Сьоґун

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Токуґава Ієясу, засновник сьоґунату Едо, у парадних шатах шьоґуна.

Шьоґун[1][2] або сьоґун[3][1][4][5](від яп. 将軍, しょうぐん, [ʃʲoːgun]/[ɕʲoːgun], «полководець») — найвища військова посада у домодерній Японії. Голова самурайського уряду.

Спочатку шьоґуном називали тимчасового головнокомандувача імператорської армії, яка вирушала в похід проти племен еміші, автохтонів Японських островів, так званих «північно-східних варварів». У XII столітті титул шьоґуна закріпився за однією з військових посад імператорського двору — сейї-тайшьоґуном[6], лідером самураїв Східної Японії і головою самурайського уряду — шьоґунату. З XIV століття шьоґунів також називали державцями (公方, кубо) — титулом представника верховної державної влади, яким у давнину позначали імператора, його двір та вищих чиновників[7].

Зустрічаються також — шоґун[8], шогун або шьо́гун[9].

Відповідає «маршалу» у західних і «гетьману» у східноєвропейських арміях[джерело?] .

Назва[ред. | ред. код]

Назва цієї посади прийшла в Японію з Китаю (переклад посади цзянцзунь), тому її інколи заміняли словами тайкі (大樹) або тайкі шьоґун (大樹将軍) на китайський лад. Слово тайкі шьоґун (大樹将軍) означає «полководець (将軍) великого дерева (大樹)». Воно вперше зустрічається у китайських хроніках 4-5 століття «Записах пізньої Хань» на адресу видатного генерала Хьо-І (馮異). Він був настільки скромний, що втік під велике дерево (大樹) під час розмов про свої подвиги, не бажаючи вихвалятися ними. На основі цього оповідання виникло словосполучення «полководець великого дерева», яким позначали доброчесних військовиків.

Стародавність (VIII—XI століття)[ред. | ред. код]

Різноманіття «шьоґунів»[ред. | ред. код]

У VIIVIII століттях, у періодах Асука і Нара, існувало декілька посад, які включали себе слово «шьоґун». Серед них були:

  • сейї-шьоґун (征夷将軍) — «полководець — завойовник варварів Сходу»;
  • чінтекі шьоґун (鎮狄将軍) — «полководець — завойовник варварів Заходу»;
  • чінджю шьоґун (鎮守将軍) — «полководець — пацифікатор».

Як правило, ті хто обіймав ці посади займали високий ранг у чиновницькій системі Японії. Вони були головами експедиційних армій або командирами їхніх окремих частин. Першим відомим чінджю шьоґуном був Косе но Маро у 709 році.

Шьогуни також поділялися на «вищих» і «нижчих»:

  • тайшьоґун (大将軍) — «великий полководець»
  • шьоґун (将軍) — «полководець»
  • фукушьоґун (副将軍) — «заступник полководця»

Військові кампанії були тимчасовими, посадовець повертав пост шьоґуна Імператору одразу після її завершення[10].

Іноді синонімом шьоґуна виступала посада державного «посланця» сі (使). Зокрема, у VII — початку VIII століттях поняття «посланець — завойовник варварів Сходу» сейї-ші (征夷使) та «полководець — завойовник варварів Сходу» сейї-шьоґун (征夷将軍) ототожнювалися[10].

Перші сейї-тайшьоґуни[ред. | ред. код]

Саканоуе но Тамурамаро, перший сейї-тайшьоґун стародавньої Японії (Кікуті Йосай, Збірка гравюр «Дзенкен кодзіцу», 1825—1836)

У VIII столітті одним із найпріоритетніших напрямків зовнішньої політики імператорів Японії було об'єднання острова Хонсю під своєю владою. Нескореною землею залишався північний схід острова — регіон Тохоку, споконвічне місце проживання племен еміші. Японці вважали ці племена «варварськими» і періодично висилали армії для їх підкорення. Головнокомандувачіі цих армій обіймали посади сейї-шьоґун. Першими відомими історії сейї-шьоґунами були Тадзіхі но Аґатаморі[11] у 720 та Фудзівара но Умакаі[12] у 725 роках.

Згодом посаду сейї-шьоґуна заступила посада сейї-тайшьоґун. Її вперше отримав у 793 році Отомо но Отомаро. У 797 році його перейняв Саканоуе но Тамурамаро, а у 811 році — Фун'я но Ватамаро. Подвиги Саканоуе, який практично підкорив увесь північний схід острова Хонсю і полонив емішійського вождя, оповили посаду сейї-тайшьоґуна особливим ореолом воєнної слави і величі.

