Танго

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Танго
The Tango *
* Назва в офіційному англомовному списку

World Heritage Logo global.svg    Світова спадщина    Прапор ЮНЕСКО
Tango BuenosAires.jpg
Танго на вулицях Буенос-Айреса
Країна Аргентина Аргентина
Уругвай Уругвай
Тип Нематеріальна спадщина
Критерії R1, R2, R3, R4, R5
Ідентифікатор 00258
Регіон ЮНЕСКО Латинська Америка і Кариби
Історія реєстрації
Зареєстровано: 2009 (33 сесія)

Commons-logo.svg Танго у Вікісховищі
Танго
Стилістичні походження
Походження
район Ріо де Ла Плата[1]
Типові інструменти
Популярність Європа, Америка, Японія

Та́нго — жанр музики і танець, притаманний регіону Ла-Плата, і найбільш поширений у містах Буенос-Айрес (Аргентина) та Монтевідео (Уругвай). Письменник Ернесто Сабато говорить про «гібридне» становище танго[2]. За словами поета Едуардо Джорландіні, у ньому поєднуються негритянські корені[en], культура ґаучо, іспанські, італійські, африканські мотиви та етнічно строката суміш впливів, привнесених мігрантами з країн Європи.[3] Письменник Рікардо Горват цитує визначення дослідниці танго Беатіс Крісоріо: «Танго - продукт багатонаціональних впливів, як колоніальних (індіанських, африканських і креольських), так і емігрантських».[4] Відтоді танго зберігає статус одного з найпопулярніших жанрів музики, відомого в усьому світі.[5][6]

Ряд дослідників визначають шість основних стилів музики, які справили вплив на танго: кубинська абанера, кандомбе, андалузьке танго, мілонга, європейські мазурка й полька.[7][8]

Танго зчинило революцію в народному танці, створивши чуттєвий танок, в якому партнери обіймають одне одного, виражаючи глибокий емоційний зв’язок, як із власним тілом, так між обома тілами танцівників. Один із найбільших обожнювачів танго, поет Енріке Сантос Діссеполо, визначив його як «сумну думку, яку танцюють».[9]

З погляду музики, танго притаманна двох-(мотив і приспів) або трьохкомпонентна (дві частини, до яких додається тріо) структура. Його виконання може здійснюватися з використанням великої розмаїтості інструментів, з класичним переважанням секстету із двох бандонеонів, двох скрипок, піаніно і контрабаса. Бандонеон тут відіграє центральну, однак не виняткову, роль.

Багато слів до пісень танго написані ла-платським арґо, що зветься лунфардо, й у них ідеться про почуття й журбу, які відчувають місцеві чоловіки й жінки, особливо до речей, «що стосуються кохання».[10]

30 вересня 2009 року на прохання міст Буенос-Айреса й Монтевідео ЮНЕСКО визнало танго нематеріальною культурною спадщиною людства.[5]

Зміст

Етимологія[ред.ред. код]

Слово «tango» було обране для позначення латинської літери «T» у міжнародному радіотелефонному фонетичному алфавіті. Його етимологія є предметом численних теорій, багато з яких є доволі суперечливими. Однією з найґрунтовніших праць у цій галузі є стаття Хосе Ґобельйо[es] «Суперечливе слово танго» (Tango, vocablo controvertido) (1976), у якій, власне, й висвітлюються контроверсійні підходи щодо визначення походження зазначеного слова [11]. Стрижневим елементом цієї запеклої дискусії є елемент цивілізаційний, іншими словами, питання про те, яку роль відіграли африканська, індіанська, латиноамериканська та європейська культури у формуванні цього слова. 1999-го року, міркуючи про цю цивілізаційну складову, Ґобельйо сказав:

Фахівці й досі сперечаються, що справило на виникнення танго більший вплив, - іспанська чи африканська складова. Утім ця дискусія є насправді марною, бо й іспанська складова тут несе в собі певну частку негритянської крові.
— Хосе Ґобельйо[12]

Дослідник Ектор Бенедетті[es] у своєму есеї «Про етимологію слова «танго» (2001)[13] проводить ґрунтовний огляд різноманітних теорій, що були сформульовані з цього приводу, та долі, що їх спіткали. Початок теоретичних дебатів щодо походження слова «танго» можна відстежити від словника Королівської академії 1914-го року видання, в якому вказувалося, що слово походить від латинського tangere (в подальших виданнях словника це твердження прибрали)[13].

1957-го року історик Рікардо Родріґес Молас[es] дослідив мови привезених до Аргентини рабів, що в більшості своїй належали до етнічних груп Конго, Гвінейської затоки та південного Судану[14] [15], і знайшов у них слово «танго», яке означало «місце зустрічі» і вживалося, як в Африці, так і в колоніальній Америці. Тож Родріґес Молас зробив висновок про те, що слово «танго» має африканські корені. Інші тісно споріднені з танго слова, як от «мілонга» і «кан’єнґе», так само мають африканське походження [16][17].

Родріґес Молас цитує донесення Мануеля Вернса (одного з чиновників буенос-айреського кабільдо[es]), датоване 1789-им роком, у якому слово «танго» вживається на позначення зустрічей рабів, на яких вони танцювали:

Заборонялося проведення подібних танців і сходин, званих танго, адже на меті в них стояло ніщо інше, як грабунки й підбурювання негрів до здобуття волі та скидання ярма рабства.[16][18]

В ті ж часи в Монтевідео слово «танго» вживалося з подібним значенням. Уругвайський музикознавець Лауро Аєстаран[ru] цитує у своїй фундаментальній праці «Музика Уругваю» (La música de Uruguay) постанову кабільдо Монтевідео від 26 вересня 1807-го року, видану губернатором Франсіско Хав’єром де Еліо[ru]:

Про тамбо, негритянські танці. Категорично забороняється проведення негритянських танців, які з численних причин є шкідливими, в межах міста та поза ними. Порушників цієї постанови карати місяцем громадських робіт.
— Рішення кабільдо Монтевідео, за обопільною згодою з губернатором Франсіско Хав’єром де Еліо від 26 вересня 1807-го року. [19]

Примітно, що зазначене рішення віце-короля де Еліо було зареєстроване в переліку актів кабільдо за словом «танго». Річ у тім, що у віце-королівстві Ріо-де-ла-Плата терміни «тамбо» і «танго» використовувалися як синоніми, й позначали вони місця, де збиралися на танці негри.[19]

Головне через загальне рівнозначне використання слів «тамбо» і «танго» дослідник Оскар Ескалада з Університету Ла-Плати, стверджує, що це слово походить від кечуанського tampu, яке конкістадори «іспанізували» до “tambo”, що згодом стало синонімом до «танго»[20].

Саме ці «тамбо» і «танго», що перетворилися на окремі об’єднання за етнічними ознаками в рамках афро-лаплатської спільноти з часу скасування рабства 1813-го року дали початок академіям, мілонгам, піріґундінам і канґуелам, з яких і сформувалося танго у другій половині ХІХ ст..

Із дещо іншим значенням слово «танго» з’явилося в Андалузії в середині ХІХ ст. і позначало воно жанр музики, який ще називається танго-фламенко або андалузьке танго. У танго-фламенко, своєю чергою, прослідковуються афрокубинські (а саме абанера) та африканські впливи. Як абанера, так і танго-фламенко повпливали найбільшою мірою на виникнення танго як жанру музики[13].

Зрештою, враховуючи загальноприйняте використання в регіоні Ла-Плата ще з колоніальних часів виразів «танго-тамбо» разом із виразом «андалузьке танго», виникла так звана теорія подвійного проникнення, згідно з якою слово танго у XVIII-XIX cст. вживалося в цій місцевості на позначення місць, де збиралися на танці негри, а згодом, у другій половині ХІХ ст., воно проникло з Куби-Андалузії і цього разу позначало танець і музичний жанр[19][13].

Історія[ред.ред. код]

Географія виникнення[ред.ред. код]

Дослідники сперечаються про те, де виникло танго. Предтечі танго у період його зародження (1860-1895) існували в таких аргентинських містах, як Буенос-Айрес, Авельянада, Саранді[es] й Росаріо та в уругвайському місті Монтевідео.

Характерно, що танго зародилося в річкових портах Аргентини й Уругваю, що розташовані на осі ріки Ла-Плата, на берегах якої стоять Буенос-Айрес і Монтевідео, столиці обох країн, але поширювалося воно не лише в них, але й у інших річкових портах регіону, таких як Росаріо, місті в аргентинській провінції Санта-Фе.

У спільній заяві Аргентини та Уругваю до ЮНЕСКО про визнання танго нематеріальною спадщиною людства зазначається:

Танго зародилося серед представників найнижчих верств населення обох міст [Буенос-Айреса та Монтевідео] як вияв експресії, народженої від злиття афроаргентинської та афроуругвайської культур, автентичної креольської культури та культур європейських мігрантів. Будучи плодом цього культурно-мистецького схрещення, танго на сьогодні вважається однією з найголовніших ознак ла-платської ідентичності.
—З анкети на визнання танго нематеріальною культурною спадщиною людства[21]

Існують різноманітні дослідження, у яких вчені намагаються визначити в якому саме місці виникло танго. Деякі джерела вказують на те, що спочатку воно виникло в Буенос-Айресі, інші, що в його передмістях, Монтевідео чи навіть Росаріо[1][22][23][24][25][26]. У прилеглих до Буенос-Айреса містах, таких як Авельянада чи Саранді, що входять до передмістя «Барракас-аль-Суд» («Південні бараки»), також реєструють деякі предтечі танго[27]. Портові міста, в яких зародилося танго, були не лише місцями, в які стікалися до Аргентини та Уругваю мільйони мігрантів між 1850-им та 1930-им, але й також експортними центрами в рамках експортно-сільськогосподарської економічної моделі, які обидві країни організували в середині ХІХ ст..

Танго - музика соціального злиття[ред.ред. код]

Відомо, що арго танго лунфардо містить у собі чимало виразів італійського та африканського походження, що ритм танго та його ностальгійний настрій ріднить цей танець із кубинською хабанерою, і що «танго, мілонга [es]і кандомбе[es]» є частиною однієї музичної родини, що поєднує африканське коріння та звичаї ґаучо, які мігрували до міського середовища. Тим не менше, танго неможливо сплутати з жодним іншим танцем чи жанром музики, рівно, як і відслідкувати його прямого предка. Ернесто Сабато казав, що кожна деталь у танго є гібридною, що кожен новий і оригінальний вираз є наслідком винятково потужного руху мас людей. Говорячи на цю ж тему, музикант Хуан Карлос Касерес[es] дає такий опис походження танго:

У творенні танго вирішальну роль відіграли три хвилі негритянських впливів: одна з них – кандомбе із Ріо-де-ла-Плати, друга – європейський контрданс, що на Кубі перетворився на хабанеру, і третя – мілонга, що походить із Бразилії, і яку принесли на вулиці Буенос-Айреса солдати війська Уркіси. Ці три елементи злилися між собою в танго. Згодом до них доєдналися й інші емігрантські впливи, перетворивши танго на перший синкретичний музичний жанр. Буенос-Айрес був останнім портом на світі: митці та моряки прибували до нього, приносячи всю ту музику, яку вони зустрічали на своєму шляху. А довге перебування кораблів у кожному з портів давало час на контакт і культурний взаємообмін із тамтешніми мешканцями.
[28]

Друга половина ХІХ ст., епоха виникнення танго, в соціокультурному плані відзначається великими хвилями міграції, як внутрішньої, так і з-за кордону, що скеровувалися тоді в цей регіон. Основна маса мігрантів складалася з осіб чоловічої статі. Цей факт значною мірою повпливав на форму стосунків між чоловіком і жінкою[29].

Ця музика мала глибоке вкорінення у народ, її відкидали вищі верстви суспільства і забороняла католицька церква, через що вона розвивалася у найбідніших районах (на околицях), портах, борделях і в’язницях, куди стікалися мігранти та місцеві мешканці, які були в основному індіанського та негритянського походження. Там вільно зливалися різні музичні форми (буенос-айреське кандомбе, уругвайське кандомбе,[23] паяда[es], мілонга, андалузьке танго, мазурка, полька, вальс, сарсуела, сайнете [es] тощо), які мали найрізноманітніше походження (африканські, гаучанські, колоніально-іспанські, італійські, єврейські, німецькі, польські, кубинські тощо), і які зрештою і сформували танго. За різними оцінками, цей перехідний період тривав близько сорока років, поки нарешті в останнє десятиліття ХІХ ст. не викшталтувався окремий жанр музики зі своєю власною ідентичністю.

Етапи розвитку танго[ред.ред. код]

Історики танго визначають декілька великих стилістичних віх еволюції цього жанру, щодо родових ознак яких досягнуто загальної згоди, проте щодо хронологічних меж яких досі точаться суперечки.

На початках учені виділяють ранній – народно-анонімний етап, який розвивався в негритянських спільнотах і на берегах річки Ла-Плата («орильєра» від ісп. orilla – берег). За ним слідує етап, на якому танго сформувалося як жанр (так звана «Стара гвардія»[es], ісп. Guardia Vieja), набуло власної ідентичності, почало виконуватися професійними музикантами та здобуло широке суспільне та географічне розповсюдження. Період «Старої гвардії» ділиться, своєю чергою, на зародковий етап, що займає два останні десятиліття ХІХ ст., та етап стилістичного оформлення під час перших двох десятиліть ХХ ст..

На місце «Старої гвардії» прийшла «Нова гвардія» (ісп. Guardia Nueva), або «доба де Каро[es]», під час якої танго набуває зрілості, витонченості та міжнародного поширення. Результатом цієї еволюції став так звана «Золота доба танго», що тривала протягом 40-х років ХХ ст. та частково впродовж наступного десятиліття.

Після золотої доби танго визначення подальших етапів розвитку стають розмитішими; починають говорити про «кризу танго», «авангардне танго» та «нове танго». У загальних рисах можна визначити дві великі епохи, що йдуть після золотої доби: перша – «п'яццолівська епоха» і друга – сучасна, яку ще можна назвати «танго-ф’южн».

З метою впорядкування, використовуючи приблизні назви та дати, згідно з інформацією Музею Танго, що є частиною Національної академії танго Республіки Аргентини, можна виділити такі етапи розвитку танго:

  • Зародження танго (до 1895-го)
  • «Стара гвардія» (1895-1925)
    • I. Народження (1895-1909)
    • II. Формалізація (1910-1925)
  • «Нова гвардія» (1925-1950)
    • I. Трансформація (1925-1940)
    • II. Сорокові роки: піднесення (1940-1955)
  • Авангард: модернізація (1955-1970)
  • Сучасний період (1970-2000)
    • I. Універсалізація (1970-1985)
    • II. Незміність (1985-2000)
  • Новітній період (2000 - по сьогодні)

Старе афролаплатське танго[ред.ред. код]

«Федеральне кандомбе» («Candombe federal») Мартіна Бонео[es] (Аргентина, 1836). Негритянські збори «танго», кандомбе[es] і карнавал були тим середовищем, у якому еволюціонувало танго, зливаючись протягом чотирьох десятиріч із розмаїтими музичними й культурними формами, аж поки не отримала свою власну ідентичність наприкінці ХІХ ст. у період «Старої гвардії».

 Корені танго сягають собою часів «танго» і «кандомбе» африканських рабів, коли Буенос-Айрес і Монтевідео перебували під колоніальним правлінням Іспанії[30]. З колоніальних часів «танго» називали музичні зустрічі в негритянських спільнотах Ла-Плати, які сформувалися внаслідок работоргівлі. Представників цих спільнот викрадали в Африці на південь від Сахари, головним чином із територій сучасних Анголи, Мавританії та Гвінеї, і насильно відправляли морем до Америки[31]. Буенос-Айрес та Монтевідео були для Іспанської імперії важливими центрами торгівлі невільниками, і тому в них виникли численні негритянські спільноти, що мали свої місцеві особливості.

1813-го року було проголошено «свободу утроб[es]» (діти, що народжувалися в рабів ставали вільними), а з часів війни за незалежність від Іспанії у другому десятилітті ХІХ ст. розпочався процес скасування рабства, який практично завершився до середини століття. В Уругваї рабство повністю скасували 1846-го року, а в Аргентині – 1853-го, втім у Буенос-Айресі воно проіснувало до 1860-го.

«Танго». Олія. Автор – Педро Фіґарі[ru] (Уругвай, 1861-1938). Танго виникло як танець у академіях або мілонгах[es] в негритянських спільнотах Ла-Плати.
Компадріто[es], що танцює надворі танго-кан’єнґе, світлина 1907-го року. Компадріто були ключовими особами у творенні танго. Вони зайняли в міському середовищі те місце, яке в сільському займали ґаучо, і, будучи частиною академій та мілонг, привнесли до хореографії танго свої власні рухи та кроки.

До середини ХІХ століття, як в Аргентині, так і в Уругваї, гаучо та індіанці були основним населенням у сільській місцевості, тоді як у міському середовищі значною меншиною були негри та мулати. У ті часи до найбільш заселених районів Буенос-Айреса та Монтевідео ринули мільйони мігрантів, в основному чоловічої статі, різних національностей та мов, переважно італійці й іспанці, але також і французи, німці, поляки, британці, росіяни, вірмени, араби та євреї різних країн, що припливли з протилежного кінця океану. Ця урбаністична революція, в якій перемішалися етноси, культури й мови, й у якій негри були «господарями будинку», і призвела до виникнення танго. Даніель Відар[es] сприймає танго, як «естуарій», з якого витікають розмаїті етнічні та культурні річки[32].

В часи цієї людської «повені» і навіть дещо раніше в районах проживання афролаплатських спільнот почали формуватися так звані «академії», «мілонги» чи «канґели», які слугували місцем зустрічі, танців та розваг для тих мільйонів робітників, які стікалися у ці міста-порти. Туди стікалися й «компадріто», нащадки гаучо, які мігрували до міст, індіанки, яких насильно переселяли після завоювання пустелі, або ж які шукали кращої долі, ніж у себе вдома, й емігранти з-за океану, як от італійці, які ці місця стали називати «піринґундинами».

