Сікевич Володимир Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Васильович Сікевич
13 УНР 30-03-1920 Генерал-пoручник.svg Генерал-поручник
Сікевич Володимир Васильович 3.jpg
200px
Загальна інформація
Народження 23 серпня (5 вересня) 1870(1870-09-05)
Тараща, Київська губернія, Flag of Russia.svg Російська імперія
Смерть 27 липня 1952(1952-07-27) (81 рік)
Торонто, Онтаріо,
Канада Канада
Національність українець
Університет Київська духовна академія (1819—1918)
3-я Київська класична гімназія
Військова служба
Роки служби 19181952
Приналежність Flag of Russia.svg Російська імперіяFlag of the Ukranian State.svg УНРКанада Канада
Вид ЗС Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Формування Гайдамацький кіш Слобідської України
Війни / битви Російсько-японська війна
Перша світова війна
Радянсько-українська війна
Нагороди та відзнаки
Хрест Симона Петлюри
Галицький хрест
«Воєнний хрест» (УНР)
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Золота зброя «За хоробрість»

Commons-logo.svg Матеріали до статті на Вікісховищі
Володимир Сікевич

Володи́мир Васи́льович Сіке́вич (* 23 серпня (5 вересня) 1870(18700905), Тараща, Київська губернія, Російська імперія — † 27 липня 1952, Торонто, Онтаріо, Канада ) — український військовий і політичний діяч; генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки (генерал-поручник у еміграції), до того — полковник генерального штабу та генерал-майор царської армії, посол УНР в Угорщині. Автор спогадів.

Біографія[ред.ред. код]

Народився 23 серпня (5 вересня) 1870 р. в с. Тараща на Київщині, в родині предводителя місцевого дворянства й голови мирових суддів Таращанського повіту Василя Милетєвича Сікевича та доньки професора Київської духовної Академії Данила Смолодовича — Наталії.

Освіта[ред.ред. код]

Після закінчення 3-ї Київської класичної гімназії 15 жовтня 1888 року — на службі в російській армії, однорічником 2-го розряду до 131-го піхотного Тираспольського полку, потім ад'ютантом командира батальйону, командиром роти, помічником командира батальйону.

Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетному корпусі, Київському піхотному юнкерському училищі (1892), вийшов підпоручиком до 16-го піхотного Ладозького полку, у складі якого на чолі 16-ї роти вирушив на Першу світову війну.

Сім'я і діти[ред.ред. код]

Весною 1901 р. Володимир Сікевич одружився з донькою полковника 15-го Шліссельбурзького полку Владислава Косьмінського — Вандою. В них були діти Наталка та Леонід. Наталка вийшла заміж за полковника царської армії Жана Луї Морея де Морана (сина графині Марії Лемсдорф). Свідком у них на весіллі був князь Трубецький. Леонід одружився в Торонто з Кей Кларк. Всі вищезгадані особи померли та поховані в Канаді.

Офіцер російської армії[ред.ред. код]

За заслуги в російсько-японській війні 1904–1905 у березні 1907 р. отримав орден Станіслава 3-го класу.

28 жовтня 1908 р. штабс-капітана Сікевича було підвищено до рангу капітана.

У роки Першої світової війни — на Південно-Західному фронті.

З 16 серпня  по 18 жовтня 1914 р. — т. в. о. командира 4-го батальйону.

06 листопада 1914 р. був контужений, а 07 листопада 1914 р. — поранений. 02 січня 1915 р. — вдруге поранений.

15 травня 1915 р. — повернувся зі шпиталю, був призначений на посаду начальника господарчої частини полку та підвищений до звання підполковника.

З 27 вересня 1916 р. — полковник.

З 27 березня 1917 р. — командир 266-го піхотного Пореченського полку.

З 03 травня 1917 р. — командир 6-го запасного Ладозького піхотного полку.

З 03 серпня 1917 р. — помічник командира 36-ї запасної піхотної бригади.

Нагороджений п'ятьма орденами і Золотою Георгіївською зброєю.

Воєначальник української армії[ред.ред. код]

В українській армії — з листопада 1917.

25 листопада 1917 р. українізував 6-й запасний піхотний полк, перейменував його на 2-й український запасний. 26 травня 1918 р. розформував 2-й український запасний полк.

