Сіяк Іван Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван Михайлович Сіяк
Сіяк.jpg
Народження 1887(1887)
с. Ляшки Муровані, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина Австро-Угорщина, тепер Пустомитівський район, Львівська область, Україна Україна
Смерть 3 листопада 1937(1937-11-03)
Сандармох, Карелія, Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic.svg РРФСР, СРСР СРСР, тепер Росія Росія
Поховання Сандармох
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Освіта Львівський національний університет імені Івана Франка
Партія КПРС
Звання OF-1 USR Leutnant.svg Четар (лейтенант),
09 УГА Сотник.svg Сотник УГА
Війни / битви Українсько-радянська війна

д-р[1] Іва́н Миха́йлович Сіяк (1887, с. Ляшки Муровані, Львівська область — 3 листопада 1937, Сандармох, Карелія) — український (пізніше — радянський) адвокат, діяч УСДП, четар УСС, сотник УГА, старшина армії УНР. Діяч в УРСР.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився у селі Ляшках Мурованих на Львівщині, українець за національністю. Закінчив Львівський університет (під час навчання приїжджав до Солотвина як діяч УСДП), за фахом правник.

Батько — Михайло Сіяк — вийшов на емеритуру (пенсію) як директор школи ім. Бориса Грінченка у Львові[2].

В 19051919 рр. діяч УСДП (член головної управи), згодом четар УСС і старшина Армії УНР.

Іван Сіяк — підхорунжий УСС у 1917 році


На початку 1919 року організатор повстання проти румунів на Хотинщині.

Командир студентського станиславівського куреня. На чолі створеного збройного залізничного загону (звання — сотник технічної сотні УСС) забезпечував евакуацію уряду ЗУНР зі Станіславова до Бучача. Загін обороняв залізничний вокзал, стримував поляків, відступив з сотнею до Бучача.[3]

І. Сіяк на посаді коменданта Тернополя надав допомогу колишньому Новому Львівському театру. Відновлений театр давав гастролі стрільцям УГА[4].

На чолі сотні рушив до Чорткова, намагався заарештувати генерала Олександра Грекова, Євгена Петрушевича[5], а зустрівши опір інших частин, командир окремого Залізного загону Армії УНР (розбитий більшовиками під Ставищем) І. Сіяк, 1919 р. здався в полон[6]. Проте одразу після полону вступив в лави КП(б)У і здобув симпатію в Кремлі.

За вказівкою В. Леніна 8 липня 1920 р. був створений у Києві Галицький Революційний Комітет (Галревком) — революційний большевицький уряд для Галичини. Рішення створити Галревком ухвалив ЦК КП(б)У ще 15 квітня 1920 р. також за вказівкою В. Леніна. В. Верига у солідному науковому історико-енциклопедичному дослідженні окупації Галичини 1920-х рр. зазначає, що "большевицький уряд для Галичини не вибирали представники галицького населення, так як це було з вибором Української Національної Ради і Державного Секретаріату ЗУНР у листопаді 1918 р. Головою Галицького Ревкому Ленін призначив Володимира Затонського ..." [7]. І. Сіяк діяв у складі Галревкому під політичним захистом Володимира Затонського, який відправив І. Сіяка в Москву, де останній впродовж 1919-1920 рр. неодноразово зустрічався з В. Леніним, а згодом на одній із зустречей в Кремлі В.Ленін і М.Бухарін одразу дали січовику рекомендації для вступу в РКП(б) [8].

Після смерті В. Леніна І. Сіяк втрачає в Кремлі політичне заступництво свого кумира. Заарештований 2 лютого 1933 р. у справі «Української військової організації». Під час слідства тримав голодування. Судовою трійкою при Колегії ДПУ УСРР 1 жовтня 1933 р. засуджений за ст. 54-11 КК УСРР на 10 років виправно-трудових таборів.

Відбував покарання в таборі «Свір» (Лодєйне Поле) і на Соловках. Особливою трійкою УНКВД Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. засуджений до розстрілу.

Розстріляний 3 листопада 1937 р. у Карелії (Сандармох). Реабілітований Військовим трибуналом Київського військового округу 26 вересня 1958 року.

Доля родини[ред. | ред. код]

Схожа доля спіткала його братів Миколу (* 1872, викладача історії українського права у Харкові), Остапа (* 1879; український галицький громадський діяч, делеґат УНРади ЗУНР, голова Тернопільського повітового комітету УНДО, заарештований 1939 р., розстріляний без суду після 5 березня 1940 року[9]).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Василь Верига. Галицька Соціялістична Совєтська Республіка… — С. 64.
  2. Шаблій О. Володимир Кубійович: енциклопедія життя і творення. — Париж — Львів: Фенікс, 1996. — 704 с., іл. — С. 183. — ISBN 5-87332-04-0.
  3. Ю. Томін, Ю. Романишин, Р. Коритко, І. Паращак. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці. — Львів: ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011. — 496 с.; іл. — С. 121. — ISBN 978-617-655-000-6.
  4. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… — С. 168.
  5. Там само. — С. 221.
  6. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… — С. 252.
  7. Верига, Василь. Галицька Соціялістична Совєтська Республіка (1920 р.) … — С. 59-60. Процитовано 28 квітня 2019 року. 
  8. Там само. — С. 252-253.
  9. О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал (упорядники). Реабілітовані історією. Тернопільська область. — Тернопіль: Збруч, 2008. — 728 с. — С. 592. — ISBN 978-966-528-297-6.

Література[ред. | ред. код]