Суходіл

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Трав'янистий перешийок між двома водоймами.
Суходіл між водоймами на національному узбережжі Пойнт Рейес, Каліфорнія[en]

Суході́л, су́ша — частина земної поверхні, що не вкрита морями й океанами (материки й острови). До суходолу не належать внутрішні водойми: озера й водосховища. Загальна площа суші на Землі — понад 149 мільйонів км² (29,2 % поверхні). У Північній півкулі займає 39 % всієї її поверхні, у Південній — 19 %. Середня висота над рівнем моря — 875 метрів, максимальна — 8 848 м (Джомолунгма). Земна поверхня майже повністю вкрита реголітом, шаром гірських порід, ґрунту та мінералів, який утворює зовнішню частину земної кори. Суходіл відіграє важливу роль у кліматичній системі[en] Землі, беручи участь у кругообігу вуглецю, азоту та води. Одна третина суходолу вкрита деревами, інша третина використовується для сільського господарства, а одна десята вкрита постійним снігом і льодовиками. Решту складають пустелі, савани та прерії.

Рельєф суходолу дуже різноманітний і складається з гір, пустель, рівнин, плато, льодовиків та інших форм рельєфу. У фізичній геології суходіл поділяється на дві основні категорії: гірські хребти та відносно плоскі внутрішні території, які називаються кратонами. Обидва утворюються протягом мільйонів років через тектоніку плит. Потоки[en], основна частина кругообігу води на Землі, формують ландшафт, вирізають скелі, транспортують осадочну породу та поповнюють ґрунтові води. На великих висотах або високих широтах, сніг ущільнюється та перекристалізується протягом сотень або тисяч років, утворюючи льодовики, які можуть бути настільки важкими, що викривляють земну кору. Близько 30 відсотків суходолу має сухий клімат, тому що в таких регіонах випаровується більше води, ніж надходить з опадами. Вітри створюються теплим повітрям, що піднімається вгору, хоча обертання Землі та нерівномірний розподіл сонячного тепла також відіграють певну роль.

Суходіл зазвичай визначається як тверда суха поверхня Землі[1]. Слово «суходіл» також може вживатися для позначення ґрунтових покровів[en], річок, мілководних озер, риродних ресурсів, неморської фауни та флори (біосфери), нижніх частин атмосфери (тропосфери), запасів підземних вод та фізичних результатів людської діяльності на землі, таких як архітектура та сільське господарство[2]. Межа між сушею та морем називається узбережжям[3]:625[4].

Хоча сучасні наземні рослини[en] і тварини еволюціонували від водних істот, перше клітинне життя Землі, ймовірно, виникло на суші[джерело?][сумнівно ]. Виживання на суші залежить від прісної води з річок, струмків, озер і льодовиків, які складають лише три відсотки води на Землі. Переважна більшість людської діяльності протягом історії відбувалася на придатних для життя[en] територіях землі, які роблять можливим сільське господарство та мають різноманітні природні ресурси. В останні десятиліття вчені та політики наголошували на необхідності більш сталого управління[en] землею та її біосферою за допомогою таких заходів, як відновлення деградованого ґрунту, збереження біорізноманіття, захист видів, що знаходяться під загрозою зникнення та вирішення проблеми зміни клімату[джерело?].

Фізичні науки

[ред. | ред. код]

Науку про Землю та її історію в цілому називають географією. Мінералогія — наука про мінерали, а петрологія — про гірські породи. Ґрунтознавство — це наука про ґрунти, яка охоплює піддисципліни педології, яка зосереджується на ґрунтоутворенні, та едафології[en], яка зосереджується на зв'язку між ґрунтом і життям.

Формування

[ред. | ред. код]
Див. також: Історія Землі
Зображення ранньої Землі, більша частина поверхні якої покрита лавою.
Художнє уявлення про перший еон геологічної історії Землі

Найдавніша речовина, знайдена у Сонячній системі, датована 4.5672±0.0006 мільярдів років тому[5]; отже сама Земля, ймовірно, утворилася шляхом акреції приблизно в цей час. Формування та еволюція тіл Сонячної системи відбувалися разом із Сонцем. Згідно з однією з гіпотез, через гравітаційний колапс від туманності відділяється частина молекулярної хмари, яка починає обертатися і сплющуватися в навколозоряний диск, з якого потім утворюються планети (разом із зіркою). Туманність містить газ, крупинки льоду та пил (включаючи первинні нукліди). У небулярній гіпотезі, планетезималі починають формуватися, коли тверді частки утворюються спочатку внаслідок зчеплення[en], а потім під дією гравітації. Початкове формування Землі тривало 10–20 млн років[6]. Формування первісної Землі завершилося 4.54±0.04 мільярдів років тому[7][8].

Атмосфера та океани Землі утворилися в результаті вулканічної діяльності та виділення газів, що включало водяну пару. Походження світового океану зумовлено конденсацією, доповненою водою та льодом, доставленими астероїдами, протопланетами та кометами[9]. У цій моделі атмосферні «парникові гази» утримували океани від замерзання, в той час як новоутворене Сонце мало лише 70 % яскравості[10]. 3.5 мільярдів років тому з'явилося магнітне поле Землі, яке допомогло запобігти здуванню атмосфери сонячним вітром[11]. Атмосфера та океани Землі безперервно формують суходіл, розмиваючи та переносячи тверді речовини на поверхню[12].

Земна кора утворилася, коли розплавлений зовнішній шар планети Земля охолоджувався, утворюючи тверду масу[13] завдяки дії накопиченої водяної пари в атмосфері. Після того як земля стала здатною підтримувати життя, біорізноманіття розвивалося протягом сотень мільйонів років, постійно розширюючись, за винятком випадків, коли цей процес переривався масовими вимираннями[14].

Дві моделі[15], які пояснюють створення суходолу, припускають або постійне зростання до сучасних форм[16] або, більш ймовірно, швидке зростання[17] на початку історії Землі[18], після якого слідує тривалий період континентальної стабільності[19][20][21]. Континенти утворюються внаслідок тектоніки плит, процесу, який, зрештою, зумовлений постійним надходженням тепла з надр Землі. У масштабах сотень мільйонів років, суперконтиненти тричі формувалися та розпадалися. Близько 750 мільйонів років тому один із найдавніших відомих суперконтинентів, Родинія, почав розпадатися на частини[22]. Пізніше, 600–540 мільйонів років тому, континенти зійшлися, утворивши суперконтинент Паннотію, а потім, нарешті, Пангею, яка також розділилася на частини 180 мільйонів років тому[23].

Масиви суші і континенти

[ред. | ред. код]
Докладніше: Материк
Карта, що показує різні визначення масивів суші Землі, від 7 до 5.
Анімована карта, на якій показано масиви суші за різними моделями.

Суцільна ділянка суші, оточена океаном, називається материком. . На Землі є чотири основні материки[ненейтрально]: Афроєвразія, Америка, Антарктида і Австралія[en], які поділяють на континенти[24]. Зазвичай виділяють до семи континентів, хоча точна кількість залежить від культурних особливостей того чи іншого регіону. Упорядковані від найбільшої до найменшої території, ці континенти — Азія, Африка, Північна Америка, Південна Америка, Антарктида, Європа та Австралія[25].

Рельєф

[ред. | ред. код]
Докладніше: Рельєф
Топографічна карта Японії та навколишнього океану та суходолу, що показує різні висоти різними кольорами.
Топографічна карта Японії, що показує висоту місцевості.

