С-200

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
С-200
опис
Комплекси С-200 ЗСУ на параді до дня Незалежності 24 серпня 2008
Тип: Зенітно-ракетний комплекс дальньої дії
Походження: СРСР СРСР
Історія служби
Термін використання з 1967 — по т.ч.
Використання у Див.Оператори
Історія виробництва:
Конструктор Головний розробник — НПО «Алмаз» ім. А. А. Расплетіна (Алмаз-Антей).
Розроблено 1967
Варіанти  
  • С-200А «Ангара»
  • С-200В «Вега»
  • С-200М «Вега-M»
  • С-200ВЭ «Вега-Э»
  • С-200Д «Дубна»
Максимальна дальність 160—255 км

Commons-logo.svg С-200 у Вікісховищі

С-200 (за класифікацією НАТО — SA-5 Gammon) — зенітний ракетний комплекс дальнього радіусу дії, розроблений в 1960-х роках в СРСР. Перші версії комплексу мали радіус дії у 160 км.

Дістав згодом 4 значних модернізації, остання версія — С-200Д «Дубна» — розроблена у кінці 1980-х.

Комплекс призначений для боротьби з літаками, повітряними командними пунктами, постановниками перешкод та іншими пілотованими і безпілотними засобами повітряного нападу на висотах від 300 м до 40 км, що летять з швидкостями до 4300 км/год, на дальностях до 300 км. Комплекс здатен діяти за умов інтенсивної радіопротидії.

Для комплексу були розроблені спеціальні варіанти ракет, що несли ядерну бойову частину. Їх застосування передбачалося у випадку масованого нальоту противника. Використання таких боєголовок забезпечувало практично цілковиту гарантію знищення повітряних цілей.

Історія[ред. | ред. код]

РЛС раннього виявлення П-14Ф «Лена»
Зенітна керована ракета С-200

Розробка зенітної ракетної системи великої дальності була почата в ЦКБ «Алмаз» в 1958 році, під індексом С-200А (шифр «Ангара») система була прийнята на озброєння військ протиповітряної оборони країни в 1967. Практично, всі найважливіші об'єкти країни знаходилися під її захистом. У подальшому система С-200 неодноразово модернізувалася: 1970 — С-200В (шифр «Вега») і 1975 — С-200Д (шифр «Дубна»). В ході модернізацій були значно збільшені дальність стрільби і висота ураження цілей.

До системи С-200Д введена модифікована ракета 5В28М з великою дальністю і можливістю стрільби по повітряних цілях, що віддаляються, «навздогін», а також роботи в умовах активних перешкод. Зенітні ракети 5В21, 5В28, 5В28М, що входять до складу цих комплексів, розроблялися в ОКБ-2 МАП (МКБ «Факел») під керівництвом генерального конструктора П. Д. Грушина, комплекс засобів виявлення і наведення в СКБ-1 «Алмаз» (генеральний конструктор Расплетін А. А., пускові установки 5П72В — у КБ спеціального машинобудування. ЗРК С-200В поставлявся з початку 1980-х років під індексом С-200ВЕ «ВЕГА-Е» в НДР, Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Угорщину, КНДР, Лівію, Сирію. На початку 1990-х років комплекс С-200ВЕ був придбаний Іраном. Експортний варіант системи відрізнявся від С-200В зміненим складом апаратури ПУ і кабіни управління.

У 1989—1990 проводилася модернізація системи С-200В з метою створення «Винесеної зенітної ракетної батареї» (ВЗРБ), призначеної для забезпечення пуску ракет по цілях, супроводжуваним радіолокатором РПЦ, при видаленні стартової позиції на відстань до 140 км. Для зв'язку з командним пунктом ВЗРБ додавалася проміжна кабіна сполучення. До засобів ВЗРБ були пред'явлені додаткові вимоги по скороченню часу розгортання з похідного положення, заміні частині апаратури, скороченню кількості кабельних зв'язків тощо. Проте надалі практичного продовження роботи по ВЗРБ не мали.

На заході комплекс отримав позначення SA-5 «Gammon».

Огляд[ред. | ред. код]

Зенітний ракетний комплекс С-200 є перевозимим зенітним ракетним комплексом дальнього радіусу дії. Призначений для ураження сучасних (на момент розробки) і перспективних літаків, літаків-снарядів, і крилатих ракет в широкому діапазоні висоти, дальності, та швидкості польоту цілі[1].

Ураження повітряних цілей відбувається зенітними керованими ракетами, що мають чотири твердопаливних стартових двигуна (перша ступінь, прискорювач). Запуск ракет відбувається з пускових установок (ПУ) на стартових позиціях[1].

