Суспільне мовлення

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Суспільне мовлення (синоніми: суспільне телерадіомовлення, громадське мовлення, суспільно-правове мовлення, концепція суспільного мовлення) (англ. public broadcasting, нім. öffentlich-rechtlicher Rundfunk, фр. Audiovisuel public, італ. Radiodiffusione pubblica)  - термін, який може вживатися у декількох значеннях: 1.український відповідник англійської концепції «public service broadcasting» («public broadcasting») 2.форма реалізації в України концепції «public service broadcasting» («public broadcasting») 3.телерадіомовлення, яким реалізується певна міся, завдяки діяльності суспільного мовника, що базується на принципах концепції суспільного мовлення (сукупності ідей та стандартів функціонування суспільного мовника)[1].

- різновид телерадіомовлення, що служить суспільству (або громадськості), фінансується ним та підзвітне йому.

Визначення та проблеми термінології[ред.ред. код]

На думку дослідника Іванова Д.В. суспільне мовлення є запозиченим, яке базується на ідеях концепції «public service broadcasting» («public broadcasting»), що у подальшому була адаптована до українських реалій[1]. У відчизняній та зарубіжній науковій літературі немає чітко визначених принципів концепції «public service broadcasting» («public broadcasting»), хоча певні базові ідеї у тій чи іншій формі повторюються у різних наукових працях та у різних нормативно-правових аках. У зв’язку з цим існує неузгодженість щодо назви принципів, їх взаємного поглинання (наприклад, принцип доступності може бути по різному інтерпретований). Проблема ця була подолана застосування підходу по суспільного мовлення як до концепції (тобто чогось незавершеного) - такого явища, де навіть незмінні елементи можуть по-різному трактуватися і реалізовуватися[1].

Певне узагальнення принципів, що дає змогу зрозуміти ідей, які своєю діяльністю реалізує суспільний мовник здійснено громадською організацією «Світова рада радіо та телебачення». На їхню думку суспільне мовлення характеризує:

  • універсальне спрямування програм, тобто для всіх громадян в однаковій мірі, незалежно від розміру їхніх доходів або приналежності до якоїсь групи (верстви) суспільства,
  • різноманітність і виваженість змісту, жанрів, груп глядачів та слухачів,
  • дистинктивність — програми громадських мовників відрізняються від програм інших мовників кращою якістю, культурно-збагачуючим змістом та високим рівнем новацій тощо,
  • незалежність мовників від політичного та ринкового тиску.[2]

Суспільне мовлення повинно якісно відрізнятися від комерційного та державного, має слугувати розвиткові людини, суспільства, бути противагою маніпуляцій та пропаганди комерційних та державних ЗМІ[3]. При цьому, потребам меншин повинна приділятися особлива увага.

Фінансування[ред.ред. код]

У світі існують різні форми фінансування. Поширеною є практика застосування змішаної форми фінансування - коли кошти у різних пропорціях надходять з таких джерел як: урядові гранти, ліцензійні збори, реклама, добровільні внески. Зазвичай країни обирають ту модель фінансування, яка найкраще пристосована до конкретних умов у тій чи іншій державі[4]. Існують випадки фінансування суспільного мовника з одного джерела. За данними інфографіку дослідників інформаційної кампанії «Сильніші разом» фінансування суспільних мовників у Данії, Норвегії і Швеції на 100% здійснюється зі зборів від глядачів, у Естонії, Іспанії та Фінляндії на 100% здійснюється з державного бюджету[5].

Фінансування суспільних мовників у країнах Центральної та Східної Європи таких як: Литва, Естонія, Латвія, Угорщина здійснються здебільшрго з державного бюджету. Існує також практика позабюджетних фондів підтримки суспільних медіа. Такі фонди існують, наприклад, в Болгарії, Литві, Словенії, Нідерландах, Угорщині[6].

У Польщі, працює дещо інша формула фінансування, яка передбачає також абонплату, побудована за принципом opt-in: кожен користувач має сам зареєструватися як платник збору. Оплата цього збору становить 22,7 злотих (137 грнн) на місяць. За даними Яцека Курського всього 10 відсотків поляків сплачують абонлату. Правляча партія«Право і справедливість» (ПіС), до якої належав і Яцек Курський, мала плани впровадити з січня 2017 року у рамках медійної реформи нову форму аудіовізуальної абонплати. За попередніми припущеннями, збір  мав становити 15 злотих (пізніше зменшили до 10 злотих), і входити в оплату за електроенергію – незалежно від того, чи є домашній телевізор (радіо) чи ні. Після хвилі протестів це рішення не було прийнято[7].