Рельєф описує ділянку землі та її особливості, або форму. Він впливає на подорожі, створення карт, екосистеми, потік[en] та розподіл поверхневих вод. На великій території рельєф може впливати на клімат і погодні умови. Рельєф регіону значною мірою визначає його придатність для поселення: більш плоскі алювіальні рівнини, як правило, мають кращі сільськогосподарські ґрунти, ніж круті, скелясті нагір'я[26].

Розрізняють висоту над рівнем моря, яка визначається як вертикальна відстань між об'єктом і рівнем моря, і висоту, яка визначається як вертикальна відстань від об'єкта до поверхні Землі[27]. Висота поверхні Землі над рівнем моря знаходиться в діапазоні від найнижчої точки −418 м на березі Мертвого моря, до максимального значення 8848 м на вершині гори Еверест. Середня висота суходолу над рівнем моря становить приблизно 797 м[28], причому 98.9 % суходолу розташовано над рівнем моря[29].

Рельєф описує різницю у висоті в межах ландшафту; наприклад, рівнинна місцевість матиме «рівнинний рельєф», тоді як місцевість із великою різницею висот між найвищою та найнижчою точками вважатиметься «гірським рельєфом». Більша частина суходолу має відносно рівнинний рельєф[30]. Різниця у висоті між двома точками місцевості називається схилом або градієнтом. Топографічна карта — це форма картографії місцевості, яка зображує місцевість з точки зору її висоти, нахилу та орієнтації форм рельєфу. Топографічна карта містить виразні ізолінії, які з'єднують точки однакової висоти, тоді як перпендикулярні лінії схилу вказують у напрямку найкрутішого схилу[31]. Гіпсометричні кольори розміщуються між контурними лініями, щоб вказати висоту відносно рівня моря[32].

Різниця між височиною, або нагір'ям і низовиною є важливою в кількох галузях науки про Землю. В екології річок «нагорні[en]» річки є швидкими та холоднішими, ніж «низинні» річки, що заохочує різні види риб та інших водних диких тварин жити в цьому середовищі. Наприклад, поживних речовин більше в низинних річках з повільною течією, що сприяє росту там різних видів водних рослин[33]. Термін «нагір'я» також використовується в екології водно-болотних угідь, де «високогірні» рослини вказують на територію, яка не є водно-болотною місцевістю[34]. Крім того, термін вересове пустище відноситься до високогірних біомів скреба з кислими ґрунтами, тоді як пустищі — це низинні чагарники з кислими ґрунтами[35].

Геоморфологія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Геоморфологія

Геоморфологія відноситься до вивчення природних процесів, які формують поверхню суші, створюючи форми рельєфу[36]:3. Ерозія та тектоніка[en], виверження вулканів, повіді, вивітрювання, зледеніння, ріст коралових рифів і падіння метеоритів є процесами, які постійно змінюють форму поверхні Землі протягом геологічного часу[37][38].

Ерозія переносить одну частину землі до іншої за допомогою природних процесів, таких як вітер, рух води та льоду, та гравітація. На відміну від цього, вивітрювання сточує скелі та іншу тверду землю, не переносячи їх в інше місце[3]:210–211. Природні ерозійні процеси зазвичай займають багато часу, щоб спричинити помітні зміни в ландшафті, наприклад, Великий каньйон був утворений протягом останніх 70 мільйонів років річкою Колорадо[39][40], яка, за оцінками вчених, продовжує розмивати каньйон на 0,3 метра кожні 200 років[41]. Слід зазначити, що людська діяльність спричинила ерозію в 10-40 разів швидшу, ніж природна ерозія[42], в результаті чого половина верхнього шару ґрунту[en] на поверхні Землі була втрачена протягом останніх 150 років[43].

Тектоніка плит відноситься до теорії, згідно з якою літосфера Землі поділена на «тектонічні плити», які рухаються над мантією[3]:66. Це призводить до дрейфу континентів, коли континенти рухаються відносно один одного[44]. У 1912 році вчений Альфред Вегенер вперше висунув гіпотезу про дрейф континентів[45]. Інші дослідники поступово розвинули його ідею протягом 20-го століття в широко визнану сьогодні теорію тектоніки плит.

Кілька ключових характеристик визначають сучасне розуміння тектоніки плит. Місце, де стикаються дві тектонічні плити, називається межею зіткнення плит[46], при цьому різні типи границь характеризуються різними геологічними явищами. Наприклад, на границях розбіжних плит зазвичай спостерігається поширення морського дна[3]:74–75, на відміну від зон субдукції конвергентних границь або трансформних розломів[3]:78–80.

Землетруси та вулканічна активність поширені на всіх типах границь. Вулканічна активність стосується будь-якого розриву на поверхні Землі, де магма виходить назовні, перетворюючись на лаву[3]:170–172. Вогняне коло, що містить дві третини вулканів світу та понад 70 % сейсмологічної активності Землі, охоплює межі плит, що оточують Тихий океан[47][48]:68[49]:409–452[a].

Клімат

[ред. | ред. код]
Частина гір Анд з космосу, що демонструє контраст між сухою місцевістю на захід від гірського хребта та вологою місцевістю на сході.
Анди створюють дощову тінь, відокремлюючи вологий басейн Амазонки від посушливого Альтіплано.

Суходіл взаємодіє з кліматом і має на нього значний вплив, оскільки поверхня землі нагрівається й охолоджується швидше, ніж повітря чи вода[50]. Широта, висота, рельєф, відбиваюча здатність і землекористування мають різний вплив на клімат. Широта впливатиме на те, скільки сонячного випромінювання досягає поверхні. Високі широти отримують менше сонячної радіації, ніж низькі широти[50]. Рельєф землі відіграє важливу роль в створенні та трансформації повітряних потоків та опадів. Великі форми рельєфу, такі як гірські хребти, можуть відхиляти енергію вітру і робити повітряні потоки менш щільними, а отже, здатними утримувати менше тепла[50]. Коли повітря піднімається, цей охолоджуючий ефект викликає конденсацію та випадання опадів.

Різні типи ґрунтового покриву впливатимуть на альбедо землі, частку сонячної радіації, яка відбивається, а не поглинається та передається Землі[51]. Рослинність має відносно низьке альбедо, що означає, що рослинні поверхні добре поглинають сонячну енергію. Ліси мають альбедо 10–15 відсотків, тоді як луки мають альбедо 15–20 відсотків. Для порівняння, піщані пустелі мають альбедо 25–40 відсотків[51].

Використання суходолу людьми також відіграє певну роль у регіональному та глобальному кліматі. Густонаселені міста є теплішими і вони створюють міські теплові острови, які впливають на кількість опадів, хмарний покрив і температуру регіону[50].

Форми рельєфу

[ред. | ред. код]
Докладніше: Форма рельєфу

Форми рельєфу — це природні або створені людиною[52] особливості суходолу. Форми рельєфу разом складають певну територію, а їх розташування в ландшафті називається топографією. Форми рельєфу включають пагорби, гори, каньйони та долини, а також елементи берегової лінії, такі як затоки, миси півострови півостріви.

Узбережжя та острови

[ред. | ред. код]
Спрощена схема прибережної зони, яка включає узбережжя та прилеглі води

Берегова лінія є межею між сушею та океаном. Вона змінюється щодня з припливами та відпливами і протягом тривалих періодів часу, коли рівень моря змінюється. Берег простягається від лінії відливу до найвищої висоти, якої можуть досягти штормові хвилі, а узбережжя простягається вглиб суходолу до точки, де пов'язані з океаном елементи більше не видно[3]:625–626.