В ЗРК С-200 передбачене автоматичне заряджання пускових установок із допомогою заряджаючих машин (ЗМ). Старт ракети похилий, при сталому куті нахилу осі ракети до горизонту, що дорівнює 48°[1].

В комплексі застосоване напівактивне самонаведення ракет на ціль. Опромінювання електромагнітною енергією (підсвічування) цілі виконується радіолокатором підсвічування цілі (РПЦ). Після виявлення цілі РПЦ неперервно, автоматично, супроводжує ціль за кутовими координатами, швидкості, та відстані[1].

Для захисту радіолокатора підсвічування від ураження самонавідними протилокаторними ракетами (бомбами та снарядами), кожному стрільбовому каналу може додаватись радіостанція відволікання ракет — рос. радиостанция отвлечения ракет (РОР)[2].

За даними РПЦ на ціль наводяться голівки самонавдення (ГСН), встановлені в носовій частині ракет. Автоматичний супровід цілі голівкою самонавдення за сигналами, відбитими від цілі, починається перед стартом ракети і триває в польоті. Особливістю РПЦ є неперервне випромінювання електромагнітної енергії. Випромінювання відбувається в режимі фазової маніпуляції сигналу або в монохроматичному режимі[1].

Ракета наводиться на ціль за методом пропорційного зближення, якщо час польоту до точки зустрічі з ціллю не більше 70 секунд. При більшому часі польоту ракети (стрільба у дальню зону), ракета після старту протягом 30 секунд виводиться на певну висоту за методом гонитви з постійним кутом упередження, а потім наводиться методом пропорційного зближення[1].

З метою підвищення ефективності зенітних керованих ракет тяга маршового двигуна ракети в польоті регульована. Необхідна програма роботи двигуна обирається перед стартом ракети обчислювальною машиною РПЦ[1].

Для збільшення бойової дальності польоту ракети передбачено окрім активної, також і пасивної ділянки траєкторії польоту ракети[1].

Бойовою роботою зенітного ракетного комплексу керують з автоматизованого командного пункту, який отримує інформацію про повітряний стан з радіолокаційних станцій[1]. Кабіна К9М комплексу С-200В може бути спряжена з автоматизованою системою управління («Сенеж», «Вектор-2М», АСУРК-1МА, АСУР-1П, та іншими), з радіовисотоміром ПРВ13 (ПРВ17), а також радіолокаційною станцією П14Ф або радіолокаційним комплексом П80А (К66)[2].

Кожен стрільбовий канал здатен здійснювати пошук цілі за даними автоматизованих цілевказівок АСУ, ПРВ, та РПЦ іншого стрільбового каналу даного комплексу С-200В, а також пошук цілі з використанням первинної радіолокаційної інформації РЛС П14Ф або РЛК П80А. За відсутності первинної радіолокаційної інформації пошук цілі може бути організований за даними мережі оповіщення[2].

Позиція ЗРК С-200В включає в себе радіотехнічну позицію та стартові позиції стрільбових каналів. Для розміщення засобів трьохканального ЗРК С-200В потрібна позиція площею близько 110 га[2].

Ракети[ред. | ред. код]

Огляд[ред. | ред. код]

Ракети на пускових установках та частково розтята ракета у музеї військової техніки в Кецелі, Угорщина.

Пуск ракети здійснюється за допомогою чотирьох твердопаливних прискорювачів сумарною тягою в 168 тс встановлених на корпус маршової ступені ракети (однієї з двох модифікацій 5С25 або 5С28). В процесі розгону ракети прискорювачами запускається маршовий рідинний ракетний двигун виконаний за відкритою схемою (вихлопні гази турбіни паливного насоса виходять в атмосферу), в якому окислювачем служить суміш:

  • окислювач: 1680 кг АК-27П (розчин окислів азоту в концентрованій азотній кислоті з додаванням інгібиторів — плавикової та фосфорної кислоти),
  • паливо: 586 кг ТГ-02 («Самин» — високотоксична суміш технічних ізомерних ксилідинів та технічного триетіламіну).

Компоненти палива гіперголічні, тобто, самозаймаються при змішуванні.

В голівці маршевого двигуна знаходиться 248 двохкомпонентних форсунок, кожна з яких при роботі двигуна подає як паливо, так і окислювач. Всі форсунки, окрім зовнішнього ряду, подають компоненти палива у пропорції, що забезпечує високу питому тягу двигуна. Температура газу в ядрі потоку камери згоряння досягає 3100 °C.

Аби запобігти перегріванню стінок камери згоряння зовнішній ряд форсунок подає компоненти палива з великим недобором окислювача. Утворений, в такий спосіб, навколостіночний прошарок, через надлишок палива, виявляється менш нагрітим (до 1800 °C).

