Сухарто
| Сухарто Soeharto |
|
|---|---|
 |
|
|
|
|
| Час на посаді: | |
| 12 березня 1967 — 21 травня 1998 | |
| Попередник | Сукарно |
| Наступник | Бухаруддин Юсуф Хабібі |
|
|
|
| Народився | 8 червня 1921 Кемусук, султанат Джокьякарта |
| Помер | 27 січня 2008 (86 років) Джакарта |
| Політична партія | Голкар |
| Дружина | Сіті Хартінах |
| Професія | військовик |
| Релігія | іслам |
| Нагороди |
 |
|
|
|
Хаджі́ Мохаме́д Суха́рто (інд. Haji Muhammad Soeharto; 8 червня 1921 — 27 січня 2008) — диктатор Індонезії в 1966–1998 роках.
Біографія[ред. • ред. код]
Народився 8 червня 1921 в сім'ї дрібного чиновника в селі Кемусук султанату Джокьякарта (Центральна Ява). Працював клерком в банку.
Поступивши на військову службу в голландську колоніальну армію (1940–1942) отримав чин сержанта, в сформованій японцями армії (1943–1945) став командиром роти. Під час війни за звільнення від голландського панування (1945–1949) командував батальйоном. В кінці 1950-х років став командиром дивізії, в 1960 — командиром бригади, ще через два роки йому було присвоєне звання генерал-майора. Останніми роками правління президента Сукарно (1963–1965) Сухарто очолював Стратегічне командування індонезійської армії.
У 1965 році на посту начальника Генштабу Сухарто розкрив і придушив комуністичну змову, яку, за низкою свідчень, сам і замислив. Під час невдалого путчу лівих сил 30 вересня 1965 виявився вищим за званням армійським офіцером, що залишився в живих або не захопленим повсталими. Відповідальність за путч була покладена на компартію Індонезії за підтримки президента Сукарно, і в тих, що наступні півроку зі схвалення Сухарто були зміщені з своїх посад і вбиті від півмільйона до мільйона індонезійців, яких підозрювали в зв'язках з комуністами.
Скориставшись антикомуністичними демонстраціями студентів, Сухарто в березні 1966 узяв на себе керівництво урядом, в березні 1967 був оголошений виконуючим обов'язки президента, а в березні 1968 вибраний президентом. У 1973, 1978, 1983, 1988, 1993 і 1998 переобирався на пост голови держави. Створена ним правляча партія Голкар на парламентських і місцевих виборах незмінно отримувала більшість голосів. У країні фактично встановився режим авторитарної влади з домінуванням військових у всіх областях суспільного життя. У внутрішній політиці Сухарто вітав притік іноземних інвестицій, а вже на початку 1970-х років йому вдалося зупинити інфляцію і добитися позитивних зрушень в економіці. Індонезія повернулася в ООН, в 1967 стала членом-засновником АСЕАН. В кінці 1975 індонезійські війська окупували Східний Тимор, колишню португальську колонію, на яку претендувала Індонезія, що вважала її своєю відвічною провінцією.
Іншим кроком диктатора стала відміна рішення отця-засновника незалежної Індонезії Сукарно про націоналізацію нафтових компаній, що належали американцям. Це породжує стійкі чутки про причетність Сухарто до ЦРУ. Клан Сухарто крім того звинувачували в корупції і сімейності. Статки диктатора росли не зважаючи на всі потрясіння, яких зазнавала Індонезія.
У березні 1983 року на сесії Народного консультативного конгресу Сухарто було присвоєне звання «Бапак пенбангунан» («Отець розвитку»). У 1992–1995 роках — голова Руху неприєднання.
Після відходу Португалії з Східного Тимору в 1975 році, велику частину острова займають індонезійські війська. Це приводить до тривалої і кровопролитної громадянської війни. Війна тривала до самої відставки генерала Сухарто з вищого поста в державі.
Азійська фінансова криза 1997 року мала погані наслідки для Індонезійської економіки і суспільства і для режиму Сухарто. Індонезійська валюта, рупія, впала в ціні. Діяльність Сухарто була піддана уважному перегляду міжнародними позичальниками, головним чином Світовим Банком, МВФ і США, через тривале привласнення фондів і деяку протекціоністську політику. У грудні 1997 р. уряд Сухарто підписав протокол намірів в МВФ, в якому зобов'язався провадити заходи зменшення затрат, зокрема зменшення фінансування суспільних послуг і припинення субсидій, в обмін на отримання допомоги від МВФ та інших фінансових донорів.
З початку 1998 р, заходи зменшення затрат схвалені Сухарто почали роз'їдати місцеву довіру до уряду. Ціни на головні предмети торгівлі, як наприклад гас і рис, і ціни на суспільні послуги, зокрема на навчання, різко зросли. Наслідки були загострені поширеною корупцією.
Сухарто виставив свою кандидатуру (у сьомий раз) на вибори в березні 1998, виправдуючи необхідність лідерства протягом кризи. Як і в минулі роки, він не мав опозиційного кандидата на виборах. Це викликало протести і бунти по всій країні, які зараз називають Індонезійською Революцією 1998 року. Розбіжність в поглядах в рядах його власної партії «Голкар» і військовиків ще більш ослабила Сухарто, і 21 травня 1998 він пішов у відставку. Його замінив його заступник Юсуф Хабібі (інд. Jusuf Habibie).
Після відставки Сухарто його кілька разів намагалися притягати до судової відповідальності за корупцію і інші злочини. Проте до процесу справа не дійшла через похилий вік підозрюваного і слабкого стану здоров'я. У січні 1998 року журнал «Форбс» оцінив статок клану Сухарто в 16 мільярдів доларів. Експерти ЦРУ вважають, що сума набагато вища: 35 мільярдів.
Література[ред. • ред. код]
- П.М. Ігнатьєв. Сухарто Мохамед // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / Л. В. Губерський (голова). — К. : Знання України, 2004. — Т. 2. М — Я. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.
Посилання[ред. • ред. код]
Сухарто Хаджі Мохамед // Політологічна енциклопедія : навч. посібник : у 9 т. / А. О. Карасевич, Л. С. Шачковська. — Умань : ФОП Жовтий О. О., 2016. — Т. 7 : С, Т. — С. 358-360. — 567 с.
 |
Це незавершена стаття про політичного діяча. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
|
|||||||
|