На думку Елізабет Робсон, належне функціонування суспільного мовника вимагає особливого фінансування.[8]

Міжнародна консалтингова компанія МекКінзі у своєму звіті про суспільне мовлення в різних країнах світу[9] приходить до висновку, що фінансування суспільного мовника повинно відповідати таким критеріям як

  • незалежність від надмірного державного та комерційного впливу,
  • можливість середньострокового прогнозування доходів,
  • збільшення доходів нетто, тобто ріст витрат внаслідок інфляції компенсується збільшенням доходів,
  • належне фінансування для гідного конкурування з комерційними мовниками,
  • процедура збирання коштів, яка визнається суспільством.

Фінансуванням, що найбільш відповідає зазначеним критеріям, можна вважати абонентську плату. Такий спосіб фінансування є типовим для багатьох держав західної Європи. Термін "абонентська плата" є неточним перекладом з англійського «license fee». Ця оплата («license fee») застосовується в таких країнах як: ФРН, Велика Британія, передбачена вона для громадян у яких наявні теле і радіоприймачі (телевізор, радіо).

Фінансування в Україні[ред.ред. код]

Статтею 14 Закону України "Про суспільне телебачення і радіомовлення" передбачено, що суспільний мовник (НСТУ) може фінансуватися з таких джерел:

  • 1) продажу власної теле- і радіопродукції, плати за користування авторськими та суміжними правами;
  • 2) державного і місцевих бюджетів;
  • 3) абонентської плати, що сплачується за послуги НСТУ в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
  • 4) інших надходжень, не заборонених законодавством.

Рішення про джерела фінансування будо предметом багатьох обговорень ще до прийняття Закону. За словами Аласанія Зурабі, запущеній у 2017 році НСТУ фінансування у держбюджеті на 2018 рік "зрізано вполовину"[10].

Ініціатива зміни моделі фінансування[ред.ред. код]

Ініціатива щодо зміни моделі функціонування НСТУ вперше була оголошена на прес-конференції "Суспільному мовленню в Україні – рік". Після чого розпочато було обговорення та процес лобіювання відповідної реформи.

Заява про наміри лобіювати зміни моделі фінансування[ред.ред. код]

На прес-конференції "Суспільному мовленню в Україні – рік" Вікторія Сюмар та В.Міський зазначили про підтримку ідеї реформування моделі фінансування суспільного мовника, зокрема ідей щодо введення абонплати. В.Міський вважає, що зміна моделі фінансування НСТУ не обов'язково має відбутися шляхом введення окремого податку на суспільне мовлення, на прес-конференції він зазначив, що можна "спеціалізувати для потреб НСТУ один із наявних податків". В. Міський на підставі данних опитування Фонду Демократичні Ініціативи ім. І. Кучеріва[11] (листопад 2017 року), зазуважив, що за данними опутвання "29% громадян України можуть і хочуть платити 10 грн на місяць для забезпечення діяльності суспільного мовлення", також підкеслив: "щодо того, що можна платити кошти і податок, загальний податок з кожного громадянина України, я б хотів сказати, що це тема, яка справді, як сказала Вікторія Петрівна, у довгостроковому вимірі (там 3-5 років) може злетіти[12]".

Оприлюдення змісту моделі фінансування НСТУ, що буде лобіюватися[ред.ред. код]

На міжнародній конференції "Моделі фінансування суспільного мовлення: європейський досвід та український контекст"[13] 28 лютого 2018 року Юрий Джигир вперше озвучив зміст альтернативної моделі фінансування НСТУ[14]. Така модель передбачає виокремлення 50% надходжень від рентної плати за користування радіочастотним ресурсом у спецфонд Держбюджету. У подальшому ці кошти спрямуватимуться для фінансування НСТУ. За словами В. Міського "така пропозиція зроблена спираючись на литовський досвід[13]".