Залежно від відстані до цілі ракета обирає режим роботи двигуна з тим, щоб до моменту підльоту до цілі залишок палива був мінімально достатнім, для підвищення маневреності. Максимальна дальність польоту — від 160 до 300 км, в залежності від моделі ракет (5В21, 5В21B, 5В28, 5В28М).

  • Ракета має довжину 11 м і стартову масу 7,1 т, з них 3 т припадає на прискорювачі (для С-200В).
  • Швидкість польоту ракети: 700—1200 м/с, в залежності від дальності.
  • Висота зони ураження: від 300 м до 27 км для ранніх, і до 40,8 км для більш пізніх моделей
  • Глибина зони ураження: від 7 км до 200 км для ранніх, і до 255 км для пізніх модифікацій.

Бортова електромережа в польоті живиться від бортового джерела живлення 5И43, включає в себе турбіну, що працює на тих же компонентах палива, що і маршовий двигун ракети, гідроагрегат підтримання тиску в гідравлічній системі рульових приводів і два електрогенератори.

Ракета наводиться на ціль, використовуючи відбитий від цілі промінь радіолокатора підсвітки цілі (РПЦ). Напівактивна головка самонаведення розташована в головній частині ракети під радіопрозорим обтічником (РПО) і включає в себе параболічну антену діаметром близько 600 мм і ламповий аналоговий обчислювальний блок. Наведення здійснюється методом з постійним кутом попередження на початковій ділянці польоту при наведенні на ціль в далекій зоні ураження. Після виходу з щільних шарів атмосфери або відразу після старту, при стрільбі в ближню зону, ракета наводиться за методом пропорційного наведення.

Типи[ред. | ред. код]

Дивізіони С-200В здатні вести стрільбу ракетами 5В21А, 5В21В, 5В28. Кожен з цих типів ракет має свої особливості, що мають бути враховані при підготовці стрільби по кожній конкретній цілі[3].

Ракета 5В21А має голівку самонаведення 5Г23, що не має системи пошуку сигналу цілі за швидкістю. Через це ракета не може бути використана при стрільбі по постановщиках переривчастих, вимикаючихся, та таких, що уводять за швидкістю, перешкод, а також при стрільбі із захопленням цілі в польоті[3].

Ракети 5В21В та 5В28 мають голівку самонаведення 5Г24, що має систему пошуку сигналу цілі за швидкістю. При цьому пуск ракет може бути здійснений як з дозволеним пошуком, так і з забороною пошуку. В останньому випадку ГСН 5Г24 за своїми можливостями відповідає ГСН 5Г23[3].

Тому ракети 5В21В та 5В28 мають бути використані для стрільби по постановникам перешкод, а також при захопленні цілі голівкою самонаведення в польоті. При цьому має бути дозволений пошук за швидкістю[3].

Ракета 5В28 дозволяє вести стрільбу на збільшену відстань (240 км) в порівнянні з ракетами 5В21А та 5В21В (до 180 км)[3].

Радіопідривач ракет 5В21А та 5В21В надійніше працює у пасивних перешкодах[3].

Наведення систем стеження голівки самонаведення на відбитий від цілі сигнал відбувається автоматично, з надходженням в кабіну К3В (К3М) сигналу АС РПЦ[3].

Бойова частина[ред. | ред. код]

У ракеті 5В21 встановлена осколково-фугасна бойова частина 5Б14Ш, область ураження якої є сферою з двома конічними вирізами в передній і задній півсферах.

Кути при вершинах конусів розльоту осколків дорівнюють 60°. Статичний кут розльоту сферичних вражаючих елементів в бічній площині дорівнює 120°. Така бойова частина на відміну від бойових частин ЗКР першого покоління, що мають вузькоскероване поле розльоту вражаючих елементів, забезпечує накриття цілі при всіх можливих умовах зустрічі ракети з ціллю.

Вражаючими елементами бойової частини є сталеві елементи сферичної форми, що мають початкову швидкість розльоту до 1000 м/с на передньому фронті та до 1700 м/с на задньому фронті.

Маса вражаючих елементів 3,5 г (21 тис. штук) і 2 г (16 тис. штук). Всього 37 тис. штук вражаючих елементів, засипаних у порожнину між оболонками корпуса бойової частини за залитих церезином.

Маса бойової частини — 217±3 кг. Маса розривного заряду — вибухової речовини «ТГ-20» (20 % тротилу/80% гексогену) — 87,6-91 кг. Заряд виготовляють змішуванням розплавленого тротилу та порошкоподібного гексогену. Швидкість детонації ТГ-20 дорівнює 8100 м/с.

