Таволара

Таволара
Таволара
it/Tavolara/sc/Tavolara
	Вид острова Таволара з Сардинії
Географія
	40.9062/N/9.7133/E
Континент	Європа
Акваторія	Golfo di Olbiad
Група островів	Q15850188?
Площа	46.3 км²
Довжина	6 км
Ширина	1 км
Найвища точка	565 м
Країна
	Італія
Регіон	Сардинія
Адм. одиниця	Провінція Сассарі
Населення	20 осіб (2009);
	Таволара Таволара (Італія)
	Таволара у Вікісховищі

Таволара (італ. і сард. Tavolara) — невеликий острів поблизу північно-східного берега Сардинії в Тірренському морі. Найближче значне місто — Ольбія, а через нешироку протоку розташовується рибальське село Лоир — Порто-Сан-Паоло.

Природа

Острів являє собою прямокутний вапняковий моноліт завдовжки близько 6 км та завширшки лише 1 км, що круто піднімається з води, за винятком країв. Найвища точка — гора Монте Каннон висотою 565 м. Острів доступний на обох своїх кінцях, де розташовані бухти Спалматоре ді фуорі (північний схід) і Спалматоре ді Терра (південний захід). Поруч розташовані острова Молар і Моларотто.

Геологічно Таволара докорінно відрізняється від більшості гранітних островів північної Сардинії. Острів складається з мезозойських вапняків та доломітів юрського періоду, що залягають на палеозойській гранітній основі. Мільйони років морської ерозії та карстових процесів створили стрімкі вертикальні скелі, численні гроти, природні арки та карстові вирви.

Підводна частина острова продовжує його стрімкий топографічний профіль: вапнякові стіни відразу під водою йдуть на глибину понад 40 м, утворюючи унікальні біотопи для підводної фауни.

Незважаючи на суворі скелясті умови та обмеженість прісної води, на Таволарі зафіксовано понад 500 видів вищих рослин. Тут зростають рідкісні ендеміки Сардо-Корсиканського регіону, зокрема волошка сардинська (Centaurea horripida) та ендемічна асперелла Asperula tavolariana, яка зустрічається виключно на скелях цього острова. Нижній ярус займає вітростійкий маквіс із ялівцю фінікійського (Juniperus phoenicea), мастикового дерева та деревоподібного молочаю.

На скелястих обривах острова гніздяться значні колонії морських птахів, зокрема буревісника середземноморського (Puffinus yelkouan) та баклана чубатого (Gulosus aristotelis). Раніше острів славився дикими «козами із золотими зубами» (жовтуватий колір зубів виникав через поживу лишайниками та мінеральними солями), а нині тут гніздяться хижі птахи, включаючи сапсана та орлана-білохвоста.

Морська акваторія навколо острова охороняється в межах морського заповідника «Таволара — Пунта Кода Кавалло», створеного в 1997 році, що накладає додаткові обмеження на відвідування острова. Рифові екосистеми з багатими колоніями червоних коралів (Corallium rubrum), посідонією океанічною (Posidonia oceanica) та гігантськими груперами роблять цей регіон однією з найцінніших природоохоронних зон Тірренського моря.

Історія

В античні часи острів був відомий як Гермея (Hermea), згідно з традицією, тут помер римський папа Понтіан, після вигнання в 235 році. Також острів ототожнюють з островом Толар, колишньою базою арабів для нападу на узбережжі в 848–849 роках.

Після створення королівства Сардинії острів не ввійшов до його складу (задокументовано в 1767 році), залишаючись у власності родини Бертолеоні.

Населення

Острів не має статусу окремого муніципалітету та адміністративно підпорядкований комуні Ольбія. Згідно з матеріалами перепису Національного інституту статистики Італії (ISTAT) 2021 року, постійне цивільне населення острова становить лише близько 15—20 осіб. Усі мешканці належать до кількох родин, які займаються обслуговуванням літніх туристичних катерів та літнього ресторану.^[1]

Акваторія острова є популярним місцем для дайвінгу.

Мілітаризація острова

Велика частина населення була виселена в 1962 році, після спорудження РЛС НАТО. Більше половини острова зайнято військовими. На Таволара встановлений СВД передавач ICV, який працює на частотах 20.27 кГц і 20.76 кГц і використовується для зв'язку з підводними човнами.

Література

Атлас світу / Гол. ред. І. С. Руденко; зав. ред. В. В. Радченко; відп. ред. О. В. Вакуленко. — К. : ДНВП «Картографія», 2005. — 336 с. — ISBN 966-631-546-7
Вальтер Г. Растительность Земного шара. Эколого-физиологическая характеристика / Пер. с нем. под ред. П. Б. Виппер. — Т. 1. Тропические и субтропические зоны. — М. : Прогресс, 1968. — 551 с. (рос.)
Воронов А. Г., Дроздов Н. Н., Мяло Е. Г. Биогеография мира : Учебник. — М. : Высшая школа, 1985. — 272 с. (рос.)
Географічний атлас світу / гол. ред. І. Л. Дрогушевська; відп. ред. В. В. Радченко; худож.-оформ. М. Гутман. — К. : ДНВП «Картографія», 2018. — 184 с. — ISBN 978-966-946-053-0
Географія Європи: Підручник / За ред. І. П. Савчука. — К. : Освіта, 2021. — 512 с. — ISBN 978-617-656-123-0
Гожик П. Ф., Лялько В. І., Бабаєв Ю. Ю. Регіональна геологія світу. — К. : Наук. думка, 2015. — 424 с.
Костів Л. Я. Регіональна фізична географія. Євразія : Навч. посібник. — Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2022. — 336 с. — ISBN 978-617-10-0374-3
Кукурудза С. І. Біогеографія : Підручник. — Львів : Вид-во ЛГУ ім. Івана Франка, 2006. — 504 с. — ISBN 966-613-502-7
Литвин В. М., Лымарев В. И. Природа мира. Острова. — М. : Мысль, 2003. — 287 с. — ISBN 5-244-00977-X (рос.)
Решетило О. Зоогеографія: Навч. посібник. — Львів. : ЛНУ ім. І. Франка, 2013. — 232. с. — ISBN 978-966-613-977-4
Фізична географія материків та океанів : Підручник у 2-х т. / За ред. П. Г. Шищенка. — К. : ВЦ «Академія», 2010. — Т. 2. Європа. — 280 с. — ISBN 978-966-580-325-7

Примітки

↑ ISTAT — Risultati del Censimento permanente della popolazione e delle abitazioni

Посилання

[1] ISTAT — Risultati del Censimento permanente della popolazione e delle abitazioni

[1]