У IX столітті, після приєднання еміші, необхідність у нових експедиційних арміях відпала. Посада сейї-тайшьоґуна лишалась тривалий час вакантною. На завойованих північно-східних землях японці сформували пацифікаційний уряд-адміністрацію тіндзюфу. Її начальником призначався «шьоґун-пацифікатор» — тіндзю шьоґун. Він мусив ліквідовувати залишки опору емішійських племен та наглядти за реалізацією асиміляційних проектів центрального уряду.

У X столітті у східних районах Японії спалахнуло повстання самурайського ватажка Тайри но Масакадо. Для його придушення імператорський уряд відрядив каральну експедицію на чолі з Фудзіварою но Тадабумі, якого призначив «великим шьоґуном — завойовником Сходу» — сейто тайшьоґуном. Призначення ж на посаду «великого шьоґуна — завойовника варварів Сходу», сейї-тайшьоґуна, не було, оскільки повстанці були знатними самураями, а не «варварами» еміші.

Загалом, до середини XII століття, завдяки стабілізації соціально-економічного життя, посада сейї-тайшьоґуна практично канула у небуття.

Шьоґун — самурайський лідер (XII—XIX століття)[ред. | ред. код]

Портрет знатного самурая, ймовірно Мінамото но Йорітомо, засновника самурайського уряду в Камакурі.

Відродження імені сейї-тайшьоґуна мало місце наприкінці епохи Хей'ан під час війни між родами Тайра і Мінамото. У 1184 році командир останніх, Мінамото-но Йосінака, вигнав самураїв Тайра зі столиці і, призупинивши правління імператора-інока Ґо-Сіракава, самовільно призначив себе на цю посаду. Цим кроком він хотів залучити на свій бік вояків для походу проти Мінамото-но Йорітомо, конкурента зі Сходу Японії, армії якого підступали до Кіото. Сили останнього ототожнювалися зі зниклими еміші, «варварами Сходу» стародавніх часів, які мусили бути покарані. Завдяки діям Йосінаки сейї-тайшьоґун перетворився у фактично незалежну від центрального уряду політичну фігуру, яка формально підкорялася лише імператору Японії і отримувала від нього частину монарших повноважень.

Того ж року Мінамото но Йорітомо знищив Йосінаку і, захопивши столицю, негайно забажав від двору призначення себе на посаду сейї-тайшьоґуна. Це підвищило політичну вагу цієї посади, котра стала символізувати військового лідера Східної Японії. Проте Ґо-Сіракава, який боявся виникнення незалежного самурайського уряду на сході країни, не задовольнив прохання Йорітомо. Останній був призначений на шьоґунську посаду лише після смерті імператора-інока у 1192 році.

Пост сейї-тайшьоґуна був тимчасовим, але Йорітомо збирався перебувати на ньому постійно. За японським звичаєм обіймач шьоґунської посади мусив тричі відіслати посольство до Кіото з проханням повернути її дворові. Як правило, після двох відмов імператора посада поверталася під час прибуття третього посольства. Проте Йорітомо відрядив лише два посольства до столиці, на які отримав традиційну відмову. Під приводом того, що двір не бажає забирати посаду, він не відправляв третього посольства і залишався шьоґуном до кінця свого життя.

Така політика Йорітомо сприяла тому, що більшість населення країни сприймала його нащадків як шьоґунів, не залежно від того чи було офіційне затвердження на цю посаду імператорським двором чи ні. Наприклад, Мінамото но Йорііе, син Йорітомо, був призначений на пост сейї-тайшьоґуна у 1202 році, лише за три роки після смерті свого батька. Проте у світі ходили чутки, що він вже перебував на шьоґунівському посту безпосередньо перед кончиною Йорітомо. У історичному джерелі «Адзума каґамі», яке було складене у 1266 році, згадується, що Йорііє став спадкоємцем саме шьоґуна. Це свідчить про наявний симбіоз титулів і посад сейї-тайшьоґуна і голови самурайського уряду — «Камакурського господаря» (鎌倉殿) — у свідомості тогочасних японців. Цей симбіоз було остаточно закріплено урядом у 1203 році, коли Мінамото но Санетомо був призначений на шьоґунську посаду одразу ж по успадкуванню головування у Камакурі.