Найдавніша з академій, буенос-айреська Пардос і Моренос, датується приблизно 1830-ими роками. Поступово академії та мілонги стали множитися. Пов’язано це основною мірою з продажем напоїв у знаменитих «кімнатах індіанських крамарок» і будинках розпусти, що почали відкривати з 1870-х.

Саме в цих місцях інтимної близькості між чоловіками й жінками і виникло танго як особлива форма танцю: пара в закритій позиції, у пристрасних тісних обіймах, обличчя й тіла перебувають у нерозривному контакті, кожен танцівник рухається автономно, але чоловік «вказує» і веде, а жінка «відповідає» на його вказівки.

Італійські катеринники разом зі своїми катеринками розповсюджували танго, надавши йому дещо плаксивого звучання, яке згодом перейняв на себе бандонеон.

Танцювальні обійми стали першим кроком до творення танго. Почерпнувши дещо від вальсу, який у першій половині ХІХ ст. набрав моди і сколихнув вищі щаблі англійського суспільства непристойністю партнерів, що обіймалися[33], та мазурки, обійми у танго передбачали ще тісніший контакт між обличчями й тілами танцівників. У таких обіймах творці танго – народні маси, яких називали «неграми», «мулатами», «індіанцями», «компадріто», «креолами»[Примітка 1] - почали додавати до танцю інші хореографічні елементи, притаманні танго-кан’єнґе, такі як «корте»[es] і «кебрада»[es]. У результаті виник пристрасний танок, який докорінно змінив танцювальну манеру в усьому світі.[34].

Ґобельйо зазначає, що танок із такими ознаками почав виникати в Аргентині після поразки Хуана Мануеля де Росаса у 1852-му році, коли були заборонені вуличні паради кандомбе[12]. Відтак, загнані у свої «танго» представники афроаргентинської спільноти почали символічно відтворювати зупинки та зміни руху, які відбувалися під час парадів, та рухи тіла, характерні для кандомбе, але цього разу в парах. 1862-го року в Буенос-Айресі задокументовано затримання чотирьох молодиків і двох дівчат із сумнівного будинку за «танці та залицяння»[35].

Протягом наступних десятиліть цей танець почав шукати музику та ритм, який би його підтримував, й ось наприкінці сторіччя з’явився оригінальний жанр, який ідеально підходив новому танцю, і який разом із ним отримав назву «танго»[12]. Тому вчені стверджують, що танго починалося як танець, який «згодом переріс у спів»[36][36][37].

В академіях або мілонгах місцеві жінки, негритянки, мулатки, метиски й індіанки відігравали важливу роль у творенні танго, будучи гостинними господинями, хореографами й танцівницями[38][39]. Історики Ектор і Луїс Батеси стверджували, що жінки-творці танго відкидали традиційну пасивну роль, і натомість «були жінками з кинджалом на стегні, які добре знали, як ним користуватися»[34]. До них доєднувалися «компадріто», представники міського середовища, який ще називали «спішеними ґаучо» та музики, які в основному належали до негритянських спільнот[40][12].

Близько 1854-го року в Буенос-Айресі з’явилася Академія мулатки Кармен Ґомес. Також згадуються й імена інших танцівниць, доволі часто у словах різних танго, - Морени Авґустини, Клотильди Лемос, метисок Рефусіло, Флори, Аделіни, Чорної Троянди, Марії Баскійки, мулатки Марії Селесте, Ньяти Аврори, Ньяти Росаури, Літунки та багатьох інших[40][41][39][39]. Серед чоловіків, які створили танго, згадуються такі танцівники, як чорношкірі Котонґо й Бенґела, піаніст Алехандро Вілела, відомий як Мулат Алехандро[41]. В Монтевідео визначними були імена Мулатки Деолінди, танцівник Пінтін Кастельянос, Чорнява Сікста і Негр Іларіо, співак, гітарист і паядор[40].

Серед тих танцюристів і музикантів в академіях почали виділятися найперші композитори танго. Наприкінці 1870-х там з’явиться сантьяжець Касіміро Алькорта[es] (1840-1913), знаний, як Негр Касіміро, вільновідпущеник музиканта Амансіо Алькорти[es], одного з найперших академічних композиторів країни[42]. Касіміро створив перший ансамбль танго разом із кларнетистом Мулатом Сінфоросо, до яких час від часу долучалися різні гітаристи задля створення правильного ритму й такту танго [43]. Цей гурт виступав з 1870-х до початку 1890-х. Вважається, що цей дует написав та виконав багато ранніх танго, які сьогодні фігурують, як анонімні, адже в ті часи не було прийнято підписувати свої твори. Протягом наступного десятиліття Касіміро напише «Брудну мушлю» [es] (ісп. «Concha sucia»[Примітка 2]), еталон досконалості тогочасного танго. Крім того, разом зі своєю партнеркою Пауліною він сформував знамениту танцювальну пару. Хосе Ґобельйо називає його батьком танго[44].

Найголовнішими районами Буенос-Айреса, в яких зароджувалося танго були Сан-Тельмо[en], Бальванера[en], Монсеррат[ru], Ла-Бока (за легендою в цьому районі на розі вулиць Суареса та Некочеа й зародилося танго[45]), Барракас[es], Сан-Кристобаль[ru], і Палермо. В Монтевідео танго виникло на вже зниклій вулиці Єрбаль[es] у південній частині старого міста[en] та в районі Ґоес[es][46].

Поза колом афролаплатських академій 1857-го року іспанський музикант Сантьяґо Рамон виділяє значний андалузький вплив, який своєю чергою також спирався на афрокубинські й африканські корені[47], у творення однієї з перших відомих йому пісень із духом танго - «Tomá mate, che» («Випий мате, че») – прототанго з ла-платським текстом і чисто андалузьким музичним оформленням. Ця пісня є частиною п’єси Буенос-айреський ґаучо, яку ставив театр Ла-Вікторія[24]. До цих найбільш ранніх пісень слід віднести прототанго «Bartolo tenía una flauta» («Мав Бартоло флейту») або просто «Bartolo», створене на основі стародавньої андалузької мелодії XV ст., а також монтевідейське тангове кандомбе «El chicoba»[47].

1874-го року було задокументовано перше андалузьке танго, створене в Аргентині, яке набуло всенародного поширення. Йдеться про «El queco» («Ель Кеко» (арготизм на позначення борделю)) андалузької піаністки Елоїзи де Сільви[es], яку визнано першою жінкою-композитором танго, яка до своєї смерті 1943-го року написала більше ста пісень, серед них і декілька танго[48]. У тексті цієї пісні, написаної у вільному андалузькому стилі, йдеться про «чінас» (ісп. «китаянки», аргентинські дівчата індіанського чи африканського походження), які працювали повіями в борделях[24].

Ресторан «У Гансена»[es], світлина приблизно 1895-го року. Одне з перших історичних місць, пов'язаних із виникненням танго. Він розташовувався в Палермо, навпроти місця, де зараз стоїть планетарій[es].

1876-го року набуло популярності кандомбе[es] «Ель меренґенґе», яке називали танго, і яке зчинило фурор на негритянському карнавалі Буенос-Айреса[24], який святкували у лютому того року. 1877-го року в районі Палермо відкрився ресторан «У Гансена»[es], перший із низки ресторанів, кабаре і пивниць, в яких танцювали танго і до яких не цуралася заходити молодь із вищого світу[49][50][51].

Наприкінці 1870-х танго (музика й танець) почало набирати свого питомого вигляду. На початках воно сильно нагадувало кубинську хабанеру й андалузьке танго й не мало при цьому власної визначеної форми. Музика мала другорядне значення, і співаки часто виконували народні пісні, самби і чакарери. Співали у стилі мілонги на діалекті сіл та околиць, а вірші, покладені на ці пісні носили зазвичай дещо вульгарний зміст, через що часто-густо обурювалися вищі щаблі ла-платського суспільства.

Протягом 1880-х відбувається помітна еволюція танго, що на думку деяких авторів свідчить про початок нового етапу, так званої «Старої гвардії», коли власне почало викшталтовуватися танго, однак інші відсувають цю подію на пізніший час, доки не з’явилися перші партитури. В те десятиліття часто плутали танго й мілонґу, хоча обидва танці вже тоді стали витісняти хабанеру[47]. Тоді ж почали множитися різноманітні танго: «Señora casera» («Хатня господиня») (невідомий автор, 1880)), «Andate a la Recoleta» («Гайда до Реколети» (невідомий автор, 1880)), «El porteñito» («Маленький буенос-айресець», Ґабріель Дьєс, 1880)), «Танго №1» (Хосе Мачадо, 1883), «Dame la lata» («Змусь мене нудьгувати» (Хуан Перес, 1883)), «Qué polvo con tanto viento» («Від  сильного вітру багато пилу» (Педро М. Кіхано, 1890))[52][25].

1884-го року Касіміро Алькорта[es] написав найперше популярне танго «Concha sucia[es]»(«Брудна мушля») з порнографічними та розпусними словами. За три десятиліття Франсіско Канаро[ru] змінить слова й назву на «Cara sucia» («Брудне обличчя»), зробивши це танго напрочуд урочистим. Касіміро також написав танго «La yapa» («Чайові»), яке потім записали на платівку, й «Entrada prohibida» ("Вхід заборнений»), яку згодом приписували собі брати Тейссейре[23][40]. У ті ж роки паядор Ґабіно Есейса[es] вводить мілонґовий контрапункт, який пов’яже мілонґу й кандомбе[47].

У ті часи ансамблі танго зазвичай складалися з гітари, скрипки та флейти. Протягом наступних років флейту витіснило піаніно, а потім бандонеон, що надалі становитимуть «типовий оркестр танго». Тоді ж значне місце займала й катеринка, ручний програвач, який відіграв значну роль у початковому поширенні танго.

Танго надзвичайно сильно противилися вищі прошарки суспільства та католицька церква. Аргументами на користь цього несприйняття, слугував безпосередній зв’язок танго з борделями, за що його прозвали «музикою борделів». Письменники, що належали до вищих суспільних щаблів, як от Хорхе Луїс Борхес[53], Есек’єль Мартінес Естрада[es][54] й Хуліо Мафуд[55] поширювали зневажливе ставлення до танго, вважаючи його гріховним, жорстоким і притаманним злочинному світу. Поет Леопольдо Луґонес підсумує усі ці погляди на танго у своїй фразі «бурдейський плазун»[56][25].

Але вчене товариство ставить під сумнів такі поверхневі та упереджені погляди[25][57] . Ясна річ, що багато ранніх танго мають порнографічні та сороміцькі назви (див. Додаток: Старі сороміцькі назви танго[es]), їх виконували проти ночі на маргінесах портових міст Буенос-Айреса та Монтевідео посеред неймовірного напливу емігрантів, де випадкові статеві зв’язки та будинки розпусти були невід’ємними складовими ла-платської ночі. Утім обмеження нічного життя лише статевими зносинами, а танго – лише борделями, є спрощенням, що випливає з упереджень і незнання народного життя. Центри нічного життя були передусім місцями дозвілля, веселощів, спілкування, а також осередками народної культури, а саме танцю й музики[25]. Раннє танго виконувалося не лише в місцях активного нічного життя, але й удень, коли околицями блукали катеринники, в основному італійські емігранти, й окрім того, що розповсюджували новий жанр, водночас заробляли ворожінням на долю[57]. Даніель Відар нещадно критикує цих письменників, що відносили себе до еліти суспільства, яка окопалася у своїх бібліотеках і жадала тлумачити світ, до якого не належала:

Ще з самого початку танго оточував ореол ганьби, адже воно було танцем убогих, тож мусило нести на собі сім смертних гріхів, які патріархи центральних районів звалили колись і звалюватимуть завжди на бідноту з передмість – вічних цапів-відбувайлів за свої та чужі провини… Ми ще досі живемо в нескінченній омані, в яку нас увели міські аристократи, плутократи й бюрократи, що плутають убоге з брудним, народне з низовим, пролетарське з непристойним. Ця примхлива оманливість танго, нав’язана креольськими письменниками трьома десятиліттями раніше, несе на собі помітну ознаку класовості. Зараз настав час повернути танго тим, хто його винайшов, співав, танцював, насвистував і відчував по-справжньому. Я говорю про звичайний народ, народ ріки Ла-Плата.
—Даніель Відар («Танго і його світ», 1967)[58]

Стара гвардія[ред.ред. код]

Буенос-айреський піаніст Росендо Мендісабаль[es], автор «El entrerriano[es]» (1896) – одного з класичних танго, яке ознаменувало прихід Старої гвардії[es].

Танго як таке починається з приходом Старої гвардії. Всі дослідники визнають цей етап його розвитку й однаково його називають, однак між ними точаться суперечки, щодо точних моментів його початку та кінця. Національна академія танго хронологічно розміщує цей період між 1895-им і 1925-им, поділяючи його на дві стадії: перша – народження танго і друга – формалізація, під час якої він стає суспільно прийнятим.

Кілька пар чоловіків танцюють танго у ріці Ла-Плата. Танець чоловічих пар та зміна ролей була характерною рисою танго з самого його початку, що послугувало підґрунтям для виникнення численних думок із цього приводу. Фільм «Танго» Карлоса Саури містить прекрасну сцену танцю між двома чоловіками, ролі яких  грають Хуліо Бокка[es] і Карлос Ріварола[es]. Сучасна течія квір-танго відновлює ці старі підходи, пропонуючи танець без визначених гендерних ролей.

І. Народження[ред.ред. код]

Після кількох десятиліть музичних, ліричних і культурних комбінацій, за останні двадцять років ХІХ ст., танго залишило позаду свої старі форми (селянська мілонга, що еволюціонувала під певним впливом хабанери, кандомбе, андалузьке танго і сарсуела) і набуло чітко окреслену оригінальну форму та власну ідентичність, перейшовши врешті до періоду, що відомий під назвою Стара гвардія. Задля точного відображення його самобутності самі музиканти стали називати його «креольським танго».

Одночасно з цим в останні роки ХІХ століття починають з’являтися перші партитури танго[Примітка 3]. 1898-го року виходить перше танго, авторство якого відоме – «El entrerriano[es]» («Хлопець із Ентре-Ріос») Росендо Мендісабаля[es] – і яке, на думку багатьох дослідників, вважається першим танго, як таким[59]. Роком раніше у сарсуелі Есек'єля Сорії[es] «Креольське правосуддя» (Justicia Criolla) цей новий жанр було вперше визначено як «танго»[60]. 1899-го року скрипаль Ернесто Понсіо[es] створює свого «Дона Жуана»[es], а 1903-го Анхель Вільйольдо[es] створює «El choclo»[es]. Письменник Хосе Портоґало[es] розповідає про діалог між паядором Ґабіно Есейсою[es] у ті ранні часи танго:

З натягнутих струн, наче іскри сипалися ноти.
-Боже мій, який вправний цей хлопак!.. – бурмотів мулат (Есейса), підстрибуючи на стільці.
На «хлопака Ернесто» ці лестощі не справили враження, й він продовжив витворяти дива на своєму інструменті.
-Че, а це як називається? – знову перебив його співак
-Це танго, доне Ґабіно – відповів хлопець, завершивши п’єсу – я написав його у «Маміти». Вам подобається? Воно називається «Дон Жуан».
—Хосе Портоґало[61]

На той час портові міста Буенос-Айрес і Монтевідео були Мекками, куди стікалися сотні тисяч робітників-емігрантів, що походили з найрізноманітніших країн, говорили найрізноманітнішими мовами[Примітка 4] і були переважно чоловіками, які зав’язували стосунки з місцевим населенням, виниклим внаслідок іспанської колонізації та змішування з представниками численних індіанських та африканських народів, де ключову роль відігравали вже жінки. У Монтевідео, де пік міграції [es] спостерігався раніше, ніж у Буенос-Айресі, кількість мешканців зросла з 100 000 у 1865-му до 300 000 у 1908-му[62]. Своєю чергою, Буенос-Айрес[es] перестав бути «великим селом», як у 1870-му, коли його населення не становило й 200 000 осіб, і став одним із найбільших міст світу у 1914-му році, коли в ньому проживало вже 1 500 000 мешканців[63].

У той унікальний та фактично безпрецедентний момент міжетнічної та міжкультурної взаємодії на зламі 1890-х та на початку 1910-х народжується ла-платське танго. Воно відокремлюється від мілонги й набуває визначеної особистої ідентичності[47]. Такі танго, як «El entrerriano[es]» і «Дон Жуан»[es], які закріпили трьохтактну структуру, характерну для тодішніх танго[47], композитори, як автор «El choclo»[es] і «La morocha»[es] Анхель Вільйольдо[es], пісні якого мали свій визначений неповторний стиль і вперше виконувалися зі словами[47], «типові» оркестри, як от оркестр Вісенте Ґреко[es] й Хуана Маґліо (Пачо)[es], і поява німецького бандонеону наприкінці цього періоду, визначають чіткий момент народження танго, у сучасному розумінні цього слова.

Історичний ріг вулиць Суареса і Некочеа у районі Ла-Бока, який пов'язують із зародженням танго. На початку ХХ століття тут знаходилося чимало кав'ярень, де танцювали танго[45].

Танго почало відкриватися якнайширшій аудиторії, з’являючись у театральних виставах, кав’ярнях, ярмарках, танцювальних салонах і кабаре. Еволюціонуючи таким чином, первинне танго-кан’єнґе з часом видозмінювалося, стаючи «більш порядним», пом’якшуючи або й зовсім прибираючи «корте»[es] і «кебради»[es], і зрештою його почали танцювати на вулицях та подвір’ях прибуткових будинків, аж поки у 1920-х, уже не несучи тавра забороненого танцю, так зване салонне танго[es], також відоме, як танго-де-піста чи танго-лісо, не зажило своєї слави[34].

