Таври

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Крим у II столітті н. е.
   Скіфи в Криму
   Таври

Таври, тавроскіфи (грец. Ταύροι, Ταῦροι, επίσης Σκυθοταύροι, Ταύροι Σκύθες, Ταυροσκύθες, Σκυθοταύροι, Ταύροι Σκύθες, лат. Taurus, Tauros) — плем'я, яке у I тисячолітті до н. е. заселяло гірську і підгірську частини Криму[1]; від гір що впираються в Понт, між Керкінітидою і «Херсонесом Скелястим» (Кіммерійський Боспор)[2]. Перші згадки про таврів — VI ст. до н. е., останні — I ст. н. е.. Імовірно назва таврів походить від кельтського «таур» («taur»), що означає «гора», що може також відноситися до «горців» в цілому. Після одомашення биків періоду неоліту (7000-3000 р. до н. е.) на території етнічної України[3] у грецькій «Ταύροι»  та латинській «Tauros» — як «бик, бикі»[4] (міфологічний символ) пов'язували з ознакою в давнину войовничих людей, що жили грабунками в Таврії (V ст. до н. е.), за свідченням Геродота[5], і таке уявлення існувало й у 64 році до н. е. — 23 році н. е. за свідченням Страбона[6]. Тацит свідчив про назву землі таврів у 49 році нашої ери, оповідаючи про загибель частини римських воїнів з префектом когорти через кораблетрощу[7]. Не випадково заіснувала латиномовна назва сузір'я Тельця «Taurus», з яким у давнину ототожнювався Кримський півострів й прилеглі до нього області. Свого часу мала частина кімерійців стала відомою як таври[8] (грец. θεωρούνται ότι υπήρξαν παρακλάδι των Κιμμέριων), що були причетні до закладання греками колонії Кімерик як південно-західного форпосту Боспорського царства (50 км на південь від Керчі)[8]. Після навали скіфів (див. «кімерійці») й асиміляції таврів[9] набули назву «тавроскіфи», а Кримський півострів отримав від них старовинну назву Таврія[10]. На таврів мала великий вплив грецька культура та релігія, якою вони переймалися[11]. Першим царем таврів Геродот називав Тоаса, котрий жив близько 1250 р. до н. е.

Хоча спочатку узбережжя Чорного моря було завойоване греками, а потім римлянами, але від таврів залишалася сильна військова загроза в регіоні: Участь у піратстві в Чорному морі, і набіги з їх бази в Балаклаві. І в II столітті до н. е. таври як і греки були васалами й союзниками скіфського царя Скілура, котрі спільно володіли всіма степами Криму, пониззям Дніпра та Південного Буга[12].

Існують гіпотези щодо походження таврів:

Імовірніше тевриски були частиною таврів (пізніше — тиверці),

Амміан Марцеллін у IV столітті нашої ери вказував, що до складу лютого племені таврів входять аріхі, напеї, сінхі (можливо «синди»)[17].

Перші згадки[ред.ред. код]

Уперше таври згадуються Геродотом (IV. 99,100,102,103,119). Вони фігурують серед тих племен, котрі відмовилися надавати допомогу скіфам у їхній боротьбі проти Дарія

119. Після цього повідомлення скіфів, що прибули сюди, царі племен стали радитися. Думки учасників розділилися: царі гелонів, будинів і савроматів прийшли до згоди й пообіцяли допомогти скіфам. Царі ж агафірсів, неврів, андрофагів, а також меланхленів і таврів дали скіфам таку відповідь: «Якби ви колись не нанесли образи персам і не почали війни з ними, тоді ми порахували б ваше прохання правильним й охоче допомогли б вам. Однак ви без нашої допомоги вторглись у землю персів і володіли нею, поки божество допускало це. Тепер це ж божество на їхній стороні, і перси хочуть відплатити вам тим же. Ми ж і тоді нічим не скривдили цих людей і тепер першими зовсім не будемо ворогувати з ними. Якщо ж перси вступлять і в нашу країну й нападуть на нас, то ми не допустимо цього. Але поки ми цього не бачимо, то залишимося в нашій країні. Нам здається, що перси прийшли не проти нас, а проти своїх кривдників»[18].

За Геродотом таври мешкали у гірській країні, що видається в море між Керкінітідою і Херсонесом Скелястим, тобто між Євпаторією та Керченським півостровом. Згадує варварські звичаї цього народу — приносити в жертву богині Партенос (Діві) мореплавців, які потерпіли на морі, й загалом еллінів, захоплених у відкритому морі. Заняття таврів Геродот обмежив розбоєм та війною.

103. У таврів існують такі звичаї: вони приносять у жертву Діві потерпілих катастрофи мореплавців і всіх еллінів, кого захоплять у відкритому морі в такий спосіб. Спочатку вони вражають приречених дрюком по голові. Потім тіло жертви, за словами одних, скидають зі стрімчака в море, тому що святилище стоїть на крутому стрімчаку, голову ж прибивають до стовпа. Інші, погоджуючись, втім, щодо голови, затверджують, що тіло таври не скидають зі скелі, а віддають землі. Богиня, який вони приносять жертви, по їхніх власних словах, це — дочка Агамемнона Іфігенія. Із захопленими в полон ворогами таври вчиняють так: відрубані голови бранців відносять у будинок, а потім, застромивши їх на довгу тичину, виставляють високо над будинком, звичайно над димоходом. Ці висячі над будинком голови є, за їхніми словами, стражами всього будинку. Живуть таври розбоєм і війною[18].

Численні археологічні розкопи та згадки грецького історика Геродота свідчать про те, що таври займалися переважно скотарством, у долинах річок — хліборобством, а над морем — рибальством[1]. Хоч культурно відсталі — на рівні мідяної культури (їхні сусіди мали вже залізне знаряддя), таври будували й укріпляли міста, відбивали з успіхом довший час напади ворогів, зокрема римлян[1]. Коли сусідні з ними південні скіфи під тиском сарматів змушені були відступити у Кримські гори, дійшло до змішання таврів зі скіфами[1], які відомі історії під назвою тавроскіфів. Таври дали також назву Кримському півострову, який довгий час називався Тавридою, Таврикою або Таврією.

Мова[ред.ред. код]

Крім таврів у Тавриді в IX—VII століттях до н. е. жили носії іранської мови кімерійці, у протоці між Тавридою й Синдикою (сучасна Тамань), у античних авторів — Кіммерійський Боспор. Мала частина яких лишилася в Таврії й асимілювалася зі скіфами після VII століття до н. е. у сприянні іранської мови скіфів (див. «Скіфська мова»), з-за чого виникла їх нова назва «тавроскіфи». У кінці IV ст. до н. е. скіфи зазнали поразки від правителя Фракії Лісімаха, фракійці і кельтські племена галатів тіснили скіфів із заходу, у наслідку чого занепало тавроскіфське господарство та частина землі й племені тавро-скіфів опинилася під впливом влади кельтів і фракійців. Після навали зі сходу у Північне Причорномор'я іраномовних сарматів у II—I ст. до н. е. скіфський союз племен Скіфія остаточно увійшов до складу Сарматії. Пізніші дослідження лінгвістів підтвердили присутність в українській мові слів іраномовного походження та участь скіфів, сарматів у етногенезі українців.

Близько VII століття до н. е. на північному березі Чорного моря заіснували грецькі колонії з носіями грецької мови («Греки в Україні»).

З розвитком торгівлі зустрічалися носії семітської мови з IV ст. до н. е. — II ст. н. е. (див. «Історія євреїв в Україні», «Кримчаки», «Караїми в Україні»).

У 218—201 рр. до н. е. носії слов'янської мови плем'я теврисків (нориків) мігрували через Карпатські гори до регіону річок Дністра, Південного Богу (див. «бужани»), Пруту у басейн Чорного моря (див. «тиверці», «уличі»).

Близько 60 року до н. е. відбулася додаткова міграція носіїв слов'янської мови теврисків з їх союзниками кельтським племенем боїв (див. «бойки») у сусідство з даками): через східну Європу у долину річки Тиси до басейну Чорного моря.

У повідомленні античного географа V століття нашої ери (Псевдо-Аріан, «Періпл Чорного моря») «таврську мову» названо готською (див. «Кримськоготська мова», «Кримські готи», «Готська мова», «Готи»): період III ст. — ІХ ст. н. е.. А від слова «гот» повстало в румунській назва гуцулів (див. «Гуцули»).

Отже, різні джерела різних народів у різні історичні періоди зафіксували події очевидно з реальним життям на Таврії під різними датами про різні племена, тому слід вважати на етногенез з асиміляцією племен у даному регіоні та на об'єктивне формування врешті антів (див. Антський союз), у котрих достеменно відомо науці була більша група слов'янських племен з рештками готів, греків та іранців[19].

Археологія[ред.ред. код]

На певному етапі існування таври відповідають археологічній Кизил-кобинській культурі.

На території міста Херсонеса були знайдені надгробки із зазначенням причини смерті, що покійний був убитий таврами, а на території Боспорського царства на деяких надгробках було написано, що сам померлий був тавром.

У знайденому в Херсонесі декреті на честь Діофанта полководця царя Мітрідата VI, що відноситься до II ст. до н. е., згадано, що таври живші біля Херсонесу, були ними підкорені. Судячи з низки написів початку I ст. цар Боспору Аспург підпорядкував багато навколишніх племен, у тому числі й таврів.

Задовго до асиміляції зі скіфами (в утворення «тавроскіфи») таври вже у V ст. до н. е. ставали навіть членами міських громад грецьких колоній Північного Причорномор'я[4].

