Суровцова Надія Віталіївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Надія Віталіївна Суровцова
Суровцова Надія.jpg
Надія Суровцова, 1914 р.
Народилася 5 (17) березня 1896(1896-03-17)
Київ
Померла 13 квітня 1985(1985-04-13) (89 років)
Умань
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяFlag of the Ukrainian State.svg УНРСРСР СРСР
Діяльність Дипломат, Історик
Alma mater Віденський університет
Мова творів українська
Партія Комуністична партія Австрії

Надія Віталіївна Суровцова (5 (17) березня 1896(18960317), Київ — 13 квітня 1985, Умань) — українська громадська діячка, журналіст, автор мемуарів. Редакторка іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР. Також перекладач, за фахом історик. Доктор філософії.

Жертва сталінського терору.

Життєпис[ред. | ред. код]

Надія Суровцова народилася в Києві 18 березня 1896 р, а невдовзі її родина перебралась до Умані. Здобула гімназійну освіту із золотою медаллю. З метою вступу на Бестужевські вищі жіночі курси, вирушила до Санкт — Петербурга. Там її зацікавила українська Громада і «Українське студентське земляцтво»[1]. Після початку Першої світової війни продовжувала навчання і водночас працювала медсестрою в українському лазареті в Петербурзі на Тучковій набережній[2] .

До 1917 навчалася на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, брала активну участь в українському студентському житті. Як представниця групи Євгена Нероновича, що займала антивоєнні позиції, переїхала до Києва[3].

Після Лютневої революції 1917 р. і постання Центральної Ради, двісті українських студентів-петербурзців делегували Суровцову до Києва, на прийом до М. Грушевського. Як інструктор УЦР, вона проводила агітаційну роботу на Уманщині, їздила по селах, була заступником голови уманської «Селянської Спілки»[4] .

Після повернення до Києва, незакінчену петербурзьку освіту продовжила в Київському університеті. Працювала в Українській Центральній Раді. Активний діяч Селянської Спілки, співробітник київської газети «Трибуна». У 1917 редагувала чужомовні видання Міністерства Закордонних Справ у Києві. З 1 грудня 1917 року була призначена на посаду діловода Департаменту в справах біженців при Генерального Секретарства внутрішніх справ; де під орудою Володимира Винниченка, Олександра Шульгина і Костя Лоського співпрацювала з вихідцями з Галичини, Січовими Стрільцями братами Василем і Петром Дідушками, Іваном Чмолою, Євгеном Коновальцем[5].

Під час Гетьманату — співробітник секретаріату Міністерства закордонних справ. За часів Директорії Н. Суровцову запрошено до складу української делегації, яка виїхала до Франції на Варсальську мирну конференцію. До Парижу вона не до їхала — затрималася у Швейцарії, через політичну ситуацію.

У 1918 емігрувала до Австрії. Закінчила філософський факультет Віденського університету. Після захисту дисертації на тему «Богдан Хмельницький та ідея української державності», 30 червня 1920 році в університетській залі Відня їй присвоєно ступінь доктора філософії. Надія Віталіївна стала першою жінкою з України — доктором філософії[6] . Працювала викладачем у Віденській сільськогосподарській академії.

Брала участь у роботі жіночих організацій, зокрема, у роботі Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, була делегатом на конгресах Ліги у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі та Вашингтоні. Член закордонної Національної Ради, заступник голови Товариства прогресивних журналістів Європи, член австрійської філії групи Ромена Роллана й Анрі Барбюса «Клярте». На початку 1920-х рр. захопилася ідеологією марксизму. Суровцова підпала під ідейний вплив представника радянської України в Австрії Ю. Коцюбинського, та у 1924 році вступила до австрійської компартії[7] .

У 1925 переїхала до СРСР, спочатку — до Москви, потім — до Харкова. Працювала в різних установах істориком, співробітником у системі Головліту, кіноуправлінні, у радіотелеграфному агентстві, у Наркоматі іноземних справ; у РАТАУ. Ставши аспиранткою Дмитра Багалія, відомого історика України, працювала в Науково-дослідній Катедрі історії України ім. Д. Багалія. Її цікавив декабристський рух в Україні. У Харкові вона підтримувала тісні зв'язки й співпрацювала з відомими письменниками, вченими та художниками[8].

У 1927 заарештована органами ГПУ СССР, засуджена і заслана в табори ГУЛАГ СССР. Лише 1954 звільнена.