Тоді ж, починаючи з 1901-го року починають з’являтися записи аргентинських музикантів, завдяки нещодавно винайденим фонографу (циліндри) та грамофону (платівки). Найдавнішими записами танго є «El pimpollo» («Красунчик») (1904)), «El negro alegre» («Веселий негр» (1907)), «El choclo» («Кукурудзяний качан» (1907)), «El porteñito» («Маленький буенос-айресець» (1906)), «El esquinazo» («Ріг») і «Cuidado con los 50» («Обережно з 50-ми») – перше авторське танго зі словами – Анхеля Вільйольдо[es], «Patagones» («Патагонці» (1905)) Ґабіно Есейси[es], «El taita» («Жевжик» (1905)) Іхініо Касона[es] «La vida del carretero» («Життя візника» (1905)); «El tango de la muerte» («Танго смерті» (1906)); «La morocha» («Чорнявка» (1906)) Вільйольдо та Енріке Саборідо[es] у виконанні Флори Ґоббі[es], «Un criollo falsificado» («Фальшивий креол» (1907)) Los Gobbi[es], «Te pasaste» («Ти пішов») і «Che, sacámele el molde» («Че, зніми з мене мірку») Хосе Луїса Ронкальйо, «La Reina de Saba» («Цариця Савська») Росендо, «Me entendés lo que te digo» («Ти зрозумієш, що я тобі кажу») Ернесто Борри, «No arrugués que no hay quien planche» («Не мни одяг, бо нема кому прасувати») Міґеля Кальвельйо, «Recuerdos de la Pampa» («Спогади про пампу») і «Cabo cuarto» («Розділ четвертий») Альфредо К. Беліаккуа, «Tango de los negros» («Негритянські танці» (1907)) Артуро де Нави, «Дон Жуан» (1910) у виконанні оркестру Вісенте Ґреко[es], перший запис із бандонеоном[64][65][66][67].

«La morocha» (1905) Анхеля Вільйольдо й Енріке Саборідо, перший великий успіх співаного танго.

Протягом першого десятиліття 1900-х починають з’являтися перші знамениті співаки та співачки танго, такі, як, легендарна співачка сарсуел Лола Мембрівес[es], Андреа Вів’ян і Лінда Тельма[es], а також перші записи, серед яких виділяються записи Альфредо Еусебіо Ґоббі[es] та його дружини Флори Ґоббі, відомих, як «король і королева грамофону» через величезну кількість циліндрів і платівок, які вони записали. Першими успішними співаними танго були «Hotel Victoria» («Готель «Вікторія»), «El porteñito» («Маленький буенос-айресець») і передусім славнозвісна «La morocha»[es] («Чорнявка») 1905-го року, «сарсуелізоване танго» на музику Енріке Саборідо і слова Анхеля Вільйольдо, що виконувалося їхньою музою – уругвайською балериною Лолою Кандалес, і було записане Флорою Ґоббі.

Я – та чорнявка,
найбільш миловидна,
найбільше завидна
у цьому селі.
Хлопчина мене
щодня вранці рано,
щодня вранці рано
частує мате. (...)
Я – аргентинка чорнява,
що не знає печалі,
живу я на славу
з піснями у парі.
Я – ніжна любка
столичного гаучо,
й я ціную хазяїна,
неначе голубка.

—«La morocha» (Анхель Вільйольдо)

Незважаючи на ці перші паростки співаного танго, пройде ще одне десятиліття, перед тим, як визріє власне танго-пісня[es], чиїми найзнанішими представниками будуть Паскуаль Контурсі[es] як автор текстів і Карлос Ґардель як співак. «Те, що співали Вільйольдо, Ґоббі, Матон і куплетисти, не було танго в сучасному розумінні, а було сумішшю куплетів та мілонги», каже Ґобельйо[68].

Бандонеон[ред.ред. код]

Буенос-Айрес, приблизно 1910-го року. Молоді робітнники танцюють танго, а чоловіки слухають бандеоніста на тротуарі.

Оскар Дзуккі[es], головний дослідник бандонеону в танго, стверджує, що цей інструмент увійшов у танго трохи раніше, ніж 1910-го року[69]. Незважаючи на те, що існують чимало свідчень про те, що бандонеон з’явився у регіоні Ла-Плата набагато раніше, тільки в перше десятиліття ХХ ст. він став центральним інструментом танго. Так само, як і до фортепіано, до бандонеону деякі музиканти ставилися з пересторогою, не цілком бажаючи включати до своїх ансамблів інструмент, який потребує навчання гри на ньому, а також музичної та ритмічної адаптації.

Ідеться про німецький інструмент, винайденню якого варто завдячувати Гайнріху Банду [es] у 1846-му році. Німецька фірма-виробник Alfred Arnold Bandonion, заснована 1911-го року і відома під абревіатурою «АА» («подвійна А»), стала найулюбленішою серед ла-платських музикантів.

Включення бандонеону, а згодом і фортепіано, радикально видозмінили музичний акомпанемент ансамблів і оркестрів танго, які доти складалися з флейти, скрипки та гітари. До цього включення звук танго був жвавим і стрибучим, що досягалося завдяки флейті. Проте відтак флейта почала зникати з танго, а гітара відійшла на другий план. Окрім цього, бандонеон справив помітний вплив на звук танго, з якого виникне новий етап його розвитку – Нова Гвардія:

Включення бадонеону до ансамблів народної музики збіглося в часі зі зміною ритму та артикуляції, що зумовило повільніше та плавніше виконання. Відтягнення нот і безперервне легато позбавило танго стрибучого та жвавого звучання, зробивши його плавним та повільним. Стрибуче танго компадріто досягалося завдяки «пронизливому стакато», а бандеоністи, які не володіли своїм інструментом належним чином, не були здатні до виконання такої форми.
—Оскар Дзуккі[69]

Серед передвісників, які відкрили шлях бандонеону були скрипаль Карлос Посадас, «Мулат» Себастьян Рамос Мехія[es] й Антоніо К’яппе.

Бандонеон стане ключовою ознакою так званого Покоління 1910-го, яке характеризувалося не стільки зміною стилів, скільки зміною інструментального оформлення танго. 1910-го з’являється «типовий креольський оркестр», назву якому дав Вісенте Ґреко[es], і який включав бандонеон, гітару, флейту та скрипку[70].

Хуана Маґліо (Пачо)[es] був автором першого сольного запису гри на бандонеоні 1912-го року, виконуючи танго «La sonámbula» («Сновида»). Інші знакові записи бандонеону тієї доби належать Хенаро Еспосіто й Вісенте Лодуці[71].

ІІ. Формалізація[ред.ред. код]

У першій половині 1910-х танго починає набувати міжнародного розповсюдження. Починається нова ера існування цього жанру, музиканти, що його виконують стають більш підготованими, у словах до пісень починає йтися про приміські пейзажі, дитинство та нерівне кохання, а сам танець шириться всім світом.

Першими, хто показав танго Європі були Los Gobbi й Анхель Вільйольдо 1907-го року та Енріке Саборідо й Карлос Вісенте Хероні Флорес 1911-го. 1913-го року починається друга хвиля поширення танго, очолювана піаністом Селестіно Феррером, бандеоністом Вісенте Лодукою та скрипалем Едуардо Монелосом, яких цього разу супроводжувала пара танцівників – Касіміро Аїн (Баскійчик) та його партнерка Мартіна, що сколихнули Старий світ пристрасним танком, який докорінно змінив підходи до танцю, як такого, й до того, як співвідносяться тіла партнерів та їхні гендерні ролі[72][73]. Ця група аргентинських танцівників танго в Європі отримала назву «Murga Argentina» («Гурт аргентинців»), а письменник Енріке Ґарсіа Вельйосо[es] написав книжку про їхні пригоди та поневіряння «Танго в Парижі» (El tango en París)[73].

У ті ж роки Овідіо Хосе Б'янкет[es] або «Качафас» (шибеник, джиґун, жевжик) – найвідоміший танцюрист танго в історії - відкриває свою танцювальну академію в Буенос-Айресі[74]. Ця подія збіглася в часі з приїздом до Голлівуду італійця Рудольфа Валентіно, який за кілька років стане світовою знаменитістю завдяки своєму амплуа аргентинського танцівника танго.

Незадовго до початку Першої світової війни у 1914-му році імператор Німеччини Вільгельм ІІ заборонив прусським офіцерам танцювати танго, якщо вони перебували у своїй військовій формі. Офіційний орган преси Ватикану «Л’Оссерваторе Романо» відкрито підтримав це рішення такими словами:

Кайзер зробив все, що в його силах, щоб заборонити шанованому панству ідентифікувати себе з розбещеною чуттєвістю негрів і метисів (…) І хтось ще наважується казати, що танго є звичайним собі танцем, якщо його танцюють, не вдаючись до розпусних дій. Танець танго належить до тих танців, які за жодних обставин не підлягають збереженню, навіть за умов наявності в ньому хоч якоїсь порядності. Адже, якщо в усіх інших танцях моральність танцівників перебуває під прямою загрозою, то у випадку танго порядність зазнає повної кораблетрощі; саме тому імператор Вільгельм заборонив його танцювати офіцерам у формі.[75]

Заборони танго в Європі свідчили про зростаюче поширення танцю країнами, що на той час вважалися «центром світу». Уже 1913-го року говорили про манію танго в Європі[76]. Інноваційна безцеремонність танцю та нівелювання ним усталених звичаїв щодо того, як люди «спілкуються» своїми тілами, «спричинило найбільший скандал, якого ще ніколи не було в історії сучасних устоїв»[75]. Один італійський журналіст тієї доби, розмірковуючи про причини успіху танго, писав таке:

Старі польки, віджилі мазурки та розмірені лансьє більше не могли вдовольнити сучасну, переповнену чуттєвістю, душу. Також цього не міг зробити і старий німецький вальс зі своїми обертами у чотирьох тактах, який швидше підходив особам атлетичної тілобудови, ніж сучасним жінкам в обтислих спідницях. Танець, що, як казали, лише повторював одне й те саме па, і єдиною варіативністю якого був оберт у зворотній бік, був занадто монотонним, занадто серйозним, занадто непластичним, і передовсім він ніяк не виражав витончені й ледь помітні зміни ритму. Старі танці не віддзеркалювали ні музики, ні душевний стан тих, хто танцює. Сучасна душа потребувала чогось витонченішого, суттєвішого, інтелектуальнішого, чогось, що не було б низкою повторень одного й того ж кроку, що нагадувало радше марширування взводу солдатів. Він над усе потребував чуттєвості, нової естетики, більше динаміки, ніж пластики, більш прозаїчної хореографії, яка б більше скидалася на мистецтво, а не на спорт. (…) Людям потрібен був складніший і зухваліший, глибший і бурхливіший, витонченіший і динамічніший танок, створений із імпульсів та зупинок, неочікуваних поз та цікавіших позицій, більш артистичний та літературний, танок, що б був пластичною та динамічною інтерпретацією музики, написаної найчастіше в мінорі та виконуваної в меланхолійній тональності, насиченою гармонійною журбою, та пристрастю, напруженої, як нерв, поезії[75].

Дослідник Енріке Камара-де-Ланда фіксував нечуваний успіх танго в Італії (та решті Європи) з початку другого десятиліття ХХ ст. та розвиток на Апеннінському півострові танго, що мало власні оригінальні риси, й отримало назву tango liscio (або танго-лісо). Воно виникло внаслідок злиття танго з вальсом, полькою, мазуркою, і досі виконується танцівниками[75].

Перша світова війна, проголошена 1914-го року загальмувала міжнародне поширення танго, й аж після її закінчення танго продовжить свою світову експансію.

Поза тим, за бандонеоном прийшло фортепіано. Таким самим чином, яким бандонеон витіснив флейту, ставши центральним інструментом танго, фортепіано замінило собою гітару й типовий оркестр. Для виконання перед щораз численнішою аудиторією у гітари не вистачало достатньої гучності та ритмічності для танцю. Так само, як Маґліо і Ґреко, які включили бандонеон до оркестрів танго, Роберто Фірпо[es] та його відомий оркестр стали першими, хто, починаючи з 1912-го року, почав використовувати фортепіано. Одним із перших відомих піаністів був також Аугусто Барді[es], автор численних популярних танго, як от «Gallo ciego» («Сліпий півень») чи «Nunca tuvo novio» («Я ніколи не мала хлопця»), написаного вже у 1930-ті.

Водночас із цим неперевершений та водночас нещасний Едуардо Аролас[es] (1892-1924), якого називали «тигром бандонеону», демонструє потенціал ще не цілком розкритого для танго інструменту, який буде повністю реалізований лише в наступному десятилітті Педро Маффією. Аролас, що помер заледве досягнувши 32, став першим містком між Старою та Новою гвардією, періодом, що розпочнеться після його смерті[77].

Франсіско Канаро (1888-1964), один із батьків типового оркестру танго. Він створив типовий секстет у 1910-х роках та симфонічний оркестр танго у 1930-х.

1916-го року уругвайський емігрант Франсіско Канаро[es] формує в Буенос-Айресі типовий оркестр у формі секстету (два бандонеони, дві скрипки, фортепіано й контрабас) з інструменталістів першого щабля: Хосе Мартінес (фортепіано), Освальдо Фреседо[es] й Педро Політо (бандонеони), Рафаель Рінальді (скрипка) й Леопольдо Томпсон (контрабас). Цей склад інструментів стане типовим для танго протягом наступних десятиліть і таким чином будуть сформовані перші відомі оркестри. Канаро, який окрім усього був ще й плідним композитором, став першою великою зіркою танго, і першим, кого запрошували виступати на вечірки для багатіїв. У прийдешні роки він здобуде неймовірну міжнародну популярність, він стане зіркою радіо, грамплатівок, музичного театру та креольського сайнете, зробить понад 3 500 записів та накопичить такі статки, що його ім’я стане синонімом мільйонера у повсякденному мовленні: «він багатший за Канаро»[78]. Серед його численних пісень найзначущішими є «Madreselva» («Козолист»), «Sentimiento gaucho» («Почуття гаучо») і «Se dice de mi», яку згодом пов’язуватимуть із  Тітою Мерельйо[es].

Уругваєць Херардо Бечо Матос Родріґес (1897-1948), у свої 19 став автором танго "La cumparsita", яке послугувало блискучим завершенням доби Старої гвардії.

Стара гвардія знайшла своє безсмертне відображення в інструментальному творі «La cumparsita» («Маскарадна група», «Масовка»), складеному молодим дев’ятнадцятирічним монтевідейцем Херардо Матосом Родріґесом[es]. 1916-го року Роберто Фірпо[es] аранжує його та вперше виконує в Монтевідео. Його назва пов’язана з маскарадними групами на карнавалах - народних гуляннях, з якими асоціювалося танго з моменту свого виникнення[79]. Багато років по тому Енріке Педро Мароні[es] та Паскуаль Контурсі[es] напишуть її найвідоміший текст («si supieras / que aún dentro de mi alma...»), а Карлос Ґардель запише її, перетворивши на світовий успіх[80].

Карлос Ґардель (1890-1935), який починав як співак у політичних комітетах, де переважала паяда, і який з часом у дуеті з Хосе Раццано[es] виконував креольські мотиви, 1917-го року уперше заспівав танго «Mi noche triste[es]» («Моя сумна ніч») Самуеля Кастріоти[es] та Паскуаля Контурсі[es], мотив та виконання якої означив виникнення нового жанру танго-пісні[es]. Ґардель вносить кардинальні зміни та популяризує танго, адже своїм неперевершеним вокалом він доповнив здобутки композиторів та інструменталістів, адже в ті часи все ще не існувало великих співаків танго, рівно як і відповідної до стилю манери співу. Цей дует проіснує до 1925-го, коли Ґардель почне свою сольну кар’єру[81]. Разом із Ґарделем та «Mi noche triste» починається ера танго-пісні[es].

Дельфіно завершить трансформацію пісенного танго 1920-го року своєю «Мілонгітою (Естерсітою)», в якій скоротить танго до двох частин, на відміну від танго Старої гвардії, що складалися з трьох частин, і врешті утвердить бінарну форму танго-пісні (строфа та приспів), та зробить цю структуру стандартною[82].

Після завершення Першої світової війни 1918-го року та відновлення міжнародних сполучень, у світі, якому платівки та німе кіно розпочали еру глобального поширення музики й танців, протягом 1920-х, танго перетворилося на «один із найпопулярніших салонних танців Європи», не лише в Парижі та Іспанії, куди стікалися аргентинські музиканти танго, але й у східноєвропейських країнах, як Польща, де виникне їдиш-танго[83], чи СРСР.

1920-го року Касіміро Аїн (Лечеріто) та його партнерка Жасмін виграють Чемпіонат світу з танців, який відбувався в театрі Мариньї у Парижі, а 1-го лютого 1924-го той самий танцюрист станцює танго «Аве Марія» Канаро перед папою Пієм ХІ під час виступу, організованому посольством Аргентини[73].

1921-го року Ґардель і Раццано записують пісню на вірш одного невідомого поета Селедоніо Флореса[es] (1896-1947) «Марго», що містить чимало арготизмів лунфардо:

Ще здалеку тебе стрітить – безсоромне стервенятко,
породив яку, злиденну, безталанний аррабаль...
Та не все можна продати, хоч би й тії оченятка,
її пози й ноженята,
її тіло, що так звикло одягатися в перкаль.
—«Марго» Каледоніо Флореса та Ґарделя-Рікардо


Жінки, що танцюють танго. Радянська листівка часів НЕПу.

Відтак Флорес напише ще кілька відомих пісень, які ввійдуть в історію танго: «Mano a mano[es]», «El bulín de la calle Ayacucho[es]» та відому «Corrientes y Esmeralda[es]» («Amainaron guapos junto a tus ochavas, cuando un cajetilla los calzó de cross, y te dieron lustre las patotas bravas allá por el año... novecientos dos...»)[84].

Серед великих співаків, які створили танго-пісню, окрім Ґарделя, варто зазначити Іґнасіо Корзіні[es], «співака-кабальєро», який 1922-го року вибухне успіхом із піснею «Patotero sentimental» («En mi vida hubo mucha minas, pero nunca una mujer»); Мануеля Ховеса[es] й Мануеля Ромеро[es][85], трохи згодом Аґустіна Маґальді[es]. Ґардель, Корсіні та Маґальді – це так звана «золота трилогія» танго, яка стане передвісницею Нової гвардії.

На цьому етапі танго формалізується. Бандонеон, фортепіано, типовий оркестр танго, якість співаного танго, неперевершений танок, географічне поширення і міжнародний успіх стали основою для якісно нового стрибка, який приведе до настання доби Нової гвардії.

