Сьоґун
Сьоґун[1][2] або шьоґун[3][1][4][5] (від яп. 将軍, しょうぐん, [ʃʲoːgun]/[ɕʲoːgun], «полководець») — найвища військова посада у домодерній Японії. Голова самурайського уряду.
Спочатку сьоґуном називали тимчасового головнокомандувача імператорської армії, яка вирушала в похід проти племен еміші, автохтонів Японських островів, так званих «північно-східних варварів». У XII столітті титул сьоґуна закріпився за однією з військових посад імператорського двору — сейі-тайсьоґуном[6], лідером самураїв Східної Японії і головою самурайського уряду — сьоґунату. З XIV століття сьоґунів також називали державцями (公方, кубо) — титулом представника верховної державної влади, яким у давнину позначали імператора, його двір та вищих чиновників[7].
Назва цієї посади прийшла до Японії з Китаю (переклад посади цзянцзюнь), тому її інколи замінювали словами тайкі (大樹) або тайкі сьоґун (大樹将軍) на китайський лад. Слово тайкі сьоґун (大樹将軍) означає «полководець (将軍) великого дерева (大樹)». Воно вперше зустрічається у китайських хроніках IV—V століть, «Записах пізньої Хань», на адресу видатного генерала Фен-Ї (馮異). Він був настільки скромний, що втік під велике дерево (大樹) під час розмов про свої подвиги, не бажаючи вихвалятися ними. На основі цього оповідання виникло словосполучення «полководець великого дерева», яким називали доброчесних військовиків.
В українськомовних джерелах також зустрічаються написання шоґун[8], шогун, шьоґун[9] або сьо́гун[10].
У VII— VIII століттях, у періодах Асука і Нара, існувало декілька посад, які включали себе слово «сьоґун». Серед них були:
- сейі-сьоґун (征夷将軍) — «полководець — завойовник варварів Сходу»;
- тінтекі сьоґун (鎮狄将軍) — «полководець — завойовник варварів Заходу»;
- тіндзю сьоґун (鎮守将軍) — «полководець — пацифікатор».
Як правило, ті хто обіймав ці посади займали високий ранг у чиновницькій системі Японії. Вони були головами експедиційних армій або командирами їхніх окремих частин. Першим відомим тіндзю сьоґуном був Косе но Маро у 709 році.
Сьоґуни також поділялися на «вищих» і «нижчих»:
- тайсьоґун (大将軍) — «великий полководець»
- сьоґун (将軍) — «полководець»
- фукусьоґун (副将軍) — «заступник полководця»
Військові кампанії були тимчасовими, посадовець повертав пост сьоґуна Імператору одразу після її завершення[11].
Іноді синонімом сьоґуна виступала посада державного «посланця» сі (使). Зокрема, у VII — початку VIII століттях поняття «посланець — завойовник варварів Сходу» сейі-сі (征夷使) та «полководець — завойовник варварів Сходу» сейі-сьоґун (征夷将軍) ототожнювалися[11].
У VIII столітті одним із найпріоритетніших напрямків зовнішньої політики імператорів Японії було об'єднання острова Хонсю під своєю владою. Нескореною землею залишався північний схід острова — регіон Тохоку, споконвічне місце проживання племен еміші. Японці вважали ці племена «варварськими» і періодично висилали армії для їх підкорення. Головнокомандувачі цих армій обіймали посади сейі-сьоґун. Першими відомими історії сейі-сьоґунами були Тадзіхі но Аґатаморі[12] у 720 та Фудзівара но Умакай[13] у 725 роках.
Згодом посаду сейі-сьоґуна заступила посада сейі-тайсьоґун. Її вперше отримав у 793 році Отомо но Отомаро. 797 року його перейняв Саканоуе но Тамурамаро, а у 811 році — Фун'я но Ватамаро. Подвиги Саканоуе, який практично підкорив увесь північний схід острова Хонсю і полонив емішійського вождя, оповили посаду сейі-тайсьоґуна особливим ореолом воєнної слави і величі.
У IX столітті, після приєднання еміші, необхідність у нових експедиційних арміях відпала. Посада сейі-тайсьоґуна лишалась тривалий час вакантною. На завойованих північно-східних землях японці сформували пацифікаційний уряд-адміністрацію тіндзюфу. Її начальником призначався «сьоґун-пацифікатор» — тіндзю сьоґун. Він мусив ліквідовувати залишки опору емішійських племен та наглядати за реалізацією асиміляційних проєктів центрального уряду.