Таким чином, на початок XIII століття посада сейї-тайшьоґуна перетворилася на спадкову. Вона стала синонімом лідера самураїв Японії і голови самурайського уряду. Відтепер слово «шьоґун» асоціювалося лише з цією посадою, а не різноманітними «шьоґунами» стародавніх часів. У наступні століття призначення на пост сейї-тайшьоґуна було приводом до заснування власного самурайського уряду і слугувало легалізацією пануючого режиму. Поєднання шьоґунської посади і функцій голови японського уряду проіснувало до середини XIX століття. Пост сейї-тайшьоґуна був ліквідований імператорським указом у 1867 році.

Церемонія призначення на посаду[ред. | ред. код]

У давнину церемонія призначення на посаду шьоґуна проводилася у імператорському палаці. Вона супроводжувалась оголошенням едикту про призначення та врученням церемоніального меча (節刀), який був символом делегування судових повноважень імператора шьоґуну. Там само у палаці призначався заступник шьоґуна і верхівка командного складу армії.

Докладних відомостей про те, як призначали шьоґунів у 12 — 13 століттях немає. Ймовірно, церемонії супроводжувались оголошенням едикту і врученням меча як у стародавні часи. Відомо, що у випадку з Мінамото-но Йорітомо та принца Хісаакі едикт про призначення на посаду сейї-тайшьоґуна відсилався до шьоґунівської ставки у Камакурі імператорським послом (勅使). В усіх інших випадках двір такого привілею не надавав, а сповіщав номінанта про призначення його шьоґуном через простих гінців.

У 14 — 17 століттях, включаючи перших трьох правителів шьоґунату Токуґава, обов'язковим для номінанта на шьоґунівську посаду було прибуття до столиці і аудієнція з імператором. Така практика була припинена за часів правління Токуґави Іецуни, який через свій малий вік не зміг з'явитися до кіотського двору. Він був оголошений шьоґуном у своєму Едоському замку через імператорського посла. До середини 19 століття його наступники також ставали шьоґунами не полишаючи ставки в Едо.

Церемонія призначення на посаду шьоґуна з 14 по 19 століття була вельми скромною. Під час оголошення едикту про призначення шьоґуном, номінант обіцяв слідувати «світлому прикладу» Мінамото но Йорітомо і, наповнивши золотим піском скриньку, у якій містився едикт, передавав її імператорському посланцю. З 15 століття, починаючи від правління Асікаґи Йосіміцу, обіймач посту сейї-тайшьоґуна також призначався «старшим роду Мінамото» (源氏長者), головою школи шьоґакуін (奨学院) і буддистського павільйону Дзюннаін (淳和院), а також інспектором імператорських конюшень (馬寮御監).

Список сейї-тайшьоґунів[ред. | ред. код]

Загальна кількість шьоґунів становить 45 осіб. Кількість правлінь дорівнює 46.