На початку 1918 — старшина створеного Симоном Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської України.

Брав участь у боях з більшовицькими військами під командуванням М. Муравйова за Київ.

У березні 1918 року призначений командиром 3-го Гайдамацького полку, який входив до складу Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, визволяв від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків.

З 2 квітня 1918 року за сумісництвом очолив Слов'янську групу Окремої Запорізької дивізії Армії УНР у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, яка мала завдання звільнити Донбас. 15 квітня війська під його командуванням зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов'янськ, Бахмут, Микитівку, Колпаків. Наприкінці квітня частини групи вийшли на кордон з Росією.

З 02 червня 1918 р. — начальник Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави.

З 10 липня 1918 р. — командир 31-го (згодом — 23-го) пішого Черкаського полку Армії Української Держави.

У період Гетьманату військові частини під командуванням генерала Сікевича охороняли східний кордон України.

Був призначений заступником голови Військово-санітарної місії у справах українців-військовополонених у Європі.

З 02 лютого 1919 року генерал Сікевич виїхав до Австрії, де як військовий аташе очолював репатріаційну комісію та водночас формував з колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР. З 25 лютого 1919 р. — представник Українського Червоного Хреста та комісії у справах військовополонених в Угорщині.

З 2 грудня 1920 року — офіційний і повноважний посол УНР в Угорщині.

Наказом по Війську УНР від 28 серпня 1922 р. його підвищено до рангу генерал-хорунжого.

Життя за кордоном[ред.ред. код]

01 травня 1924 р. після ліквідації українського дипломатичного представництва в Угорщині з наказу С. Петлюри виїхав делегатом УНР до Канади, оселився у Торонто.

Був організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста Симона Петлюри.

В Канаді очолював антибільшовицький рух. Був видатним політичним діячем, його називали «Український Лев». На зустрічі з королевою Єлизаветою та королем Георгом представляв українських вояків. На ювілей Сікевича приїхало 2,5 тисячі гостей.

27 липня 1952 р. 82-річний генерал Сікевич пішов із життя. За поховання свого Почесного голови взялася Українська стрілецька громада, на похорони прибуло 3,5 тисячі людей, похорони тривали п’ять днів. Тіло генерала було перевезено до аудиторії УНО для прощання. Біля труни, на яку було покладено прапори України і Канади, нагороди й шаблю генерала, вишикувалася почесна варта: члени УСГ, Братства Карпатських Січовиків, Українського відділу Канадського Легіону, Союзу колишніх Українських вояків і Станиці УПА.

Вся англомовна торонтська преса опублікувала некрологи. Після похоронних богослужінь та панахид у всіх торонтських церквах 2 серпня похоронна процесія вирушила до цвинтаря «Проспект». У похороні, який відбувався коштом українських громадянських і ветеранських організацій під проводом КУК, взяли участь, окрім торонтського громадянства, численні делегації з відділів УСГ та УНО зі східної Канади та делегат Взаємної Самопомічі з Вінніпегу п. Бабинець.

Над могилою до присутніх промовляли В. Гультяй, генерал М. Садовський, А. Лазаревич. «Це був без сумніву найбільший український похорон, якого м. Торонто взагалі колись бачило. Заслуженому і популярному генералові прийшли віддати останню пошану всі українські громади, без розділу релігійного і партійного, чи територіального походження», — писала газета «Свобода».

Праці[ред.ред. код]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Пам'ятник старшинам Армії УНР — уродженцям Києва, на якому викарбувано ім'я Володимира Сікевича

28 травня 2011 року у мікрорайоні Оболонь було відкрито пам'ятник старшинам Армії УНР — уродженцям Києва. Пам'ятник являє собою збільшену копію ордена «Хрест Симона Петлюри». Більш ніж двометровий «Хрест Симона Петлюри» встановлений на постаменті, на якому з чотирьох сторін світу закріплені меморіальні дошки з іменами 34 старшин Армії УНР та Української Держави, які були уродженцями Києва (імена яких вдалося встановити історикам). Серед іншого вигравіруване й ім'я Володимира Сікевича.

Цікаві факти[ред.ред. код]

1937 (за іншою версією — 1939) року Володимир Сікевич зіграв роль хорунжого у фільмі Василя Авраменка «Запорожець за Дунаєм»[1][2]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]