Суд

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Sketch of an overview of the courtroom that includes the judges bench and the defense table. 24.jpg

Суд — державний орган, що здійснює правосуддя у формі розгляду і рішення цивільних, кримінальних, адміністративних і інших категорій справ у встановленому законом конкретної держави процесуальному порядку. Судочи́нство — встановлений законом або звичаєм порядок і форма вчинення судових дій у межах завдань судів у здійсненні правосуддя. Цей порядок, як правило, регулює порядок розгляду справ у суді, порядок знаходження істини по справі, розрахунок судових витрат та інших можливих сплат тощо.

Іншими словами, судочинство — це виключна, професійна діяльність судів по відправленню правосуддя.

Класифікація[ред.ред. код]

Від загальних (цивільних, кримінальних, мирових) відрізняють спеціалізовані суди, що розглядають особливі категорії справ: військові, арбітражні (торгові, господарські, комерційні), митні, податкові, адміністративні, ювенальної юстиції тощо.

Особливий різновид судів — конституційні суди, головною функцією яких є конституційний контроль. У деяких країнах конституційний суд вважається особливим органом контролю і не входить в судову систему. У деяких країнах (США) функції конституційного суду виконує Верховний суд.

У деяких країнах існують також релігійні суди (суд шаріату) і суди звичаєвого права.

У тоталітарних державах існували спеціальні суди для розправ над політичними супротивниками режиму (наприклад, Спеціальна судова присутність Верховного суду СРСР).

Суд права і суд фактів[ред.ред. код]

Суд права має справу з правовими актами (перевіряє їх конституційність, надає їх тлумачення, з'ясовує межі дії цих актів тощо). Класичним судом права є конституційний суд, а в деяких країнах судом права є відповідний верховний суд. Останній може мати і дуалістичну природу (суду права і фактів)[1].

Суд фактів займається встановленням конкретних відносин сторін, подій, обставин, і застосуванням до них конкретних норм права.

Не є судами[ред.ред. код]

Надзвичайні суди, строго кажучи, не є судами у вищезгаданому сенсі, створюються у разі екстраординарних ситуацій — війни, революції, державного перевороту, надзвичайного стану тощо. Діяльність надзвичайних судів носить каральний характер і не регламентована процесуальним правом, справи розглядаються в закритих засіданнях, рішення не підлягають оскарженню. Створення надзвичайних судів прямо заборонене більшістю сучасних конституцій.

Третейські суди, що мають певною мірою схожі функції і назву, по суті є арбітражем.

Історія судочинства України[ред.ред. код]

За княжої держави процес, цивільний і карний, вже дійшов форм прилюдного судочинства і відбувався в упорядкованій судовій системі. У судочинстві як цивільному, так і карному процес починався на домагання покривдженого, а в справах про важкі злочини  — після офіційного обвинувачення. Початок процесу базувався інколи на договорі зацікавлених сторін про віддачу справи до суду. У карних справах часом процесові передувало слідство. Суд був усний і прилюдний при участі громади. Після доказового справування суддя (кн. або його урядовець, «судні люди» в громадському суді і т. д.) ухвалював вирок. Карні вироки виконував звичайний кн. або його урядовці.

За литовсько-польської доби, як і за попередньої, діяло тільки матеріальне право, яке не розрізняло процесуального права. Процесом, як раніше, диспонували сторони, хоч роль у ньому суду посилилась. Процес звався «поступком правним»: йому звично, особливо у карних справах, передувало слідство, на підставі якого суд видавав позов. Розправа звалася «розсудком» і мала на меті «доводження справедливості». Процес був явний і усний, тільки вирок, званий «декретом», вирішував суд на закритому засіданні. Вирок можна було оскаржити або апелювати. Існувало особливе карне судочинство, зване «скрутинією», яке було подібне до західно-європейського інквізиційного процесу, хоч у лагіднішій формі. Скрутатори допитували свідків на місці злочину в неприсутності обвинуваченого, а запис такого слідства був підставою для вироку як єдиний доказ. У Галичині судочинство спершу зберігало традиційні форми, але згодом, зокрема по реформі 1434, було замінене.

За Гетьманщини процес став більше формальним під російським впливом і внаслідок реформ 18 ст. Поєднання судової і адміністративної влади в руках козацької старшини, як і велике число апеляційних інстанцій, мало неґативний вплив на судочинство. Процес починався скаргою позовника. Позваний вносив одвід (або отпор), «вибачення» і «збивання позову». Після доказової процедури перед явним судом, суд на закритому засіданні ухвалював вирок. Апеляційний суд розглядав справу на підставі актів. На Запоріжжі процесові форми були вільніші, але виразно панував принцип прилюдності. Інколи самі козаки брали участь у виконанні вироку.