Підрив проводиться по команді активного радіолокаційного детонатора (кут ураження приблизно 60° до вісі польоту ракети, відстань — кілька десятків метрів) при прольоті ракети в безпосередній близькості від цілі. При спрацьовуванні БЧ формується конусоподібне поле уражаючих елементів у напрямку польоту з нахилом приблизно 60° від поздовжньої осі ракети. У разі великого промаху — БЧ підривається в кінці керованого польоту ракети, по зникненні бортового живлення.

Існували також варіанти ракет з ядерною спеціальною бойовою частиною (СБЧ ТА-18) для ураження групових цілей (наприклад 5В28Н (В-880Н)).

Модифікації[ред. | ред. код]

  • С-200 «Ангара» (спершу С-200А) — ракета В-860 (5В21) або В-860П (5В21А), прийнятий на озброєння в 1967 році, дальність — 160 км, висота — 20 км;
  • С-200В «Вега» — завадозахищена модифікація комплексу, модернізовано стрільбовий канал, командний пункт К-9М, застосована модифікована ракета В-860ПВ (5В21П). Прийнятий на озброєння в 1970 році, дальність — 180 км, мінімальна висота цілі знижена до 300 м;
    • С-200М «Вега-M» — модернізований варіант С-200В, в частині застосування уніфікованої ракети В-880 (5В28) з осколково-фугасною або В-880Н (5В28Н) з ядерною бойовою частиною (ЗКР В-880 розроблена після припинення робіт над В-870). Використані твердопаливні стартові прискорювачі, дальня границя зони ураження збільшена до 240 км (по літаку ДРЛС що баражує — до 255 км), висота цілі — 0,3 — 40 км. Випробування тривали з 1971 року. Окрім ракети, змін зазнали командний пункт, пускові установки, кабіна К-3(М)[4][5];
    • С-200ВЭ «Вега-Э» — експортний варіант комплекса, ракета В-880Е (5В28Е), лише осколково-фугасна бойова частина, дальність ураження — 240 км
  • С-200Д «Дубна» — модернізація С-200 в частині заміни радару підсвічування цілі (РПЦ) на новий, використані більш завадостікі зенітні керовані ракети 5В25В, В-880М (5В28М) або В-880МН (5В28МН, з ядерною бойовою частиною), дальність збільшена до 300 км, висота цілі — до 40 км. Розробка почалась 1981 року, випробування відбувались у 1983—1987 роках. Серія була випущена в обмеженій кількості.

С-200В «Вега»[ред. | ред. код]

Вогневий комплекс С-200В на відміну від вогневого комплексу С-200 «Ангара» забезпечує:

  • ефективну боротьбу з цілями — постановниками активної переривчастої шумової перешкоди;
  • боротьбу з цілями — постановниками активної перешкоди, що уводить за швидкістю;
  • супровід цілей, що мають невелику радіальну складову швидкості, а також цілей, що летять зі зміною знаку радіальної складової швидкості;
  • можливість вимірювати шуми передавального пристрою, що дозволяє здійснювати прихованість робіт на радарі підсвічування цілі;
  • проведення пуску ракет по закритій цілі (робота в режимі ПЗЦ);
  • обстріл одним стрільбовим каналом групи цілей, що знаходяться в промені радару підсвічування цілі;
  • можливість регламентних перевірок ракет на пусковій установці.

Вогневий комплекс С-200В, як і С-200 складається зі спільної частини та декількох стрільбових каналів.

До складу спільної частини комплексу С-200В входять: кабіни розподілу цілей К9В (або К9М), контрольна вишка К7, електростанція 5Е97, розподільна кабіна К21М.

Стрільбовий канал С-200В включає: радіолокатор підсвічування цілі 5Н62В, стартове обладнання, зенітні керовані ракети 5В21В (або 5В21А), засоби електроживлення.

До складу стартового обладнання стрільбового каналу входять: кабіна підготовки старту К3В, шість пускових установок 5П72В, і до дванадцяти заряжаючих машин 5Ю24.

Тактико-технічні характеристики[ред. | ред. код]

Тактико-технічні характеристики системи С-200Д (подальший розвиток системи С-200ВМ). Має розширену зону ураження, поліпшену завадостійкість, підвищена ефективність стрільби.