Нова гвардія[ред.ред. код]

Нова гвардія є періодом, під час якого танго перебуватиме на піку своєї популярності у світі, і під час якого почнуть виокремлюватися індивідуальні стилі тих чи інших артистів. Через значущий вплив, який справило оркестрове аранжування, запроваджене Хуліо де Каро[es], багато дослідників називають цей етап «добою де Каро». Нова гвардія збігається в часі з періодом масового поширення інформації, спричиненого винайденням радіо та звукового кіно; вона характеризується всенародною популярністю танго-пісні та так званою Золотою добою 1940-х.

І. Трансформація[ред.ред. код]

Відомий секстет Хуліо де Каро кардинально видозмінив танго, створивши неповторне звучання, яке згодом перетвориться на класику.

1924-го року двадцятип’ятирічний Хуліо де Каро[es] зібрав свій відомий секстет, який докорінно видозмінив звук танго. Ансамбль складався з братів де Каро Франсіско[es] (фортепіано) та Еміліо (скрипка), бандеоніста Педро Маффіа[es], контрабасиста Леопольдо Томпсона та другого бандеоніста Луїса Петручеллі. Дещо згодом Педро Лауренс[es] замінить Петручеллі, створивши разом із Маффіа найкращий в історії дует бандеоністів.

Де Каро приніс у танго нові віяння, що базувалися на музичній гармонії, яка з часом набуде шаленої популярності, завдяки чому почнуть говорити про так званий «декаризм». Власне кажучи, де Каро скористався зі своїх глибоких музичних знань, яких він перейняв від свого батька, і які закріпив завдяки строгій консерваторній освіті, створивши меланхолійне й сентиментальне оркестрове звучання, сповнене різних відтінків[86][87]. З технічного погляду де Каро варто завдячувати інновації, яку навряд чи змогли б уловити шанувальники танго, але яка мала чимале значення для його виконавців, а саме – зміні музичного такту два через два, або дві чверті (2/4), на чотири через вісім (4/8), що своєю чергою ідеально збігалося з базовими кроками танцю. Освальдо Пульєзе[es] таким чином пояснює зародження школи де Каро:

Найпоширенішим типом секстету є так званий класичний «декарівський» сексет, який здобув свою остаточно визначену структуру під час акомпанування до німого кіно, і в основі якого є аранжування для дуету бандонеонів, або для сольного виконання на кожному з них. Для скрипок так само передбачалося дуетне або сольне виконання під акомпанемент фортепіано, як от у випадку Франсіско де Каро, що почав створювати «єйте» (лунф. «секрет», «хитрощі», «мастацтво»), під які невблаганно підлаштовувався контрабас, завдяки чому і визначилася подальша манера виконання танго.
—Освальдо Пульєзе [88]

Роль Педро Маффіа[es] не обмежилася участю в історичному секстеті де Каро. Маффіа став музикантом, який вповні розкрив потенціал бандонеону в танго. Хуліо Нудлер[es] писав про це так:

Не відомо, завдяки чому дон Педро Маффіа віднайшов у глибині бандонеону ті звуки, які до того ніхто не в змозі був віднайти. Оскар Дзуккі… пояснює, що до своєї появи у другому десятилітті ХХ ст., бандеоністи зазвичай підлаштовували свій інструмент під флейту, яка з часом була витіснена з перших квартетів, та пересувні катеринки. Після того, як у дитинстві Маффіа натерпівся знущань свого жорстокого батька, який змушував його ходити з простягнутим капелюхом після кожного виконання танго, саме він привніс у цей народний жанр бандонеон, який відсунув назад грайливу Стару гвардію, і надав йому важкого, самозаглибленого, мрійливого й почасти сумного звучання.
—Хуліо Нудлер[89]

Не зважаючи на те, що де Каро не надто звертав увагу на спів, танго Нової гвардії буде ґрунтуватися на поєднанні декарової школи в інструментальному плані та ґарделевої у вокальному. В Аргентині Національний день танго[es] відзначається щороку 11 грудня, адже саме цього дня народилися Карлос Ґардель і Хуліо де Каро.

Завдяки інноваціям у композиції пісень наприкінці доби Старої гвардії співане танго знайшло три свої вияви: танго-мілонга, танго-романс і танго-пісня. Музично-поетична складність, якої досягнув жанр, стала стимулом для виникнення цих нових стилів. За словами Орасіо Феррера «лише починаючи з Нової гвардії можна говорити про цілковито індивідуальні стилі та особливості виконання»[90].

У ту пору починають з’являтися оркестри з іншими стилями. «Хлопак із Патерналю» Освальдо Фреседо[es] став розробляти свій власний стиль ще до появи секстету Хуліо де Каро і здобув неймовірний успіх у другій половині 1920-х. Працюючи з новими звуками, такими, як арфра, вібрафон і навіть барабан, і надаючи особливу роль співаку, він витворив елегантний стиль, якому віддавали перевагу представники вищих верств населення[91].

З оркестру Фреседо починав відомий піаніст Карлос ді Сарлі[es], який успішно втілював індивідуальний стиль у різних оркестрах під своїм керівництвом, починаючи з 1920-х, і який досягне вершини успіху разом зі співаком Роберто Руфіно[es] вже в 1940-х[92].

Всесвітній символ танго автор і виконавець Карлос Ґардель перетворився на зірку світового масштабу завдяки поєднанню голосу та зображення у звуковому кіно.
Софія Босан[es], Чорнявка, - співачка, яка у 1920-х досягла популярності, співмірної з Ґарделевою.

1925-го року Карлос Ґардель розпочинає сольну кар’єру, і впродовж наступних десяти років буде світовою знаменитістю, аж поки 1935-го року не загине в авіакатастрофі в Колумбії на піку своєї популярності. Ґардель прославився як автор і виконавець пісень разом зі своїм автором текстів Альфредо Ле-Перою[es], завдяки таким танго, як «El dia que me quieras» («День, коли ти мене покохаєш»), «Por una cabeza» («Головою»), «Sus ojos se cerraron» («Її очі заплющилися»). Окрім того, Ґардель широко застосовуватиме нові можливості поширення інформації, які відкрило звукове кіно, зігравши ролі у фільмах студії Парамаунт, що їх бачив увесь світ, зокрема у таких повнометражках, як Вогні Буенос-Айреса[es] (1931) – разом із популярною співачкою Софією «Чорнявкою» Босан[es] –, Почекай мене [es](1933), Мелодія околиць[es] (1933), Угору схилом[es] (1934), Танго на Бродвеї [es](1934), Танго-бар[es] (1935) та День, коли ти мене покохаєш (фільм)[es] (1935). Завдяки неповторній манері поєднання звуку та зображення Ґардель стане народним кумиром у всій Латинській Америці. Поет та режисер Улісес Естрелья у статті «Кіно, яке оспівав Ґардель» так говорить про відому «принаду Карлоса Ґарделя»:

Вуха, прикуті до фонографа, вслухалися у ритм кроків танго. Очі захоплювалися жестами, поглядами, принадами. Передусім принадою Ґарделя: фотогенічне обличчя, сповнені чорнотою брови, незмінна усмішка, хусточка, краватка в горошок, смугаста сорочка, капелюх, одягнений набакир.
—Улісес Естрелья [93]


Незадовго до того гучного успіху зазнала Росіта Кіроґа[es], співачка, роки слави якої припали на 1923-1931. У 1930-ті на передній план виходять нові керівники оркестрів, що мають неповторний індивідуальний стиль, такі, як Хуан д'Ар'єнцо[es], якого називали «Королем ритму» завдяки своєму потужному ритмічному стилю, і Хуан де Дьйос-Філіберто[es] зі своїм Буенос-айреським оркестром, сповненим нових звучань, завдяки використанню кларнету, флейти й гармоніки; цей музикант є також автором легендарних композицій «Caminito[es]» («Доріжка»), «Malevaje[es]» («Юрба»), «Quejas de bandoneón» («Туга бандонеону»). На міжнародній арені сенсацією стає танго «Jalousie[en]» («Ревнощі») данського композитора Якоба Ґаде[en], яке відтак стане одним із найпопулярніших танго в історії.

Також у цей час починають творити два найбільші поети танго, найвидатніші представники Золотого віку 1940-х Омеро Мансі[es] («Malena[es]», «Milonga sentimental[es]», «Sur[es]», «Barrio de tango») і Енріке Сантос Діссеполо[es], творець безсмертних пісень, сповнених песимізмом й емоційним стражданням, які стануть символами танго як такого: «Cambalache[es]», «Uno [es]», «Esta noche me emborracho», «Chorra», «Malevaje[es]», «Yira, yira[es]», «Alma de bandoneón», «Cafetín de Buenos Aires[es]».

Важливу роль у розповсюдженні танго в те десятиліття зіграли радіо, яке транслювало наживо виступи танго, та аргентинський кінематограф, який був знаний в усьому іспаномовному світі. Студія «Argentina Sono Film[es]» випустила перший фільм у 1932-му році (власне він і називався «Танго![es]»), в якому зіграли ролі відомі місцеві музиканти, співаки й танцюристи танго. За тиждень після ціього студія «Lumiton». [es] випустила кінокартину «Три захоплення[es]», в якій ішлося про три пристрасті аргентинців: футбол, танго і радіо. Ось деякі найвідоміші стрічки про танго того десятиліття:

ІІ. Золота доба[ред.ред. код]

Бандеоніст Анібаль Тройло (Пічуко) (1914-1975) та його оркестр були найбільшими зірками золотої доби танго.
Виконання танцю танго в одному з буенос-айреських клубів під час карнавалів у 1950-х.
Тіта Мерельйо, актриса та співачка, що здобула приголомшливу популярність у всій Латинській Америці, одна з найвидатніших жінок в історії танго, знаменита, завдяки власній версії пісні "Se dice de mí".

Десятиліття 1940-х вважається золотою добою танго, кульмінаційним моментом Нової гвардії, завдяки поєднанню кількості з якістю. Співак Альберто Кастільйо[es] поставив одного дня спектакль «Cuarenteando» (приблизний переклад «У стилі сорокових»), в якому він відсилав до цієї золотої епохи, занепад якої збігся в часі з піднесенням фольку та року.

Золота доба танго збігається з формуванням перонізму в Аргентині та приходу до влади Хуана Домінґо Перона 1943-го року, та його повалення 1955-го. За власним визначенням, перонізм був «державно-народним рухом», який був тісно пов’язаний із робітничим класом та профспілками. Багато з видатних постатей світу танго були відкритими пероністами: Омеро Мансі[es], Енріке Сантос Діссеполо[es], Уґо дель Карріль[es] (автор Пероністського маршу[es]), Анібаль Тройло[es], Франсіско Канаро[es], Неллі Омар[es], Ектор Мауре[es], Маріано Морес[es], Чола Луна[es].

1940-ві були часом великих оркестрів, масових виконань танго із живою музикою і часом потужного поширення танго завдяки радіо та телебаченню. Танго був музикою й танцем цілого покоління. Танго чулося в десятках кафе і кабаре, його танцювали в кондитерських, клубах, профспілках і на карнавалах. В Буенос-Айресі лише в клубах El Nacional, Marzotto, Ebro Bar, Germinal, Tango Bar, Benigno, Argentino, Buen Orden та кондитерських Richmond, Olmo, Sans Souci, Le Toucan, Tabú, El Cairo, Picadilly не танцювали танго. Кабаре були найважливішим форпостом танго, як от Chantecler, Marabú, Tibidado, Tabaris. Найголовнішими салонами танго були Palermo Palace в Японському парку, Monumental de Flores і Salón Lavalle у Луна-парку, Centro Region Leonesa і Unione e Benevolenza. Великі футбольні клуби організовували танці наприкінці тижня і під час масових карнавалів. У кожному з цих місць наживо грали оркестри танго, а центром життя танго був проспект Корр’єнтес[94].

За словами представників Національної академії танго Аргентини, музиканти, які починали свою кар’єру ще за часів Старої гвардії, а також ті, що своєю творчістю викшталтували Нову гвардію, у сорокових роках зазнали моменту «піднесення»[95].

Серед музикантів золотого десятиліття найбільшої слави досягнув бандеоніст Анібаль Тройло (Пічуко)[es] разом зі своїм оркестром. Велося багато дискусій щодо того, що саме зробило Тройло центральною фігурою доби найбільшої величі й масовості танго, серед сонму інших музикантів. П’яццолла, який близько його знав, визначав його як «монстра інтуїції»[96] , як музиканта, що володів чуттям, здатним витворювати «найчистішу й водночас найбагатшу сутність танго»[97].

Разом із Тройло в різні роки співпрацювали такі співаки: Франсіско Фйорентіно[es] (1937-1944)[98] , Альберто Маріно[es](1943-1947)[99], Флореаль Руїс[es] (1944-1948)[100], Едмундо Ріверо[es](1947-1950)[101] та Рауль Берон[es] (1949-1955)[102][103]. Після 1955-го в оркестрі Тройло співатимуть Анхель Карденас, Роберто Руфіно[es], Роберто Ґоєнече[es], Ельба Берон[es], Тіто Реєс і Неллі Васкес[es].

Співпрацюючи з Тройло в рамках його оркестру або поза ними, розкрилося чимало видатних музикантів, які стануть культовими протягом наступих десятиліть, як от Астор П’яццолла, гітарист Роберто Ґрела[es], піаніст Освальдо Берліньєрі[es], бандеоністи Ернесто Баффа[es], а згодом і Рауль Ґарельйо[es]. Хіти Тройло вимірюються десятками, серед них інструментальні «Responso» і «Recuerdos de bohemia», пісні «Sur[es]», «Barrio de tango» і «Che bandoneón»; «La última curda[es]» написана разом із Омеро Мансі[es], «El último farol», створена у співпраці з Катуло Кастильйо[es], а також «Pa' que bailen los muchachos» за участю Енріке Кадікамо[es].

Тим не менше, під час золотої доби існувало чимало інших оркестрів, починаючи з таких, що очолювалися знаними музикантами попередніх поколінь, як от Фреседо, Канаро, Фірпо, ді Сарлі, де Каро, і закінчуючи новими оркестрами з новітніми стилістичними підходами.

Серед останніх виділяється Хуан д'Ар'єнцо[es] та його популярний стиль, який вирізнявся поверненням до колишнього ритму два через чотири (2/4), створивши жвавіше та швидше танго, яке було ідеальним для танцювального виконання, як от нові версії «La cumparsita» та «La puñalada[es]», записи яких розлетілися світом мільйонними тиражами[104][105]. Для д’Ар’єнцо співали такі співаки, як Ектор Мауре[es].

Оркестр Освальдо Пульєзе[es], відомий завдяки таким успішним пісням, як «La yumba[es]», здобув славу основоположника авангардного танго разом зі співаками Роберто Чанелем[es], Альберто Мораном[es], Хорхе Відалем[es], Хорхе Масьєлем і Міґелем Монтеро[es][106].

Оркестр Анхеля д'Аґостіно[es] здобув популярність завдяки простим мелодіям та витонченому вокалу Анхеля Варґаса[es], разом із такими піснями, як «Tres esquinas»[107].

Оркестр Лусіо Демаре[es], автора музики до пісні «Malena[es]», слова до якої написав Омеро Манcі, що вирізнялася вишуканим фразуванням фортепіано та голосів Хуана Карлоса Міранди, Рауля Берона й Орасіо Кінтани[108].

Іншим відомим оркестром 1940-х був оркестр Осмара Мадерни[es], якого називали Шопеном від танго, що пом’якшив ритмічні форми танго, створивши романтичний і легкий звук, який зазвучав особливо вишукано завдяки скрипці Енріке Маріо Франсіні[es], бандонеону Едуардо Ровіри[es], Армандо Понтьєра[es] й Домінґо Федеріко[es], та вокалу Рауля Іріарте, та запам’ятався такими композиціями, як вальсом «Pequeña», інструментальною «Lluvia de estrellas» та тангованою версією «Польоту джмеля» Римського-Корсакова[109].

Так само, як і у випадку оркестру д’Ар’єнцо оркестр Альфредо де Анхеліса[es] основну увагу звернув на танець та добір хороших вокалістів, що знайшло свій вияв у використанні дуетів, найвідомішим серед яких був дует Карлоса Данте та Лало Мартеля[110].

Піаніст Орасіо Сальґан[es] зібрав оркестр, який надав танго «негритянські нотки» з елементами бразильської музики та джазу. Музика цього оркестру здобула визнання лише за часів авангардного танго 1960-х[111].

Оркестр Міґеля Кало[es], в якому співав Рауль Берон, Альберто Подеста[es] й Рауль Іріарте, нагадував оркест Пічуко, і так само став школою, що сформував чимало виконавців танго, а також прославився високою технічністю та популярністю[112].

Насамкінець, до великих оркестрів сорокових варто віднести оркестр Франсіні-Понтьєра, скрипаля й бандеоніста, яким удалося створити «магічну єдність», з якої виник унікальний мілонговий стиль, що використовував аранжування Архентіно Ґальвана та вокал Берона, Руфіно, Альберто Подеста та молодого Хуліо Соси[es], що недавно перебрався до Аргентини. Серед їхніх найпопулярніших композицій виділяються «Nunca tuvo novio» у виконанні Руфіно та «El ciruja» у виконанні Соси[113].

Серед композиторів сорокових та п’ятдесятих років так само привертав увагу Маріано Морес[es], автор танго «Cuartito azul[es]», ««Uno [es]», «Adiós pampa mía [es]», «Taquito militar[es]», «Tanguera[es]», «Gricel[es]», «En esta tarde gris[es]», «Cafetín de Buenos Aires[es]», «El firulete», «Cristal», «Frente al mar» та багато інших.

Серед авторів текстів золотої доби особливо відзначалися Енріке Сантос Діссеполо[es], Омеро Мансі[es], Енріке Кадікамо[es] та Катуло Кастильйо[es]. «Діссеполін» відзначався текстами, сповненими страждання та песимізму, Мансі та Кастильйо - елегійними мотивами та метафорами, що відносили слухачів до народної культури, а Кадікамо - модерністськими алюзіями, що сформувалися під впливом великого нікарагуанського поета Рубена Даріо.

Серед кінофільмів на тематику танго варто відзначити стрічку «Історія танго[es]», головну роль у якій зірково зіграла співачка Вірхінія Луке[es].