Imperial Seal of Japan.svg
Шьогуни 8 — 12 століть
Українською Японською Роки життя Роки служби
1 Отомо-но Отомаро 大伴弟麻呂 731809 793794 (?)
2 Саканоуе-но Тамурамаро 坂上田村麻呂 758811 797811 (?)
3 Фун'я но Ватамаро 文屋綿麻呂 765823 813816
4 Мінамото-но Йошінака 源義仲 11541184 1184
Sasa rindo.svg
1 Мінамото-но Йорітомо 源頼朝 11471199 11921199
2 Мінамото-но Йорііе 源頼家 11821204 12021203
3 Мінамото-но Санетомо 源実朝 11921219 12031219
4 Фуджівара-но Йоріцуне 藤原頼経 12181256 12261244
5 Фуджівара-но Йоріцуґу 藤原頼嗣 12391256 12441252
6 Принц Мунетака 宗尊親王 12421274 12521266
7 Принц Кореясу 惟康親王 12641326 12661289
8 Принц Хісаакі 久明親王 12761328 12891308
9 Принц Морікуні 守邦親王 13011333 13081333
Imperial Seal of Japan.svg
1 Принц Морійоші 護良親王 13081335 1333
2 Принц Нарійоші 成良親王 13261344 13351336
Goshichi no kiri.svg
1 Ашікаґа Такауджі 足利尊氏 13051358 13381358
2 Ашікаґа Йошіакіра 足利義詮 13301367 13581367
3 Ашікаґа Йошіміцу 足利義満 13581408 13681394
4 Ашікаґа Йошімоті 足利義持 13861428 13941423
5 Ашікаґа Йошікадзу 足利義量 14071425 14231425
6 Ашікаґа Йошінорі 足利義教 13941441 14291441
7 Ашікаґа Йошікацу 足利義勝 14341443 14421443
8 Ашікаґа Йошімаса 足利義政 14361490 14491473
9 Ашікаґа Йошіхіса 足利義尚 14651489 14731489
10 Ашікаґа Йошікі 足利義材 14661523 14901493
11 Асікаґа Йосідзумі 足利義澄 14801511 14941508
10[13] Ашікаґа Йошітане 足利義稙 дивіться Ашікаґа Йошікі 15081521
12 Ашікаґа Йошіхару 足利義晴 15111550 15211546
13 Ашікаґа Йошітеру 足利義輝 15361565 15461565
14 Ашікаґа Йошіхіде 足利義栄 15381568 1568
15 Ашікаґа Йошіакі 足利義昭 15371597 15681573
Alex K Tokugawa mon.png
1 Токуґава Іеясу 徳川家康 15431616 16031605
2 Токуґава Хідетада 徳川秀忠 15791632 16051623
3 Токуґава Іеміцу 徳川家光 16041651 16231651
4 Токуґава Іецуна 徳川家光 16411680 16511680
5 Токуґава Цунайоші 徳川綱吉 16461709 16801709
6 Токуґава Іенобу 徳川家宣 16621712 17091712
7 Токуґава Іецуґу 徳川家継 17091716 17131716
8 Токуґава Йошімуне 徳川吉宗 16841751 17161745
9 Токуґава Іешіґе 徳川家重 17121761 17451760
10 Токуґава Іехару 徳川家治 17371786 17601786
11 Токуґава Ієнарі 徳川家斉 17731841 17871837
12 Токуґава Ієйоші 徳川家慶 17931853 18371853
13 Токуґава Іесада 徳川家定 18241858 18531858
14 Токуґава Іемоті 徳川家茂 18461866 18581866
15 Токуґава Йошінобу 徳川慶喜 18371913 18661867

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Японські запозичення і український правопис. Бондар Олександр Іванович
  2. Сьоґун Словник іншомовних слів За редакцією О. С. Мельничука, Головна редакція Української Радянської Енциклопедії Академії Наук Української РСР (АН УРСР), Київ — 1974.
  3. Шпігунов А., Івахненко М. Японська фонетика та українська транслітерація. Архів оригіналу за 11 серпня 2017. Процитовано 11 серпня 2017. 
  4. О. О. Коваленко. Ода Нобунаґа в японській антихристиянській літературі на прикладі «Записів про розквіт і падіння Храму південних варварів». Східний світ № 2 2009
  5. *Рубель. В. А. Нова історія. Азії та. Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина ХІХ ст.) — К.: Либідь, 2007. — С. 81; Коваленко О. Самурайські хроніки. Ода Нобунаґа. — К.: Дух і Літера, 2013. — С.19.
  6. яп. 征夷大将軍, せいいたいしょうぐん, дослівно: «великий полководець — завойовник варварів». Розбір по знаках: сей (, захоплювати, карати), і (, східні варвари), тай (, великий), сьо (, вести у бій), ґун (, військо, полк).
  7. Коваленко 2013, С. 560.
  8. Газета Свобода. 15 березня 1938
  9. Українське мовознавство: міжвідомчий науковий збірник, випуски 29 – 30, ст. 112[джерело?]
  10. а б 『国史大辞典』15巻、17冊 (Великий словник історії Японії).東京、吉川弘文館、 1972-1997. 第8巻、P.190—191.
  11. Японською:多治比県守
  12. Японською: 藤原宇合
  13. Ашікаґа Йошікі заступив на пост сьоґуна під новим іменем Асікаґи Йошітане

Бібліографія[ред. | ред. код]

Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — К. : «Аквілон-Прес», 1997. — 256 с. — ISBN 966-7209-05-9. Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.

  • Рубель. В. А. Нова історія. Азії та. Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина ХІХ ст.) — К.: Либідь, 2007.
  • 『国史大辞典』15巻、17冊 [Великий словник історії Японії]. — 東京: 吉川弘文館, 1972-1997. — 第8巻. — P.190—191.

Сьоґун // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊. (яп.)

Посилання[ред. | ред. код]