  • Цілі для ураження: літаки-постановники перешкод, літаки радіолокаційного дозору і управління, носії авіаційних ракет, літаки розвідники та інші засоби повітряного нападу з ЕПР 0,1 — 0,3 м² і більше. Забезпечене ураження цілей-постановників активних і пасивних перешкод, в тому числі поляразиційних і цілей у пасивних перешкодах.
  • Зона ураження:
    • максимальна висота: до 40 км;
    • мінімальна висота: 0,3 км;
    • максимальна дальність ураження:
      • великих дозвукових літаків: 300 км;
      • винищувачів-бомбардувальників типу F-16: 190 км;
      • крилатих ракет типу ASALM: 60 км.
  • Максимальна швидкість цілей: до 4300 км/год.
  • Кількість одночасно обстрілюваних цілей п'ятиканальним полковим комплексом: до 5.
  • Метод наведення: напівактивне самонаведення із захопленням цілі голівкою самонаведення як до старту, так і після старту ракети.
  • Кількість ракет, що можуть водночас бути наведені на одну ціль: до 3.
  • Імовірність ураження цілі однією ракетою:
    • з осколковою БЧ: 0,7-0,98;
    • з ядерною БЧ: 0,99.
  • Час розгортання на підготовленій позиції: 24 год.
  • Час приведення в бойову готовність з режиму чергування: 1,5 хв.
  • Час підготовки ракети до старту: 40 сек.

Склад полкового комплексу системи:

  • Командний пункт.
  • Засоби електроживлення.
  • Стрільбові канали: до 5.
  • Основні засоби стрільбового каналу:
    • радіолокатор підсвічування цілі;
    • пускова установка на 1 ракету кожна: 6;
    • кабіна підготовки старту.
  • Додаткові автономні засоби цілевказівки: РЛС П-14Ф та ПРВ-13 (ПРВ-17).

Зенітна керована ракета В-880М:

  • Ракета двохступенева:
    • стартові прискорювачі (чотири): твердопаливні;
    • маршевий двигун: рідинний.
  • Бойова частина: осколкова або спеціальна (ядерна).
  • Кількість осколків звичайної бойової частини:
    • масою 3,5 г: 21000;
    • масою 2,5 г: 15000.
  • Маса звичайної бойової частини: 215 кг.
  • Стартова маса: 7000 кг.
  • Вартість: 160 тис. крб. (приблизна ціна станом на початок 1980-тих).
  • Термін складського зберігання: 5 років.

Складові системи розташовані у перевозимих причепах і напівпричепах, зв'язок між ними через кабель. Живлення — від дизель-генераторів, є можливість підключення до промислових електромереж.

Бойове застосування[ред. | ред. код]

Близький схід[ред. | ред. код]

6 грудня 1983 сирійські ЗРК С-200, якими керувала радянська обслуга, двома ракетами збили три ізраїльських БПЛА MQM-74[6].

Конфлікт в затоці Сідра (1986 рік)[ред. | ред. код]

Літак A7 на палубі USS America під час військової операції в затоці Сідра, 1986 рік

Конфлікт в затоці Сідра між Сполученими Штатами та Лівією стався в березні-квітні 1986 року.

Комплекс С-200ВЭ був придбаний Лівією в 1984 році[7].

На початку конфлікту у складі зенітних ракетних військ ППО Лівії з урахуванням оперативно підпорядкованих частин ППО сухопутних військ, входило 20 зенітних ракетних бригад, у тому числі 12 — змішаного складу С-75, С-125, одна С-200, 6 — «Квадрат» і одна бригада «Оса-АК». Крім того, в сухопутних військах і підрозділах охорони Джамахірії була істотна кількість ПЗРК «Стріла-2», ЗСУ «Шилка», та ЗУ-23-2[8].

24 травня 1986 року відбувся бій між сирійськими С-200 та американськими літаками. Лівійські військові заявили, що 24 травня над водами затоки Сідра було збито ракетами комплексу С-200ВЭ три американських штурмовики, 2 з яких були А-6Е «Інтрудер». Проте Сполучені Штати заперечили ці втрати: навпаки, за даними американської сторони ввечорі того ж дня вогнем у відповідь ракетами AGM-88 HARM з літака A-7 «Корсеїр» було знищено два радари підсвічування цілі чим виведено з ладу цей комплекс С-200[9].

Проведений радянськими військовими фахівцями аналіз об'єктивних даних показав, що того дня відбулось три пуска ракет. Перший пуск двох ракет по виявленій РЛС «Оборона-14» на відстані 160 км парі літаків був здійснений з помилками операторів: перед пуском відстань до цілей не була уточнена, тому зустріч з ціллю відбулась на 30 км ближче розрахункової. Трохи згодом С-200 самотужки було виявлено ціль на відстані 100 км. Через 95 секунд польоту ракети зустріч з ціллю відбулась на відстані 85 км[8].

В обох випадках оператори С-200 здійснили пуски ракет без врахування можливості здійснення ціллю протиракетного маневру, тому зустріч ракет з цілями відбулись в зоні пониженої імовірності ураження, стрільби здійснені з недовикористанням зенітних керованих ракет[8].