У 1956 році вона була реабілітована, а на початку 1957 р. переїхала у Київ, як «рівноправна громадянка України». Незабаром повернулась до Умані де оселилась у батьківському будинку. Займалась літературною і громадською роботою, контактуючи з провідними письменниками того часу. Збирала книжки, скульптури, картини, впорядкувала бібліотеку для місцевого краєзнавчого музею, вела екскурсії там, а також у парку «Софіївка». Зібрала унікальні матеріали про парк та його героїню — графиню Софію Потоцьку, коли працювала в бібліотеках Львова і Києва. Усе зібране передала до польському історикові Єжому Лоєку, а той написав за цими й іншими матеріалами книжку «Історія гарної бітинки. Розповідь про про життя Софії Віттової — Потоцької (1760—1822)».[9] .

Очолювала товариство охорони пам'яток історії та культури, якому реставрували костел, і в його приміщенні було відкрито Уманську картину галерею. У 1958 підготувала збірку новел «По той бік» (не видано). Залишила спогади. Останні місяці життя вона тяжко хворіла і 13 квітня 1985 року померла. Похована в Умані.

Вшанування[ред. | ред. код]

Визнання прийшло до Надії Суровцової посмертно. Від 1989 р. і в 1990 — х роках про неї з'являються публікації та спогади у періодичній пресі. У 1996 році Видавництво імені Олени Теліги за ініціативи й упорядківання Лесі Падун — Лук'янової, видало унікальні «Спогади» Н. Суровцової, а в 2001 праці її «Листи», книгу першу[10] .

В Умані за адресою: вул. Воїнів-інтернаціоналістів, 6 діє Меморіальний музей-квартира Надії Суровцової.

Також в Умані одну з вулиць названо ім'ям Надії Суровцової.

Перекладацька та творча діяльність[ред. | ред. код]

Надія Віталіївна в умовах матеріальної скрути підробляла перекладами з різних мов. У результаті з'явились переклади українською наступних книжок[11]:

«Лорд Фаунтлерой» Френсіса Бернет;

«Айвенго» Вальтера Скотта;

«Подорож до Індії» Вольдемара Бонзельса;

«Цвіркун у запічку» Діккенса;

З французької на українську й російську мови переклала книжку 1846 року про історію «Софіїївки»[12].

Пробувала себе й в оригінальній творчості: подавала публіцистичні статті до періодичних видань, написала п'єсу «За гратами» для робітничого клубу «Єдність».

Її друкують харківські «Вісті», «Червоний клич», «Робітнича». «Комуніст», закордонні видання: нью-йоркські «Щоденні вісті», вінніпезька «Робітниця», канадські «Робітничі вісті»[13] .


Твори[ред. | ред. код]

  • Н.Суровцова. Спогади.— Київ: Видавництво ім. О.Теліги, 1996.— 432 с.
  • Надія Суровцова. Листи. — Київ: вид ім. Олени Теліги, 2001, 704с.
  • Суровцова Н. Олізар та його відношення до декабристів // Наукові записки науково-дослідчої кафедри історії української культури. — Харків: Державне видавництво України. — 1927. — № 6. — С. 145 — 161.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності / А.П. Коцура, н.в. Терес. — Київ : Книги - ХХI, 2004. — С. 407. — ISBN 978-966-8653-95-7.
  2. Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 187. — ISBN 966-7018-58-Х.
  3. Дашкевич Я. Надія Суровцова // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-ге вид., виправл. й доповн. — Львів: Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ / Літературна агенція «Піраміда», 2007. — С. 556.
  4. Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 188. — ISBN 966-7018-58-Х.
  5. Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 189. — ISBN 966-7018-58-Х.
  6. Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 190. — ISBN 966-7018-58-Х.
  7. Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 191. — ISBN 966-7018-58-Х.
  8. Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності / А.П. Коцура, н.в. Терес. — Київ : Книги - ХХI, 2004. — С. 409. — ISBN 978-966-8653-95-7.
  9. Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 202. — ISBN 966-7018-58-Х.
  10. Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 205. — ISBN 966-7018-58-Х.
  11. Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності / А.П. Коцура, н.в. Терес. — Київ : Книги - ХХI, 2004. — С. 408. — ISBN 978-966-8653-95-7.
  12. Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності / А.П. Коцура, н.в. Терес. — Київ : Книги - ХХI, 2004. — С. 409. — ISBN 978-966-8653-95-7.
  13. Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 196. — ISBN 966-7018-58-Х.

Посилання[ред. | ред. код]