Тавроскіфи[ред.ред. код]

Тавроскіфи — етнонім, яким у римський час позначали населення внутрішніх районів Криму. Паралельно, але набагато рідше, використовували термін «скіфотаври» — імовірно синонімічний до «тавроскіфи». Поява нових етнонімів відображала етнічні процеси, які відбувалися в Криму після утворення у 2 ст. до н. е. пізньоскіфської держави (див. Скіфи). Вперше їх зафіксував Страбон, який називав таврів «скіфським племенем».

В останні століття до н. е. — перші століття н. е. таври, очевидно, ставали мешканцями пізньоскіфських поселень. Асиміляційні процеси, які породили етнонім «тавроскіфи», розвивалися поступово. Тому боспорські царі й римляни з Херсонеса Таврійського, які воювали зі своїми сусідами, чудово відрізняли таврів від скіфів. Єдиний боспорський напис, де згадуються Т., належить до 3 ст., коли асиміляційні процеси були завершені. Для письменників, котрі жили в перші століття н. е. далеко від Криму (Гай Пліній Старший, Плутарх, Арріан, Клавдій Птолемей та ін.), таври вже не існували, залишалися тільки Т.

Більш-менш конкретна локалізація Т., або скіфотаврів, трапляється лише у двох джерелах. За Гаєм Плінієм Старшим, вони займали пасмо Кримських гір. Під час правління римського імператора Антоніна Пія (138—161) Т. напали на Ольвію. Ольвіополіти звернулися за допомогою до імператора. Римляни спільно з ольвійським ополченням завдали варварам поразки. У результаті Т. уклали невигідний для себя договір, зміцнивши його видачею заручників.

«Тавроскіфами» називали мешканців Криму деякі середньовічні джерела (твори Прокопія Кесарійського, «Житіє Іоанна Готського», «Житіє херсонських мучеників»), але на цей час етнонім перетворився на літературний термін, утративши реальний історичний зміст. Лев Діакон, а вслід за ним інші візантійські. автори (Михаїл Пселл, Анна Комніна, Нікіта Хоніат та ін.) вживали ім'я «тавроскіфи» як один із синонімів «росів» (русі)

Могильники[ред.ред. код]

Могильники містять кам'яні ящики, в які клали небіжчиків, зазвичай, у скорченому вигляді. Могильники були в вигляді склепів, які використовували довгий час. Кістки попередніх поховань прибирали (залишали лише черепи). Ранньому періоду притаманні горщики, оздоблені гладеньким валиком. В могилі ховалі декілька небіжчиків. з середини 7 ст. до н. е. стає поширеним прокреслений орнамент, поєднаний з рельєфним. Кам'яні ящики іноді перекривали насипом. У похованнях у великій кількості трапляються бронзові речі — прикраси, браслети, підвіски та інше, іноді-зброя.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г стор. 3123, том. 8, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 966-7155-02-1
  2. Геродот IV, 99 (рос.)
  3. стор. 31, том 11, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2003 р. ISBN 5-7707-4048-5
  4. а б в г д е Зализняк Л. Л., Археология Украины: «Тавры» (рос.)
  5. Ηροδότου Ιστορίαι Δ'. (гр.)
  6. Страбон VI, 4, 2 (рос.)
  7. Тацит XII, 17 (рос.)
  8. а б в стор. 1036, том 3, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1994 р. ISBN 5-7707-4052-3
  9. Таврический Национальный Университет им. Вернадского, Краткий толковый словарь по этнографии Крыма: «Тавры» (рос.)
  10. Πλίνιος ο πρεσβύτερος, H. N. 4.85 (гр.)
  11. Βλ. Ευριπίδη, Ιφιγένεια εν Ταύροις. (гр.)
  12. Tauri. (2008). In Encyclopædia Britannica. ανάκτηση 18 Οκτωβρίου, 2008, from Encyclopædia Britannica (англ.)
  13. КИЗИЛ-КОБИНСЬКА КУЛЬТУРА, «Лексика — українські енциклопедії та словники»
  14. Лесков А. М. Горный Крым в І тысячелетии до нашей эры. К., 1965 г. (рос.)
  15. Plinio il vecchio, Naturalis Historia. A. Mocsy, Noricum, Londra & Boston 1974, p. 26-27. (італ.)
  16. стор. 17-18, Павел Йозеф Шафáрик, И. Бодянский, «Славянские древности»: Часть историческая. Том И, Книга III, издание Михаил Петрович Погодин, г. Москва, 1838 г. (рос.)
  17. Аммиан Марцеллин XXII, 8, 33 (рос.)
  18. а б Геродот, Історія, Книга четверта, Мельпомена
  19. стор. 34, том 11, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2003 р. ISBN 5-7707-4048-5

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Етнологія Це незавершена стаття з етнології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Історія України Це незавершена стаття з української історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.