У X столітті у східних районах Японії спалахнуло повстання самурайського ватажка Тайри но Масакадо. Для його придушення імператорський уряд відрядив каральну експедицію на чолі з Фудзіварою но Тадабумі, якого призначив «великим сьоґуном — завойовником Сходу» — сейто тайсьоґуном. Призначення ж на посаду «великого сьоґуна — завойовника варварів Сходу», сейі-тайсьоґуна, не було, оскільки повстанці були знатними самураями, а не «варварами» еміші.
Загалом, до середини XII століття, завдяки стабілізації соціально-економічного життя, посада сейі-тайсьоґуна практично канула у небуття.
Відродження імені сейі-тайсьоґуна мало місце наприкінці епохи Хей'ан під час війни між родами Тайра і Мінамото. 1184 року командир останніх, Мінамото-но Йосінака, вигнав самураїв Тайра зі столиці і, призупинивши правління імператора-інока Ґо-Сіракава, самовільно призначив себе на цю посаду. Цим кроком він хотів залучити на свій бік вояків для походу проти Мінамото-но Йорітомо, конкурента зі Сходу Японії, армії якого підступали до Кіото. Сили останнього ототожнювалися зі зниклими еміші, «варварами Сходу» стародавніх часів, які мусили бути покарані. Завдяки діям Йосінаки сейі-тайсьоґун перетворився на фактично незалежну від центрального уряду політичну фігуру, яка формально підкорялася лише імператору Японії і отримувала від нього частину монарших повноважень.
Того ж року Мінамото но Йорітомо знищив Йосінаку і, захопивши столицю, негайно забажав від двору призначення себе на посаду сейі-тайсьоґуна. Це підвищило політичну вагу цієї посади, котра стала символізувати військового лідера Східної Японії. Проте Ґо-Сіракава, який боявся виникнення незалежного самурайського уряду на сході країни, не задовольнив прохання Йорітомо. Останній був призначений на сьоґунську посаду лише після смерті імператора-інока у 1192 році.
Пост сейі-тайсьоґуна був тимчасовим, але Йорітомо збирався перебувати на ньому постійно. За японським звичаєм обіймач сьоґунської посади мусив тричі відіслати посольство до Кіото з проханням повернути її дворові. Як правило, після двох відмов імператора посада поверталася під час прибуття третього посольства. Проте Йорітомо відрядив лише два посольства до столиці, на які отримав традиційну відмову. Під приводом того, що двір не бажає забирати посаду, він не відправляв третього посольства і залишався сьоґуном до кінця свого життя.
Така політика Йорітомо сприяла тому, що більшість населення країни сприймала його нащадків як сьоґунів, не залежно від того чи було офіційне затвердження на цю посаду імператорським двором чи ні. Наприклад, Мінамото но Йорііе, син Йорітомо, був призначений на пост сейі-тайсьоґуна у 1202 році, лише за три роки після смерті свого батька. Проте у світі ходили чутки, що він вже перебував на сьоґунівському посту безпосередньо перед кончиною Йорітомо. У історичному джерелі «Адзума каґамі», яке було складене у 1266 році, згадується, що Йорііе став спадкоємцем саме сьоґуна. Це свідчить про наявний симбіоз титулів і посад сейі-тайсьоґуна і голови самурайського уряду — «Камакурського господаря» (鎌倉殿) — у свідомості тогочасних японців. Цей симбіоз було остаточно закріплено урядом у 1203 році, коли Мінамото но Санетомо був призначений на сьоґунську посаду одразу ж по успадкуванню головування у Камакурі.
Таким чином, на початок XIII століття посада сейі-тайсьоґуна перетворилася на спадкову. Вона стала синонімом лідера самураїв Японії і голови самурайського уряду. Відтепер слово «сьоґун» асоціювалося лише з цією посадою, а не різноманітними «сьоґунами» стародавніх часів. У наступні століття призначення на пост сейі-тайсьоґуна було приводом до заснування власного самурайського уряду і слугувало легалізацією пануючого режиму. Поєднання сьоґунської посади і функцій голови японського уряду проіснувало до середини XIX століття. Пост сейі-тайсьоґуна був ліквідований імператорським указом у 1867 році.
У давнину церемонія призначення на посаду сьоґуна проводилася у імператорському палаці. Вона супроводжувалась оголошенням едикту про призначення та врученням церемоніального меча (節刀), який був символом делегування судових повноважень імператора сьоґуну. Там само у палаці призначався заступник сьоґуна і верхівка командного складу армії.