1950-го року танго вперше випередила у продажах популярна фольклорна пісня «El rancho 'e la Cambicha[es]» у виконанні Антоніо Тормо[es], якого називали «співцем чорнявих голів». Розпочався так званий фольклорний бум, що почав зароджуватися за два десятиліття до того, і був спричинений цього разу еміграцією до Буенос-Айреса селян із провінції та сусідніх країн. 1955-го року білий американський співак на ім’я Елвіс Преслі почав співати негритянську музику, відому, як «рок-н-рол». Нові соціальні групи та нові покоління почали видозмінювали суспільну й мистецьку картину світу, привівши танго до його апогею. У другій же половині 1950-х «зірка танго почала згасати. Клуби почали скорочувати свої бюджети, а ансамблі – виконавців»[111].

За збігом обставин, 1955-го року Перона було позбавлено влади після державного перевороту[es]. Численні музиканти танго, які підтримували режим (Уґо дель Карріль[es], Неллі Омар[es], Ектор Мауре[es], Аніта Пальмеро[es], Чола Луна[es]), зазнали переслідувань через свої ідеї і практично перестали творити[114].

Авангардне танго[ред.ред. код]

Дует Астора П'яццолли-Орасіо Феррера, який зіграв вирішальну роль у відродженні танго у 1960-х.

Упродовж 1950-х і 1960-х танго перестало бути найпопулярнішим музичним жанром і молодіжним танцем, як це було в попередні роки. Частково це пов’язано з тим, що в часи диктатури, відомої, як Визвольна революція, держава перестала займатися культурною політикою із захисту народних жанрів мистецтва, а частково через те, що з’явилися нові музичні течії. Для танго, за словами Енріке Думаса, настало «безталанне десятиліття»:

Я прийшов у танго в момент його відпливу, напередодні безталанного десятиліття 60-х. Неодмінно потрібно було створювати щось нове, щоб тебе всерйоз сприймала публіка, яка у своїй масі відкинуло танго, віддавши перевагу іншим ритмам, які задавали звукозаписувальні компанії, інтереси яких аж ніяк не відповідали національним.
—Енріке Думас[115]

З одного боку фольклорна музика[es] та фольклорний бум 1950-х, а з іншого - фольклорне відродження 1960-1970-х, визначили найпопулярніші жанри народної музики.

З іншого боку, у ці десятиліття танго зіткнулося з контркультурним та протестом та конфліктом поколінь, спричиненими молодіжними рухами по всьому світу, зокрема Літо любові[en] 1967-го, рух хіпі у США та Червоний травень 1968-го, які відзначалися двома спільними явищами – рок-н-ролом і сексуальною революцією. В Аргентині це проявилося в конфлікті поколінь щодо танго та року: танго вважалося музикою «старих», а рок-н-рол – музикою молоді[116] [Примітка 5].

Разом зі зростанням міжнародного ринку звукозапису та появою звукопідсилювальної апаратури, популярні молодіжні танці перемістилися в приміщення дискотек, танцмайданчиків і масових концертів, на яких панували численні різновиди танго, як от болеро, романтична балада[es], кумбіа[es], куартето, місцевий та міжнародний рок.

За таких умов танго почало видозмінюватися в бік музичних форм, які надавали перевагу танго, яке слухали, над танго, яке масово танцювали[117]. З 1950-х у танго починають з’являтися інноваційні течії, представниками яких були, зокрема Маріано Морес[es] й Орасіо Сальґан[es], в рамках яких здійснювалися експерименти зі звучанням і тематиками. Утім, незаперечним новатором танго був мар-дель-платець Астор П’яццолла, душа і серце так званого «авангардного танго».

Астор П’яццолла поєднував вечори класичної музики в театрі Колумба і пристрасть до Ігоря Стравінського та Бели Бартока, разом із ночами танго та роллю бандеоніста та аранжувальника в оркестрі Анібаля Тройло (1914-1975). Завдяки творчому поєднанню найрозмаїтіших музичних впливів, П’яццолла приніс у танго дисонуючі гармонії та потужні й напружені ритмічні основи, що кардинально видозмінили жанр. 1955-го він написав «Adiós Nonino[es]», твір, який повністю зруйнував усю пісенну структуру, що її знали за часів Старої та Нової гвардій, та створив новий урбаністичний звук, який асоціювався з повоєнним світом та втілював жах від атомних бомб та панування телебачення. У подальшому П’яццолла продовжить видозмінювати своє звучання, як завдяки композиції, так і завдяки виконанню, створивши такі композиції, як «Lo que vendrá» («Прийдешнє»), «La muerte del ángel» («Смерть ангела»), «Buenos Aires Hora 0» («Буенос-Айрес, година 0»), «Decarísimo» («Декаризм») і «Milonga del ángel» («Ангельська мілонґа»)[118].

Музика П’яццолли спричинила пристрасну дискусію серед традиціоналістів і новаторів на предмет того, чи «це» було танго чи ні. Кульмінацією цієї суперечки став Буенос-айреський фестиваль пісні, який проводився у Луна-Парку[es] 1969-го, і на якому Астор П’яццолла та уругваєць Орасіо Феррер[es] презентували танго «Balada para un loco[es]» («Балада про безумця») у виконанні Амеліти Бальтар[es] на відповідній танго-сцені фестивалю. Пісня спричинила нечуваний скандал, в результаті якого організаторам довелося навіть змінити правила, щоб «Balada para un loco» не здобула перемоги на фестивалі. Незважаючи на це, нова танго-пісня отримала всенародну популярність, особливо серед молоді, і стала хітом продажів у світі танго[119].

Дует П’яццолли-Феррера став автором інших популярних творів, як от вальсового танго «Chiquilín de Bachín[es]» (1968) чи «оперети-танго» «Марія з Буенос-Айреса[es]» (1967) – першого концептуального твору в історії танго.

У ті часи П’яццолла справив потужний вплив на зародження так званого «національного року» - особливого різновиду рок-музики, що зародився в Буенос-Айресі та співався іспанською мовою[120].

Тоді ж відбулася визначна зустріч між гітаристом Роберто Ґрелою[es] та бандеоністами Анібалем Тройло[es] та Леопольдо Федеріко[es]; досягли піку слави співаки Хуліо Соса[es], Роберто Ґоєнече[es], дует Сальґана-де-Ліо і квінтет «Реаль»[es], а також засновано квартет Седрона, яким керував Тата Седрон[es], і який випустив 1964-го року новаторський альбом «Madrugada».

Танго почало долати той шок, який воно пережило, переставши бути популярним і досконалим молодіжним жанром, як це було в останні десятиліття, і почало модернізуватися, щоб згодом перетворитися на жанр, що не зважатиме на динаміку звукозаписувального бізнесу та використовуватиме весь потенціал неймовірно оригінального та емоційно експресивного звуку.

Сучасний період[ред.ред. код]

І. Універсалізація[ред.ред. код]

Під неймовірним впливом музики Астора П’яццолли, починаючи з 1970-х років, танго закріпило свій статус універсального жанру, що не зважає на тенденції звукозаписувального ринку. Аргентинський рок так само відчув значний вплив П’яццолли[121]. Сам же музикант разом зі своїм електронним октетом докорінно змінив оркестрування танго, створивши ряд монументальних творів, якими він підкорив світ і завдяки яким він став одним із найвидатніших композиторів ХХст. Серед найвідоміших його композицій вирізняються: Música contemporánea de la ciudad de Buenos Aires, Las Cuatro Estaciones Porteñas, Libertango, Suite Troileana, Reunión Cumbre з Джеррі Малліґаном, Le Grand Tango, Concierto para Bandoneón y Guitarra: Homenaje a Lieja, Concierto para Bandoneón, Tres Tangos para Bandoneón y Orquesta, El exilio de Gardel, Five Tango Sensations. Також П’яццолла прославився співпрацею з такими відомими музикантами, як Жорж Мустакі, Мільва[ru], Хайро й іншими музичними гуртами, написавши акомпанемент до більш, ніж 40 фільмів.

У це новаторське десятиліття з’явилося чимало інших цікавих авторів та виконавців, як от Еладія Бласкес[es] («Con el corazón al sur», «Si Buenos Aires no fuera así», «Sueño de barrilete» тощо), Чіко Новарро[es] («Cordón», «El balance», «Cantata a Buenos Aires»), Качо Кастанья[es] («Café La Humedad»), сексет «Танго»[es], секстет «Майор»[es], хоровий октет Buenos Aires 8[es], який випустив унікальний альбом «Buenos Aires Hora 0»; нові елементи звучання були запропоновані Освальдо Берліньєрі[es](1928-2015) завдяки його грі на фортепіано[122] та співпраці з Ернесто Баффою[es]; молодий і романтичний вокал Сусани Рінальді[es], композиторська зрілість Леопольдо Федеріко[es]; революційний альбом «Concepto» (1972) Атіліо Стампоне[es]; Родольфо Медерос[es], якого вважали «флагманом нової буенос-айреської музикики 1970-х» тощо[123].

Насамкінець сюди варто додати Ґоєнече – «піщане горло», за визначенням автора-виконавця Качо Кастаньї[es], - який розвинув мистецтво «речитативного» танго, коли за парадоксальним збігом обставин досягнув піку своєї всенародної слави.

Занепад танго як масово популярного музичного й танцювального жанру спричинив підвищений інтерес до нього з боку численних аргентинських інтелектуалів. Після того, як у світ вийшли численні історіографічні інтерпретації танго, значна частина інтелектуалів стала критикувати політичні й соціальні устої країни. Потужна тенденція до «перонізації» інтелігенції матеріалізувалася в новому інтересі, який був викликаний історіографією танго[124].

Через два десятиліття занепаду та пристосувань, 1980-ті продемонстрували повернення танго в рамки міжнародної музики, але цього разу не як частина поп-музики, що визначається тенденціями звукозаписувального бізнесу, але як окремий жанр із власною музичною ідентичністю. Наприкінці 1981-го року, у Парижі відкрився салон танго Trattoirs de Buenos Aires, у житті якого важливу роль відіграв секстет «Майор»[es], а також Хуліо Кортасар, Едґардо Кантон, один із власників салону, і Тата Седрон[es], які разом записали однойменний альбом[125].

ІІ. Відродження танго[ред.ред. код]

Спектакль "Аргентинське танго", поставлений у буенос-айреському обеліску 2011-го року. Спектакль, створений Клаудіо Сеґовією та Ектором Ореццоллі1983-го року став всесвітньо відомим протягом наступних десятиліть та суттєво вплинув на відродження танго в 1990-х.
Мілонга під акомпанемент живої музики в Амстердамі.
Gotan Project, створений 2000-го року, дав поштовх виникненню напрямку електронного танго, яке здобуло всесвітнє поширення.
Всесвітній фестиваль та чемпіонат із танго щороку в серпні відбувається в Буенос-Айресі, починаючи з 2003-го року. 2013-го його відвідали більше, ніж 500 000 осіб, перетворивши цей захід на наймасштабніше дійство танго у світі.
Такі течії, як квір-танго, та артисти, що надають танго гендерної перспективи, пропонують нові підходи до тіла, слів та ролей у танці.

1983-го року збіжаться в часі дві вирішальні події, які вплинуть на відродження танго: відновлення демократичного режиму в Аргентині та прем’єра спектаклю «Аргентинське танго» в Парижі[126].

Танцюрист Педро «Індіанець» Бенавенте говорив про це так:

ЛЛюди поступово почали повертатися до всього народного, намагаючись віднайти власну ідентичність. Не забувай і про те, що за часів диктатури танго було заборонене. Були слова, які не можна було промовляти, салони, до яких не можна було навідуватися. Коли надворі збиралися кілька людей, це вже викликало підозри. Демократія ж нам повернула наші звички і традиції, які були так нам притаманні.
—Педро Бенавенте[126]

Того ж року в Парижі відбулася прем’єра спектаклю «Аргентинське танго»[es], сценаристом та режисером якого були Клаудіо Сеґовія[es] та Ектор Ореццолі[es], а ролі виконали танцівники Хуан Карлос Копес[es] і Марія Ньєвес[es], Сесілія Нарова[es], Карлос[es] і Марія Рівароли[es], Майораль і Ельса Марія, Неліда Родріґес[es] і Нельсон Авіла[es] (Неліда і Нельсон), Віруласо[es] й Ельвіра[es], Моніка[es] й Лусіано Фріаси[es]; співаки Роберто Ґоєнече[es], Ельба Берон[es], Марія Ґранья[es], Рауль Лавіе[es], Ховіта Луна[es]; музиканти Орасіо Сальґан[es], секстет «Майор»[es], й Убальдо де-Ліо[es]. Прем’єра цього твору на Бродвеї відбулася 1985-го року, і протягом наступного десятиліття він переживав неймовірний успіх, який позначив світове відродження танго та нове бачення експресивної моці танцю[127]. Того ж року вийшов фільм Ґардель у вигнанні (Танго)[es] Піно Соланаса, у якому часи останньої військової диктатури в Аргентині пов’язують із музичним гуртом Астора П’яццолли і Хосе Луїса Кастіньєри-де-Дьйоса[es], і в якому музика й оригінальний хореографічний еротизм танго поєднуються з контемпорарі-денсом[128].

Починаючи з 1990-х, завдяки процесу глобалізації, появі Інтернету та mp3, виник всесвітній рух культурної інтеграції, що спричинив змішання розмаїтих музичних стилів, як от джазу, року, електронної музики, латиноамериканської музики та фолку, тобто стилів, що належали різним культурам та етносам, до яких так само долучилося й танго.

1991-го року співачка Нача Ґевара[es] поставила спектакль Heavy Tango і випустила однойменний альбом, до написання якого залучила музикантів аргентинського хеві-метал гурту Alakrán[es]. Говорячи про танго-танець, варто відзначити хореографа Ану Марію Стекельман[es], що 1993-го року заснувала трупу Tangokinesis, яка поєднала танго з сучасними танцями та народною музикою. Серед композиторів виділяється бандеоніст Даніель Бінеллі[es], автор творів «Preludio y candombe» та «A los que se fueron» («Тим, хто пішов»), присвяченому зниклим безвісти за часів останньої військової диктатури[es].

У другій половині 1990-х, окремі аргентинські рок-музиканти, як от Даніель Мелінґо[es], Родольфо Ґоросіто[es] (Тріо Ґоросіто-Катальді-де-ла-Веґа) і Лео Сухатович[es], перевернули танго догори дриґом, спричинившись до його буму в наступному десятилітті. В Уругваї керівник Філармонійного оркестру Монтевідео[es] Федеріко Ґарсія Віхіль[es] здобув шалений успіх, завдяки циклу «Принади танго», який відтак стане незмінною частиною програми оркестру[129].

1998-го року російська пара танцюристів на льоду здобула золоту медаль на Олімпійських іграх у Наґано, станцювавши танго «Tanguera[es]» Маріано Мореса[es], поставлене аргентинською танцівницею та хореографом Ґільєрміною Кіроґою[es] та Роберто Реїсом.

Іншим простором, у якому розвивалися нові експресивні форми танго, були так звані буенос-айреські рекалади, неформальні зустрічі музикантів та слухачів після концертів. Найвідомішою рекаладою була рекалада бандеоніста Рубена Хуареса[es], вперше організована 1983-го року в кафе Омеро. На цих зустрічах спілкувалися музиканти різних поколінь і жанрів. Із них на початку ХХІ ст. почала виокремлюватися так звана Молода Гвардія.

Починаючи з 2000-го року танго отримало нове життя в Аргентині, Уругваї й у всьому світі як танець молодих та не дуже людей[130][131][132][133], не лише як модний танок, а радше як культура тіла, вираження чуттєвих стосунків між двома людьми[134] . Тільки в Буенос-Айресі було відкрито понад 200 «мілонг» і «академій», де народ танцював танго[130]. «Завдяки танго виявляється тіло» - каже психоаналітик Соня Абаді[135]:

У ці дні фізичної самотності, коли дружба, секс і пристрасть визрівають через Інтернет, танець танго пропонує можливість живої зустрічі тілом до тіла, створюючи простір для переживання різноманітних емоційних, чуттєвих та мистецьких досвідів. Я говорю про танцювальне танго, про «мілонгу» як досвід народу, а не публічних шоу.
—Соня Абаді[130]

На початку 2010-х танго приносило 500 мільйонів доларів прибутку в усьому світі, десять відсотків із яких належало Аргентині. В Інтернеті є більше, ніж 50 мільйонів сайтів про танго. Мільйони людей у світі танцюють танго за межами Аргентини та Уругваю. Проводяться фестивалі танго в різних країнах, таких, як Ісландія, Японія, Туреччина та США, не кажучи вже про Фінляндію, де їхнє танго вважається окремим жанром. У всіх великих містах світу виходять журнали про танго[130].

У своїй книзі «Відродження заборонених танців» Рене Крічер Ліон доходить таких висновків:

Безумовно, сучасне танго є «старим, новим, глибоко життєвим і беззаперечно глобальним» (Ґерцен, 74). Танго, яке часто описують, як танець життя і смерті, охопило та підкорило їх обох, однаково перевтілюючи та переживаючи їхню циклічну природу, але залишаючись передовсім танцем злитих воєдино сердець, творцем життя за нашими власними кроками. Отож ніколи не буде останнього танго…[136]

ІІІ. Сучасна панорама та майбутні тенденції[ред.ред. код]

Перед тим, як відбулося всесвітнє відродження танго, деякі дослідники почали говорити про «Нова золота доба»[137]. 2003-го року в Буенос-Айресі вперше провели Всесвітній танцювальний чемпіонат із танго[es], а 2009-го ЮНЕСКО визнало танго частиною Нематеріальної культурної спадщини людства. Деякі музичні критики використовують словосполучення «Молода гвардія», «Молоде танго» чи «Нове танго», говорячи про нові течії та молодих митців, кількість яких зростає у геометричній прогресії, починаючи з 1990-х[138][139][140][141][142]

Приблизно 1995-им роком датується поява Нового танго, яке проллється, як дощ у посуху, витіснивши класичних представників жанру, що лишень раз по раз виконували одні й ті ж старі танго, не вносячи жодного суттєвого впливу у вдосконалення жанру.
—Анхела Флавіо[138]

У будь-якому разі, в Аргентині та Уругваї, як і в багатьох інших куточках світу, стає все помітнішим глибокий та багатогранний культурний рух, що складається з молодих музикантів, які прагнуть врятувати танго, застосовуючи до нього нові інтерпретативні підходи та культурні коди. Деякі з цих течій мають цілком виражений профіль, як от електронне танго, квір-танго, танго для дітей, інді-танго тощо.

