Сіяк Іван Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван Михайлович Сіяк
Сіяк.jpg
Народження 1887(1887)
с. Ляшки Муровані, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина Австро-Угорщина, тепер Пустомитівський район, Львівська область, Україна Україна
Смерть 3 листопада 1937(1937-11-03)
Сандармох, Карелія, Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic.svg РРФСР, СРСР СРСР, тепер Росія Росія
Поховання
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Освіта Львівський національний університет імені Івана Франка
Партія КПРС
Звання OF-1 USR Leutnant.svg Четар (лейтенант),
09 УГА Сотник.svg Сотник УГА
Війни / битви Українсько-радянська війна

д-р[1] Іва́н Миха́йлович Сіяк (1887, с. Ляшки Муровані, Львівська область — 3 листопада 1937, Сандармох, Карелія) — український (пізніше — радянський) адвокат, діяч УСДП, четар УСС, сотник УГА, старшина армії УНР. Діяч в УРСР.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився у селі Ляшках Мурованих на Львівщині, українець за національністю. Закінчив Львівський університет (під час навчання приїжджав до Солотвина як діяч УСДП), за фахом правник.

Батько — Михайло Сіяк — вийшов на емеритуру (пенсію) як директор школи ім. Бориса Грінченка у Львові[2].

В 19051919 рр. діяч УСДП (член головної управи), згодом четар УСС і старшина Армії УНР.

Іван Сіяк — підхорунжий УСС у 1917 році

.

На початку 1919 року організатор повстання проти румунів на Хотинщині.

Командир студентського станиславівського куреня. На чолі створеного збройного залізничного загону (звання — сотник технічної сотні УСС) забезпечував евакуацію уряду ЗУНР зі Станіславова до Бучача. Загін обороняв залізничний вокзал, стримував поляків, відступив з сотнею до Бучача.[3]

Комендант Тернополя (перебуваючи на посаді, надавав допомогу колишньому Новому Львівському театру, який знаходився під опікою Начальної Команди УГА)[4], сотник Залізничної сотні УГА, сформованої під час відступу з Тернополя. На чолі сотні рушив до Чорткова, намагався заарештувати генерала Олександра Грекова, Євгена Петрушевича після набуття ним повноважень Диктатора, який у відповідь наказав арештувати й віддати під суд самого Івана Сіяка[5]; зустрівши опір інших частин, перейшов до лав Армії УНР[6]. Після цього втік з Галичини, як соціаліста його взяв під захист Борис Мартос.[1]

Командир окремого Залізного загону Армії УНР (розбитий більшовиками під Ставищем); здався в полон[7]. Після довгих розмов, Володимир Затонський відправив Сіяка в Москву, де той отримав рекомендацію для вступу в РКП(б)[8].

Залишився в УРСР, вступив у 1919 році до КП(б)У. Будучи головою комісії Революційної Військової Ради фронту по роботі серед галицьких частин, рятував, використовуючи статус, січових стрільців[9]. На IV-му Всеукраїнському з'їзді Рад (16 — 20 травня 1920, Харків) підтримав протест вояків ЧУГА проти несправедливих звинувачень з боку Християна Раковського[10]. Член Галревкому (Тернопіль, секретар ради комісарів). Працював на різних посадах в адміністрації, деякий час працював секретарем радянського посольства у Варшаві, член ЦК КП(б)У, викладач у вузах Харкова і Києва1930 р. директор Українського інституту лінгвістичної освіти).

Заарештований 2 лютого 1933 р. у справі «Української військової організації». Під час слідства тримав голодування. Судовою трійкою при Колегії ДПУ УСРР 1 жовтня 1933 р. засуджений за ст. 54-11 КК УСРР на 10 років виправно-трудових таборів.

Відбував покарання в таборі «Свір» (Лодєйне Поле) і на Соловках. Особливою трійкою УНКВД Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. засуджений до розстрілу.

Розстріляний 3 листопада 1937 р. у Карелії (Сандармох). Реабілітований Військовим трибуналом Київського військового округу 26 вересня 1958 року.

Доля родини[ред. | ред. код]

Схожа доля спіткала його братів Миколу (* 1872, викладача історії українського права у Харкові), Остапа (* 1879; український галицький громадський діяч, делеґат УНРади ЗУНР, голова Тернопільського повітового комітету УНДО, заарештований 1939 р., розстріляний без суду після 5 березня 1940 року[11]).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Василь Верига. Галицька Соціялістична Совєтська Республіка… — С. 64.
  2. Шаблій О. Володимир Кубійович: енциклопедія життя і творення. — Париж — Львів: Фенікс, 1996. — 704 с., іл. — С. 183. — ISBN 5-87332-04-0.
  3. Ю. Томін, Ю. Романишин, Р. Коритко, І. Паращак. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці. — Львів: ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011. — 496 с.; іл. — С. 121. — ISBN 978-617-655-000-6.
  4. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… — С. 168.
  5. Там само. — С. 221.
  6. Там само. — С. 197.
  7. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… — С. 252.
  8. Там само. — С. 253.
  9. Там само. — С. 299.
  10. Там само. — С. 308.
  11. О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал (упорядники). Реабілітовані історією. Тернопільська область. — Тернопіль: Збруч, 2008. — 728 с. — С. 592. — ISBN 978-966-528-297-6.

Література[ред. | ред. код]