Під Росією ще деякий час діяли процесові норми Литовського Статуту, але незабаром (Указ «О форме суда» — 1723) на українських землях уведено російський карний процес, типовий інквізиційний процес з функцією досліджування, обвинувачення і судження в одних руках. Закон 1832 не змінив цього процесу по суті, хоч вже 1801 скасовано формально (але не фактично) тортури як процесовий доказовий засіб. Щойно «Устав уголовного судопроизводства» (1864) скасував інквізиційну форму, увів гласність, усність і взагалі віддзеркалював частково ліберальні течії Західної Європи (наприклад, суди присяжних), як закон 1887 увів знову обмеження (скасував суди присяжних, гласність тощо). Також цивільний процес був змінений новим кодексом 1864, який ґрунтувався на зразках французького кодексу з засадами диспозиційності, усності, гласності і вільної оцінки доказового матеріалу; матеріальне право було вже цілком відокремлене від процесового (формального).

Під Австрією на українських землях процесуальне право розвивалося під західно-європейським впливом. Модерний кодекс цивільного права запроваджено 1895 р.; він базувався на засадах усності, гласності і права апеляції до двох інстанцій та ревізії Найвищого Суду у Відні. Кодекс карного процесу 1873 відокремлював функції обвинувачення і судження; суд був усний, безпосередній і гласний та спрямований до виявлення матеріальної правди.

Період української державності 1917 — 20рр. не приніс практично ніяких нововведень у ділянці судочинства; діяли далі закони Росії та Австрії з конечними змінами.

На українських землях під Польщею діяли спершу закони попередніх режимів. Тільки 1928 р. уніфіковано польський карний процес із збереженням засад гласності, усності і матеріальної правди як підстави вироку та суворого розрізнення між обвинуваченням, що було в руках прокурора, і судженням у руках суду як незалежного органу. Кодекс цивільного процесу видано 1930 р. на засадах, які не відрізнялися від попередніх законів, що діяли на території Польщі.

На українських землях у складі СРСР був схвалений 24 листопада 1917 р. Радою Народних Комісарів РРФСР декрет про суд ч. 1, що скасував судочинство царської Росії і почав творити нову, радянську систему. На декреті про суд майже повністю будувалася постанова Народного Секретаріату УРСР від 4 січня 1918 р. «Про запровадження народного суду» і Декрет Ради Народних Комісарів України від 14 лютого 1919 р. про «Тимчасове положення про народні суди та Рев. Трибунали». Ці декрети про суди обіймали також процедуральні постанови. (Про ранній розвиток див. Судоустрій). З деякою відмінністю будувалися на російських кодексах перші українські процесові кодекси: цивільні з чинністю з 31 жовтня 1924 р. і з 1 грудня 1929 р., та карні з чинністю з 13 вересня 1922 р. і з 15 вересня 1927 р. Конституція СРСР 1936 р. увела засаду, що карні й цивільні, матеріальні й формальні закони (а також закони про судоустрій) кожної республіки повинні базуватися на принципах, встановлених для усього Союзу. Вони є підставою для нині обов'язкових законів УРСР про карне й цивільне судочинство п. н. «Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік» від 25 грудня 1958 р. та «Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік» від 8 грудня 1961 р.. Відповідно до цих «Основ…» Верховна Рада УРСР затвердила 28 грудня 1960 р. «Кримінальпо-процесуальний Кодекс УРСР», a 18 липня 1963 р. і «Цивільний Процесуальний Кодекс УРСР».

Засади судочинства[ред.ред. код]

Основними засадами судочинства є:

Форми судочинства[ред.ред. код]

Судочинство здійснюється у наступних формах:

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • Дювернуа Н. Источники права и суд в древней России. М. 1866
  • Демченко Г. Наказание по Литовському Статуту. К. 1894;
  • Белаев П. Очерк права и процесса в єпоху Русской Правды. М. 1895;
  • Случевскій В. Учебникъ русскаго уголовнаго процесса — судоустройство-судопроизводство. П. 1910;
  • Розинь Н. Уголовное судопроизводство, 2 изд. П. 1916;
  • Слабченко М. Судівництво на Україні XVII–XVIII ст. X. 1919;
  • Мірза-Авак'янц Н. Нариси з історії суду на Лівобережжі до пол. XVII ст. Записки Харківської Дослідчої Катедри, П — III, VI. X. 1926;
  • Падох Я. Ґрунтовий процес Гетьманщини. Л. 1938;
  • Михайленко П. Нариси з історії кримінального законодавства Укр. РСР. К. 1959;
  • Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж 1967;
  • До сов. карно-процесової практики. Українські юристи під судом КҐБ. Сучасність. Мюнхен 1968;
  • Галаган, Сусло Д. С. Кримінальний процес Укр. РСР. К. 1978;
  • Український Вісник, вип. І — II. Париж — Балтімор, 1971.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]