Електронне танго[es] починає здобувати чітких обрисів, починаючи з 2000-го року, зі створенням гурту Gotan Project[es], до якого згодом доєдналися Bajofondo Tango Club[es], Narcotango[es] і  Tanghetto[es].

Засноване в Німеччині та розповсюджене у світі квір-танго реконструює вільне поєднання тіл, у якому танцювальні ролі не є ні чіткими, ні гендерно детермінованими.

Нових артистів, які працюють у сфері танго, музичні критики називають «Молодою гвардією», «Танго-інді» або «Незалежним танго», «Танго «Off» тощо. У деяких випадках ці митці створювали об’єднання та рухи, на зразок Фестивалю незалежного танго в Буенос-Айресі, Мендосі, Ла-Платі, Росаріо[143], де учасники надають перевагу оригінальній музиці, замість того, щоб вкотре виконувати кавери на традиційні танго. У Буенос-Айресі багато з цих митців пов’язані з культурою «тангових рекалад» у таких місцях, як El Bar de Roberto, Bar El Faro і Sanata Bar.

Серед новітніх виконавців танго в Аргентині можна виділити Astillero[144], Хуліана Перальту[es][144][145][146], 34 Puñaladas[es], La Chicana[es], Типовий оркестр Фернандеса-Ф'єрро[es], Лідію Борду[es], Секстет Мілонґеро[es], China Cruel[es] і Ґрасіелу Пеше[es]. Серед авторів текстів найвідомішими є Марсело Меркаданте[es], Хорхе Алорса[146], Дема[146], Лусіо Арсе[147][148], Пече Естевес[146], Ачо Естоль[146], Пача Ґонсалес[es][149], Алехандро Ґуйот[146], Тапе Рубін[146][150], Хуан Серен[146][149] і Хуан Ваттуоне[146], які пишуть, як поетичні, так і гумористичні твори.

В Уругваї також можна знайти чимало музикантів, хоча й дещо менше: Квартет Рікароса[es], Табаре Лейтон[es], Моніка Наварро, Proyecto Caníbal Troilo та інші.

Танець[ред.ред. код]

Танго у фільмі 1930-го року

Еволюція[ред.ред. код]

В усьому світі вираз "танцювати танго" є синонімом до слова зваблення. Танго є складним мистецтвом, витвореним із танцю.

Серед учених панує загальновизнана думка про те, що танго народилося спочатку як танець і лише потім як жанр музики. Саме танго-танець із середини ХІХ століття став потужним рушієм поступової трансформації музики, що акомпанувала танцю, аж поки в кінці ХІХ століття вона не перетворилася на окремий жанр музичного танго.

Танго як танець починає виникати в середині століття на так званих «орильях» (ісп. берег) чи «арабалях» (ісп. околиця) міст Буенос-Айреса й Монтевідео, тобто в окраїнних районах, заселених народними масами. У цих районах – серці негритянської спільноти Ла-Плати[es] – в часи скасування рабства і зародився танець танго у формі народного дозвілля, що відбувалося в так званих «академіях», «мілонґах», «піриґундинах» або «канделах». Учасниками цих заходів були як представники афролаплатської спільноти, що звалися «чорними» й «бурими» (неграми й мулатами), так і населення сільської місцевості, що змішувалося з іншими етнічними групами в процесі міграції до міст, утворюючи такі соціальні типи, як «чінас» (дослівно «китаянки», так називали представниць корінних етносів Америки) та «компадріто[es]» («кум», «кумпель»); останні зіграли вирішальну роль у виникненні танго-танцю. Також в академіях та мілонґах значну частину аудиторії складали емігранти, що походили з різних країн Європи та Близького Сходу, основною мірою, італійці.

Хосе Ґобельйо пояснює, що з падінням режиму Хуана Мануеля де Росаса 1852-го року афроаргентинська спільнота вже не могла вільно проводити свої паради-кандомбе на вулицях, і тому вона була змушена проводити їх у закритих приміщеннях. За таких умов танець почав видозмінюватися, об’єднуючи притаманні кандомбе[es]«корте» й «кебради» із закритими обіймами вальсу й мазурки[12]. Вальс став модним у Європі танцем у першій половині ХІХ ст. завдяки своїй новизні, яка полягала в тому, що пара танцівників рухалася в обіймах, чим спровокувала обурення в середовищі консерваторів, особливо англійських[33]. Мазурка, де пара так само обіймалася, стала модною у 1850-х. Таке злиття стилів дало початок новим вальсам і мазуркам, що танцювалися з корте й кебрадами, і заклало хореографічні підвалини танго: пару, що танцює в тісних обіймах[en], камінату, корте[es] й кебраду[es][12].

Уже у 1860-ті роки ці риси стали визначними для танцю. У Буенос-Айресі є записи, датовані 1862-им роком, у яких ідеться про затримання чотирьох чоловіків і двох жінок, які танцювали танець із корте[35].

Протягом наступних трьох десятиліть цей тип танцю використовувався у регіоні Ла-Плата у багатьох стилях: мазурках, польках, чоті, хабанерах, андалуських танго й мілонгах, тобто в усіх стилях, що пасували до його ритму. У ті часи «танго» називали будь-який танець, який танцювали негри. У ті часи почав зароджуватися новий музичний стиль, який ідеально відповідав особливому й чуттєвому стилю танцю[151] . Зрештою наприкінці ХІХ ст. і виник цей новий жанр, який охрестили так само, як і танець – «танго».

Початкова форма танцю танго відома, як «танго-каньєнґе», танго-орильєро чи танго-арабалеро. Танго-каньєнґе отримало вигляд визначеного стилю, що характеризується корте, кебрадами, тісними обіймами та тілами, що перебувають у контакті. Цей стиль є дуже провокативним і чуттєвим.

Однак відколи танго почало покидати академії, мілонґи й піриґундини нічних арабалів, і зайняло чільне місце в салонах та публічних і сімейних середовищах, з’явився новий спосіб танцювати цей танець, який полягав у пом’якшенні найпровокативніших аспектів танго, віддаляючи тіла танцівників, але залишаючи обійми та витонченість, жертвуючи почасти корте й кебрадами чи, принаймні, найчуттєвішими фігурами. Цей стиль, що почав розвиватися у другому десятилітті ХХ ст отримав назву салонного танго, або танго-лісо. У салонному танго, чи то пак танго-лісо, основна увага звертається на камінату. Цей був найбільш популярним у 1920-ті й 1950-ті роки.

У салонах не дозволялося танцювати з корте, але якщо ми це робили, нам казали: “Пройди до каси”, а там нас або повчали, або виганяли. Називали нас компадріто.
Петролео (Карлос Естевес)[152]

Майже відразу ж із виникненням салонного танго як народної розваги, виникло сценічне танго[es], яке танцювали професіонали, зосереджуючись на видовищності процесу. У сценічному танго використовуються набагато сміливіші й вільніші хореографічні елементи, часто запозичені з інших танців або фізичних дисциплін, як от стрибки чи фігури за участі кожного танцюриста окремо, чого не допускалося в салонному танго чи каньєнґе.

У Буенос-Айресі 1960-х танго практично перестало танцюватися. Залишилися лише поодинокі мілонґи. Проте у 1980-ті танго отримало новий імпульс завдяки спектаклю Клаудіо Сеґовії[es] та Ектора Ореццолі[es] «Аргентинське танго»[es], поставленого спочатку Парижі, а потім на Бродвеї, спровокувавши манію танго по всьому світу. Скрізь почали відкриватися академії, а люди з усіх куточків світу почали мандрувати у пошуках місць, де можна було б станцювати цей танок, перш за все до Буенос-Айреса, завдяки чому це місто перетворилося на Столицю танго.

З 2003-го року в Буенос-Айресі щорічно проводиться Всесвітній танцювальний чемпіонат із танго[es], в якому пари змагаються у двох категоріях, - “сценічне танго[es]” і “салонне танго”.

Серед найвідоміших танцюристів і танцюристок в історії танго варто відзначити Педріна де Сан-Тельмо, Качафаса (Овідіо Б'янкета)[es], Касіміро “Баска” Аїна, що виступив перед Папою Римським 1924-го року, Петролео (Карлоса Естевеса), Хорхе “Баска” Орраде, Качо Лавандіну, Антоніо Тодаро, Віруласо (Хорхе Оркайсаґірре)[es], Лос Дінсель[es], Хуана Карлоса Копеса[es] і Марію Ньєвес[es][153][152][154][155].

Хореографія[ред.ред. код]

Хореографія танго заснована на чотирьох базових компонентах: тісних обіймах[en], камінаті, корте[es] й кебраді[es]; ці два останні класичні терміни становлять основу імпровізації та хореографічних фігур, які прикрашають танець, і які позначають загальним поняттям «фірулете» (дослівно «дешева яскрава оздоба», «кітч»). Однак, передусім, танго потрібно танцювати у вигляді мови тіла, через яку партнери передають свої особисті почуття[156].

Кажуть, що танго танцюється «дослухаючись до тіла іншого». У танго танцівники повинні не роз’єднуючись реалізовувати розбіжні для кожного фігури, паузи й імпровізовані рухи, що звуться «корте, кебради й фірулете». Саме обійми ускладнюють поєднання імпровізацій кожного з партнерів у рамках спільної хореографії.

В одному зі стилів танго, аргентинському танго, втілюється диво поєднання фігури в єдиний зв’язок... Саме в цьому полягає секрет його успіху, саме це є головною інновацією, яку воно пропонує світу.[157]

Аргентинська письменниця Алісія Духовне Ортіс[es] описала його так: «Квола і жвава двоголова потвора, чотирилапе чудовисько, що живе поки лунає пісня і падає замертво, вбите останнім рухом».

Хореографія, що базується на обіймах партнерів, є надзвичайно чуттєвою і складною. Складність кроків полягає не в експресивності чи в намаганні передати ними щось під час танцю. Тут ідеться про вираження повноцінної чуттєвості, а не сексуальності, і першочерговими стають аж ніяк не кроки самі собою, чи ті фігури, які витворюють ними танцюристи. Ідеальні техніка й синхронність не мають жодного сенсу, якщо обличчя танцівників не виражають почуттів. У танго єдине все — погляди, руки, долоні, кожен рух тіла, що рухається в такт танго, супроводжуючи те, що переживає пара під час танцю: трихвилинний роман між двома особами, які скоріш за все щойно познайомилися, і які, напевно, не матимуть любовних стосунків у реальному житті.

Танго проникає всередину й досягає сердець тих, хто споглядає за танцівниками, завдяки тим почуттям, які вони вкладають у танець і якість їхньої хореографії. Кожна строфа, кожен пасаж, кожне танго сповнені неповторних моментів, неможливо танцювати танго, слідуючи одній і тій же моделі поведінки для всієї мелодії. Є сумні, веселі, пристрасні чи ейфорійні каданси, тихі або грандіозні фінали, музика in-crescendo чи in-diminuendo – все це лише виражає почуття, які танцівники переносять на свої ноги та все тіло.

Кроки[ред.ред. код]

Танго великою мірою є імпровізованим танцем, тому там не дуже важлива правильна послідовність кроків, як зв’язок між партнерами і комфортне, ефективне та музикальне виконання кожного кроку.[158] Більшість фігур в аргентинському танго є різними варіаціями звичайних кроків, які названі іспанськими словами.[159] Різноманіття створюється за допомогою зміни напряму кроку (вперед, назад, вліво, вправо), крокування з поворотом, крок на різні відстані і з різною швидкістю, перерваний крок.

Ходьба[ред.ред. код]

Паралельна система
Перехресна система

Більшість часу протягом танцю партнери синхронно рухаються по танцполу.[160] Ходьба (англ. caminada[159]) двох партнерів в танго може відбуватись в паралельній (ісп. Sistema paralelo) і перехресній (ісп. cruzado) системах. При русі в паралельній системі, коли ліва нога одного партнера йде вперед, права нога іншого йде назад. Ліва назад - права назад. Тобто партнери ходять різними ногами. В перехресній - навпаки. Коли ліва нога одного партнера йде вперед, ліва нога іншого - назад. Якщо один партнер ходить правою - інший теж правою.[161]

Для того щоб перейти з однієї системи в іншу, ведучий партнер повинен перемістити свою вагу з ноги на ногу, не переміщаючи вагу веденого партнера. Або навпаки, перемістити вагу партнера. Для цього треба зробити на непарну кількість кроків менше чи більше за партнера. Таке переміщення можуть називати ісп. contrapaso [162]. Цим словом, щоправда, також називається крок, коли одна нога заходить за іншу (наприклад крок правою вперед, ліва заходить за праву, вага швидко і непомітно для партнерки переміщується з правої ноги на ліву, права знову йде вперед)[163], що теж призводить до зміни паралельної системи на перехресну і навпаки.


Інше[ред.ред. код]

  • Baldosa, бальдоса (ісп. плитка) - "квадрат": правою назад, вліво, два вперед, вправо, перенести вагу.[159]

Ігри ногами[ред.ред. код]

Homer tango arrestre.JPG

Barrida (підмітати) або arrastre - це коли партнер своєю вільною ногою відсуває вільну ногу партнерки.[164]


Гендерні ролі[ред.ред. код]

Докладніше: Квір танго

У традиційних парах чоловік-жінка гендерні ролі є сексуально визначеними[165]. Це означає, що у парі саме чоловік створює і веде танець, а жінка за ним слідує, хоча й використовуючи окрему хореографію. Цей традиційний розподіл гендерних ролей у танго, утім, визначається не менш традиційною звичкою танцювати танго між чоловіками.

У хореографії танго дозволяється, щоб час від часу й жінка “визначала” кроки чоловіка. Карменсіта Родріґес, партнерка легендарного Качафаса, згадувала, що коли їй здавалося, що варто було провести кориду (коротку ритмічну пробіжку вперед), вона вказувала на це своєму товаришеві, якщо він не починав її раніше[166].

Наприкінці 2000-го року в Німеччині виник рух, що назвав себе квір-танго, суть якого полягала в тому, щоб танцювати танго без визначених статевих ролей танцівників. Тому для цього танцю звичними є одностатеві пари танцюристів та постійні зміни ролей ведучого та того, кого ведуть. З Німеччини цей рух розповсюдився іншими країнами світу, за підтримки ЛГБТ-організацій (лезбійки, геї, бісексуали, трансгендери). Фестивалі квір-танго проводяться в Німеччині, Данії, Швеції та США[167].

Теми[ред.ред. код]

Арабаль[ред.ред. код]

Гіркий арабалю...
Й вона поруч мене,
не бачив я суму
і злиднів твоїх...

Arrabal amargo[168]
Музика: Карлос Гардель. Слова: Альфредо Ле-Пера

Танго є мистецтвом околиць, «арабалів», його сутність є нерозривною із сутністю народу. Важливо розрізняти слова suburio (передмістя) та arrabal (арабаль), які в сучасній іспанській мові є синонімами. Арабаль – слово арабського походження, яке означало «місцевість поза мурами»; таке визначення якнайкраще пасувало місту Монтевідео, що було оточене мурами. Танго виникає та розвивається у робітничих районах, що оточували ла-платські міста, - в арабалях. Вони стали музою-натхненницею для цього жанру, місцем твоєї належності, яке неможна ні покидати, ні зраджувати, ні забувати. Танґеро (людина, що виконує танго) є передусім людиною з «району». У мові танго арабаль і центр є двома протилежними полюсами: арабаль, що міцно пов'язаний із друзями та «старовиною», виражає все справжнє та непідробне, тимчасом, як центр зазвичай означає минуще, «вогні», що засліплюють, поразку.

Відчуття належності до арабалю дало танго поштовх до розвитку культур району, до надання їм особистості. У Буенос-Айресі й Монтевідео танго невід'ємно пов’язане з ідентичністю околиць. Місто танго — це місто, що живе з арабалю.

Ось деякі танго, де центральним мотивом є арабаль Mi Buenos Aires querido (Ле-Пера), Cafetín de Buenos Aires (Діссеполо), Barrio de tango (Кастильйо), A media luz (Карлос Сесар Ленці), Yo soy la morocha (Вільйольдо), Balada para un loco (Феррер), Sur (Омеро Манці).

Розпач[ред.ред. код]

Плач, серцю, плач,
якщо по чім плакать є,
хіба ж то злочин, що чоловік
по дівчині сльози ллє?

Angustia
Cлова і музика: Орасіо Петтороссі


Любовний розпач є однією з центральних тем танго, проте не на сто відсотків. Либонь найбільшу увагу привертає саме форма, завдяки якій у танго виражається любовний розпач, тобто той контраст «суворого», емоційно скутого чоловіка-мачо, який розкриває себе завдяки словам у танго, демонструючи свою нижчість та глибину свого страждання. У танго чоловіки плачуть і говорять про свої почуття, оскільки реальний світ не дозволяє їм плакати чи показувати емоції.

Ось деякі танго, що своїми темами пов’язані з любовним розпачем: Mano a mano (Сеедоніо Флорес), Uno (Діссеполо), Nostalgia (Кадікамо), Esta noche me emborracho (Діссеполо), Amargura (Альфредо Ле-Пера).