Докладних відомостей про те, як призначали сьоґунів у XII — XIII століттях немає. Ймовірно, церемонії супроводжувались оголошенням едикту і врученням меча як у стародавні часи. Відомо, що у випадку з Мінамото-но Йорітомо та принца Хісаакі едикт про призначення на посаду сейі-тайсьоґуна відсилався до сьоґунівської ставки у Камакурі імператорським послом (勅使). В усіх інших випадках двір такого привілею не надавав, а сповіщав номінанта про призначення його сьоґуном через простих гінців.
У XIV — XVII століттях, включаючи перших трьох правителів сьоґунату Токуґава, обов'язковим для номінанта на сьоґунівську посаду було прибуття до столиці і аудієнція з імператором. Така практика була припинена за часів правління Токуґави Ієцуни, який через свій малий вік не зміг з'явитися до кіотського двору. Він був оголошений сьоґуном у своєму Едоському замку через імператорського посла. До середини XIX століття його наступники також ставали сьоґунами не полишаючи ставки в Едо.
Церемонія призначення на посаду сьоґуна з XIV по XIX століття була вельми скромною. Під час оголошення едикту про призначення сьоґуном, номінант обіцяв взоруватися на «світлий приклад» Мінамото но Йорітомо і, наповнивши золотим піском скриньку, у якій містився едикт, передавав її імператорському посланцю. З XV століття, починаючи від правління Асікаґи Йосіміцу, обіймач посту сейі-тайсьоґуна також призначався «старшим роду Мінамото» (源氏長者), головою школи Сьоґакуін (奨学院) і буддистського павільйону Дзюннаін (淳和院), а також інспектором імператорських конюшень (馬寮御監).
Загальна кількість сьоґунів становить 45 осіб. Кількість правлінь дорівнює 46.
- 1 2 Японські запозичення і український правопис. Бондар Олександр Іванович
- ↑ Сьоґун Словник іншомовних слів За редакцією О. С. Мельничука, Головна редакція Української Радянської Енциклопедії Академії Наук Української РСР (АН УРСР), Київ — 1974.
- ↑ Шпігунов А., Івахненко М. Японська фонетика та українська транслітерація (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 11 серпня 2017. Процитовано 11 серпня 2017. [Архівовано 2017-08-11 у Wayback Machine.]
- ↑ О. О. Коваленко. Ода Нобунаґа в японській антихристиянській літературі на прикладі «Записів про розквіт і падіння Храму південних варварів». Східний світ № 2 2009
- ↑
- Рубель. В. А. Нова історія. Азії та. Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина ХІХ ст.) — К.: Либідь, 2007. — С. 81; Коваленко О. Самурайські хроніки. Ода Нобунаґа. — К.: Дух і Літера, 2013. — С.19.
- ↑ яп. 征夷大将軍, せいいたいしょうぐん, дослівно: «великий полководець — завойовник варварів». Розбір по знаках: сей (征, захоплювати, карати), і (夷, східні варвари), тай (大, великий), сьо (将, вести у бій), ґун (軍, військо, полк).
- ↑ Коваленко 2013, С. 560.
- ↑ Газета Свобода. 15 березня 1938 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 11 серпня 2017. Процитовано 11 серпня 2017. [Архівовано 11 серпня 2017 у Wayback Machine.]
- ↑ Українське видавництво: Лабораторія, роман «Шьоґун» у двух книгах
- ↑ Українське мовознавство: міжвідомчий науковий збірник, випуски 29 – 30, ст. 112[джерело?]
- 1 2 『国史大辞典』15巻、17冊 (Великий словник історії Японії)．東京、吉川弘文館、 1972－1997. 第8巻、P.190—191.
- ↑ Японською:多治比県守
- ↑ Японською: 藤原宇合
- ↑ Ашікаґа Йошікі заступив на пост сьоґуна під новим іменем Асікаґи Йошітане
- Коваленко О. Самурайські хроніки. Ода Нобунаґа. — К.: Дух і Літера, 2013. — 960 с. з іл. ISBN 978-966-378-293-5
- Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — К. : «Аквілон-Прес», 1997. — 256 с. — ISBN 966-7209-05-9.
- Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.
- Рубель. В. А. Нова історія. Азії та. Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина ХІХ ст.) — К.: Либідь, 2007.
- 『国史大辞典』15巻、17冊 [Великий словник історії Японії]． — 東京: 吉川弘文館, 1972－1997. — 第8巻. — P.190—191.
Сьоґун // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊. (яп.)
- (яп.) Список сейі-тайсьоґунів