Оскільки цілі знаходились на значному віддалені над морем, можливості отримати надійні речові докази їхнього знищення не було. Проте на основі характерних ознак знищення цілі на радарі підсвічування цілі та проведеному комп'ютерному моделюванні бою (здійснено трьома організаціями: ЦКБ «Алмаз», випробувальний полігон та НДІ Міноборони) радянські фахівці з імовірністю на рівні 96-99 % стверджують, що було знищено щонайменше два літака 6-го флоту США[10][8].

Протирадарна ракета AGM-88 HARM в ангарі, 1985 рік.

Того ж дня надвечір засобами зенітно-ракетних дивізіонів було виявлено декілька цілей: групову, на відстані 150—180 км, та поодиноких на відстанях 60 та 80 км. Коли другий дивізіон став за командою групи дивізіонів працювати на повну потужність з метою виявлення цілі на відстані 70 км, з ближчого літака було випущено двох протирадарних ракет HARM[8].

Перша ракета вибухнула на відстані менше 10 метрів від основи кабіни К-1. Друга ракета пролетіла повз радар та впала на відстані 10-11 км від позиції ЗРК. Все обладнання було одразу ж вимкнене від живлення, завдяки чому вдалось зберегти його від подальших ударів з другого літака. Першою ракетою було завдано середніх ушкоджень антенній системі та кабіні. Полагодити ушкодження вдалось шляхом заміни ушкоджених модулів на ті, що були призначені для другого угруповання ППО в районі Бенгазі[8].

В цілому ж, завдяки ретельній та тривалій розвідці, в тому числі — радіотехнічній, яку проводили американські військові щонайменше з 1985 року, вдало вибраній нимі тактиці, інтенсивному використанню засобів радіолектронної боротьби, виявлених слабких місцях у системі ППО Лівії, а також через вади в підготовці та організації лівійських військ протиповітряної оборони, реалізувати весь потенціал ППО Лівії не вдалось, натомість американським військовим вдалось завдати бомбових ударів по різних військових об'єктах[8].

Громадянська війна в Сирії[ред. | ред. код]

Радянські офіцери поруч з пусковою установкою С-200ВЭ «Вега-Э» у Сирії, бл. 1983 рік

Станом на 2012 рік Сирія мала на озброєнні 48 пускових установок С-200ВЭ. Та під час громадянської війни багато з комплексів були захоплені або знищені, а деякі — розбомблені ВПС Ізраїлю[11].

В 2016 році був розгорнутий комплекс С-200 з трьома пусковими установками в провінції Алеппо[11]. Сирійські С-200В «Вега» перед тим проходили модернізацію в Росії[12].

В березні 2017 року по одному військовому літаку ВПС Ізраїлю з групи літаків, які здійснювали удари по цілях в Сирії, були випущені ракети з сирійського комплексу С-200. Жодна ракета не вразила ціль. Одна з випущених ракет, вже рухаючись за балістичною траєкторією, була перехоплена та збита системою ПРО Arrow 2 на півночі Ізраїлю. Дане перехоплення стало бойовим хрещенням для нової системи протиракетної оборони[12].

F-16I Sufa ВПС Ізраїлю. Такий літак був збитий сирійським С-200 10 лютого 2018 року. Обидва члени екіпажу катапультувались та вижили

25 серпня 2017 року генерал-майор Сєргій Мєщєряков, начальник штабу — заступник командувача ВПС РФ, заявив про створення єдиної системи ППО в Сирії:[13][14]

« Нині на території Сирії створена єдина інтегрована система протиповітряної оборони. Забезпечено інформаційно-технічне поєднання російських і сирійських засобів розвідки повітряного простору. Вся інформація про повітряну ситуацію від сирійських радіолокаційних станцій надходить на пункти управління російського угруповання військ »

В 16 жовтня 2017 року з сирійської батареї С-200 були обстріляні ізраїльські військові літаки, які виконували розвідувальний політ над Ліваном. Внаслідок обстрілу жоден літак не постраждав. Через дві години ізраїльські літаки скинули 4 бомби по батареї та знищили її радар. За даними ізраїльської сторони дана батарея розташовувалась за 50 км на схід від Дамаску[12]. Інцидент стався за день до візиту міністра оборони Росії Сергія Шойгу до Ізраїля[15].

10 лютого 2018 року Ізраїльські літаки завдали ракетно-бомбового удару по об'єктах вартових Ісламської революції на півдні Сирії у відповідь на вторгнення БПЛА останніх у повітряний простір Ізраїлю. Сирійські ППО обстріляли та збили один літак F-16I Sufa, але штурман та пілот змогли успішно катапультуватись над контрольованою Ізраїлем територією[11][16][17].

Російський Іл-20М. Такий літак був збитий сирійським С-200 17 вересня 2018 року

10 травня 2018 року під час операції «Картковий будинок» Ізраїльські ВПС знову завдали ракетно-бомбового удару по військових об'єктах в Сирії, в тому числі — розгорнутих комплексах С-200[11].