Альтернативні підходи[ред.ред. код]

Існують різні думки щодо моделі фінансування суспільного мовника України, яка була б дієвою та прийнятною для більшості населення. Маргінальною альтернативною є пропозиція Є.Бенкендорфа, який у 2012 році пропонував фінансувати суспільного мовлення коштом комерційних телеканалів. Ця пропозиція була удосконалена та представлена також у наукових працях, як така, що хоча і не є традиційною формою фінансування, але відповідає реаліям України та знайде своїх прибічників серед більшості населення держави.

Україна - історія запровадження концепції суспільного мовлення[ред.ред. код]

Перша спроба запровадження (1997 р.)[ред.ред. код]

Верховна Рада України у 1997 році увалює Закон України "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України" (серед авторів  - Віталій Шевченко).

На виконання Закону приймаються Постанови Верховної Ради України.

Пунктом 1 Постанови Верховної Ради України "Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України" передбачається:

1. Надати телерадіоорганізації Суспільного  мовлення  України (акціонерне товариство) "Громадське Українське радіо і телебачення (ГУРТ)" статус телерадіоорганізації громадського мовлення  України як невід'ємної складової частини системи Суспільного телебачення і радіомовлення та виділити їй для телерадіомовлення загальнонаціональні канали УТ-2 та УР-3[15].

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення не надає Акціонерному товариству "Громадське Українське радіо і телебачення (ГУРТ) ліцензії на мовлення.

Реформа не вдалася. До січня 2017 в Україні немає суспільного мовника, Закон України "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України" не працює.

Період обговорення реформи державного телерадіомовлення та невдалих спроб (до 2014 р.)[ред.ред. код]

Дискусії про утворення суспільного мовлення пожвавилися у 2005 — після Помаранчевої революції та приходу на НТКУ команди Тараса Стецьківа та Андрія Шевченка. Була утворена Коаліція громадських організацій «Суспільне мовлення», яка напрацювала пакет законодавчих та організаційних пропозицій. Рух затих після відхилення Верховною Радою відповідного законопроекту 22 грудня 2005 у другому читанні.

Як певну спробу демократизації НТКУ та НРКУ можна розглядати ст. 14 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» (в редакції 2006 року), згідно з якою передбачалося створення двох 17-голівних Громадських рад, основне завдання яких полягало у внесенні до Верховної Ради пропозицій щодо призначення або звільнення голів НТКУ та НРКУ. Члени громадських рад, в свою чергу, мали б призначатися Верховною Радою: 9 із числа парламентських фракцій, 4 з боку Президента, та 4 представники загальнонаціональних організацій, що фактично нейтралізує вплив громадськості на прийняття рішень. Восени 2007 року Комітет ВР з питань свободи слова та інформації провів конкурс кандидатів у члени Громадських рад, однак парламент не розглядав постанову про створення цих спостережних органів.

15 вересня 2009 року Конституційний суд України ухвалив рішення[16], яким Президент України і Верховна Рада України були позбавлені повноважень призначати як керівників НТКУ та НРКУ, так і членів громадських рад. Причиною визнання цих норм неконституційними є те, що Конституція України не передбачає таких повноважень ні у Президента України, ні у Верховної Ради України. Таким чином, Верховна Рада України має прийняти новий закон, яким урегулювати ці питання.

Новий поштовх в цьому процесу надало підписання керівниками органів, відповідальних за політику у сфері телерадіомовлення, 15 березня 2007 року спільної заяви.[17]

У 2009 народний депутат Андрій Шевченко зареєстрував проект нової редакції Закону «Про систему суспільного мовлення України». Законопроект був відхилений парламентом 12.06.2009. Проект підтримали БЮТ та Блок Литвина, не підтримали ПР та КПУ; голоси НУНС розділилися.

У 2010 народні депутати Шевченко, Каськів та Суслов зареєстрували чергову редакцію законопроекту "Про суспільне мовлення" (№7241). Законопроект чекає на розгляд у першому читанні.

Проект Закону України "Про Суспільне телебачення і радіомовлення України" вноситься урядом М.Азарова 12.12.2012[18].

Друга спроба запровадження (2014 - 2017 р.)[ред.ред. код]

Суспільне мовлення залишалося зобов'язанням України перед Радою Європи, було публічно підтримуване всіма ключовими політичними гравцями, а експертне середовище та представники громадських організацій одностайно визнавали його нагально необхідним [19], але термін його утворення довго залишався невизначеним [20].

