Сурма (інструмент)
.png) | |
| Класифікація | |
|---|---|
| Класифікація Горнбостеля-Закса | 422.112  |
| Подібні інструменти | |
Су́рма́, зменш. су́ре́мка (від тур. surna, zurna («зурна»), перс. سُرنای، سُرنا («сорна»)[1] — старовинний український дерев’яний духовий музичний інструмент з подвійною тростиною, що належить до гобоєвих язичкових аерофонів. Грали на ньому «сурмачі». Історично використовувався як військовий, сигнальний і обрядовий інструмент, був поширеним в Україні, а також у Речі Посполитій, Московії, на Балканах та в Середній Азії. У XX столітті майже вийшов з ужитку, однак зберігається в реконструкціях народних оркестрів.
Назва «сурма» споріднена з турецьким зурна (zurna) та перським сорна (سُرنای، سُرنا), що позначають дерев’яні язичкові духові інструменти типу гобоя. Через тюрксько-перські посередництва термін увійшов у слов’янські мови: укр. «сурма», рос. «сурна», пол. surma.
За класифікацією Горнбостеля-Закса сурма належить до подвійноязичкових аерофонів: 422.112 — одинарна трубка з подвійною тростиною без резервуара повітря. Матеріально сурма є дерев’яним інструментом з 6–8 звуковими отворами, іноді з додатковим раструбом.
Сурма зазвичай виготовлялася з твердого дерева — липи, вільхи, карагача. Інструмент мав дерев’яний або металевий мундштук із вставленою подвійною тростиною, схожою на гобойну. Усередині корпусу видовбувалася вузька конічна камера. На корпусі розташовувались звукові отвори — зазвичай сім з одного боку та один з іншого. Звуковий діапазон залежав від довжини та діаметра, а тембр описується як різкий, гнусавий і голосний.
Згідно з описами, в музеї Петербурзької консерваторії зберігались дві автентичні сурми різного розміру — одна з яйцеподібним, інша з дзвоновим розтрубом.
Сурма здавна виконувала військову і сигнальну функцію. У стародавніх літописах вона згадується поруч із трубами і бубнами: «в труби, и в сурны удариша». У козацькій армії сурмачі були окремими музикантами, яких чітко відділяли від трубачів. У «Думі про трьох братів Самарських» сурма фігурує як «військова суремка», а у відповідних історичних документах згадуються «трембачі» і «сурмачі» як окремі посади.
Окрім війська, сурма мала місце в обрядовій музиці, зокрема в походах, церемоніях, весіллях. У деяких польських джерелах її описано як супровід до військових дум. У Москві XVII століття сурни вживалися навіть на царських весіллях, незважаючи на обмеження церковної влади щодо народної музики.
У різних народів (балканських, тюркських, слов’янських) інструменти зі схожими назвами (surla, šuma, surnai, surna) є поширеними і в наш час, найвідоміший з них — зурна.
Сурму часто плутають із трубою, однак це різні за природою інструменти. Труба є амбушурним інструментом (звук утворюється вібрацією губ), зазвичай металева, тоді як сурма — язичковий інструмент з подвійною тростиною, виготовлений із дерева.
У багатьох джерелах XVIII–XIX століть, у тому числі в українських думах, польських хроніках, податкових записах і описах парадів, чітко простежується розрізнення між сурмачами та трубачами. Так само в московських джерелах: «в сурны и в трубы играли» згадуються окремо.
|
Ой в неділю дуже рано В сурми й труби заіграли.[джерело?] |
|
Сурма є спорідненою з іншими подібними язичковими духовими інструментами:
- Зурна (Туреччина, Кавказ, Балкани)
- Сона (Китай)
- Сорна (Персія)
- Шехнай (Індія)
- Шоломія (Західна Європа)
Зображення сурм ймовірно трапляються в українських літописах, зокрема в Манасієвому літописі XIV століття. Вони мають видовжене, конічне тіло і більше нагадують «тонкі суремки», ніж металічні труби. Сурми також фігурують у лубочних картинах («Миші кота ховають») та в мемуарах про церемонії при польському та московському дворах.
Сурма як традиційний інструмент майже зникла з побуту, але її намагаються реконструювати в рамках історичних ансамблів або оркестрів народних інструментів. У деяких регіонах України ведуться спроби відродження сурми як сценічного інструмента, зокрема шляхом відтворення за музейними зразками з Петербурга та Варшави.
- ↑ Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 2006. — Т. 5 : Р — Т / укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 704 с. — ISBN 966-00-0785-X.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Хоткевич Г. Музичні інструменти українського народу. Др. редакція. — Харків: Видавець Олександр Савчук, 2018. — С. 343-349.
- Міхневич В. О. Музыка в Древней России. Музыкальный свет, 1876.
- Житецький П. О. Словник малоруської мови.
- Golębiowski Ł. Dawne zwyczaje i obyczaje Polaków, Warszawa, 1830.
- Sowiński W. Les musiciens polonais et slaves, Paris, 1857.
- Герберштейн З. Записки о Московии, 1549.
- Архів Полтавської казенної палати (реєстри музикантів, 1711, 1732).
- Польські джерела: Volumina Legum, Światowa rozkosz, Argenida В. Потоцького.
- Етнографічна колекція С.-Петербурзької консерваторії.