Музика[ред.ред. код]

Тексти[ред.ред. код]

Відомі виконавці і композитори[ред.ред. код]

У кінематографії[ред.ред. код]

"Яків бореться з ангелом", Ежена Делакруа який режисер Саллі Поттер[en] використала як символ цього танцю в фільмі Урок Танго[en]

Танго є однією з головних тем в наступних фільмах:

Танго з’являється в сценах наступних фільмів:

У літературі[ред.ред. код]

  • "Танго смерті" - роман Юрія Винничука виданий в 2012, події якого відбуваються навколо таємничої мелодії танго, створеної в’язнями Янівського концтабору у Львові.
  • "Мілонгера" - роман Нани Куликової[178][179]

Стилі танго[ред.ред. код]

В стилях танго немає чіткого розмежування, тому що всі вони еволюціонували запозичували і переходили від одного до іншого[180]

Танго Кан’єнґе або Орильєро[ред.ред. код]

Докладніше: Кан’єнґе
Танго Кан’єнґе

Cтаровинний стиль танго (з 1900-х), що стояв біля самих витоків, для якого характерні грайливість, напівзігнуті коліна та спина[180], контакт правої щоки партнера і лівої щоки партнерки[181]. Інша назва Orillero перекладається як низький, робочий клаc[181]

Танго Кріолло[ред.ред. код]

Танго кріолло у порівнянні з кан’єнґе танцюють з прямішою спиною.[180]

Танго лісо[ред.ред. код]

У порівнянні з танго кріолло ще більше випрямило спину, і випрямило коліна. Лісо (ісп. Liso - прямий, простий) означає плавне, пряме танго. Ноги у стилі лісо ставлять ближче одна до одної.[180]

Для танго лісо характерний повільний (крок може розтягуватись на кілька тактів) і плавний рух без стаккато чи корте. Танцюються основні кроки на зразок камінади та очо, і уникається болео, ганчо та інших прикрас.[182]

Танго Лісо потрапило в Париж і зазнало там великої популярності. А з Парижу поширилось по всій Європі. Також звідти взялися всі стереотипи танго про витягнуті руки партнерів, троянди в зубах і т. ін.[180]


Танго Салон[ред.ред. код]

Відрізняється більш відкритою позицією танцюристів у парі в порівнянні з «близьким обіймами». Це простір дозволяє танцювати більш різноманітні кроки, фігури, повороти і пози танго. Це більш вишуканий і витончений стиль виконання танго і також, як і танго Мілонгеро, заснований на принципах імпровізації, ведення-слідування і т. ін.


Танго Фантазія[ред.ред. код]

Назва постановочного танго, яке виконується як шоу для глядачів. Для танго «фантазія» характерна віртуозна техніка виконання, видовищність та акробатичність рухів і фігур. Багато елементів, такі як підйоми, стрибки, та подібні, можливо виконувати лише на сцені, бо на тісних мілонгах це може становити загрозу для інших. Може містити навіть запозичення з балету, коли на сцені кілька пар виконують хореографічні композиції.[180]

Танго Нуево[ред.ред. код]

Танго Нуево - це суміш електронної музики і танго. Танцюється в більш відкритих обіймах порівняно з традиційними стилями, що дозволяє виконувати більш складні фігури.[180]

Фінське танго[ред.ред. код]

Фінське танго виникло у післявоєнній Фінляндії у 50-х роках. Меланхолічний стиль відображає тематики фінської народної творчості.[183] Фінське танго виконується переважно у мінорних нотах.[184][185]

Щороку у фінському місті Сейнайокі відбувається фестиваль танго (Tangomarkkinat). Фестиваль збирає понад 150,000 любителів танго.[186] У місті також знаходиться музей Танго.

Бальне танго[ред.ред. код]

Бальне танго

Спортивний танець, який бере участь у програмах міжнародних конкурсів поряд з фокстротом, віденським вальсом та іншими. Відмінність від аргентинського - відсутність імпровізації. Всі рухи відповідають певним правилам. Останнім часом бальне танго поділяють на міжнародний (англійський) та «європейський» стилі. Воно утворилось тоді, коли танго вперше поширилось у Європу та Північну Америку. Танець був спрощений, адаптований для традиційних бальних танцюристів і включений до репертуару Міжнародних бальних змагань. Англійське танго було вперше класифіковано в жовтні 1922, і повинно було виконуватись у ритмі 4/4.

Бальне танго відрізняється і музикою і стилем від аргентинського танго, з коротшими, чіткими рухами та характерними рухами закидання голови, які зовсім не властиві аргентинському танго.

Вони танцюються під кілька типів музики:

  • Танго
  • Вальс (танго версія вальсу)
  • Мілонга (схожий танець із швидшим ритмом)
  • Електронне танго
  • «Альтернативне танго», не-танго музика, з ритмом придатним для танцю

Соціальний танець[ред.ред. код]

Див. також: Соціальні танці
  • мілонги
  • кодіґос
  • танго-dj

Фестивалі[ред.ред. код]

Місцеві танго спільноти проводять фестивалі, на які приїжджають любителі та майстри цього танцю з інших куточків планети, з метою познайомитись, обмінятись досвідом і звісно для розваги. В програму фестивалів можуть входити денні та нічні мілонги (танго-марафон), практики, семінари, концерти, показ фільмів, екскурсії містом проведення.

Всесвітній фестиваль Танго в Буенос-Айресі[ред.ред. код]

З 13 по 26 серпня 2014 року пройшов Всесвітній фестиваль танго у столиці Аргентини Буенос-Айресі. Подія в світі танго з найбільшим міжнародним висвітленням. Тисячі танцюристів та публіка із всіх куточків світу зібралися у центрі столиці, щоб взяти участь та прожити різноманітні заходи, в рамках фестивалю, який традиційно відбувається у серпні.

З цієї нагоди, було короновано чемпіонів в категорії "за найкращий сценарій" Мануеля Россі та Хуана Малісія Гатті, які представляли Буенос-Айрес. Також, щороку відбувається Чемпіонат з танців Буенос-Айреса, який розрісся до масштабів усього міста, але має свої місцеві особливості і присвячений суто мілонзі, тому щовечора у різних районах столиці змагаються у окремих видах цього танцю.

Фінляндія[ред.ред. код]

Щороку у фінському місті Сейнайокі відбувається фестиваль танго (Tangomarkkinat)[187]. Щороку фестиваль збирає понад 100,000 любителів танго. У місті також знаходиться музей танго.

Україна[ред.ред. код]

Цікаві факти[ред.ред. код]


Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Відомі танго[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. У своєму танго «Фальшивий компадріто» («El falso compadrito»), яке виконуали Los Gobbi на мелодію «Маленького буенос-айресьця» («El porteñito»), Вільйольдо описує цих італійців, які були немов батьками самого Вільйольдо і Ґоббі, що ідентифікували себе з танго і креольською культурою.
  2. Варто зазначити, що слово concha – «мушля» в ла-платському варіанті іспанської мови вживається як вульгарне позначення жіночого статевого органу
  3. В Інтернеті поширена неправдива інформація про те, що першою зареєстрованою партитурою танго є анонімна «La canguela» 1889-го року, і що ця партитура зберігається в музеї Історичної партитури Росаріо. Ця інформація є хибною. П’єса, якою володіє музей Історичної партитури Росаріо є переписана вручну партитура 1901-го року, на якій записана зазначена пісня.
  4. Профспілкові акти укладалися п’ятьма мовами.
  5. 1959-го року аргентинський рок-музикант Біллі Кафаро, учасник першої «рокоманії» та місцева зірка записав альбом у стилі краут-рок із назвою «Kriminal Tango», який спричинив серйозний конфлікт із прихильниками танго, через що музикант був вимушений емігрувати до Іспанії(Hola soy Billy Cafaro. Clarín. 24 червня 2005. ). З іншого боку танго-музикант Енріке Кадікамо напише вірш із назвою «Музика біт», в якій лаятиме рокерів, називаючи їх «кретинами» й «бевзями» і зневажливо висловлюватиметься про The Beatles, яких він називає Beat’s.

Зноски[ред.ред. код]