Ситуація змінилася після Євромайдану.

Проект Закону України "Про Суспільне телебачення і радіомовлення України", внесений урядом М.Азарова 12.12.2012 було прийнято Верховною Радою України 17.04.2014 року[21]. 7 квітня 2015 Президент України П.Порошенко публічно (за участі прем’єра А.Яценюка) підписав ухвалений Закон.

Згідно Закону, «Національну суспільну телерадіокомпанію» створено на базі Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, ДТРК «Культура», обласних державних ТРК, ДТРК «Крим», Київської державної реґіональної ТРК, Севастопольської реґіональної державної ТРК, Новгород-Сіверської реґіональної ДТРК «Сіверська», Криворізької реґіональної ДТРК «Криворіжжя» та Української студії телевізійних фільмів «Укртелефільм». Керувати Суспільним телебаченням має Наглядова рада, яку формують громадськість і політичні фракції ВРУ [22].

Створення суспільного мовника (2017 р.)[ред.ред. код]

Реєстрація Національної суспільної телерадіокомпанії України відбулася 19.01.2017 - що слід вважати моментом появи в Україні першого суспільного мовника.

Світовий досвід запровадження концепції суспільного мовлення[ред.ред. код]

Виникнення ідей концепції суспільного мовлення[ред.ред. код]

Концепція «public service broadcasting» і перша модель суспільного мовлення виникла у Великій Британії, де і отримала свій розвиток. Суть концепції public service закладена в реалізації двох основних ідей: доступності для кожного незалежно ні від чого, служінню людині або суспільству. Застосування даної концепції до ЗМІ пов'язано з появою радіо, а також появою British Broadcasting Company Ltd - консорціуму, яким володіли провідні виробники бездротового приймача. Історичні події, пов'язані з появою Бі-Бі-Сі і виробленням стандартів його діяльності, є ключем до розуміння концепції public service broadcasting. Йдеться про тих принципах і завданнях, які ставляться перед кожним суспільним мовником нині. Розробку ідей концепції слід приписати комітетам Сайкса (Sykes Committee - функціонував в 1923 році) і Кроуфорда (Crawford committee- функціонував в 1925) - міжвідомчим органам, які були створені для вирішення актуальних питань, пов'язаних з функціонуванням Бі-Бі-Сі, а також окремим ентузіастам. Основні ідеї, властиві актуальною концепції суспільного мовлення, можна знайти в рекомендаціях згаданих комітетів[1].

Велика Британія[ред.ред. код]

Британська телерадіомовна корпорація (BBC)

Німеччина[ред.ред. код]

Система суспільно-правового мовлення у Німеччині складається з 9 земельних мовників, що об’єднані в Робочій спільноті суспільно-правових мовників ФРН (ARD), а також Другого німецького телебачення (ZDF), Радіо Німеччини (DRadio), та Німецької хвилі (надалі − DW). Регіональні мовники-члени ARD відповідають спільно за виробництво та трансляцію першої телевізійної програми суспільно-правового мовлення „Das Erste“, а також телетексту та інтернет-порталів до неї. Окрім цього, згадані мовники пропонують по одній регіональній телепрограмі (за винятком малих мовників Радіо Бремен та Саарського мовлення), а також кожен по низці регіональних радіопрограм. Засноване 1961 року Друге німецьке телебачення (ZDF) було покликано усунути монополію єдиної в той час телевізійної програми ARD; його телепрограма розповсюджується на території всієї Німеччини. 1994 року було засновано Deutschlandradio, чиї програми також мають загальнонаціональне розповсюдження. Окрім телепрограми „Das Erste“, суспільно-правові мовники-члени ARD спільно з мовником ZDF пропонують дитячу телепрограму „KI.KA“, німецько-французьку телепрограму „arte“, австрійсько-німецько-швейцарську телепрограму „3sat“, політичну телепрограму „PHOENIX“, а також відповідні інтернет-сторінки до них.

Німецькі суспільно-правові мовники фінансуються в основному за рахунок збору за мовлення, яке сплачується як базовий збір у розмірі 5,76 євро на місяць за радіо або ж новітній приймач (наприклад, комп’ютер з доступом до Інтернету), та як збір за телебачення розміром у 12,22 євро на місяць за телеприймач. Ставка збору за мовлення збільшилася за останні 30 років майже у три рази. Водночас через возз’єднання Німеччини 1990 року кількість домогосподарств й відповідно платників збору суттєво збільшилася, тому доходи зі збору за мовлення зросли за 30-річний період майже у 5 разів. 2009 року доходи зі збору за мовлення становили 7,6 млрд євро. Для порівняння: майже стільки ж доходів (за попередніми оцінками − 7,0 млрд євро) отримало комерційне мовлення 2009 року. Загалом, кількість загальнодоступних телепрограм у дуальній (тобто змішаній суспільно-правовій та комерційній) системі телерадіомовлення Німеччини вважається чи не найчисельнішою у всьому світі [19].

Японія[ред.ред. код]

Японська телерадіомовна корпорація (NHK)

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г Иванов, Денис (2016-11-25). Научное и нормативно-правовое определение общественного вещания // Право.UA. - 2016. - № 3. - С. 89–94.. ПРАВО.UA. Процитовано 2018-01-19. 
  2. Price Monroe E., Krug Peter. The Enabling Environment For Free And Independent Media. Contribution to Transparent and Accountable Governance. - Occasional Papers Series of USAID. - Washington, DC, 2002
  3. Іванов, Денис. Шлях до суспільства знань: роль суспільного телебачення і радіомовлення у питанні суспільних трансформацій // Правові питання трансформації інформаційного суспільства в суспільство знань, як основи інноваційного розвитку України : матер. наук.-практ. «круглого» столу. – 27 квітня 2016 р. – К., 2016. – С. 88-93. (uk-UK). Процитовано 2018-01-19. 
  4. Фінансування суспільного мовлення: яку модель обрати Україні?. stv.detector.media. Процитовано 2018-01-20. 
  5. Інфографіка: Як фінансують суспільне телебачення в різних країнах. www.imena.ua. Процитовано 2018-01-20. 
  6. Відділ гуманітарної політики, С. Гнатюк, М. Кияк. Досвід функціонування суспільного телерадіомовлення в країнах Європейського Союзу: організаційно-правові та фінансово-економічні аспекти. old.niss.gov.ua. Процитовано 2018-01-20. 
  7. Суспільне мовлення в Польщі не виживе за кошти від абонплати – керівник TVP. stv.detector.media. Процитовано 2018-01-20. 
  8. Елізабет Робсон: "Головне в суспільному мовленні – незалежне джерело фінансування"
  9. McKinsey & Company. Public Service Broadcasters Around the World. A McKinsey report for the BBC. — London, 1999
  10. Аласанія заявляє, що фінасування НСТУ в бюджеті- 2018 “зрізано вполовину” (uk). Процитовано 2018-01-20. 
  11. Реформи в Україні: недороблене і недовиконане. dif.org.ua (uk). Процитовано 2018-02-07. 
  12. UA:Перший (2018-01-19). Прес-конференція "Суспільному мовленню в Україні – рік". Процитовано 2018-02-23. 
  13. а б Медійні проекти Офісу Ради Європи в Україні (2018-02-28). МОДЕЛІ ФІНАНСУВАННЯ СУСПІЛЬНОГО МОВЛЕННЯ: МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД І УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ. Процитовано 2018-03-21. 
  14. Оптимальним джерелом доходів НСТУ є радіочастотна рента — Юрій Джигир. stv.detector.media. Процитовано 2018-03-21. 
  15. Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України. Законодавство України (uk). Процитовано 2018-01-20. 
  16. Рішення Конституційного суду у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 14 Закону України „Про телебачення і радіомовлення“, 21-рп/2009
  17. Декларація про співпрацю з метою запровадження в Україні суспільного телерадіомовлення
  18. Офіційний портал Верховної Ради України. w1.c1.rada.gov.ua. Процитовано 2018-01-20. 
  19. а б Хаб'юк Олексій. Суспільно-правове мовлення у Федеративній республіці Німеччина — Кьольн, 2010, ISBN 978-3-938933-76-3
  20. Через 10 років чи з 1 січня 2009-го? // Телекритика, 3.10.2007
  21. Про Суспільне телебачення і радіомовлення України. Законодавство України (uk). Процитовано 2018-01-20. 
  22. Брехня чи правда – що ефективніше? // Zbruch, 31.03.2015

Посилання[ред.ред. код]