Коли земля вступає в контакт з водоймами, вона, швидше за все, вивітрюється та еродує. На вивітрювання берегової лінії можуть впливати припливи, викликані змінами сил тяжіння на великих водоймах[36]:352–353[53]. Точну довжину берегової лінії Землі неможливо визначити через парадокс берегової лінії[54]. Згідно з Всесвітньою книгою фактів, довжина берегової лінії становить близько 356 000 км, тоді як, згідно з даними Інституту світових ресурсів[en], вона становить 1 634 701 км[55][56].

Узбережжя є важливими зонами в природних екосистемах, часто домівкою для широкого спектру біорізноманіття[57]. На суходолі вони містять важливі екосистеми, такі як прісноводні або лиманні водно-болотні угіддя, які важливі для популяції птахів та інших наземних тварин. У районах, захищених від хвиль, вони містять солоні болота[en], мангрові зарості або морські трави, які можуть забезпечити середовище для розпліднення[en] для риб, водних безхребетних[en] та інших водних видів. Скелясті узбережжя зазвичай розташовані вздовж відкритих берегів і є середовищем існування для великої кількості нерухомих тварин[en] (наприклад, мідій, морських зірок, вусоногих) і різних видів морських водоростей. Уздовж тропічного узбережжя з чистою водою, небагатою поживними речовинами, коралові рифи часто можна знайти на глибині 1–50 метрів[58].

Відповідно до атласу Організації Об’єднаних Націй, 44 % усіх людей живуть у межах 150 км від моря[59]. Через своє значення для суспільства та високу концентрацію населення узбережжя має важливе значення для основних частин глобальної продовольчої та економічної системи; узбережжя надає людству багато екосистемних послуг. Наприклад, важлива людська діяльність відбувається в портових містах. Прибережне рибальство[en] (комерційне, рекреаційне та рибальство для власних потреб) та аквакультура є основними видами економічної діяльності та створюють робочі місця, засоби до існування та білок для більшості людей, які живуть поблизу узбережжя. Інші прибережні території, такі як пляжі та морські курорти приносять приносять значні доходи від туризму. Морська прибережна екосистема[en] також може забезпечити захист від підвищення рівня моря та цунамі. У багатьох країнах мангрові ліси є основним джерелом деревини для палива (наприклад, деревного вугілля) і будівельних матеріалів. Прибережні екосистеми, такі як мангрові зарості та морські трави, мають набагато вищу здатність до поглинання вуглецю[en] ніж багато наземних екосистем, і можуть відігравати вирішальну роль у найближчому майбутньому, допомагаючи пом'якшити наслідки зміни клімату шляхом поглинання атмосферного антропогенного вуглекислого газу[60].

Острів — ізольована частина суходолу, оточена з усіх сторін водою[61]:xxxi, тоді як архіпелаг — це ланцюг островів. Чим менше острів, тим більший відсоток його суші прилягає до води, і відповідно буде вважатися узбережжям[62]. Острови можуть утворюватися різними процесами. Наприклад, Гавайські острови, хоч і не розташовані поблизу межі плит, були утворені ізольованою вулканічною діяльністю[61]:406. Атоли — це острови в формі кільця з коралів, які утворюються, коли опускання призводить до того, що острів занурюється під поверхню океану та залишає навколо нього кільце рифів[61]:69[63].

Гори та плато

[ред. | ред. код]
Гірський масив із крутими скелями та вершинами.
Пірін, гірський масив у Болгарії.

Гори — це форми рельєфу, які зазвичай підносяться щонайменше на 300 метрів вище за навколишню місцевість[64]. Формування гірських хребтів називається орогенезом і є результатом тектоніки плит[3]:448–449. Наприклад, гори можуть утворюватися в результаті зіткнень, коли одна плита штовхається об іншу під час зіткнення плит, що призводить до підйому земної кори[3]:454–460, або в результаті руху вбік або вниз, коли земна кора штовхається в мантію, плавиться, піднімається через свою низьку щільність і застигає в тверду породу, потовщуючи шар кори[3]:449–453.

Плато, яке також називають високогірною рівниною або нагір'ям, — це ділянка високогір'я, що складається з плоскої місцевості, яка різко піднімається над навколишньою територією принаймні з одного боку, утворюючи круті скелі або уступи[36]:99. Плато може створювати вулканічна діяльність, така як підняття магми та екструзія лави, або ерозія гір, спричинена водою, льодовиками чи еоловими процесами. Плато класифікуються відповідно до навколишнього середовища як міжгірські, передгірні[en] або континентальні[65]. Деякі плато можуть мати невелику плоску вершину, тоді як інші мають широку вершину. Останці є найменшими за розміром з менш екструзивними та більш інтрузивними виверженими породами; плато або високогір'я є найширшими; а «столові гори» — це плато загального розміру з горизонтальними шарами корінних порід[66][67][68].

Рівнини і долини

[ред. | ред. код]
Алювіальна рівнина поблизу сухих пологих горбів
Невелика порізана[en] алювіальна рівнина в парку Ред Рок Каньйон (Каліфорнія)[en].

Широкі рівні ділянки суші називаються рівнинами, вони охоплюють більше однієї третини площі суші[69]. Коли вони виникають у вигляді знижених ділянок між горами, вони можуть створювати долини, каньйони або ущелини та яри[70]. Плато можна розглядати як піднесену рівнину. Рівнини, як відомо, мають родючі ґрунти та важливі для сільського господарства через їх рівнинність, яка підтримує ріст трав, придатних для худоби, і сприяє збиранню врожаю[71]. Заплави забезпечували сільськогосподарські угіддя для деяких із найдавніших цивілізацій[72]. Ерозія часто є основною рушійною силою для створення рівнин і долин, при цьому рифтові долини є помітним винятком. Фіорди — це льодовикові долини, які можуть мати глибину тисячі метрів і виходити до моря[73].

Печери і кратери

[ред. | ред. код]

Будь-яка природна порожнеча в землі, яку може відвідати людина, називається печерою[74][75]. З самого початку людства вони відігравали важливу роль як місце притулку для людей[76].

Кратери — це поглиблення в землі, які, на відміну від печер, не надають притулку і не простягаються під землю[en]. Існує багато видів кратерів, таких як ударні кратери, вулканічні кальдери та ізостатичні западини[en], як-от у Гренландії. Карстові процеси можуть створювати як карстові печери, найбільш поширений тип печер, так і кратери, як це видно на прикладі карстових лійок[77].

Педосфера — це зовнішній шар континентальної поверхні Землі, який складається з ґрунту та зазнає процесів ґрунтоутворення. Нижче літосфера охоплює як земну кору, так і самий верхній шар мантії[78]. Літосфера лежить, або «плаває», на верхній частині мантії під нею завдяки ізостазії[3]:463. Над твердою поверхнею тропосферу та землекористування людиною можна вважати шарами землі[2].

Ґрунтовий покрив

[ред. | ред. код]
Карта Землі, на якій зображені різні форми ґрунтового покриву різними кольорами
Ґрунтовний покрив класифікований Міжнародною програмою Геосфера-Біосфера[en] на 17 класів

Ґрунтовий покрив стосується матеріалу, який фізично присутній на поверхні землі, наприклад культур дерев і трав, неродючої землі та ділянок, вкритих чагарниками. Штучні поверхні (включаючи міста) становлять близько третини відсотка всієї землі[79]. Землекористування — виділення землі людиною для різних цілей, включаючи землеробство, тваринництво та відпочинок (наприклад, національні парки); у всьому світі існує приблизно 16,7 млн. кв. км орних угідь і 33,5 млн. кв. км пасовищ[80].

Виявлення зміни ґрунтового покриву за допомогою дистанційного зондування та геопросторових даних надає базову інформацію для оцінки впливу зміни клімату на середовища проживання та біорізноманіття, а також природні ресурси в цільових районах. Виявлення змін ґрунтового покриву та картування є ключовим компонентом міждисциплінарної науки про зміни ґрунту[en], яка використовує його для визначення наслідків зміни ґрунту на клімат[81]. Моделювання зміни земель[en] використовується для прогнозування та аналізу змін у земельному покриві та його використанні[82].

Ґрунт

[ред. | ред. код]
Докладніше: Ґрунт
Поперечний розріз ранкерного ґрунту[en] з рослинами та виступаючими корінням у верхній частині

Ґрунт — це суміш органічних речовин, мінералів, газів, рідин, і організмів, які разом підтримують життя. Ґрунт складається з твердої фази мінералів і органічної речовини (ґрунтова матриця)[3]:222, а також пористої фази, яка утримує гази[en] (ґрунтова атмосфера) і воду (ґрунтовий розчин)[83][84]. Відповідно, ґрунт є системою з трьох станів твердих тіл, рідин і газів[85]. Ґрунт є продуктом кількох факторів: впливу клімату, рельєфу (висоти, орієнтації та нахилу місцевості), організмів і материнської породи (первісних мінералів), які взаємодіють протягом часу[86]. Ґрунт постійно розвивається через численні фізичні, хімічні та біологічні процеси, які включають вивітрювання та ерозію[36]:148–150.

Враховуючи його складність і сильну внутрішню зв'язаність[en], екологи ґрунту[en] розглядають ґрунт як екосистему[87]. Ґрунт діє як інженерний матеріал, середовище існування ґрунтових організмів[en], система переробки поживних речовин і органічних відходів[en], регулятор якості води, модифікатор складу атмосфери та середовище для росту рослин[en], що робить його критично важливим постачальником екосистемних послуг[88]. Оскільки ґрунт має величезний діапазон доступних ніш і середовищ існування, він містить помітну частину генетичного різноманіття Землі. Грам ґрунту може містити мільярди організмів, які належать до тисяч видів; в основному це мікроорганізми і вони значною мірою ще не досліджені[89][90].

Ґрунт є основним компонентом екосистеми Землі. Процеси, що відбуваються в ґрунті, впливають на екосистеми світу далекосяжними способами, починаючи від виснаження озонового шару та глобального потепління до знищення тропічних лісів і забруднення води. Стосовно кругообігу вуглецю, на Землі, ґрунт діє як важливий резервуар вуглецю[en][91][92] і потенційно реагує найбільше на вплив людини[93] та зміну клімату[94]. Було передбачено, що в міру нагрівання планети ґрунти будуть виділяти вуглекислий газ в атмосферу через підвищення біологічної[en] активності при вищих температурах, як позитивний зворотний зв'язок (посилення)[95]. Однак це передбачення було поставлено під сумнів з огляду на новіші знання про оборот вуглецю в ґрунті[en][96].

Континентальна земна кора

[ред. | ред. код]
A world map of the Earth's crust thickness. It is lowest in deep oceans, higher on continental shelves and landmasses, and highest in highland regions such as the Tibetan Plateau.
Карта глибини розриву Мохоровичича від рівня поверхні із зазначенням товщини земної кори.

Континентальна кора — це шар магматичних, осадових і метаморфічних порід, який утворює геологічні континенти та ділянки мілкого морського дна поблизу їхніх берегів, відомі як континентальні шельфи. Цей шар іноді називають сіалом, тому що його об'ємний склад багатший силікатом алюмінію[en] та має нижчу щільність порівняно з океанічною корою[97], яка має назву сима і є багатшою силікатом магнію. Зміни швидкості сейсмічних хвиль показали, що на певній глибині (розрив Конрада) існує досить різкий контраст між кислотною породою[en] верхньої континентальної кори та нижньою континентальною корою, яка більше характеризується мафітами[98].

Склад суходолу неоднаковий по всій Землі, зміни складу ґрунту простежуються між різними місцями, а також між шарами в одному місці. Найбільш визначні компоненти верхньої частини континентальної кори включають діоксид кремнію, оксид алюмінію та магній[99]. Континентальна кора складається з матеріалу меншої щільності, такого як граніт магматичні породи[100] і андезит. Менш поширеним є базальт, більш щільна вулканічна порода, яка є основною складовою океанічного дна[101]. Осадова порода утворюється внаслідок накопичення осаду, який осідає та ущільнюється. Майже 75 % поверхні континентів вкрито осадовими породами, хоча вони утворюють приблизно 5 % земної кори[102].

Найпоширеніші силікатні мінерали на поверхні Землі включають кварц, польові шпати, амфіболи, слюду, піроксени і олівін[103]. Поширені карбонатні мінерали включають кальцит (який знаходять у вапняку) і доломіт[104]. Порода, з якої складається суходіл, товща за океанічну кору і значно різноманітніша за складом. Близько 31 % цієї континентальної кори занурено в мілководдя, утворюючи континентальні шельфи[99].

Наука про життя

[ред. | ред. код]

Суходіл надає багато екосистемних послуг, таких як пом'якшення зміни клімату, регулювання водопостачання через дренажні басейни та річкові системи та підтримка виробництва їжі. Земельні ресурси є обмеженими, тому були створені нормативні акти, призначені для захисту цих екосистемних послуг, і набір практик під назвою стале управління земельними ресурсами[en][2].

Біоми суходолу

[ред. | ред. код]
Докладніше: Біом

Біом — це територія, «яка характеризується своєю рослинністю, ґрунтом, кліматом і дикою природою»[105][106]. Існує п'ять основних типів біомів на суходолі: луки, ліси, пустелі, тундри та прісні води[105]. Інші типи біомів включають чагарники[b], водно-болотні угіддя[c] та полярні крижані шапки[en][108]. Екосистема означає взаємодію між організмами в певному середовищі, а оселище відноситься до середовища, де живе певний вид або популяція організмів. Біоми можуть охоплювати більше ніж один континент і містити різноманітні екосистеми та середовища проживання[109].

Зображення Білої пустелі в Єгипті зі скелями, дюнами та білими крейдяними скелями, утвореними ерозією вітром і піском
Національний парк Біла пустеля в Єгипті
Густий ліс із різними видами дерев і чагарників
Ліс у Риссбергені, Швеція
  • Пустелі мають посушливий[en] клімат, що зазвичай означає, що вони отримують менше 25 сантиметрів опадів на рік. Вони складають приблизно одну п'яту площі суходолу, зустрічаються на всіх континентах і можуть бути дуже гарячими або дуже холодними (див. полярні пустелі). Вони є домівкою для різних тварин і рослин, які еволюціонували, щоб бути стійкими до посухи. У пустелях ерозія здебільшого спричинена проточною водою, як правило, під час сильних гроз, які викликають раптові повені[en]. Пустелі розширюються через опустелювання, яке спричинене надмірним вирубуванням лісів і випасом худоби[110][3]:598–621.

Пояснювальні примітки

[ред. | ред. код]
  1. Точна кількість вулканів залежить від географічних меж, які використовує джерело. Це число не включає Антарктиду та західні острови Індонезії та включає острови Ізу, Бонін та Маріанські острови.
  2. Визначення 14 біомів Всесвітнього фонду дикої природи включає помірні луки, савани і чагарники, середземноморські ліси, рідколісся та чагарники, а також пустелі і склерофітні чагарники[107].
  3. Визначення 14 біомів Всесвітнього фонду дикої природи включає затоплювані луки і савани, а також мангрові ліси, обидва являють собою водно-болотні угіддя[107].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Allaby, M.; Park, C. (2013). A Dictionary of Environment and Conservation (англ.). Oxford: Oxford University Press. с. 239. ISBN 978-0-19-964166-6.
  2. а б в Chapter 1 – Meaning of Land (PDF). Global Land Outlook (Звіт) (англ.). United Nations Convention to Combat Desertification. 2017. с. 21. ISBN 978-92-95110-48-9. Архів (PDF) оригіналу за 20 вересня 2022. Процитовано 18 вересня 2022.
  3. а б в г д е ж и к л м н п Tarbuck, Edward J.; Lutgens, Frederick K. (2016). Earth: An Introduction to Physical Geology (англ.) (вид. 12th). Pearson[en]. ISBN 978-0-13-407425-2.
  4. Gniadek, Melissa Myra (August 2011). Unsettled spaces, Unsettled stories; Travel and Historical Narrative in the United States, 1799-1859 (PhD) (англ.). Cornell University.
  5. Bowring, S.; Housh, T. (15 вересня 1995). The Earth's early evolution. Science (англ.). 269 (5230): 1535—1540. Bibcode:1995Sci...269.1535B. doi:10.1126/science.7667634. PMID 7667634.
  6. Yin, Q.; Jacobsen, S. B.; Yamashita, K.; Blichert-Toft, J.; Télouk, P.; Albarède, F. (29 серпня 2002). A short timescale for terrestrial planet formation from Hf-W chronometry of meteorites. Nature (англ.). 418 (6901): 949—952. Bibcode:2002Natur.418..949Y. doi:10.1038/nature00995. PMID 12198540. S2CID 4391342.
  7. Dalrymple, G. Brent (1991). The age of the earth (англ.). Stanford, Calif.: Stanford University Press[en]. ISBN 978-0804723312. OCLC 22347190.
  8. Dalrymple, G. Brent (2001). The age of the Earth in the twentieth century: a problem (mostly) solved. Geological Society of London, Special Publications (англ.). Geological Society of London. 190 (1): 205—221. Bibcode:2001GSLSP.190..205D. doi:10.1144/GSL.SP.2001.190.01.14. S2CID 130092094. Архів оригіналу за 11 листопада 2007. Процитовано 20 вересня 2007.
  9. Morbidelli, A.; Chambers, J.; Lunine, J.I. та ін. (2000). Source regions and time scales for the delivery of water to Earth. Meteoritics & Planetary Science (англ.). 35 (6): 1309—1320. Bibcode:2000M&PS...35.1309M. doi:10.1111/j.1945-5100.2000.tb01518.x.
  10. Guinan, E.F.; Ribas, I. (2002). Our Changing Sun: The Role of Solar Nuclear Evolution and Magnetic Activity on Earth's Atmosphere and Climate. У Montesinos, Benjamin; Gimenez, Alvaro; Guinan, Edward F. (ред.). ASP Conference Proceedings: The Evolving Sun and its Influence on Planetary Environments (англ.). San Francisco: Astronomical Society of the Pacific[en]. Bibcode:2002ASPC..269...85G. ISBN 1-58381-109-5.
  11. University of Rochester (4 березня 2010). Oldest measurement of Earth's magnetic field reveals battle between Sun and Earth for our atmosphere. Physorg.news (англ.). Архів оригіналу за 27 квітня 2011.
  12. Ocean Literacy (PDF). NOAA (англ.). Архів оригіналу (PDF) за 27 листопада 2014.
  13. Chambers, John E. (2004). Planetary accretion in the inner Solar System. Earth and Planetary Science Letters[en] (англ.). 223 (3–4): 241—252. Bibcode:2004E&PSL.223..241C. doi:10.1016/j.epsl.2004.04.031.
  14. Sahney, S.; Benton, M. J.; Ferry, P. A. (2010). Links between global taxonomic diversity, ecological diversity and the expansion of vertebrates on land. Biology Letters[en] (англ.). 6 (4): 544—547. doi:10.1098/rsbl.2009.1024. PMC 2936204. PMID 20106856.
  15. Rogers, John James William; Santosh, M. (2004). Continents and Supercontinents (англ.). Oxford University Press US. с. 48. ISBN 978-0-19-516589-0.
  16. Hurley, P.M.; Rand, J.R. (June 1969). Pre-drift continental nuclei. Science (англ.). 164 (3885): 1229—1242. Bibcode:1969Sci...164.1229H. doi:10.1126/science.164.3885.1229. PMID 17772560.
  17. De Smet, J.; Van Den Berg, A.P.; Vlaar, N.J. (2000). Early formation and long-term stability of continents resulting from decompression melting in a convecting mantle (PDF). Tectonophysics (англ.). 322 (1–2): 19. Bibcode:2000Tectp.322...19D. doi:10.1016/S0040-1951(00)00055-X. hdl:1874/1653. Архів оригіналу за 31 березня 2021. Процитовано 2 жовтня 2019.
  18. Armstrong, R.L. (1968). A model for the evolution of strontium and lead isotopes in a dynamic earth. Reviews of Geophysics[en] (англ.). 6 (2): 175—199. Bibcode:1968RvGSP...6..175A. doi:10.1029/RG006i002p00175.
  19. Kleine, Thorsten; Palme, Herbert; Mezger, Klaus; Halliday, Alex N. (24 листопада 2005). Hf-W Chronometry of Lunar Metals and the Age and Early Differentiation of the Moon. Science (англ.). 310 (5754): 1671—1674. Bibcode:2005Sci...310.1671K. doi:10.1126/science.1118842. PMID 16308422. S2CID 34172110.
  20. Hong, D.; Zhang, Jisheng; Wang, Tao; Wang, Shiguang; Xie, Xilin (2004). Continental crustal growth and the supercontinental cycle: evidence from the Central Asian Orogenic Belt. Journal of Asian Earth Sciences[en] (англ.). 23 (5): 799. Bibcode:2004JAESc..23..799H. doi:10.1016/S1367-9120(03)00134-2.
  21. Armstrong, R.L. (1991). The persistent myth of crustal growth. Australian Journal of Earth Sciences[en] (англ.). 38 (5): 613—630. Bibcode:1991AuJES..38..613A. CiteSeerX 10.1.1.527.9577. doi:10.1080/08120099108727995.
  22. Li, Z. X.; Bogdanova, S. V.; Collins, A. S. та ін. (2008). Assembly, configuration, and break-up history of Rodinia: A synthesis (PDF). Precambrian Research[en] (англ.). 160 (1–2): 179—210. Bibcode:2008PreR..160..179L. doi:10.1016/j.precamres.2007.04.021. Архів оригіналу (PDF) за 4 березня 2016. Процитовано 6 лютого 2016.
  23. Murphy, J.B.; Nance, R.D. (1965). How do supercontinents assemble?. American Scientist (англ.). 92 (4): 324—333. doi:10.1511/2004.4.324. Архів оригіналу за 13 липня 2007. Процитовано 5 березня 2007.
  24. McColl, R.W., ред. (2005). continents. Encyclopedia of World Geography (англ.). Т. 1. с. 215. ISBN 978-0-8160-7229-3. Архів оригіналу за 1 січня 2022. Процитовано 25 серпня 2022 — через Google Books.
  25. Continent. National Geographic (англ.). Архів оригіналу за 1 жовтня 2022. Процитовано 9 вересня 2022.
  26. Dwevedi, A.; Kumar, P.; Kumar, P.; Kumar, Y.; Sharma, Y. K.; Kayastha, A. M. (1 січня 2017). Grumezescu, A. M. (ред.). 15 – Soil sensors: detailed insight into research updates, significance, and future prospects. New Pesticides and Soil Sensors (англ.): 561—594. doi:10.1016/B978-0-12-804299-1.00016-3. ISBN 978-0128042991. Архів оригіналу за 11 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  27. What Is The Difference Between Elevation, Relief And Altitude ? (амер.). 17 грудня 2021. Архів оригіналу за 9 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  28. National Geophysical Data Center[en]. Hypsographic Curve of Earth's Surface from ETOPO1. ngdc.noaa.gov (англ.). NOAA. Архів оригіналу за 15 вересня 2017. Процитовано 22 вересня 2022.
  29. Land area where elevation is below 5 meters (% of total land area) | Data. data.worldbank.org (англ.). World Bank. Архів оригіналу за 20 вересня 2022. Процитовано 18 вересня 2022.
  30. Summerfield, M.A. (1991). Global Geomorphology (англ.). Pearson[en]. с. 537. ISBN 978-0582301566.
  31. Mark, David M.; Smith, Barry (2004). A science of topography: From qualitative ontology to digital representations (scientist). У Bishop, Michael P.; Shroder, John F. (ред.). Geographic Information Science and Mountain Geomorphology (англ.). Springer-Praxis. с. 75—100.
  32. Siebert, E. A.; Dornbach, J. E. (1953). Chart Altitude As A Function Of Hypsometric Layer Tints. Journal of the Institute of Navigation (англ.). 3 (8): 270—274. doi:10.1002/j.2161-4296.1953.tb00669.x.
  33. Staniszewski, Ryszard; Jusik, Szymon; Kupiec, Jerzy (1 січня 2012). Variability of Taxonomic Structure of Macrophytes According to Major Morphological Modifications of Lowland and Upland Rivers With Different Water Trophy. Nauka Przyroda Technologie (англ.). 6.
  34. Lichvar, Robert W.; Melvin, Norman C.; Butterwick, Mary L.; Kirchner, William N. (July 2012). National Wetland Plant List Indicator Definitions (PDF) (англ.). U.S. Army Corps of Engineers. Архів (PDF) оригіналу за 12 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  35. Polunin, Oleg; Walters, Martin (1985). A Guide to the Vegetation of Britain and Europe (англ.). Oxford University Press. с. 220. ISBN 0-19-217713-3.
  36. а б в г Huggett, Richard John (2011). Fundamentals Of Geomorphology. Routledge Fundamentals of Physical Geography Series (англ.) (вид. 3rd). Routledge. ISBN 978-0-203-86008-3.
  37. Kring, David A. Terrestrial Impact Cratering and Its Environmental Effects (англ.). Lunar and Planetary Laboratory[en]. Архів оригіналу за 13 травня 2011. Процитовано 22 березня 2007.
  38. Martin, Ronald (2011). Earth's Evolving Systems: The History of Planet Earth (англ.). Jones & Bartlett Learning[en]. ISBN 978-0-7637-8001-2. OCLC 635476788. Архів оригіналу за 16 жовтня 2022. Процитовано 22 вересня 2022 — через Google Books.
  39. Witze, Alexandra (26 лютого 2019). A deeper understanding of the Grand Canyon. Knowable Magazine (англ.). doi:10.1146/knowable-022619-1. Архів оригіналу за 23 червня 2022. Процитовано 23 червня 2022.
  40. B. Wernicke The California River and its role in carving Grand Canyon // Geological Society of America BulletinGSA, 2011. — Vol. 123, Iss. 7-8. — P. 1288–1316. — ISSN 0016-7606; 1943-2674doi:10.1130/B30274.1
  41. Canyon. National Geographic (англ.). Архів оригіналу за 13 жовтня 2022. Процитовано 12 жовтня 2022.
  42. Dotterweich, Markus (1 листопада 2013). The history of human-induced soil erosion: Geomorphic legacies, early descriptions and research, and the development of soil conservation – A global synopsis. Geomorphology[en] (англ.). 201: 1—34. Bibcode:2013Geomo.201....1D. doi:10.1016/j.geomorph.2013.07.021. S2CID 129797403.
  43. Soil Erosion and Degradation. World Wildlife Fund (англ.). Архів оригіналу за 25 вересня 2022. Процитовано 10 жовтня 2022.
  44. University of the Witwatersrand (2019). Drop of ancient seawater rewrites Earth's history: Research reveals that plate tectonics started on Earth 600 million years before what was believed earlier. ScienceDaily[en]. Архів оригіналу за 6 серпня 2019. Процитовано 11 серпня 2019.
  45. Hughes, Patrick (8 лютого 2001). Alfred Wegener (1880–1930): A Geographic Jigsaw Puzzle. On the Shoulders of Giants (англ.). Earth Observatory, NASA. Архів оригіналу за 14 жовтня 2022. Процитовано 26 грудня 2007. ... on January 6, 1912, Wegener... proposed instead a grand vision of drifting continents and widening seas to explain the evolution of Earth's geography.
  46. What are the different types of plate tectonic boundaries?. Ocean Explorer. NOAA. Архів оригіналу за 9 жовтня 2022. Процитовано 9 жовтня 2022.
  47. Venzke, E., ред. (2013). Volcanoes of the World, v. 4.3.4. Global Volcanism Program (англ.). Smithsonian Institution. doi:10.5479/si.GVP.VOTW4-2013. Архів оригіналу за 5 серпня 2022. Процитовано 14 жовтня 2022.
  48. Siebert, L.; Simkin, T.; Kimberly, P. (2010). Volcanoes of the World[en] (англ.) (вид. 3rd). Smithsonian Institution; Berkeley; University of California Press. ISBN 978-0-520-94793-1.
  49. Duda, Seweryn J. (November 1965). Secular seismic energy release in the circum-Pacific belt. Tectonophysics (англ.). 2 (5): 409—452. Bibcode:1965Tectp...2..409D. doi:10.1016/0040-1951(65)90035-1.
  50. а б в г The Effect of Land Masses on Climate. PBS Learning Media (англ.). PBS. Архів оригіналу за 2 квітня 2015.
  51. а б Betts, Alan. The Climate Energy Balance of the Earth. Alan Betts: Atmospheric Research (англ.). Архів оригіналу за 5 березня 2015.
  52. Howard, Jeffrey (2017). Anthropogenic Landforms and Soil Parent Materials. У Howard, Jeffrey (ред.). Anthropogenic Soils. Progress in Soil Science (англ.). Cham: Springer International Publishing. с. 25—51. doi:10.1007/978-3-319-54331-4_3. ISBN 978-3-319-54331-4.
  53. Stewart, Robert H. (September 2006). Introduction to Physical Oceanography (англ.). Texas A&M University[en]. с. 301—302.
  54. Mandelbrot, Benoit (5 травня 1967). How Long Is the Coast of Britain? Statistical Self-Similarity and Fractional Dimension. Science (англ.). 156 (3775): 636—638. Bibcode:1967Sci...156..636M. doi:10.1126/science.156.3775.636. PMID 17837158. S2CID 15662830. Процитовано 26 жовтня 2022.
  55. Coastline – The World Factbook. CIA (англ.). Процитовано 2 січня 2023.
  56. Coastal and Marine Ecosystems — Marine Jurisdictions: Coastline length. World Resources Institute[en] (англ.). Архів оригіналу за 19 квітня 2012. Процитовано 18 березня 2012.
  57. Heckbert, S.; Costanza, R.; Poloczanska, E. S.; Richardson, A. J. (2011). 12.10 – Climate Regulation as a Service from Estuarine and Coastal Ecosystems. У Wolanski, Eric; McLusky, Donald (ред.). Treatise on Estuarine and Coastal Science (англ.). Т. 12. Waltham: Academic Press[en]. с. 199—216. ISBN 978-0-08-087885-0. Архів оригіналу за 13 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  58. Coral Reefs. marinebio.org (англ.). 17 червня 2018. Процитовано 28 жовтня 2022.
  59. Human Settlements on the Coast. UN Atlas of the Oceans (англ.). 5 липня 2018. Архів оригіналу за 5 липня 2018. Процитовано 11 жовтня 2022.
  60. Coastal functions « World Ocean Review (амер.). Архів оригіналу за 12 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  61. а б в Gillespie, Rosemary G.; Clague, David A., ред. (2009). Encyclopedia of Islands (англ.). University of California. ISBN 978-0520256491. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 22 жовтня 2022 — через Google Books.
  62. Island Biodiversity – Why is it Important?. Convention on Biological Diversity (англ.). 19 жовтня 2009. Процитовано 24 жовтня 2022.
  63. Darwin, Charles R. (1842). The structure and distribution of coral reefs. Being the first part of the geology of the voyage of the Beagle, under the command of Capt. Fitzroy, R.N. during the years 1832 to 1836 (англ.). London: Smith, Elder & Co.[en]. Архів оригіналу за 25 вересня 2006. Процитовано 14 жовтня 2022 — через Darwin Online.
  64. Mountains. National Geographic (англ.). 15 жовтня 2018. Архів оригіналу за 1 березня 2021. Процитовано 30 квітня 2023.
  65. Leong, Goh Cheng (1995). Certificate Physics And Human Geography (англ.) (вид. Indian). Oxford University Press. с. 17. ISBN 978-0-19-562816-6. Архів оригіналу за 16 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022 — через Google Books.
  66. Duszyński, F.; Migoń, P.; Strzelecki, M.C. (2019). Escarpment retreat in sedimentary tablelands and cuesta landscapes–Landforms, mechanisms and patterns. Earth-Science Reviews[en] (англ.). 196 (102890): 102890. Bibcode:2019ESRv..19602890D. doi:10.1016/j.earscirev.2019.102890. S2CID 198410403.
  67. Migoń, P. (2004a). Mesa. У Goudie, A.S. (ред.). Encyclopedia of Geomorphology (англ.). London: Routledge. с. 668. ISBN 978-0415272988.
  68. Neuendorf, Klaus K.E.; Mehl Jr., James P.; Jackson, Julia A. (2011). Glossary of Geology (англ.) (вид. 5th). American Geosciences Institute. ISBN 978-1680151787.
  69. Brown, Geoff C.; Hawkesworth, C. J.; Wilson, R. C. L. (1992). Understanding the Earth (англ.) (вид. 2nd). Cambridge University Press. с. 93. ISBN 978-0-521-42740-1. Архів оригіналу за 3 червня 2016 — через Google Books.
  70. Rood, Stewart B.; Pan, Jason; Gill, Karen M.; Franks, Carmen G.; Samuelson, Glenda M.; Shepherd, Anita (1 лютого 2008). Declining summer flows of Rocky Mountain rivers: Changing seasonal hydrology and probable impacts on floodplain forests. Journal of Hydrology[en] (англ.). 349 (3–4): 397—410. Bibcode:2008JHyd..349..397R. doi:10.1016/j.jhydrol.2007.11.012.
  71. Powell, W. Gabe (2009). Identifying Land Use/Land Cover (LULC) Using National Agriculture Imagery Program[en] (NAIP) Data as a Hydrologic Model Input for Local Flood Plain Management (Applied Research Project) (англ.). Texas State University[en].
  72. Leroy, Suzanne A.G. (2022). Natural Hazards, Landscapes and Civilizations. Treatise on Geomorphology. Reference Module in Earth Systems and Environmental Sciences (англ.). с. 620—634. doi:10.1016/B978-0-12-818234-5.00003-1. ISBN 978-0-12-818235-2. PMC 7392566.
  73. Fjord. National Geographic (англ.). Архів оригіналу за 16 жовтня 2022. Процитовано 14 жовтня 2022.
  74. Whitney, W. D. (1889). "Cave, n.1." def. 1.. The Century dictionary: An encyclopedic lexicon of the English language (англ.). Т. 1. New York: The Century Company[en]. с. 871.
  75. Cave. Oxford English Dictionary (англ.) (вид. 2nd). Oxford University Press. 2009.
  76. Marean, Curtis W.; Bar-Matthews, Miryam; Bernatchez, Jocelyn; Fisher, Erich; Goldberg, Paul; Herries, Andy I. R.; Jacobs, Zenobia; Jerardino, Antonieta; Karkanas, Panagiotis; Minichillo, Tom; Nilssen, Peter J.; Thompson, Erin; Watts, Ian; Williams, Hope M. (2007). Early human use of marine resources and pigment in South Africa during the Middle Pleistocene (PDF). Nature (англ.). 449 (7164): 905—908. Bibcode:2007Natur.449..905M. doi:10.1038/nature06204. PMID 17943129. S2CID 4387442.
  77. Solution Caves – Caves and Karst. U.S. National Park Service (англ.).
  78. Skinner, B. J.; Porter, S. C. (1987). The Earth: Inside and Out. Physical Geology (англ.). John Wiley & Sons. с. 17. ISBN 0-471-05668-5.
  79. Land Cover. Food and Agriculture Organization (англ.). Архів оригіналу за 6 січня 2022. Процитовано 18 вересня 2022.
  80. Hooke, Roger LeB.; Martín-Duque, José F.; Pedraza, Javier (December 2012). Land transformation by humans: A review (PDF). GSA Today[en] (англ.). 22 (12): 4—10. Bibcode:2012GSAT...12l...4H. doi:10.1130/GSAT151A.1. Архів (PDF) оригіналу за 9 січня 2018. Процитовано 22 вересня 2022.
  81. Verma, P.; Singh, R.; Singh, P.; Raghubanshi, A.S. (1 січня 2020). Chapter 1 – Urban ecology – current state of research and concepts. Urban Ecology (англ.). Elsevier. с. 3—16. doi:10.1016/B978-0-12-820730-7.00001-X. ISBN 978-0128207307. S2CID 226524905.
  82. Brown, Daniel G. та ін. (2014). Advancing Land Change Modeling: Opportunities and Research Requirements (англ.). Washington, DC: The National Academic Press. с. 11—12. ISBN 978-0-309-28833-0.
  83. Voroney, R. Paul; Heck, Richard J. (2007). The soil habitat. У Paul, Eldor A. (ред.). Soil microbiology, ecology and biochemistry (англ.) (вид. 3rd). Amsterdam, the Netherlands: Elsevier. с. 25—49. doi:10.1016/B978-0-08-047514-1.50006-8. ISBN 978-0-12-546807-7.
  84. Taylor, Sterling A.; Ashcroft, Gaylen L. (1972). Physical edaphology: the physics of irrigated and nonirrigated soils (англ.). San Francisco, California: W.H. Freeman[en]. ISBN 978-0-7167-0818-6.
  85. McCarthy, David F. (2014). Essentials of soil mechanics and foundations: basic geotechnics (англ.) (вид. 7th). London: Pearson[en]. ISBN 978-1292039398. Архів оригіналу за 16 жовтня 2022. Процитовано 27 березня 2022.
  86. Gilluly, James; Waters, Aaron Clement; Woodford, Alfred Oswald (1975). Principles of geology (англ.) (вид. 4th). San Francisco, California: W.H. Freeman[en]. ISBN 978-0-7167-0269-6.
  87. Ponge, Jean-François (2015). The soil as an ecosystem. Biology and Fertility of Soils (англ.). 51 (6): 645—648. Bibcode:2015BioFS..51..645P. doi:10.1007/s00374-015-1016-1. S2CID 18251180. Архів оригіналу за 26 грудня 2021. Процитовано 3 квітня 2022.
  88. Dominati, Estelle; Patterson, Murray; Mackay, Alec (2010). A framework for classifying and quantifying the natural capital and ecosystem services of soils. Ecological Economics (англ.). 69 (9): 1858‒68. doi:10.1016/j.ecolecon.2010.05.002. Архів (PDF) оригіналу за 8 серпня 2017. Процитовано 10 квітня 2022.
  89. Dykhuizen, Daniel E. (1998). Santa Rosalia revisited: why are there so many species of bacteria?. Antonie van Leeuwenhoek (англ.). 73 (1): 25‒33. doi:10.1023/A:1000665216662. PMID 9602276. S2CID 17779069. Архів оригіналу за 26 вересня 2022. Процитовано 10 квітня 2022.
  90. Torsvik, Vigdis; Øvreås, Lise (2002). Microbial diversity and function in soil: from genes to ecosystems. Current Opinion in Microbiology (англ.). 5 (3): 240‒45. doi:10.1016/S1369-5274(02)00324-7. PMID 12057676. Архів оригіналу за 22 вересня 2022. Процитовано 10 квітня 2022.
  91. Amelung, Wulf; Bossio, Deborah; De Vries, Wim; Kögel-Knabner, Ingrid; Lehmann, Johannes; Amundson, Ronald; Bol, Roland; Collins, Chris; Lal, Rattan; Leifeld, Jens; Minasny, Buniman; Pan, Gen-Xing; Paustian, Keith; Rumpel, Cornelia; Sanderman, Jonathan; Van Groeningen, Jan Willem; Mooney, Siân; Van Wesemael, Bas; Wander, Michelle; Chabbi, Abad (27 жовтня 2020). Towards a global-scale soil climate mitigation strategy (PDF). Nature Communications (англ.). 11 (1): 5427. Bibcode:2020NatCo..11.5427A. doi:10.1038/s41467-020-18887-7. ISSN 2041-1723. PMC 7591914. PMID 33110065. Архів (PDF) оригіналу за 26 лютого 2022. Процитовано 3 квітня 2022.
  92. Pielke, Roger A.; Mahmood, Rezaul; McAlpine, Clive (1 листопада 2016). Land's complex role in climate change. Physics Today (англ.). 69 (11): 40—46. Bibcode:2016PhT....69k..40P. doi:10.1063/PT.3.3364. ISSN 0031-9228.
  93. Pouyat, Richard; Groffman, Peter; Yesilonis, Ian; Hernandez, Luis (2002). Soil carbon pools and fluxes in urban ecosystems. Environmental Pollution[en] (англ.). 116 (Supplement 1): S107—S118. doi:10.1016/S0269-7491(01)00263-9. PMID 11833898. Архів оригіналу за 31 травня 2022. Процитовано 3 квітня 2022. Our analysis of pedon data from several disturbed soil profiles suggests that physical disturbances and anthropogenic inputs of various materials (direct effects) can greatly alter the amount of C stored in these human "made" soils.
  94. Davidson, Eric A.; Janssens, Ivan A. (2006). Temperature sensitivity of soil carbon decomposition and feedbacks to climate change (PDF). Nature (англ.). 440 (9 March 2006): 165‒73. Bibcode:2006Natur.440..165D. doi:10.1038/nature04514. PMID 16525463. S2CID 4404915. Архів (PDF) оригіналу за 6 липня 2022. Процитовано 3 квітня 2022.
  95. Powlson, David (2005). Will soil amplify climate change?. Nature (англ.). 433 (20 January 2005): 204‒05. Bibcode:2005Natur.433..204P. doi:10.1038/433204a. PMID 15662396. S2CID 35007042. Архів оригіналу за 22 вересня 2022. Процитовано 3 квітня 2022.
  96. Bradford, Mark A.; Wieder, William R.; Bonan, Gordon B.; Fierer, Noah; Raymond, Peter A.; Crowther, Thomas W. (2016). Managing uncertainty in soil carbon feedbacks to climate change (PDF). Nature Climate Change (англ.). 6 (27 July 2016): 751—758. Bibcode:2016NatCC...6..751B. doi:10.1038/nclimate3071. S2CID 43955196. Архів (PDF) оригіналу за 10 квітня 2017. Процитовано 3 квітня 2022.
  97. Fairbridge, Rhodes W., ред. (1967). The Encyclopedia of Atmospheric Sciences and Astrogeology (англ.). New York: Reinhold Publishing. с. 323. OCLC 430153.
  98. McGuire, Thomas (2005). Earthquakes and Earth’s Interior. Earth Science: The Physical Setting (англ.). AMSCO School Publications Inc. с. 182—184. ISBN 978-0-87720-196-0.
  99. а б Rudnick, Roberta L.; Gao, S. (2014). Composition of the Continental Crust. У Holland, Heinrich D.; Turekian, Karl K. (ред.). Treatise on Geochemistry (англ.). Т. 4: The Crust (вид. 2nd). Elsevier. с. 1—51. ISBN 978-0-08-098300-4. Архів оригіналу за 3 вересня 2022. Процитовано 3 вересня 2022.
  100. Davis, George H.; Reynolds, Stephen J.; Kluth, Charles F. (2012). Nature of Structural Geology. Structural Geology of Rocks and Regions (англ.) (вид. 3rd). John Wiley & Sons. с. 18. ISBN 978-0-471-15231-6.
  101. Staff. Layers of the Earth. Volcano World (англ.). Oregon State University. Архів оригіналу за 11 лютого 2013. Процитовано 11 березня 2007.
  102. Jessey, David. Weathering and Sedimentary Rocks. California State Polytechnic University, Pomona[en] (англ.). Архів оригіналу за 3 липня 2007. Процитовано 20 березня 2007.
  103. de Pater, Imke; Lissauer, Jack J. (2010). Planetary Sciences (англ.) (вид. 2nd). Cambridge University Press. с. 154. ISBN 978-0-521-85371-2.
  104. Wenk, Hans-Rudolf; Bulakh, Andreĭ Glebovich (2004). Minerals: their constitution and origin (англ.). Cambridge University Press. с. 359. ISBN 978-0-521-52958-7.
  105. а б The Five Major Types of Biomes | National Geographic Society. National Geographic (англ.). 20 травня 2022. Архів оригіналу за 8 жовтня 2022. Процитовано 4 жовтня 2022.
  106. Rull, Valentí (2020). Organisms: adaption, extinction, and biogeographical reorganizations. Quaternary Ecology, Evolution, and Biogeography (англ.). Academic Press[en]. с. 67. ISBN 978-0-12-820473-3.
  107. а б WWF Terrestrial Ecoregions Of The World (Biomes) (англ.). World Wildlife Fund. Архів оригіналу за 13 липня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  108. Anesio, Alexandre; Laybourn-Parry, Johanna (October 2011). Glaciers and ice sheets as a biome. Trends in Ecology and Evolution (англ.). 27 (4): 219—225. doi:10.1016/j.tree.2011.09.012. PMID 22000675.
  109. Biomes, Ecosystems, and Habitats | National Geographic Society. National Geographic (англ.). 20 травня 2022. Архів оригіналу за 7 жовтня 2022. Процитовано 4 жовтня 2022.
  110. desert | National Geographic Society. National Geographic (англ.). Архів оригіналу за 10 серпня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.

Література

[ред. | ред. код]