17 вересня 2018 року ланка ізраїльських літаків (імовірно F-16) здійснила удар керованими бомбами (за даними МО РФ це були бомби малого калібру GBU-39) по об'єктах на північному заході Сирії у провінції Латакія. Проти них були застосовані розташовані там системи протиповітряної оборони. Однією з випущених ракет з комплексу С-200 був збитий російський літак радіоелектронної розвідки Іл-20 з 15 членами екіпажу на борту. Літак був збитий начебто при заході на посадку на авіабазу «Хмеймім» коли він вже знизився до висоти 5 км[18]. Місце падіння літака розташоване за 27 км на захід від населеного пункту Баніяс[19][20], близько точки 35°05′57″ пн. ш. 35°41′48″ сх. д. / 35.099306° пн. ш. 35.696889° сх. д. / 35.099306; 35.696889[21].

Однак навіть через кілька днів залишались нерозкритими певні питання стосовно подробиць цього інциденту[22].

25 вересня 2018 року російське міністерство оборони повідомило, що передасть протягом наступних двох тижнів комплекси С-300 сирійським військовим та встановить системи автоматизованого управління у військових частинах сирійських ППО[23].

Оператори[ред. | ред. код]

Сучасні оператори комплексу С-200, у тому числі РФ
Дійсні
Колишні

Україна[ред. | ред. код]

4 жовтня 2001 року сталась катастрофа літака Ту-154, що летів з Тель-Авіва (Ізраїль) у Новосибірськ (РФ). Російські слідчі поклали всю відповідальність на українських військових, які тоді проводили спільні навчання з російськими військовими на підконтрольному російським військовим полігоні на мисі Опук[27]. Проте в судах довести і провину українських військових і ураження літака зенітною ракетою не вдалось.

Станом на 2012 рік у Збройних силах України було декілька військових частин, які були озброєні ЗРС С-200В: 96-та Зенітно-ракетна бригада (м. Київ), 160-та Зенітно-ракетна бригада (м. Одеса), 208-ма Зенітно-ракетній бригада (м. Херсон) та 50-й Зенітно-ракетний полк (м. Феодосія, АР Крим), 540 Зенітний ракетний Львівський полк імені Івана Виговського (Кам'янка-Бузька). Всі вони за підсумковою перевіркою 2012 року були визнані боєздатними. Але вже на початку 2013 року рішенням тодішнього міністра оборони Лебедєва всі вони раптово були визнані «застарілими». Їх «скорочення» зайняло буквально місяць[28].

30 жовтня 2013 року припинив своє існування останній зенітний ракетний дивізіон С-200В 540-го Зенітного ракетного Львівського полку. Таким чином, Україна лишилася без єдиного типу ЗРК великого радіусу дії, С-200 був єдиним комплексом дальньої дії, який був здатен прикривати важливі промислові райони, знищувати авіацію ще на підльоті до кордонів України, був одним з чинників можливого стримання.[27]

В травні 2018 року військовий експерт Сергій Згурець оприлюднив плани Міністерства оборони України відновити шість типів зенітних ракетних комплексів і систем та повернути їх на озброєння. Це три ЗРК малої дальності — самохідні 2К12 «Куб» і 9К330 «Тор» і поки транспортований С-125. Два середньої дальності — С-300ПТ (транспортований, близький родич «штатного» самохідного С-300ПС) і мобільна універсальна система протиракетної і протилітакової оборони, створена для прикриття маневрених бойових дій своїх військ С-300В1 (SA-12 Gladiator). І, нарешті, «далекобійна» С-200В.[28]

Див. також[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Общие сведения о зенитном ракетном комплексе С-200 и устройство ракеты 5В21А. Учебное пособие. Военное издательство министерства обороны СССР. 1972. 
  • Зенитный ракетный комплекс С-200В. Общая характеристика зенитного ракетного комплекса С-200В, пункт управления и целераспределния (кабина К9М), радиолокатор подсвета цели 5Н62В. Военное издательство министерства обороны СССР. 1984. 
  • Пособие по изучению правил стрельбы зенитными управляемыми ракетами системы С-200В (С-200). Военное издательство министерства обороны СССР. 1987. 
Статті
  • Ганин С., Коровин В., Карпенко А, Ангельский Р. Система-200 // Техника и вооружение вчера, сегодня, завтра : журнал. — № 11 (листопад). — С. 6-11.
  • Ганин С., Коровин В., Карпенко А, Ангельский Р. Система-200 // Техника и вооружение вчера, сегодня, завтра : журнал. — № 12 (грудень). — С. 20-25.
  • Ганин С., Коровин В., Карпенко А, Ангельский Р. Система-200 // Техника и вооружение вчера, сегодня, завтра : журнал. — № 01 (січень). — С. 18-22.
  • Ганин С., Коровин В., Карпенко А, Ангельский Р. Система-200 // Техника и вооружение вчера, сегодня, завтра : журнал. — № 02 (лютий). — С. 13-18.
  • Ганин С., Коровин В., Карпенко А, Ангельский Р. Система-200 // Техника и вооружение вчера, сегодня, завтра : журнал. — № 03 (березень). — С. 10-15.
  • Ганин С., Коровин В., Карпенко А, Ангельский Р. Система-200 // Техника и вооружение вчера, сегодня, завтра : журнал. — № 04 (квітень). — С. 20-23.
  • Ганин С., Коровин В., Карпенко А, Ангельский Р. Система-200 // Техника и вооружение вчера, сегодня, завтра : журнал. — № 05 (травень). — С. 21-25.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к (Общие сведения, глава 1, розділ 1: Назначение и характеристика ЗРК С-200)
  2. а б в г (Зенитный ракетный комплекс, 1984; 1.1 Назначение, состав, и основные характеристики ЗРК С-200В)
  3. а б в г д е ж Пособие, розділ 2.2.14 Назначение типа ракет
  4. RusArmy.com — Зенитная ракетная система большой дальности действия С-200ВЭ
  5. Система С-200
  6. Другие инциденты над Ливаном и Сирией
  7. International Institute for Strategic Studies. The Military Balance 2016. — London : Taylor&Francis, 2016. — С. 125. — ISBN ISBN 9781857438352.
  8. а б в г д е ж Ярошенко В. С., Кочан Г. В., Поклад В. В. (1986). 3. Боевые действия сил ПВО в СНЛАД. Опыт боевых действий войск ПВО Ливии в марте-апреле 1986 года. Главный штаб войск противовоздушной обороны. 
  9. EXCERPTS FROM NEWS SESSIONS ON CLASH WITH LIBYA'S FORCES. The New York Times. 25 March 1986. 
  10. [Зенитная ракетная система С-200. Боевое применение.]
  11. а б в г Sean Gallagher (2018-09-19). Russian surveillance plane got shot down by Syria—and Russia blames Israel. Ars Technica. 
  12. а б в г Izrael zbombardował baterię przeciwlotniczą dalekiego zasięgu. Defence 24. 17 жовтня 2017. 
  13. Російські військові заявили про створення єдиної системи ППО у Сирії. Тиждень. 2017-08-25. 
  14. Авіаексперт Лукашевич про збитий Іл-20: "Сирійської ППО" не існує – є єдина ППО під російським командуванням. Гордон. 2018-09-27. 
  15. IAF retaliates against Syrian surface-to-air missile battery. Ynetnews. Процитовано 2017-10-16. 
  16. Two IAF pilots hurt after F-16 downed during retaliatory strike in Syria. YNet. 2018-02-10. 
  17. ASN Wikibase Occurrence # 205928. Air Safety Network. 
  18. Christian Lowe, Katya Golubkova (2018-09-18). Israel indirectly to blame for downing of plane over Syria, Russia says. Reuters. 
  19. Катастрофа Іл-20 в Сирії: російські військові підняли уламки літака з води. Новое Время. 2018-09-18. 
  20. Russia Reports Il-20M “Coot-A” Electronic Intelligence Aircraft Lost in Syria During Israeli Air Strike Near Latakia. The Aviationist. 2018-09-18. 
  21. Нові втрати російського авіаугруповання в Сирії: знищено військовий літак Іл-20. Inform Napalm (ua). 2018-09-18. 
  22. Tom Demerly (2018-09-19). Let’s Recap Everything We Know About The Russian Il-20M Shot Down By A Syrian S-200 Missile System Yesterday. The Aviationist. 
  23. Росія заявила про передачу Сирії комплексів С-300. Український мілітарний портал. 2018-09-24. 
  24. а б в г д е ж и к л м н п р «Almaz/Antei Concern of Air Defence S-200 Angara/Vega (SA-5 'Gammon') low to high-altitude surface-to-air missile system». Jane's Information Group
  25. Україна остаточно відмовилася від ЗРК С-200. 11 листопада 2013 // Український мілітарний портал.
  26. Korrespondent.net. ЗСУ можуть посилити протиповітряний щит - штаб (ru). Процитовано 2018-07-29. 
  27. а б Україна остаточно відмовилася від ЗРК С-200. Український мілітарний портал. листопад 2013. 
  28. а б Шістьом типам “зеніток” дадуть в армії другий шанс. Укрінформ. 2018-05-07. 

Посилання[ред. | ред. код]

Відео