В. Т. Кирило Студинський (1868—1941) // Український календар 1981. — Варшава, 1980. — С. 92-94.
  • Гнатюк М. Наша гідність і опора: Кафедрі української літератури Львівського ун-ту — 145 років: [Автор у ст. згадує викладачів — уродж. обл. К.Студинського, В.Сімовича, надрук. фото] // Дзвін. — 1994. — № 5. — С. 121-134.
  • Головин Б. Моя зустріч з академіком Кирилом Студинським // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
  • Головин Б. Я бачив і слухав Кирила Студинського // Подільське слово. — 1993. — 9 жовт.
  • Горак Р. Трагедія червневої ночі: Подробиці зникнення П.Франка та К.Студинського // Західна Україна. — 1993. — № 38 (12-18 верес.); № 39 (19-25 верес.).
  • Дорошенко В. Акад. Кирило Студинський // Світ, ч. 19—20. — Л., 1928.
  • Єдлінська У. Учений великих заслуг і доброго серця // Свобода. — 1993. — 2 жовт.
  • Малевич А. Збори вів Студинський // Колгоспне життя. — 1969. — 23 верес.
  • Малевич А. Наш земляк К. Й. Студинський // Колгоспне життя. — 1969. — 23 верес.
  • Медведик П. І фольклор, і музика, і театр // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
  • Ониськів М. Вражаючої сили працелюб // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
  • Рузанов О., Романюк П. Академік Кирило Студинський // Культура і життя. — 1990. — 14, 26 січ.
  • Рузанов О., Романюк П. Академік Кирило Студинський: Вчений-енциклопедист // Подільське слово. — 1991. — № 113-114; 2, 30 листоп.; 7, 28 груд.
  • Савченко Ф. Юбілей акад. К. О. Студинського // Україна, січень-лютий. — К., 1929.
  • Строцень Л. 1939-й. «Червоні» плями на чесних іменах // Західна Україна. — 1993. — № 37 (верес.).
  • Тимочко П. Вклоняємось замученим синам // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
  • Ткачук М., Веретюк О. Най пісня нас веде у бої // Вільне життя. — 1993. — 2 жовт.
  • Хміляр Л. Великі люди народжуються в селі // Подільське слово. — 1993. — 9 жовт.
  • Чопик Р. Заходами К.Студинського: (До взаємовідносин Богдана Лепкого і Кирила Студинського) // Наукові записки. — Тернопіль, 1997. — Кн. 2, ч. II.  с. 201-207. — (Терноп. обл. краєзнав. музей).

Посилання[ред.ред. код]


українська література Це незавершена стаття про українського письменника.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.