  1. а б Між фахівцями досі точаться суперечки щодо точного місця виникнення танго, проте всі сходяться на тому, що сталося це в районі ріки Ла-Плата та території довкола неї. Історики Рікардо Ґарсіа Блая («Історія танго і мілонги» (Historia del tango y la milonga. Buenos Aires: El Ateneo - Yenny, 2003)) і Енріке Бінда ((на Tango rioplatense. TodoTango.com. ) стверджують, що танго народилося в Буенос-Айресі, а згодом розповсюдилося такими містами, як Монтевідео та Росаріо. Поет та історик танго Орасіо Феррер[es] визначив танго як «народне мистецтво Буенос-Айреса», а Буенос-Айрес назвав «серцем танго» (El Libro del Tango. Arte Popular de Buenos Aires. 1980. ; El siglo de oro del tango. 1996. ). Уругвайський антрополог Даніель Відар[es] стверджує, що танго зародилося одночасно в Буенос-Айресі, Монтевідео й Росаріо (El canto que no cesa. Ministerio de Educación y Cultura de la República Oriental del Uruguay. 2013. ). Письменник Хорхе Луїс Борхес стверджував, що «Буенос-Айрес, Монтевідео і Росаріо - це три міста, які сперечаються за те, хто з них породив танго» (пролог до книги «Карлос Ґардель», автор Карлос Субільяґа[es]
  2. Sábato, Ernesto (1968). Tango. Discusión y clave. Buenos Aires: Losada. 
  3. Giorlandini, Eduardo. Raíces del tango. Cronología. Universidad Tecnológica Nacional. Процитовано 11 квітня 2016. 
  4. Horvath, Ricardo (2006). Esos malditos tangos: apuntes para la otra historia. Buenos Aires: Biblos. с. 50. ISBN 9507865497. 
  5. а б The Tango. Intangible Heritage Lists. UNESCO. Процитовано 11 жовтня 2015. 
  6. Paula Davter (2010). Tango Kultur. Freie Universität Berlin. Процитовано 13 квітня 2016. 
  7. Kristine Vanden Berghe (2011). El retorno de los galeones. Peter Lang. Процитовано 13 квітня 2016. 
  8. Christian Wentzlaff- Eggebert. El tango argentino como espejo de la sociedad en su contexto histórico. с. 5. Процитовано 13 квітня 2016. 
  9. Ернесто Сабато: Tango: discusión y clave (ст. 11). Buenos Aires: Losada, 1963.
  10. Танго Qué me van a hablar de amor (1946), на музику Héctor Stamponi (1916-1997) і слова Homero Expósito.
  11. Gobello, José (1976). Tango, vocablo controvertido. Historia del tango. Buenos Aires: Corregidor. с. 133‐144. ISBN 9500512378. 
  12. а б в г д е Gobello, José (1999). Breve historia crítica del tango. Buenos Aires: Corregidor. с. 18. 
  13. а б в г Benedetti, Héctor Ángel (2001). Sobre la etimología de la palabra tango. Doce ventanas al tango. Buenos Aires: Fundación El Libro. с. 37‐55. ISBN 987-95803-6-2. 
  14. Rodriguez Molas, Ricardo (1957). La música y la danza de los negros en el Buenos Aires de los siglos XVIII y XIX. Buenos Aires: Clio. 
  15. Rodríguez Molas, Ricardo. Algunos aspectos del negro en la sociedad rioplatense del siglo XVIII. — Universidad Nacional del Litoral, 1958.
  16. а б Rodríguez Molas, Ricardo. Los afroargentinos y el origen del tango (sociedad, danzas, salones de baile y folclore urbano. — Desmemoria, 2000.
  17. Reid, George (1990). Los afroargentinos de Buenos Aires. Buenos Aires: Ediciones de la Flor. с. 188. 
  18. Giménez, Gustavo Javier (30 вересня 2010). Expresiones músico-religiosas como mecanismos de legitimación cultural. El caso de la comunidad africana en Buenos Aires entre 1776-1852. Instituto Ravignani, Facultad de Filosofía y Letras, UBA. с. 5. Процитовано 8 листопада 2013. 
  19. а б в Ayestarán, Lauro (1953). La música en el Uruguay I. Montevideo: SODRE. 
  20. Escalada, Oscar (2002). Investigación sobre la etimología de la voz TANGO y su evolución. La Plata: Bachillerato de Bellas Artes, Universidad Nacional de la Plata. с. 18. 
  21. Formulario de nominación del tango como Patrimonio Cultural Inmaterial de la Humanidad. UNESCO. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  22. Mariñas, J. Alberto. El tango. Esto. Процитовано 8 листопада 2013. 
  23. а б в Cirio, Norberto Pablo (червень 2010). La historia negra del tango. Gobierno de la Ciudad de Buenos Aires. Архів оригіналу за 3 грудня 2015.  ім’я автора, Norberto Pablo Cirio, було виявлено в La historia negra del tango en el museo Casa Carlos Gardel. Argentina en los Museos. 25 березня 2011. .
  24. а б в г Jorge Gutman. Los comienzos del tango. — Norte a Sur, вересень 2001.
  25. а б в г д Ricardo García Blaya y Bruno Cespi. Los tangos prostibularios. Todo Tango. Процитовано 4 травня 2016. 
  26. Доктор Марта Росалія Норесе стверджує у своїй дисертації, що танго виникло в Буенос-Айресі La Dra. Norese, María Rosalía (2002). Contextualización y análisis del tango. Sus orígenes hasta el surgimiento de la vanguardia. Universidad de Salamanca. ISBN 84-7800-796-2. «Танго - не є творінням певної держави, але певного міста - Буенос-Айреса.» 
  27. Taboada, Pablo (19 січня 2011). El tango en Barracas al Sud. Процитовано 31 жовтня 2013. 
  28. Nudler, Julio (12 грудня 1999). Juan Carlos Cáceres: tango for import. Argentina. с. 12. Процитовано 6 квітня 2015. 
  29. Intangible Heritage Home - intangible heritage - Culture Sector - UNESCO. www.unesco.org. Процитовано 2016-04-19. 
  30. Spínola, Eduardo (11 березня 2013). Tras los orígenes negros del tango. Universidad Nacional de La Plata. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  31. ESCLAVATURA EN EL PUERTO DE BUENOS AIRES. www.histarmar.com.ar. Процитовано 2016-04-20. 
  32. Vidart, Daniel (1967). El tango y su mundo. Montevideo: Tauro. с. 13. «Для них танго - це естуарій трьох музичних і пластичних рік....» 
  33. а б Harold & Meredith Sears. Some waltz history. Round Dancing. Процитовано 2 листопада 2013. 
  34. а б в Ogando, Mónica Andrea (2001). Del burdel al salón: Una mirada sobre la evolución sociocoreográfica del tango para entender por qué es baile nuestro. Doce ventanas al tango. Buenos Aires: Fundación El Libro. с. 175‐195. ISBN 987-95803-6-2. 
  35. а б Selles, Roberto. Los primeros milongueros. LP Tango. Процитовано 3 грудня 2013. 
  36. а б Vidart, Daniel (1967). El tango y su mundo. Montevideo: Tauro. с. 23. «Надто й передусім танго - це танець... згодом він став на шлях співу.» 
  37. Landi, Carlos. El baile del Tango... Antiques Boedo. Процитовано 2 ЛИСТОПАДА 2013. «Із самого початку танго було танцем. Спонтанне творіння чоловіка та жінки на тлі будинків розпусти міських околиць у давні дні. Музикантам майже інтуїтивно довелося адаптовуватися до нового танцю і своєю чергою створювати нову музику, яка досягне своєї слави після визнання у Парижі. Танго народилося як танець. Як окрема форма танцю, несхожа на те, що існувало доти: хабанери, мазурки, чотті, мілонги… Це був цілковито народний продукт, створений на околицях, де спочатку ґаучо перетворювалися на компадре й після того одразу на компадріто, а негри й вільновідпущені знаходили собі місця для життя. Тамтешнє тло спрощувало ці пошуки. В будинках розпусти було простіше обіймати свою партнерку, притулятися до її тіла - груди до грудей, обличчя до обличчя, пульс до пульсу. Орасіо Ферреру в той швидкоплинний момент здалося, що в обіймах компадріто зі своєю дівчинкою, він бачив щось божественне.» 
  38. Alposta, Luis (5 лютого 2013). Reseña de mujeres bailarinas (Primera parte). Todo Tango. Процитовано 15 жовтня 2013. 
  39. а б в Alposta, Luis (5 лютого 2013). Reseña de mujeres bailarinas (Segunda parte). Todo Tango. Процитовано 15 ЖОВТНЯ 2013. 
  40. а б в г Selles, Roberto. Los negros del tango: de Casimiro a Rosendo. LP Tango. Процитовано 15 жовтня 2013. 
  41. а б Nico, Eduardo Magoo (2013-02-05). Se escribe: Magoo: El Tango de las Academias en el Río de la Plata. Se escribe. Процитовано 2016-05-28. 
  42. Duque Castillo, Elvia (28 березня 2013). Aportes del Pueblo Afrodescendiente: La Historia Oculta de América Latina. Bloomington: iUniverse. ISBN 978-1-4759-6583-4. 
  43. Cariaga, Tesy (8 липня 2002). El negro Casimiro Alcorta y el mulato Sinforoso. Rincón del Tango. Процитовано 7 листопада 2013. 
  44. Zenzi, Sergio (8 липня 2002). Los nombres del tango. Diario Folk. Процитовано 18 жовтня 2013. «Хосе Ґобельйо пише: «чимало танго, написаних відомими музикантами є нічим іншим, як старими анонімними мелодіями, які вдалим чином обробили. Хтось написав якісь мелодії. Їхні анонімні автори - музиканти з академій**, всі факти вказують на те, що саме вони - справжні батьки танго. На позір, їхнім найвидатнішим представником був негр Касіміро. Отже не буде упередженням сказати, що негр Касіміро і був батьком танго».» 
  45. а б Molinari, Alejandro. Esquina de Suárez y Necochea. Facu Urbana. Процитовано 7 листопада 2013. 
  46. El tango. Liceo Digital. Процитовано 2 листопада 2013. 
  47. а б в г д е ж Giorlandini, Eduardo. Música autóctona, payada milonga y cirra. EFT. Архів оригіналу за 3 грудня 2015. Процитовано 20 жовтня 2013. 
  48. Vicente Gesualdo (1992). Eloísa de Silva, la primera mujer compositora de tangos. Todo es Historia nº 304 (repub. Todo Tango). Процитовано 15 жовтня 2013. 
  49. José, el de la quimera. Las primeras milongas: Lo de Hansen. Última Tanda. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  50. Gómez, Silvia (27 грудня 2008). Hallan restos de un mítico café tanguero y túneles de una usina. Clarín. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  51. Burgstaller, Carlos Hugo. Tango, cabaret, restaurantes y cervecerías. Tango Reporter. Процитовано 25 жовтня. 
  52. Ana Rodriguez (13 вересня 2010). Tangos de la Guardia Vieja 1880-1920. Todo Tango. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  53. Borges, Jorge Luis (1930). Evaristo Carriego. Buenos Aires: M. Gleizer. 
  54. Martínez Estrada, Ezequiel (1933). Radiografía de la pampa. Buenos Aires: Babel. 
  55. Mafud, Julio (1966). Sociología del tango. Buenos Aires: Americalee. 
  56. Ímber, Sofía; Rangel, Carlos; (9 лютого 1982). Entrevista a Jorge Luis Borges. Venezuela: Universidad Católica Andrés Bello (Programa "Buenos Días" del canal Venevisión). Процитовано 18 жовтня 2013. 
  57. а б García Blaya, Ricardo. Reflexiones sobre los orígenes del tango. Todo Tango. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  58. Vidart, Daniel (1967). El tango y su mundo. Montevideo: Ediciones Tauro. с. 29,34. 
  59. Gobello, José (1999). Breve historia crítica del tango. Buenos Aires: Corregidor. с. 20. 
  60. Amuchástegui, Irene (28 вересня 1997). El día que el tango tuvo nombre. Clarín. Процитовано 19 жовтня 2013. 
  61. Portogalo, José (1972). Ernesto Ponzio, el autor de Don Juan, fue un pedazo grandote del tango bravío del 1900. Tango y literatura. Centro Editor de América Latina. с. 104. 
  62. Javier Meneses Silva. Montevideo (Spanish). Tacuy.com.uy. Процитовано 17 листопада 2009. 
  63. Atlas Poblacional de Buenos Aires. Gobierno de la Ciudad de Buenos Aires. Процитовано 17 жовтня 2013. 
  64. LOS PAYADORES. www.clubdetango.com.ar. Процитовано 2016-05-06. 
  65. Todotango.com - All about tango / Todo sobre el tango / Alles über Tango Argentino. www.todotango.com. Процитовано 2016-05-06. 
  66. Todotango.com - All about tango / Todo sobre el tango / Alles über Tango Argentino. www.todotango.com. Процитовано 2016-05-06. 
  67. Sábato, Ernesto (et al.) (1963). Tango, discusión y clave: con una antología de informaciones sobre el tango y su mundo (іспанською). Buenos Aires: Losada. с. 107. 
  68. Gobello, José (1976). «Tango, vocablo controvertido» (іспанська). Buenos Aires: Corregidor. с. 69. ISBN 9500512378. 
  69. а б Zucchi, Oscar. El Bandoneón en el Río de la Plata, Parte II. Todo Tango. Процитовано 19 жовтня 2013. 
  70. Zucchi, Oscar. La Generación de 1910. Malena Tango. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  71. Enrique Binda. La primera grabación de una "Orquesta Típica". Todo Tango. Процитовано 19 жовтня 2013. 
  72. García Blaya, Ricardo. Celestino Ferrer. Todo Tango. Процитовано 20 жовтня 2013. 
  73. а б в Barreiro, Javier (14 березня 2014). El vasco Casimiro Ain campeón mundial de bailes modernos. Sitio de Javier Barreiro. Процитовано 20 жовтня 2013. 
  74. Pinsón, Néstor. El Cachafaz. Todo Tango. Процитовано 20 жовтня 2013. 
  75. а б в г Enrique Cámara de Landa. Recepción del tango rioplatense en Italia. — 1996. — № 2. — ISSN 1697-0101.
  76. Tangomanía. — P.B.T., 16 серпня 1913. Процитовано за Ogando, Mónica Andrea (2001). Del burdel al salón: Una mirada sobre la evolución sociocoreográfica del tango para entender por qué es baile nuestro. Doce ventanas al tango. Buenos Aires: Fundación El Libro. с. 175‐195. ISBN 987-95803-6-2. 
  77. García Blaya, Ricardo. «Eduardo Arolas». 
  78. Néstor Pinsón y Julio Nudler. «Francisco Canaro». 
  79. Todotango.com - All about tango / Todo sobre el tango / Alles über Tango Argentino. www.todotango.com. Процитовано 2016-05-13. 
  80. Garcia Blaya, Ricardo. La cumparsita. Todo Tango. 
  81. , Taboada, Pablo. Síntesis de su vida y trayectoria. Todo Tango. Процитовано 21 жовтня 2013. 
  82. Pinsón, Néstor. «Enrique Delfino». 
  83. Czackis, Lloica. «El tango yiddish durante el holocausto». 
  84. Nudler, Julio. «Celedonio Flores». 
  85. Selles, Roberto. «Ignacio Corsini». 
  86. Diez, Tino. Julio de Caro. Terapia Tanguera. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  87. Mármol, Oscar (13 листопада 2001). Julio De Caro: fundador de la Escuela Decareana. El Portal del Tango. Архів оригіналу за 3 грудня 2015. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  88. Alejandro Molinari; Roberto Martínez; Natalio Etchegaray (2006). De Yrigoyen a Pugliese: La sociedad, el hombre común y el tango (1916-1943). Foro Argentino de Cultura Urbana. ISBN 9789872069438. 
  89. Nudler, Julio. Pedro Maffia. Todo Tango. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  90. De Andrade, Luiza. «La Guardia Nueva». Процитовано 25.10.2013. 
  91. Nudler, Julio. «Osvaldo Fresedo». Процитовано 25.10.2013. 
  92. García Blaya, Ricardo. «Carlos Di Sarli». Процитовано 25.10.2013. 
  93. Ulises Estrella. El cine que entonó Gardel. Todo Tango. Процитовано 25.10.2013. 
  94. Espinosa Belén, Ricardo. Los 40´, la época de oro. El Portal del Tango. Процитовано 25.10.2013. 
  95. Academia Nacional del Tango de la República Argentina (2013). Período de la Guardia Nueva II: El Cuarenta. La exaltación (Gráfico explicativo). Museo Nacional del Tango. 
  96. Casak, Andrés. El recuerdo de Pichuco. El Ortiba. Процитовано 27.10.2013. 
  97. Entrevista a Ástor Piazzolla y Aníbal Troilo. — листопад 1965. — № 5. Процитовано 27 жовтня 2013.
  98. García Blaya, Ricardo. Francisco Fiorentino. Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  99. García Blaya, Ricardo. Alberto Marino. Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  100. García Blaya, Ricardo. Floreal Ruiz. Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  101. Pastor, Fernando. Edmundo Rivero. Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  102. Monjeau, Federico (28.06.2007). Raúl Berón:la voz incomparable. Clarín. Процитовано 26.10.2013. 
  103. Nudler, Julio. Raúl Berón. Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  104. Gobello, José. «Juan D'Arienzo». Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  105. Gobello, José. «Juan D'Arienzo (entrevista)». Todo Tango. Процитовано 23.10.2013. 
  106. Pinsón, Néstor. «Osvaldo Pugliese». Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  107. Néstor Pinsón y Ricardo García Blaya. «Ángel D'Agostino». Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  108. Ferrer, Horacio (1980). «Lucio Demare». Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  109. Nudler, Julio. Osmar Maderna. Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  110. García Blaya, Ricardo. Alfredo De Angelis. Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  111. а б Ursini, Sonia. Horacio Salgán. Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  112. García Blaya, Ricardo. Miguel Caló. Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  113. García Blaya, Ricardo. Orquesta Francini-Pontier. Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  114. Pinsón, Néstor. Héctor Mauré. Todo Tango. Процитовано 26.10.2013. 
  115. El tango perdió a un grande. Clarín. Buenos Aires. 9 січня 2009. Процитовано 21 лютого 2015. 
  116. «Починаючи з 1960-х, танго і рок в Аргентині, мали напружені стосунки, протягом яких спостерігалися зближення, віддалення та взаємне нерозуміння, яке змогло згладитися лише з плином часу. Покоління року підняло загальний протест проти культури батьків, а в Аргентині саме танго втілювало цю культуру. («Танго і рок: зближення і віддалення», стаття Едуардо Берті у Rockologías 31 серпня 2007-го)
  117. María Susana Azzi, Simon Collier. «Astor Piazzolla en la orquesta de Aníbal Troilo (del libro Ástor Piazzolla, su vida y su obra)». Hágase la Música. Процитовано 27.10.2013. 
  118. Nudler, Julio. «Ástor Piazzolla». Todo Tango. Процитовано 28.10.2013. 
  119. «Todavía piantaos». La Nación. 13.11.1999. Процитовано 10.10.2013. 
  120. Víctor Pintos y Guillermo Quintero (1984). El mundo entre las manos (Reportaje a Luis lberto Spinetta). Página 12 (з інтерв’ю 1984-го року). Процитовано 20 лютого 2012. «Найфундаментальнішим на тому зародковому етапі, був той факт, що всі ми відчували цілий потік речей, які промовлялися іспанською, ми знали про існування Los Gatos Salvajes, Billy Bond... Це було середовище, з якого постала наша іспаномовна музика. На цьому етапі я вже написав «Plegaria para un niño dormido» або самбу, як я потім зробив у «Kamikaze» («Barro tal vez»). Ми відчували, що хочемо бути всім водночас: П’яццоллою, The Beatles, Los Doble Seis de París. Ми почали слухати джаз, нам подобався авангардний фолк, тоді ж з’явився Вальдо де-лос-Ріом зі своїм неперевершеним електронним звуком, я дивився його по телевізору і починав плакати, бо він казав «Це також авангард». Ми слухали Ровіру й Медероса, чимало музики, не схожої на El Club del Clan» 
  121. Одні з засновників аргентинського року Луїс Альберто Спінетта і Літто Небіа визнавали великий вплив Астора П'яццолли
  122. «Entrevista con Osvaldo Berlingeri». Clarín. 24.02.2007. 
  123. «Entrevista a Rodolfo Mederos». Página/12. 19.06.2005. 
  124. Франко Барріонуево Ансальді (2012). Politischer Tango. Intellektuelle Kämpfe um Tanzkultur im Zeichen des Peronismus. Bielefeld (німецька). Bielefeld: Transcript Verlag. ISBN ISBN 978-3-8376-1794-8. 
  125. Barna, Tomás (1976) (липень-серпень 1996 (20)). «La verdad sobre el origen del auge actual del tango». Club de Tango. Процитовано 24.11.2013. 
  126. а б Dianese, Omar. Pedro Benavente, “el Indio” detrás de la milonga de la Plaza Dorrego. — El Sol de San Telmo, 2013. — № 186. Процитовано 8.11.2013.
  127. Elshaw, Keith. Juan Carlos Copes. Todo Tango. Процитовано 15.03.2010. 
  128. François, Cécile (Червень 2005 (13)). «Tangos, el exilio de Gardel o la revolución estética de Fernando Solanas». Ciberletras. Процитовано 7.11.2013. 
  129. Ennio Martínez, José Luis Piccardo, Jaime Secco y Elder Silva (2.09.2009). «Con Federico García Vigil: "Soy un luchador contra la estética cascarria"». Vadenuevo. Процитовано 31.10.2013. 
  130. а б в г Abadi, Sonia. El tango hoy en Buenos Aires: renacimiento de una pasión. Argentina Excepción. Процитовано 29 жовтня 2013. 
  131. Legazkué, Amilcar. El Tango y silueta con piel joven: paulatino y moderado renacimiento del tango en Montevideo bandoneon. — Informe Uruguay, 12 червня 2009. — № 342. Архівовано з джерела 3 грудня 2015. Процитовано 29 жовтня 2013.
  132. Mundra, Anil (19 серпня 2009). The tango always awaits you. Global Post. Архів оригіналу за 3 грулня 2015. Процитовано 29 жовтня 2013. 
  133. Agence France Press. Cheek-to-cheek in Bucharest tango revival. Daily Motion. Процитовано 29 жовтня 2013. 
  134. Cynthia Quiroga Murcia, Stephan Bongard, Gunter Kreutz. Emotional and Neurohumoral Responses to Dancing Tango Argentino: The Effects of Music and Partner. — Music and Medicine, 14-21 липня 2009. — Т. I, № 1. Процитовано 29 жовтня 2013.
  135. Abadi, Sonia. El Tango: de expresión popular a red socio-cultural. Pensamiento en Red. Процитовано 29 жовтня 2013. 
  136. Critcher Lyons, Reneé (2012). The revival of banned dances: a worldwide study. North Carolina (USA): McFarland & Company Inc. ISBN 978-7864-6594-1 Перевірте значення |isbn= (довідка). 
  137. Bolasell, Michel (2011). La revolución del tango: la nueva Edad de Oro. Buenos Aires: Corregidor. 
  138. а б Flavio, Ángela (2009). Qué es el Tango Jóven?. Radio Rebelde. Процитовано 30 жовтня 2013. 
  139. La Guardia Joven. Todo Tango. Процитовано 30 жовтня 2013. 
  140. C.V. (7 травня 2005). Orquestas de tango del siglo XXI. La tradición busca nuevos intérpretes. Página/12. Процитовано 30 жовтня 2013. 
  141. Plaza, Gabriel (6 березня 2010). Una nueva guardia joven y hereje. La Nación. Процитовано 30 жовтня 2013. 
  142. La guardia joven: del Winco al mp4. El Barrio Pueyrredón. Процитовано 30 жовтня 2013. 
  143. III Festival de Tango Independiente: de locales y visitantes. Los Andes. 10 травня 2012. Процитовано 30 жовтня 2013. 
  144. а б Tanguero de ruptura. edant.clarin.com. Процитовано 2 січня 2016. 
  145. «Julián Peralta: La selección de los tangos nuevos». lanacion.com.ar. Процитовано 2 січня 2016. 
  146. а б в г д е ж и к El top ten del nuevo tango. La Nación. 30 жовтня 2012. Процитовано 30 жовтня 2012. 
  147. Tangos Inesperado by Lucio Arce. MTV Artists. Процитовано 3 січня 2016. 
  148. Tópicos tangueros ,"El tango pide historias para contar". www.lanacion.com.ar. Процитовано 3 січня 2016. 
  149. а б Canción porteña en el festival de tango. La Nación. Процитовано 29 грудня 2015. 
  150. Petersen, Lucas (6 липня 2012). Tango, te cambiaron la pinta. Clarín (Revista Eñe). Процитовано 30 жовтня 2013. 
  151. Tango y sus orígenes (evolución, figuras). Argentina Explora. 2009. 
  152. а б Petróleo: entrevista a un bailarín. La Maga (republicado por Todo Tango). 6 травня 1992. Процитовано 20 жовтня 2014. 
  153. Miguel Angel Zotto: historias de milongueros. Clarín Espectáculos. 14 січня 2011. Процитовано 20 жовтня 2014. 
  154. Los Dinzel: pareja de baile y algo más. Clarín. 12 лютого 2000. Процитовано 18 травня 2011. 
  155. Un nuevo museo recorre toda la historia del tango. Clarín. 22 грудня 2003. Процитовано 18 травня 2011. 
  156. «Argentine tango dancing», стаття Ларрі Е. Керрола англійською мовою (уроки танцю танго), 1997.
  157. Carlos Vega (1898-1966). Danzas y canciones argentinas. Teorías e investigaciones. Un ensayo sobre el tango. Buenos Aires: Ricordi, 1936.
  158. Maloratsky, Artem. Body Conditioning. Процитовано 2016-05-05. 
  159. а б в Наталя Орлова (6 березня 2016). Словарь фигур аргентинского танго. Aliento del Tango. Процитовано 13 квітня 2016.  (рос.)
  160. The Walking System. Tango Secrets. Процитовано 2016-05-18. 
  161. How to Walk in Parallel & Cross System // YouTube
  162. Pasos de Tango en Granada: Básico a contrapaso // YouTube
  163. A Guide to Tango Terminology. Процитовано 2016-05-18. 
  164. Tango Argentino - Barridas - Secretos de la marca. // YouTube
  165. Magali Saikin: Tango y género. Identidades y roles sexuales en el tango argentino. Abrazos Books: 2004. ISBN 978-3-9807383-8-5
  166. Farris Thompson, Robert (2005). Tango as dance. Tango: The Art History of Love. Нью-Йорк. с. 277. ISBN 1400095794. 
  167. Веб-сайт IV Міжнародного фестивалю квір-танго в Буенос-Айресі, 2010
  168. Arrabal amargo, tango con música de Gardel y Le Pera (TodoTango.com/Spanish/Biblioteca/Letras/Letra.asp).
  169. Assassination Tango (9/9) Movie CLIP - Last Tango with Manuela (2002) HD // YouTube
  170. Tango Dance Scene from Assassination Tango // YouTube
  171. Milonga // YouTube
  172. http://www.imdb.com/title/tt5523312/plotsummary?ref_=tt_ov_pl
  173. Beatrice Dominguez. IMDb. Процитовано 2016-05-19. 
  174. The 1921 Rudolph Valentino dance scene that made people want to Tango. Examiner.com. 2010-01-16. Процитовано 2016-05-19. 
  175. The Tango - Scent of a Woman (4/8) Movie CLIP (1992) HD // YouTube
  176. Frida (3/12) Movie CLIP - Frida and Tina Tango (2002) HD // YouTube
  177. Fading Gigolo Movie CLIP - Let's See What You Can Do (2014) - Sofía Vergara Comedy HD // YouTube
  178. Нана Куликова Мілонгера / Олена Шарговська. — Київ : Факт, 2007. — 120 с. — (Exceptis excipiendis). — 2000 прим. — ISBN 978-966-359-163-6.
  179. Мілонгера by Нана Куликова. Процитовано 2016-04-27. 
  180. а б в г д е ж 5 Styles of Argentine Tango // YouTube
  181. а б Tango Canyengue Style of Dancing - description and videos. Процитовано 2016-05-28. 
  182. Tango Liso Style of Dancing - description and videos. Процитовано 2016-05-28. 
  183. http://www.nytimes.com/2013/07/16/world/europe/finnish-tango-the-passion-and-the-melancholy.html?_r=0
  184. http://www.bbc.com/news/magazine-18925633
  185. http://tangopluma.com/blog/post/2014/06/12/Whats-the-difference-with-Finnish-tango.aspx
  186. http://www.telegraph.co.uk/culture/3618574/Finland-home-of-the-tango.html
  187. Сайт фестивалю Tangomarkkinat
  188. http://www.eucra.mrecic.gov.ar/content/escuela-de-tango-argentino-argentina-tango-0

Посилання[ред.ред. код]

П: П: