Танго

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Танго
The Tango *
* Назва в офіційному англомовному списку

World Heritage Logo global.svg    Світова спадщина    Прапор ЮНЕСКО
Tango BuenosAires.jpg
Танго на вулицях Буенос-Айреса
Країна Аргентина Аргентина
Уругвай Уругвай
Тип Нематеріальна спадщина
Критерії R1, R2, R3, R4, R5
Ідентифікатор 00258
Регіон ЮНЕСКО Латинська Америка і Кариби
Історія реєстрації
Зареєстровано: 2009 (33 сесія)

Commons-logo.svg Танго у Вікісховищі
Танго
Стилістичні походження
Походження
район Ріо де Ла Плата[1]
Типові інструменти
Популярність Європа, Америка, Японія

Та́нго — жанр музики і танець, притаманний регіону Ла-Плата, і найбільш поширений у містах Буенос-Айрес (Аргентина) та Монтевідео (Уругвай). Письменник Ернесто Сабато говорить про «гібридне» становище танго[2]. За словами поета Едуардо Джорландіні, у ньому поєднуються негритянські корені[en], культура ґаучо, іспанські, італійські, африканські мотиви та етнічно строката суміш впливів, привнесених мігрантами з країн Європи.[3] Письменник Рікардо Горват цитує визначення дослідниці танго Беатіс Крісоріо: «Танго - продукт багатонаціональних впливів, як колоніальних (індіанських, африканських і креольських), так і емігрантських».[4] Відтоді танго зберігає статус одного з найпопулярніших жанрів музики, відомого в усьому світі.[5][6]

Ряд дослідників визначають шість основних стилів музики, які справили вплив на танго: кубинська абанера, кандомбе, андалузьке танго, мілонга, європейські мазурка й полька.[7][8]

Танго зчинило революцію в народному танці, створивши чуттєвий танок, в якому партнери обіймають одне одного, виражаючи глибокий емоційний зв’язок, як із власним тілом, так між обома тілами танцівників. Один із найбільших обожнювачів танго, поет Енріке Сантос Діссеполо, визначив його як «сумну думку, яку танцюють».[9]

З погляду музики, танго притаманна двох-(мотив і приспів) або трьохкомпонентна (дві частини, до яких додається тріо) структура. Його виконання може здійснюватися з використанням великої розмаїтості інструментів, з класичним переважанням секстету із двох бандонеонів, двох скрипок, піаніно і контрабаса. Бандонеон тут відіграє центральну, однак не виняткову, роль.

Багато слів до пісень танго написані ла-платським арґо, що зветься лунфардо[en], й у них ідеться про почуття й журбу, які відчувають місцеві чоловіки й жінки, особливо до речей, «що стосуються кохання».[10]

30 вересня 2009 року на прохання міст Буенос-Айреса й Монтевідео ЮНЕСКО визнало танго нематеріальною культурною спадщиною людства.[5]

Етимологія[ред.ред. код]

Слово «tango» було обране для позначення латинської літери «T» у міжнародному радіотелефонному фонетичному алфавіті. Його етимологія є предметом численних теорій, багато з яких є доволі суперечливими. Однією з найґрунтовніших праць у цій галузі є стаття Хосе Ґобельйо[es] «Суперечливе слово танго» (Tango, vocablo controvertido) (1976), у якій, власне, й висвітлюються контроверсійні підходи щодо визначення походження зазначеного слова [11]. Стрижневим елементом цієї запеклої дискусії є елемент цивілізаційний, іншими словами, питання про те, яку роль відіграли африканська, індіанська, латиноамериканська та європейська культури у формуванні цього слова. 1999-го року, міркуючи про цю цивілізаційну складову, Ґобельйо сказав:

Фахівці й досі сперечаються, що справило на виникнення танго більший вплив, - іспанська чи африканська складова. Утім ця дискусія є насправді марною, бо й іспанська складова тут несе в собі певну частку негритянської крові.
— Хосе Ґобельйо[12]

Дослідник Ектор Бенедетті[es] у своєму есеї «Про етимологію слова «танго» (2001)[13] проводить ґрунтовний огляд різноманітних теорій, що були сформульовані з цього приводу, та долі, що їх спіткали. Початок теоретичних дебатів щодо походження слова «танго» можна відстежити від словника Королівської академії 1914-го року видання, в якому вказувалося, що слово походить від латинського tangere (в подальших виданнях словника це твердження прибрали)[13].

1957-го року історик Рікардо Родріґес Молас[es] дослідив мови привезених до Аргентини рабів, що в більшості своїй належали до етнічних груп Конго, Гвінейської затоки та південного Судану[14] [15], і знайшов у них слово «танго», яке означало «місце зустрічі» і вживалося, як в Африці, так і в колоніальній Америці. Тож Родріґес Молас зробив висновок про те, що слово «танго» має африканські корені. Інші тісно споріднені з танго слова, як от «мілонга» і «кан’єнґе», так само мають африканське походження [16][17].

Родріґес Молас цитує донесення Мануеля Вернса (одного з чиновників буенос-айреського кабільдо[es]), датоване 1789-им роком, у якому слово «танго» вживається на позначення зустрічей рабів, на яких вони танцювали:

Заборонялося проведення подібних танців і сходин, званих танго, адже на меті в них стояло ніщо інше, як грабунки й підбурювання негрів до здобуття волі та скидання ярма рабства.[16][18]

В ті ж часи в Монтевідео слово «танго» вживалося з подібним значенням. Уругвайський музикознавець Лауро Аєстаран[ru] цитує у своїй фундаментальній праці «Музика Уругваю» (La música de Uruguay) постанову кабільдо Монтевідео від 26 вересня 1807-го року, видану губернатором Франсіско Хав’єром де Еліо[ru]:

Про тамбо, негритянські танці. Категорично забороняється проведення негритянських танців, які з численних причин є шкідливими, в межах міста та поза ними. Порушників цієї постанови карати місяцем громадських робіт.
— Рішення кабільдо Монтевідео, за обопільною згодою з губернатором Франсіско Хав’єром де Еліо від 26 вересня 1807-го року. [19]

Примітно, що зазначене рішення віце-короля де Еліо було зареєстроване в переліку актів кабільдо за словом «танго». Річ у тім, що у віце-королівстві Ріо-де-ла-Плата терміни «тамбо» і «танго» використовувалися як синоніми, й позначали вони місця, де збиралися на танці негри.[19]

Головне через загальне рівнозначне використання слів «тамбо» і «танго» дослідник Оскар Ескалада з Університету Ла-Плати, стверджує, що це слово походить від кечуанського tampu, яке конкістадори «іспанізували» до “tambo”, що згодом стало синонімом до «танго»[20].

Саме ці «тамбо» і «танго», що перетворилися на окремі об’єднання за етнічними ознаками в рамках афро-лаплатської спільноти з часу скасування рабства 1813-го року дали початок академіям, мілонгам, піріґундінам і канґуелам, з яких і сформувалося танго у другій половині ХІХ ст..

Із дещо іншим значенням слово «танго» з’явилося в Андалузії в середині ХІХ ст. і позначало воно жанр музики, який ще називається танго-фламенко або андалузьке танго. У танго-фламенко, своєю чергою, прослідковуються афрокубинські (а саме абанера) та африканські впливи. Як абанера, так і танго-фламенко повпливали найбільшою мірою на виникнення танго як жанру музики[13].

Зрештою, враховуючи загальноприйняте використання в регіоні Ла-Плата ще з колоніальних часів виразів «танго-тамбо» разом із виразом «андалузьке танго», виникла так звана теорія подвійного проникнення, згідно з якою слово танго у XVIII-XIX cст. вживалося в цій місцевості на позначення місць, де збиралися на танці негри, а згодом, у другій половині ХІХ ст., воно проникло з Куби-Андалузії і цього разу позначало танець і музичний жанр[19][13].

Історія[ред.ред. код]

Географія виникнення[ред.ред. код]

Дослідники сперечаються про те, де виникло танго. Предтечі танго у період його зародження (1860-1895) існували в таких аргентинських містах, як Буенос-Айрес, Авельянада, Саранді[es] й Росаріо та в уругвайському місті Монтевідео.

Характерно, що танго зародилося в річкових портах Аргентини й Уругваю, що розташовані на осі ріки Ла-Плата, на берегах якої стоять Буенос-Айрес і Монтевідео, столиці обох країн, але поширювалося воно не лише в них, але й у інших річкових портах регіону, таких як Росаріо, місті в аргентинській провінції Санта-Фе.

У спільній заяві Аргентини та Уругваю до ЮНЕСКО про визнання танго нематеріальною спадщиною людства зазначається:

Танго зародилося серед представників найнижчих верств населення обох міст [Буенос-Айреса та Монтевідео] як вияв експресії, народженої від злиття афроаргентинської та афроуругвайської культур, автентичної креольської культури та культур європейських мігрантів. Будучи плодом цього культурно-мистецького схрещення, танго на сьогодні вважається однією з найголовніших ознак ла-платської ідентичності.
—З анкети на визнання танго нематеріальною культурною спадщиною людства[21]

Існують різноманітні дослідження, у яких вчені намагаються визначити в якому саме місці виникло танго. Деякі джерела вказують на те, що спочатку воно виникло в Буенос-Айресі, інші, що в його передмістях, Монтевідео чи навіть Росаріо[1][22][23][24][25][26]. У прилеглих до Буенос-Айреса містах, таких як Авельянада чи Саранді, що входять до передмістя «Барракас-аль-Суд» («Південні бараки»), також реєструють деякі предтечі танго[27]. Портові міста, в яких зародилося танго, були не лише місцями, в які стікалися до Аргентини та Уругваю мільйони мігрантів між 1850-им та 1930-им, але й також експортними центрами в рамках експортно-сільськогосподарської економічної моделі, які обидві країни організували в середині ХІХ ст..

Танго ­­- музика соціального злиття[ред.ред. код]

Відомо, що арго танго лунфардо[es] містить у собі чимало виразів італійського та африканського походження, що ритм танго та його ностальгійний настрій ріднить цей танець із кубинською хабанерою, і що «танго, мілонга[es]і кандомбе[es]» є частиною однієї музичної родини, що поєднує африканське коріння та звичаї ґаучо, які мігрували до міського середовища. Тим не менше, танго неможливо сплутати з жодним іншим танцем чи жанром музики, рівно, як і відслідкувати його прямого предка. Ернесто Сабато казав, що кожна деталь у танго є гібридною, що кожен новий і оригінальний вираз є наслідком винятково потужного руху мас людей. Говорячи на цю ж тему, музикант Хуан Карлос Касерес[es] дає такий опис походження танго:

У творенні танго вирішальну роль відіграли три хвилі негритянських впливів: одна з них – кандомбе із Ріо-де-ла-Плати, друга – європейський контрданс, що на Кубі перетворився на хабанеру, і третя – мілонга, що походить із Бразилії, і яку принесли на вулиці Буенос-Айреса солдати війська Уркіси. Ці три елементи злилися між собою в танго. Згодом до них доєдналися й інші емігрантські впливи, перетворивши танго на перший синкретичний музичний жанр. Буенос-Айрес був останнім портом на світі: митці та моряки прибували до нього, приносячи всю ту музику, яку вони зустрічали на своєму шляху. А довге перебування кораблів у кожному з портів давало час на контакт і культурний взаємообмін із тамтешніми мешканцями.
[28]

Друга половина ХІХ ст., епоха виникнення танго, в соціокультурному плані відзначається великими хвилями міграції, як внутрішньої, так і з-за кордону, що скеровувалися тоді в цей регіон. Основна маса мігрантів складалася з осіб чоловічої статі. Цей факт значною мірою повпливав на форму стосунків між чоловіком і жінкою[29].

Ця музика мала глибоке вкорінення у народ, її відкидали вищі верстви суспільства і забороняла католицька церква, через що вона розвивалася у найбідніших районах (на околицях), портах, борделях і в’язницях, куди стікалися мігранти та місцеві мешканці, які були в основному індіанського та негритянського походження. Там вільно зливалися різні музичні форми (буенос-айреське кандомбе, уругвайське кандомбе,[23] паяда[es], мілонга, андалузьке танго, мазурка, полька, вальс, сарсуела, сайнете[es] тощо), які мали найрізноманітніше походження (африканські, гаучанські, колоніально-іспанські, італійські, єврейські, німецькі, польські, кубинські тощо), і які зрештою і сформували танго. За різними оцінками, цей перехідний період тривав близько сорока років, поки нарешті в останнє десятиліття ХІХ ст. не викшталтувався окремий жанр музики зі своєю власною ідентичністю.

Етапи розвитку танго[ред.ред. код]

Історики танго визначають декілька великих стилістичних віх еволюції цього жанру, щодо родових ознак яких досягнуто загальної згоди, проте щодо хронологічних меж яких досі точаться суперечки.

На початках учені виділяють ранній – народно-анонімний етап, який розвивався в негритянських спільнотах і на берегах річки Ла-Плата («орильєра» від ісп. orilla – берег). За ним слідує етап, на якому танго сформувалося як жанр (так звана «Стара гвардія»[es], ісп. Guardia Vieja), набуло власної ідентичності, почало виконуватися професійними музикантами та здобуло широке суспільне та географічне розповсюдження. Період «Старої гвардії» ділиться, своєю чергою, на зародковий етап, що займає два останні десятиліття ХІХ ст., та етап стилістичного оформлення під час перших двох десятиліть ХХ ст..

На місце «Старої гвардії» прийшла «Нова гвардія»[es] (ісп. Guardia Nueva), або «доба де Каро[es]», під час якої танго набуває зрілості, витонченості та міжнародного поширення. Результатом цієї еволюції став так звана «Золота доба танго», що тривала протягом 40-их років ХХ ст. та частково впродовж наступного десятиліття.

Після золотої доби танго визначення подальших етапів розвитку стають розмитішими; починають говорити про «кризу танго», «авангардне танго» та «нове танго». У загальних рисах можна визначити дві великі епохи, що йдуть після золотої доби: перша – «п'яццолівська епоха» і друга – сучасна, яку ще можна назвати «танго-ф’южн».

З метою впорядкування, використовуючи приблизні назви та дати, згідно з інформацією Музею Танго, що є частиною Національної академії танго Республіки Аргентини, можна виділити такі етапи розвитку танго:

  • Зародження танго (до 1895-го)
  • «Стара гвардія» (1895-1925)
    • I. Народження (1895-1909)
    • II. Формалізація (1910-1925)
  • «Нова гвардія» (1925-1950)
    • I. Трансформація (1925-1940)
    • II. Сорокові роки: піднесення (1940-1955)
  • Авангард: модернізація (1955-1970)
  • Сучасний період (1970-2000)
    • I. Універсалізація (1970-1985)
    • II. Незміність (1985-2000)
  • Новітній період (2000 - по сьогодні)

Старе афролаплатське танго[ред.ред. код]

«Федеральне кандомбе» («Candombe federal») Мартіна Бонео[es] (Аргентина, 1836). Негритянські збори «танго», кандомбе[es] і карнавал були тим середовищем, у якому еволюціонувало танго, зливаючись протягом чотирьох десятиріч із розмаїтими музичними й культурними формами, аж поки не отримала свою власну ідентичність наприкінці ХІХ ст. у період «Старої гвардії».

 Корені танго сягають собою часів «танго» і «кандомбе» африканських рабів, коли Буенос-Айрес і Монтевідео перебували під колоніальним правлінням Іспанії[30]. З колоніальних часів «танго» називали музичні зустрічі в негритянських спільнотах Ла-Плати, які сформувалися внаслідок работоргівлі. Представників цих спільнот викрадали в Африці на південь від Сахари, головним чином із територій сучасних Анголи, Мавританії та Гвінеї, і насильно відправляли морем до Америки[31]. Буенос-Айрес та Монтевідео були для Іспанської імперії важливими центрами торгівлі невільниками, і тому в них виникли численні негритянські спільноти, що мали свої місцеві особливості.

1813-го року було проголошено «свободу утроб[es]» (діти, що народжувалися в рабів ставали вільними), а з часів війни за незалежність від Іспанії у другому десятилітті ХІХ ст. розпочався процес скасування рабства, який практично завершився до середини століття. В Уругваї рабство повністю скасували 1846-го року, а в Аргентині – 1853-го, втім у Буенос-Айресі воно проіснувало до 1860-го.

«Танго». Олія. Автор – Педро Фіґарі[ru] (Уругвай, 1861-1938). Танго виникло як танець у академіях або мілонгах[es] в негритянських спільнотах Ла-Плати.
Компадріто[es], що танцює надворі танго-кан’єнґе[es], світлина 1907-го року. Компадріто були ключовими особами у творенні танго. Вони зайняли в міському середовищі те місце, яке в сільському займали ґаучо, і, будучи частиною академій та мілонг, привнесли до хореографії танго свої власні рухи та кроки.

До середини ХІХ століття, як в Аргентині, так і в Уругваї, гаучо та індіанці були основним населенням у сільській місцевості, тоді як у міському середовищі значною меншиною були негри та мулати. У ті часи до найбільш заселених районів Буенос-Айреса та Монтевідео ринули мільйони мігрантів, в основному чоловічої статі, різних національностей та мов, переважно італійці й іспанці, але також і французи, німці, поляки, британці, росіяни, вірмени, араби та євреї різних країн, що припливли з протилежного кінця океану. Ця урбаністична революція, в якій перемішалися етноси, культури й мови, й у якій негри були «господарями будинку», і призвела до виникнення танго. Даніель Відар[es] сприймає танго, як «естуарій», з якого витікають розмаїті етнічні та культурні річки[32].

В часи цієї людської «повені» і навіть дещо раніше в районах проживання афролаплатських спільнот почали формуватися так звані «академії», «мілонги» чи «канґели», які слугували місцем зустрічі, танців та розваг для тих мільйонів робітників, які стікалися у ці міста-порти. Туди стікалися й «компадріто», нащадки гаучо, які мігрували до міст, індіанки, яких насильно переселяли після завоювання пустелі, або ж які шукали кращої долі, ніж у себе вдома, й емігранти з-за океану, як от італійці, які ці місця стали називати «піринґундинами».

Найдавніша з академій, буенос-айреська Пардос і Моренос, датується приблизно 1830-ими роками. Поступово академії та мілонги стали множитися. Пов’язано це основною мірою з продажем напоїв у знаменитих «кімнатах індіанських крамарок» і будинках розпусти, що почали відкривати з 1870-их.

Саме в цих місцях інтимної близькості між чоловіками й жінками і виникло танго як особлива форма танцю: пара в закритій позиції, у пристрасних тісних обіймах, обличчя й тіла перебувають у нерозривному контакті, кожен танцівник рухається автономно, але чоловік «вказує» і веде, а жінка «відповідає» на його вказівки.

Італійські катеринники разом зі своїми катеринками розповсюджували танго, надавши йому дещо плаксивого звучання, яке згодом перейняв на себе бандонеон.

Танцювальні обійми стали першим кроком до творення танго. Почерпнувши дещо від вальсу, який у першій половині ХІХ ст. набрав моди і сколихнув вищі щаблі англійського суспільства непристойністю партнерів, що обіймалися[33], та мазурки, обійми у танго передбачали ще тісніший контакт між обличчями й тілами танцівників. У таких обіймах творці танго – народні маси, яких називали «неграми», «мулатами», «індіанцями», «компадріто», «креолами»[Примітка 1] - почали додавати до танцю інші хореографічні елементи, притаманні танго-кан’єнґе[es], такі як «корте»[es] і «кебрада»[es]. У результаті виник пристрасний танок, який докорінно змінив танцювальну манеру в усьому світі.[34].

Ґобельйо зазначає, що танок із такими ознаками почав виникати в Аргентині після поразки Хуана Мануеля де Росаса у 1852-му році, коли були заборонені вуличні паради кандомбе[12]. Відтак, загнані у свої «танго» представники афроаргентинської спільноти почали символічно відтворювати зупинки та зміни руху, які відбувалися під час парадів, та рухи тіла, характерні для кандомбе, але цього разу в парах. 1862-го року в Буенос-Айресі задокументовано затримання чотирьох молодиків і двох дівчат із сумнівного будинку за «танці та залицяння»[35] .

Протягом наступних десятиліть цей танець почав шукати музику та ритм, який би його підтримував, й ось наприкінці сторіччя з’явився оригінальний жанр, який ідеально підходив новому танцю, і який разом із ним отримав назву «танго»[12]. Тому вчені стверджують, що танго починалося як танець, який «згодом переріс у спів»[36][36][37].

В академіях або мілонгах місцеві жінки, негритянки, мулатки, метиски й індіанки відігравали важливу роль у творенні танго, будучи гостинними господинями, хореографами й танцівницями[38][39]. Історики Ектор і Луїс Батеси стверджували, що жінки-творці танго відкидали традиційну пасивну роль, і натомість «були жінками з кинджалом на стегні, які добре знали, як ним користуватися»[34]. До них доєднувалися «компадріто», представники міського середовища, який ще називали «спішеними ґаучо» та музики, які в основному належали до негритянських спільнот[40][12].

Близько 1854-го року в Буенос-Айресі з’явилася Академія мулатки Кармен Ґомес. Також згадуються й імена інших танцівниць, доволі часто у словах різних танго, - Морени Авґустини, Клотильди Лемос, метисок Рефусіло, Флори, Аделіни, Чорної Троянди, Марії Баскійки, мулатки Марії Селесте, Ньяти Аврори, Ньяти Росаури, Літунки та багатьох інших[40][41][39][39]. Серед чоловіків, які створили танго, згадуються такі танцівники, як чорношкірі Котонґо й Бенґела, піаніст Алехандро Вілела, відомий як Мулат Алехандро[41]. В Монтевідео визначними були імена Мулатки Деолінди, танцівник Пінтін Кастельянос, Чорнява Сікста і Негр Іларіо, співак, гітарист і паядор[40].

Серед тих танцюристів і музикантів в академіях почали виділятися найперші композитори танго. Наприкінці 1870-их там з’явиться сантьяжець Касіміро Алькорта[es] (1840-1913), знаний, як Негр Касіміро, вільновідпущеник музиканта Амансіо Алькорти[es], одного з найперших академічних композиторів країни[42]. Касіміро створив перший ансамбль танго разом із кларнетистом Мулатом Сінфоросо, до яких час від часу долучалися різні гітаристи задля створення правильного ритму й такту танго [43]. Цей гурт виступав з 1870-их до початку 1890-их. Вважається, що цей дует написав та виконав багато ранніх танго, які сьогодні фігурують, як анонімні, адже в ті часи не було прийнято підписувати свої твори. Протягом наступного десятиліття Касіміро напише «Брудну мушлю»[es] (ісп. «Concha sucia»[Примітка 2]), еталон досконалості тогочасного танго. Крім того, разом зі своєю партнеркою Пауліною він сформував знамениту танцювальну пару. Хосе Ґобельйо називає його батьком танго[44].

Найголовнішими районами Буенос-Айреса, в яких зароджувалося танго були Сан-Тельмо[en], Бальванера[en], Монсеррат[ru], Ла-Бока (за легендою в цьому районі на розі вулиць Суареса та Некочеа й зародилося танго[45]), Барракас[es], Сан-Кристобаль[ru], і Палермо. В Монтевідео танго виникло на вже зниклій вулиці Єрбаль[es] у південній частині старого міста[en] та в районі Ґоес[es][46].

Поза колом афролаплатських академій 1857-го року іспанський музикант Сантьяґо Рамон виділяє значний андалузький вплив, який своєю чергою також спирався на афрокубинські й африканські корені[47], у творення однієї з перших відомих йому пісень із духом танго - «Tomá mate, che» («Випий мате, че») – прототанго з ла-платським текстом і чисто андалузьким музичним оформленням. Ця пісня є частиною п’єси Буенос-айреський ґаучо, яку ставив театр Ла-Вікторія[24]. До цих найбільш ранніх пісень слід віднести прототанго «Bartolo tenía una flauta» («Мав Бартоло флейту») або просто «Bartolo», створене на основі стародавньої андалузької мелодії XV ст., а також монтевідейське тангове кандомбе «El chicoba»[47].

1874-го року було задокументовано перше андалузьке танго, створене в Аргентині, яке набуло всенародного поширення. Йдеться про «El queco» («Ель Кеко» (арготизм на позначення борделю)) андалузької піаністки Елоїзи де Сільви[es], яку визнано першою жінкою-композитором танго, яка до своєї смерті 1943-го року написала більше ста пісень, серед них і декілька танго[48]. У тексті цієї пісні, написаної у вільному андалузькому стилі, йдеться про «чінас» (ісп. «китаянки», аргентинські дівчата індіанського чи африканського походження), які працювали повіями в борделях[24].

Ресторан «У Гансена»[es], світлина приблизно 1895-го року. Одне з перших історичних місць, пов'язаних із виникненням танго. Він розташовувався в Палермо, навпроти місця, де зараз стоїть планетарій[es].

1876-го року набуло популярності кандомбе[es] «Ель меренґенґе», яке називали танго, і яке зчинило фурор на негритянському карнавалі Буенос-Айреса[24], який святкували у лютому того року. 1877-го року в районі Палермо відкрився ресторан «У Гансена»[es], перший із низки ресторанів, кабаре і пивниць, в яких танцювали танго і до яких не цуралася заходити молодь із вищого світу[49][50][51].

Наприкінці 1870-их танго (музика й танець) почало набирати свого питомого вигляду. На початках воно сильно нагадувало кубинську хабанеру й андалузьке танго й не мало при цьому власної визначеної форми. Музика мала другорядне значення, і співаки часто виконували народні пісні, самби і чакарери. Співали у стилі мілонги на діалекті сіл та околиць, а вірші, покладені на ці пісні носили зазвичай дещо вульгарний зміст, через що часто-густо обурювалися вищі щаблі ла-платського суспільства.

Протягом 1880-их відбувається помітна еволюція танго, що на думку деяких авторів свідчить про початок нового етапу, так званої «Старої гвардії», коли власне почало викшталтовуватися танго, однак інші відсувають цю подію на пізніший час, доки не з’явилися перші партитури. В те десятиліття часто плутали танго й мілонґу, хоча обидва танці вже тоді стали витісняти хабанеру[47]. Тоді ж почали множитися різноманітні танго: «Señora casera» («Хатня господиня») (невідомий автор, 1880)), «Andate a la Recoleta» («Гайда до Реколети» (невідомий автор, 1880)), «El porteñito» («Маленький буенос-айресець», Ґабріель Дьєс, 1880)), «Танго №1» (Хосе Мачадо, 1883), «Dame la lata» («Змусь мене нудьгувати» (Хуан Перес, 1883)), «Qué polvo con tanto viento» («Від  сильного вітру багато пилу» (Педро М. Кіхано, 1890))[52][25].

1884-го року Касіміро Алькорта[es] написав найперше популярне танго «Concha sucia[es]»(«Брудна мушля») з порнографічними та розпусними словами. За три десятиліття Франсіско Канаро[ru] змінить слова й назву на «Cara sucia» («Брудне обличчя»), зробивши це танго напрочуд урочистим. Касіміро також написав танго «La yapa» («Чайові»), яке потім записали на платівку, й «Entrada prohibida» ("Вхід заборнений»), яку згодом приписували собі брати Тейссейре[23][40]. У ті ж роки паядор Ґабіно Есейса[es] вводить мілонґовий контрапункт, який пов’яже мілонґу й кандомбе[47].

У ті часи ансамблі танго зазвичай складалися з гітари, скрипки та флейти. Протягом наступних років флейту витіснило піаніно, а потім бандонеон, що надалі становитимуть «типовий оркестр танго». Тоді ж значне місце займала й катеринка, ручний програвач, який відіграв значну роль у початковому поширенні танго.

Танго надзвичайно сильно противилися вищі прошарки суспільства та католицька церква. Аргументами на користь цього несприйняття, слугував безпосередній зв’язок танго з борделями, за що його прозвали «музикою борделів». Письменники, що належали до вищих суспільних щаблів, як от Хорхе Луїс Борхес[53], Есек’єль Мартінес Естрада[es][54] й Хуліо Мафуд[55] поширювали зневажливе ставлення до танго, вважаючи його гріховним, жорстоким і притаманним злочинному світу. Поет Леопольдо Луґонес підсумує усі ці погляди на танго у своїй фразі «бурдейський плазун»[56][25].

Але вчене товариство ставить під сумнів такі поверхневі та упереджені погляди[25][57] . Ясна річ, що багато ранніх танго мають порнографічні та сороміцькі назви (див. Додаток: Старі сороміцькі назви танго[es]), їх виконували проти ночі на маргінесах портових міст Буенос-Айреса та Монтевідео посеред неймовірного напливу емігрантів, де випадкові статеві зв’язки та будинки розпусти були невід’ємними складовими ла-платської ночі. Утім обмеження нічного життя лише статевими зносинами, а танго – лише борделями, є спрощенням, що випливає з упереджень і незнання народного життя. Центри нічного життя були передусім місцями дозвілля, веселощів, спілкування, а також осередками народної культури, а саме танцю й музики[25]. Раннє танго виконувалося не лише в місцях активного нічного життя, але й удень, коли околицями блукали катеринники, в основному італійські емігранти, й окрім того, що розповсюджували новий жанр, водночас заробляли ворожінням на долю[57]. Даніель Відар нещадно критикує цих письменників, що відносили себе до еліти суспільства, яка окопалася у своїх бібліотеках і жадала тлумачити світ, до якого не належала:

Ще з самого початку танго оточував ореол ганьби, адже воно було танцем убогих, тож мусило нести на собі сім смертних гріхів, які патріархи центральних районів звалили колись і звалюватимуть завжди на бідноту з передмість – вічних цапів-відбувайлів за свої та чужі провини… Ми ще досі живемо в нескінченній омані, в яку нас увели міські аристократи, плутократи й бюрократи, що плутають убоге з брудним, народне з низовим, пролетарське з непристойним. Ця примхлива оманливість танго, нав’язана креольськими письменниками трьома десятиліттями раніше, несе на собі помітну ознаку класовості. Зараз настав час повернути танго тим, хто його винайшов, співав, танцював, насвистував і відчував по-справжньому. Я говорю про звичайний народ, народ ріки Ла-Плата.
—Даніель Відар («Танго і його світ», 1967)[58]

Стара гвардія[ред.ред. код]

Буенос-айреський піаніст  Росендо Мендісабаль[es], автор  «El entrerriano»[es] (1896) – одного з класичних танго, яке ознаменувало прихід Старої гвардії[es].

Танго як таке починається з приходом Старої гвардії. Всі дослідники визнають цей етап його розвитку й однаково його називають, однак між ними точаться суперечки, щодо точних моментів його початку та кінця. Національна академія танго хронологічно розміщує цей період між 1895-им і 1925-им, поділяючи його на дві стадії: перша – народження танго і друга – формалізація, під час якої він стає суспільно прийнятим.

Кілька пар чоловіків танцюють танго у ріці Ла-Плата. Танець чоловічих пар та зміна ролей була характерною рисою танго з самого його початку, що послугувало підґрунтям для виникнення численних думок із цього приводу. Фільм «Танго» Карлоса Саури містить прекрасну сцену танцю між двома чоловіками, ролі яких  грають Хуліо Бокка[es] і Карлос Ріварола[es]. Сучасна течія квір-танго відновлює ці старі підходи, пропонуючи танець без визначених гендерних ролей.

І. Народження[ред.ред. код]

Після кількох десятиліть музичних, ліричних і культурних комбінацій, за останні двадцять років ХІХ ст., танго залишило позаду свої старі форми (селянська мілонга, що еволюціонувала під певним впливом хабанери, кандомбе, андалузьке танго і сарсуела) і набуло чітко окреслену оригінальну форму та власну ідентичність, перейшовши врешті до періоду, що відомий під назвою Стара гвардія. Задля точного відображення його самобутності самі музиканти стали називати його «креольським танго».

Одночасно з цим в останні роки ХІХ століття починають з’являтися перші партитури танго[Примітка 3]. 1898-го року виходить перше танго, авторство якого відоме – «El enterriano»[es] («Хлопець із Ентре-Ріос») Росендо Мендісабаля[es] – і яке, на думку багатьох дослідників, вважається першим танго, як таким[59]. Роком раніше у сарсуелі Есек'єля Сорії[es] «Креольське правосуддя» (Justicia Criolla) цей новий жанр було вперше визначено як «танго»[60]. 1899-го року скрипаль Ернесто Понсіо[es] створює свого «Дона Жуана»[es], а 1903-го Анхель Вільйольдо[es] створює «El choclo»[es]. Письменник Хосе Портоґало[es] розповідає про діалог між паядором Ґабіно Есейсою[es] у ті ранні часи танго:

З натягнутих струн, наче іскри сипалися ноти.
-Боже мій, який вправний цей хлопак!.. – бурмотів мулат (Есейса), підстрибуючи на стільці.
На «хлопака Ернесто» ці лестощі не справили враження, й він продовжив витворяти дива на своєму інструменті.
-Че, а це як називається? – знову перебив його співак
-Це танго, доне Ґабіно – відповів хлопець, завершивши п’єсу – я написав його у «Маміти». Вам подобається? Воно називається «Дон Жуан».
—Хосе Портоґало[61]

На той час портові міста Буенос-Айрес і Монтевідео були Мекками, куди стікалися сотні тисяч робітників-емігрантів, що походили з найрізноманітніших країн, говорили найрізноманітнішими мовами[Примітка 4] і були переважно чоловіками, які зав’язували стосунки з місцевим населенням, виниклим внаслідок іспанської колонізації та змішування з представниками численних індіанських та африканських народів, де ключову роль відігравали вже жінки. У Монтевідео, де пік міграції[es] спостерігався раніше, ніж у Буенос-Айресі, кількість мешканців зросла з 100 000 у 1865-му до 300 000 у 1908-му[62]. Своєю чергою, Буенос-Айрес[es] перестав бути «великим селом», як у 1870-му, коли його населення не становило й 200 000 осіб, і став одним із найбільших міст світу у 1914-му році, коли в ньому проживало вже 1 500 000 мешканців[63].

У той унікальний та фактично безпрецедентний момент міжетнічної та міжкультурної взаємодії на зламі 1890-их та на початку 1910-их народжується ла-платське танго. Воно відокремлюється від мілонги й набуває визначеної особистої ідентичності[47]. Такі танго, як «El enterriano»[es] і «Дон Жуан»[es], які закріпили трьохтактну структуру, характерну для тодішніх танго[47], композитори, як автор «El choclo»[es] і «La morocha»[es] Анхель Вільйольдо[es], пісні якого мали свій визначений неповторний стиль і вперше виконувалися зі словами[47], «типові» оркестри, як от оркестр Вісенте Ґреко[es] й Хуана Маґліо (Пачо)[es], і поява німецького бандонеону наприкінці цього періоду, визначають чіткий момент народження танго, у сучасному розумінні цього слова.

Історичний ріг вулиць Суареса і Некочеа у районі Ла-Бока, який пов'язують із зародженням танго. На початку ХХ століття тут знаходилося чимало кав'ярень, де танцювали танго[45].

Танго почало відкриватися якнайширшій аудиторії, з’являючись у театральних виставах, кав’ярнях, ярмарках, танцювальних салонах і кабаре. Еволюціонуючи таким чином, первинне танго-кан’єнґе[es] з часом видозмінювалося, стаючи «більш порядним», пом’якшуючи або й зовсім прибираючи «корте»[es] і «кебради»[es], і зрештою його почали танцювати на вулицях та подвір’ях прибуткових будинків, аж поки у 1920-их, уже не несучи тавра забороненого танцю, так зване салонне танго[es], також відоме, як танго-де-піста чи танго-лісо, не зажило своєї слави[34].

Тоді ж, починаючи з 1901-го року починають з’являтися записи аргентинських музикантів, завдяки нещодавно винайденим фонографу (циліндри) та грамофону (платівки). Найдавнішими записами танго є «El pimpollo» («Красунчик») (1904)), «El negro alegre» («Веселий негр» (1907)), «El choclo» («Кукурудзяний качан» (1907)), «El porteñito» («Маленький буенос-айресець» (1906)), «El esquinazo» («Ріг») і «Cuidado con los 50» («Обережно з 50-ми») – перше авторське танго зі словами – Анхеля Вільйольдо[es], «Patagones» («Патагонці» (1905)) Ґабіно Есейси[es], «El taita» («Жевжик» (1905)) Іхініо Касона[es] «La vida del carretero» («Життя візника» (1905)); «El tango de la muerte» («Танго смерті» (1906)); «La morocha» («Чорнявка» (1906)) Вільйольдо та Енріке Саборідо[es] у виконанні Флори Ґоббі[en], «Un criollo falsificado» («Фальшивий креол» (1907)) Los Gobbi[es], «Te pasaste» («Ти пішов») і «Che, sacámele el molde» («Че, зніми з мене мірку») Хосе Луїса Ронкальйо, «La Reina de Saba» («Цариця Савська») Росендо, «Me entendés lo que te digo» («Ти зрозумієш, що я тобі кажу») Ернесто Борри, «No arrugués que no hay quien planche» («Не мни одяг, бо нема кому прасувати») Міґеля Кальвельйо, «Recuerdos de la Pampa» («Спогади про пампу») і «Cabo cuarto» («Розділ четвертий») Альфредо К. Беліаккуа, «Tango de los negros» («Негритянські танці» (1907)) Артуро де Нави, «Дон Жуан» (1910) у виконанні оркестру Вісенте Ґреко[es], перший запис із бандонеоном[64][65][66][67].

«La morocha» (1905) Анхеля Вільйольдо й Енріке Саборідо, перший великий успіх співаного танго.

Протягом першого десятиліття 1900-их починають з’являтися перші знамениті співаки та співачки танго, такі, як, легендарна співачка сарсуел Лола Мембрівес[es], Андреа Вів’ян і Лінда Тельма[es], а також перші записи, серед яких виділяються записи Альфредо Еусебіо Ґоббі[es] та його дружини Флори Ґоббі, відомих, як «король і королева грамофону» через величезну кількість циліндрів і платівок, які вони записали. Першими успішними співаними танго були «Hotel Victoria» («Готель «Вікторія»), «El porteñito» («Маленький буенос-айресець») і передусім славнозвісна «La morocha»[es] («Чорнявка») 1905-го року, «сарсуелізоване танго» на музику Енріке Саборідо і слова Анхеля Вільйольдо, що виконувалося їхньою музою – уругвайською балериною Лолою Кандалес, і було записане Флорою Ґоббі.

Я – та чорнявка,
найбільш миловидна,
найбільше завидна
у цьому селі.
Хлопчина мене
щодня вранці рано,
щодня вранці рано
частує мате. (...)
Я – аргентинка чорнява,
що не знає печалі,
живу я на славу
з піснями у парі.
Я – ніжна любка
столичного гаучо,
й я ціную хазяїна,
неначе голубка.

—«La morocha» (Анхель Вільйольдо)

Незважаючи на ці перші паростки співаного танго, пройде ще одне десятиліття, перед тим, як визріє власне танго-пісня[es], чиїми найзнанішими представниками будуть Паскуаль Контурсі[es] як автор текстів і Карлос Ґардель як співак. «Те, що співали Вільйольдо, Ґоббі, Матон і куплетисти, не було танго в сучасному розумінні, а було сумішшю куплетів та мілонги», каже Ґобельйо[68].

Бандонеон[ред.ред. код]

Буенос-Айрес, приблизно 1910-го року. Молоді робітнники танцюють танго, а чоловіки слухають бандеоніста на тротуарі.

Оскар Дзуккі[es], головний дослідник бандонеону в танго, стверджує, що цей інструмент увійшов у танго трохи раніше, ніж 1910-го року[69]. Незважаючи на те, що існують чимало свідчень про те, що бандонеон з’явився у регіоні Ла-Плата набагато раніше, тільки в перше десятиліття ХХ ст. він став центральним інструментом танго. Так само, як і до фортепіано, до бандонеону деякі музиканти ставилися з пересторогою, не цілком бажаючи включати до своїх ансамблів інструмент, який потребує навчання гри на ньому, а також музичної та ритмічної адаптації.

Ідеться про німецький інструмент, винайденню якого варто завдячувати Гайнріху Банду[es] у 1846-му році. Німецька фірма-виробник Alfred Arnold Bandonion, заснована 1911-го року і відома під абревіатурою «АА» («подвійна А»), стала найулюбленішою серед ла-платських музикантів.

Включення бандонеону, а згодом і фортепіано, радикально видозмінили музичний акомпанемент ансамблів і оркестрів танго, які доти складалися з флейти, скрипки та гітари. До цього включення звук танго був жвавим і стрибучим, що досягалося завдяки флейті. Проте відтак флейта почала зникати з танго, а гітара відійшла на другий план. Окрім цього, бандонеон справив помітний вплив на звук танго, з якого виникне новий етап його розвитку – Нова Гвардія:

Включення бадонеону до ансамблів народної музики збіглося в часі зі зміною ритму та артикуляції, що зумовило повільніше та плавніше виконання. Відтягнення нот і безперервне легато позбавило танго стрибучого та жвавого звучання, зробивши його плавним та повільним. Стрибуче танго компадріто досягалося завдяки «пронизливому стакато», а бандеоністи, які не володіли своїм інструментом належним чином, не були здатні до виконання такої форми.
—Оскар Дзуккі[69]

Серед передвісників, які відкрили шлях бандонеону були скрипаль Карлос Посадас, «Мулат» Себастьян Рамос Мехія[es] й Антоніо К’яппе.

Бандонеон стане ключовою ознакою так званого Покоління 1910-го, яке характеризувалося не стільки зміною стилів, скільки зміною інструментального оформлення танго. 1910-го з’являється «типовий креольський оркестр», назву якому дав Вісенте Ґреко[es], і який включав бандонеон, гітару, флейту та скрипку[70].

Хуана Маґліо (Пачо)[es] був автором першого сольного запису гри на бандонеоні 1912-го року, виконуючи танго «La sonámbula» («Сновида»). Інші знакові записи бандонеону тієї доби належать Хенаро Еспосіто й Вісенте Лодуці[71].

ІІ. Формалізація[ред.ред. код]

У першій половині 1910-их танго починає набувати міжнародного розповсюдження. Починається нова ера існування цього жанру, музиканти, що його виконують стають більш підготованими, у словах до пісень починає йтися про приміські пейзажі, дитинство та нерівне кохання, а сам танець шириться всім світом.

Першими, хто показав танго Європі були Los Gobbi й Анхель Вільйольдо 1907-го року та Енріке Саборідо й Карлос Вісенте Хероні Флорес 1911-го. 1913-го року починається друга хвиля поширення танго, очолювана піаністом Селестіно Феррером, бандеоністом Вісенте Лодукою та скрипалем Едуардо Монелосом, яких цього разу супроводжувала пара танцівників – Касіміро Аїн (Баскійчик) та його партнерка Мартіна, що сколихнули Старий світ пристрасним танком, який докорінно змінив підходи до танцю, як такого, й до того, як співвідносяться тіла партнерів та їхні гендерні ролі[72][73]. Ця група аргентинських танцівників танго в Європі отримала назву «Murga Argentina» («Гурт аргентинців»), а письменник Енріке Ґарсіа Вельйосо[es] написав книжку про їхні пригоди та поневіряння «Танго в Парижі» (El tango en París)[73].

У ті ж роки Овідіо Хосе Б'янкет[es] або «Качафас» (шибеник, джиґун, жевжик) – найвідоміший танцюрист танго в історії - відкриває свою танцювальну академію в Буенос-Айресі[74]. Ця подія збіглася в часі з приїздом до Голлівуду італійця Рудольфа Валентіно, який за кілька років стане світовою знаменитістю завдяки своєму амплуа аргентинського танцівника танго.

Незадовго до початку Першої світової війни у 1914-му році імператор Німеччини Вільгельм ІІ заборонив прусським офіцерам танцювати танго, якщо вони перебували у своїй військовій формі. Офіційний орган преси Ватикану «Л’Оссерваторе Романо» відкрито підтримав це рішення такими словами:

Кайзер зробив все, що в його силах, щоб заборонити шанованому панству ідентифікувати себе з розбещеною чуттєвістю негрів і метисів (…) І хтось ще наважується казати, що танго є звичайним собі танцем, якщо його танцюють, не вдаючись до розпусних дій. Танець танго належить до тих танців, які за жодних обставин не підлягають збереженню, навіть за умов наявності в ньому хоч якоїсь порядності. Адже, якщо в усіх інших танцях моральність танцівників перебуває під прямою загрозою, то у випадку танго порядність зазнає повної кораблетрощі; саме тому імператор Вільгельм заборонив його танцювати офіцерам у формі.[75]

Заборони танго в Європі свідчили про зростаюче поширення танцю країнами, що на той час вважалися «центром світу». Уже 1913-го року говорили про манію танго в Європі[76]. Інноваційна безцеремонність танцю та нівелювання ним усталених звичаїв щодо того, як люди «спілкуються» своїми тілами, «спричинило найбільший скандал, якого ще ніколи не було в історії сучасних устоїв»[75]. Один італійський журналіст тієї доби, розмірковуючи про причини успіху танго, писав таке:

Старі польки, віджилі мазурки та розмірені лансьє більше не могли вдовольнити сучасну, переповнену чуттєвістю, душу. Також цього не міг зробити і старий німецький вальс зі своїми обертами у чотирьох тактах, який швидше підходив особам атлетичної тілобудови, ніж сучасним жінкам в обтислих спідницях. Танець, що, як казали, лише повторював одне й те саме па, і єдиною варіативністю якого був оберт у зворотній бік, був занадто монотонним, занадто серйозним, занадто непластичним, і передовсім він ніяк не виражав витончені й ледь помітні зміни ритму. Старі танці не віддзеркалювали ні музики, ні душевний стан тих, хто танцює. Сучасна душа потребувала чогось витонченішого, суттєвішого, інтелектуальнішого, чогось, що не було б низкою повторень одного й того ж кроку, що нагадувало радше марширування взводу солдатів. Він над усе потребував чуттєвості, нової естетики, більше динаміки, ніж пластики, більш прозаїчної хореографії, яка б більше скидалася на мистецтво, а не на спорт. (…) Людям потрібен був складніший і зухваліший, глибший і бурхливіший, витонченіший і динамічніший танок, створений із імпульсів та зупинок, неочікуваних поз та цікавіших позицій, більш артистичний та літературний, танок, що б був пластичною та динамічною інтерпретацією музики, написаної найчастіше в мінорі та виконуваної в меланхолійній тональності, насиченою гармонійною журбою, та пристрастю, напруженої, як нерв, поезії[75].

Дослідник Енріке Камара-де-Ланда фіксував нечуваний успіх танго в Італії (та решті Європи) з початку другого десятиліття ХХ ст. та розвиток на Апеннінському півострові танго, що мало власні оригінальні риси, й отримало назву tango liscio (або танго-лісо). Воно виникло внаслідок злиття танго з вальсом, полькою, мазуркою, і досі виконується танцівниками[75].

Перша світова війна, проголошена 1914-го року загальмувала міжнародне поширення танго, й аж після її закінчення танго продовжить свою світову експансію.

Поза тим, за бандонеоном прийшло фортепіано. Таким самим чином, яким бандонеон витіснив флейту, ставши центральним інструментом танго, фортепіано замінило собою гітару й типовий оркестр. Для виконання перед щораз численнішою аудиторією у гітари не вистачало достатньої гучності та ритмічності для танцю. Так само, як Маґліо і Ґреко, які включили бандонеон до оркестрів танго, Роберто Фірпо[es] та його відомий оркестр стали першими, хто, починаючи з 1912-го року, почав використовувати фортепіано. Одним із перших відомих піаністів був також Аугусто Барді[es], автор численних популярних танго, як от «Gallo ciego» («Сліпий півень») чи «Nunca tuvo novio» («Я ніколи не мала хлопця»), написаного вже у 1930-ті.

Водночас із цим неперевершений та водночас нещасний Едуардо Аролас[es] (1892-1924), якого називали «тигром бандонеону», демонструє потенціал ще не цілком розкритого для танго інструменту, який буде повністю реалізований лише в наступному десятилітті Педро Маффією. Аролас, що помер заледве досягнувши 32, став першим містком між Старою та Новою гвардією, періодом, що розпочнеться після його смерті[77].

Франсіско Канаро (1888-1964), один із батьків типового оркестру танго. Він створив типовий секстет у 1910-их роках та симфонічний оркестр танго у 1930-их.

1916-го року уругвайський емігрант Франсіско Канаро[es] формує в Буенос-Айресі типовий оркестр у формі секстету (два бандонеони, дві скрипки, фортепіано й контрабас) з інструменталістів першого щабля: Хосе Мартінес (фортепіано), Освальдо Фреседо[es] й Педро Політо (бандонеони), Рафаель Рінальді (скрипка) й Леопольдо Томпсон (контрабас). Цей склад інструментів стане типовим для танго протягом наступних десятиліть і таким чином будуть сформовані перші відомі оркестри. Канаро, який окрім усього був ще й плідним композитором, став першою великою зіркою танго, і першим, кого запрошували виступати на вечірки для багатіїв. У прийдешні роки він здобуде неймовірну міжнародну популярність, він стане зіркою радіо, грамплатівок, музичного театру та креольського сайнете, зробить більше 3 500 записів та накопичить такі статки, що його ім’я стане синонімом мільйонера у повсякденному мовленні: «він багатший за Канаро»[78]. Серед його численних пісень найзначущішими є «Madreselva» («Козолист»), «Sentimiento gaucho» («Почуття гаучо») і «Se dice de mi», яку згодом пов’язуватимуть із  Тітою Мерельйо[es].

Уругваєць Херардо Бечо Матос Родріґес (1897-1948), у свої 19 став автором танго "La cumparsita", яке послугувало блискучим завершенням доби Старої гвардії.

Стара гвардія знайшла своє безсмертне відображення в інструментальному творі «La cumparsita» («Маскарадна група», «Масовка»), складеному молодим дев’ятнадцятирічним монтевідейцем Херардо Матосом Родріґесом[es]. 1916-го року Роберто Фірпо[es] аранжує його та вперше виконує в Монтевідео. Його назва пов’язана з маскарадними групами на карнавалах - народних гуляннях, з якими асоціювалося танго з моменту свого виникнення[79]. Багато років по тому Енріке Педро Мароні[es] та Паскуаль Контурсі[es] напишуть її найвідоміший текст («si supieras / que aún dentro de mi alma...»), а Карлос Ґардель запише її, перетворивши на світовий успіх[79].

Карлос Ґардель (1890-1935), який починав як співак у політичних комітетах, де переважала паяда, і який з часом у дуеті з Хосе Раццано[es] виконував креольські мотиви, 1917-го року уперше заспівав танго «Mi noche triste[es]» («Моя сумна ніч») Самуеля Кастріоти[es] та Паскуаля Контурсі[es], мотив та виконання якої означив виникнення нового жанру танго-пісні[es]. Ґардель вносить кардинальні зміни та популяризує танго, адже своїм неперевершеним вокалом він доповнив здобутки композиторів та інструменталістів, адже в ті часи все ще не існувало великих співаків танго, рівно як і відповідної до стилю манери співу. Цей дует проіснує до 1925-го, коли Ґардель почне свою сольну кар’єру[80]. Разом із Ґарделем та «Mi noche triste» починається ера танго-пісні[es].

Дельфіно завершить трансформацію пісенного танго 1920-го року своєю «Мілонгітою (Естерсітою)», в якій скоротить танго до двох частин, на відміну від танго Старої гвардії, що складалися з трьох частин, і врешті утвердить бінарну форму танго-пісні (строфа та приспів), та зробить цю структуру стандартною[81].

Після завершення Першої світової війни 1918-го року та відновлення міжнародних сполучень, у світі, якому платівки та німе кіно розпочали еру глобального поширення музики й танців, протягом 1920-их, танго перетворилося на «один із найпопулярніших салонних танців Європи», не лише в Парижі та Іспанії, куди стікалися аргентинські музиканти танго, але й у східноєвропейських країнах, як Польща, де виникне їдиш-танго[82], чи СРСР.

1920-го року Касіміро Аїн (Лечеріто) та його партнерка Жасмін виграють Чемпіонат світу з танців, який відбувався в театрі Мариньї у Парижі, а 1-го лютого 1924-го той самий танцюрист станцює танго «Аве Марія» Канаро перед папою Пієм ХІ під час виступу, організованому посольством Аргентини[73].

1921-го року Ґардель і Раццано записують пісню на вірш одного невідомого поета Селедоніо Флореса[es] (1896-1947) «Марго», що містить чимало арготизмів лунфардо:

Ще здалеку тебе стрітить – безсоромне стервенятко,
породив яку, злиденну, безталанний аррабаль...
Та не все можна продати, хоч би й тії оченятка,
її пози й ноженята,
її тіло, що так звикло одягатися в перкаль.
—«Марго» Каледоніо Флореса та Ґарделя-Рікардо


Жінки, що танцюють танго. Радянська листівка часів НЕПу.

Відтак Флорес напише ще кілька відомих пісень, які ввійдуть в історію танго: «Mano a mano[es]», «El bulín de la calle Ayacucho[es]» та відому «Corrientes y Esmeralda[es]» («Amainaron guapos junto a tus ochavas, cuando un cajetilla los calzó de cross, y te dieron lustre las patotas bravas allá por el año... novecientos dos...»)[83].

Серед великих співаків, які створили танго-пісню, окрім Ґарделя, варто зазначити Іґнасіо Корзіні[es], «співака-кабальєро», який 1922-го року вибухне успіхом із піснею «Patotero sentimental» («En mi vida hubo mucha minas, pero nunca una mujer»); Мануеля Ховеса[es] й Мануеля Ромеро[es][84], трохи згодом Аґустіна Маґальді[es]. Ґардель, Корсіні та Маґальді – це так звана «золота трилогія» танго, яка стане передвісницею Нової гвардії.

На цьому етапі танго формалізується. Бандонеон, фортепіано, типовий оркестр танго, якість співаного танго, неперевершений танок, географічне поширення і міжнародний успіх стали основою для якісно нового стрибка, який приведе до настання доби Нової гвардії.

Нова гвардія[ред.ред. код]

Нова гвардія є періодом, під час якого танго перебуватиме на піку своєї популярності у світі, і під час якого почнуть виокремлюватися індивідуальні стилі тих чи інших артистів. Через значущий вплив, який справило оркестрове аранжування, запроваджене Хуліо де Каро[es], багато дослідників називають цей етап «добою де Каро». Нова гвардія збігається в часі з періодом масового поширення інформації, спричиненого винайденням радіо та звукового кіно; вона характеризується всенародною популярністю танго-пісні та так званою Золотою добою 1940-их.

І. Трансформація[ред.ред. код]

Відомий секстет Хуліо де Каро кардинально видозмінив танго, створивши неповторне звучання, яке згодом перетвориться на класику.

1924-го року двадцятип’ятирічний Хуліо де Каро[es] зібрав свій відомий секстет, який докорінно видозмінив звук танго. Ансамбль складався з братів де Каро Франсіско[es] (фортепіано) та Еміліо (скрипка), бандеоніста Педро Маффіа[es], контрабасиста Леопольдо Томпсона та другого бандеоніста Луїса Петручеллі. Дещо згодом Педро Лауренс[es] замінить Петручеллі, створивши разом із Маффіа найкращий в історії дует бандеоністів.

Де Каро приніс у танго нові віяння, що базувалися на музичній гармонії, яка з часом набуде шаленої популярності, завдяки чому почнуть говорити про так званий «декаризм». Власне кажучи, де Каро скористався зі своїх глибоких музичних знань, яких він перейняв від свого батька, і які закріпив завдяки строгій консерваторній освіті, створивши меланхолійне й сентиментальне оркестрове звучання, сповнене різних відтінків[85][86]. З технічного погляду де Каро варто завдячувати інновації, яку навряд чи змогли б уловити шанувальники танго, але яка мала чимале значення для його виконавців, а саме – зміні музичного такту два через два, або дві чверті (2/4), на чотири через вісім (4/8), що своєю чергою ідеально збігалося з базовими кроками танцю. Освальдо Пульєзе[es] таким чином пояснює зародження школи де Каро:

Найпоширенішим типом секстету є так званий класичний «декарівський» сексет, який здобув свою остаточно визначену структуру під час акомпанування до німого кіно, і в основі якого є аранжування для дуету бандонеонів, або для сольного виконання на кожному з них. Для скрипок так само передбачалося дуетне або сольне виконання під акомпанемент фортепіано, як от у випадку Франсіско де Каро, що почав створювати «єйте» (лунф. «секрет», «хитрощі», «мастацтво»), під які невблаганно підлаштовувався контрабас, завдяки чому і визначилася подальша манера виконання танго.
—Освальдо Пульєзе [87]

Роль Педро Маффіа[es] не обмежилася участю в історичному секстеті де Каро. Маффіа став музикантом, який вповні розкрив потенціал бандонеону в танго. Хуліо Нудлер[es] писав про це так:

Не відомо, завдяки чому дон Педро Маффіа віднайшов у глибині бандонеону ті звуки, які до того ніхто не в змозі був віднайти. Оскар Дзуккі… пояснює, що до своєї появи у другому десятилітті ХХ ст., бандеоністи зазвичай підлаштовували свій інструмент під флейту, яка з часом була витіснена з перших квартетів, та пересувні катеринки. Після того, як у дитинстві Маффіа натерпівся знущань свого жорстокого батька, який змушував його ходити з простягнутим капелюхом після кожного виконання танго, саме він привніс у цей народний жанр бандонеон, який відсунув назад грайливу Стару гвардію, і надав йому важкого, самозаглибленого, мрійливого й почасти сумного звучання.
—Хуліо Нудлер[88]

Не зважаючи на те, що де Каро не надто звертав увагу на спів, танго Нової гвардії буде ґрунтуватися на поєднанні декарової школи в інструментальному плані та ґарделевої у вокальному. В Аргентині Національний день танго[es] відзначається щороку 11 грудня, адже саме в цей день народилися Карлос Ґардель і Хуліо де Каро.

Танець[ред.ред. код]

Еволюція[ред.ред. код]

Хореографія[ред.ред. код]

Кроки[ред.ред. код]

Танго великою мірою є імпровізованим танцем, тому там не дуже важлива правильна послідовність кроків, як зв’язок між партнерами і комфортне, ефективне та музикальне виконання кожного кроку.[89] Більшість фігур в аргентинському танго є різними варіаціями звичайних кроків, які названі іспанськими словами.[90] Різноманіття створюється за допомогою зміни напряму кроку (вперед, назад, вліво, вправо), крокування з поворотом, крок на різні відстані і з різною швидкістю, перерваний крок.

Ходьба[ред.ред. код]

Паралельна система
Перехресна система

Більшість часу протягом танцю партнери синхронно рухаються по танцполу.[91] Ходьба (англ. caminada[90]) двох партнерів в танго може відбуватись в паралельній (ісп. Sistema paralelo) і перехресній (ісп. cruzado) системах. При русі в паралельній системі, коли ліва нога одного партнера йде вперед, права нога іншого йде назад. Ліва назад - права назад. Тобто партнери ходять різними ногами. В перехресній - навпаки. Коли ліва нога одного партнера йде вперед, ліва нога іншого - назад. Якщо один партнер ходить правою - інший теж правою.[92]

Для того щоб перейти з однієї системи в іншу, ведучий партнер повинен перемістити свою вагу з ноги на ногу, не переміщаючи вагу веденого партнера. Або навпаки, перемістити вагу партнера. Для цього треба зробити на непарну кількість кроків менше чи більше за партнера. Таке переміщення можуть називати ісп. contrapaso [93]. Цим словом, щоправда, також називається крок, коли одна нога заходить за іншу (наприклад крок правою вперед, ліва заходить за праву, вага швидко і непомітно для партнерки переміщується з правої ноги на ліву, права знову йде вперед)[94], що теж призводить до зміни паралельної системи на перехресну і навпаки.


Інше[ред.ред. код]

  • Baldosa, бальдоса (ісп. плитка) - "квадрат": правою назад, вліво, два вперед, вправо, перенести вагу.[90]

Ігри ногами[ред.ред. код]

Homer tango arrestre.JPG

Barrida (підмітати) або arrastre - це коли партнер своєю вільною ногою відсуває вільну ногу партнерки.[95]


Гендерні ролі[ред.ред. код]

Докладніше: Квір танго

Теми[ред.ред. код]

Музика[ред.ред. код]

Тексти[ред.ред. код]

Відомі виконавці і композитори[ред.ред. код]

У кінематографії[ред.ред. код]

"Яків бореться з ангелом", Ежена Делакруа який режисер Саллі Поттер[en] використала як символ цього танцю в фільмі Урок Танго[en]

Танго є однією з головних тем в наступних фільмах:

Танго з’являється в сценах наступних фільмів:

У літературі[ред.ред. код]

  • "Танго смерті" - роман Юрія Винничука виданий в 2012, події якого відбуваються навколо таємничої мелодії танго, створеної в’язнями Янівського концтабору у Львові.
  • "Мілонгера" - роман Нани Куликової[105]

Стилі танго[ред.ред. код]

Танго Салон[ред.ред. код]

Відрізняється більш відкритою позицією танцюристів у парі в порівнянні з «близьким обіймами». Це простір дозволяє танцювати більш різноманітні кроки, фігури, повороти і пози танго. Це більш вишуканий і витончений стиль виконання танго і також, як і танго Мілонгеро, заснований на принципах імпровізації, ведення-слідування і т. п.

Танго лісо[ред.ред. код]

Дуже схоже на прості кроки, ходьбу або прогулянку (камінада), як їх називають у танго. У цьому стилі використовуються тільки самі основні кроки і фігури танго, немає безлічі поворотів, фігур і обертань.

Танго Нуево[ред.ред. код]

Новий напрямок танго, це винаходи молодого покоління танцюристів по частині оригінальності кроків. Вони прагнуть знайти в танго свій власний неповторний стиль, придумуючи оригінальні обертання зі сплетінням і зганяння ніг, вишукані пози та підтримки. Танго Нуево вимагає для виконання багато місця, його часто танцюють у шоу і ніколи на мілонгах. Більше того, танцювати складні фігури поруч з парами, танцюючими Мілонгеро, вважається просто поганим тоном.

Танго Фантазія[ред.ред. код]

Назва постановочного танго, яке виповнюється у шоу для глядачів. Це танго має найчастіше зовсім інші закони, на відміну від клубних (соціальних) стилів - закони постановочного та сценічного жанру. Це шоу, в якому музикою і постановником продиктовані кроки, характер і почуття. Для танго «фантазія» характерна віртуозна техніка виконання, видовищність рухів і фігур.

Фінське танго[ред.ред. код]

Фінське танго виникло у післявоєнній Фінляндії у 50-х роках. Меланхолічний стиль відображає тематики фінської народної творчості. Фінське танго виконується переважно у мінорних нотах. Щороку у фінському місті Сейнайокі відбувається фестиваль танго (Tangomarkkinat). Щороку фестиваль збирає понад 100,000 любителів танго. У місті також знаходиться музей Танго.

Бальне танго[ред.ред. код]

Бальне танго

Спортивний танець, який бере участь у програмах міжнародних конкурсів поряд з фокстротом, віденським вальсом та іншими. Відмінність від аргентинського - відсутність імпровізації. Всі рухи відповідають певним правилам. Останнім часом бальне танго поділяють на міжнародний (англійський) та «європейський» стилі. Воно утворилось тоді, коли танго вперше поширилось у Європу та Північну Америку. Танець був спрощений, адаптований для традиційних бальних танцюристів і включений до репертуару Міжнародних бальних змагань. Англійське танго було вперше класифіковано в жовтні 1922, і повинно було виконуватись у ритмі 4/4.

Бальне танго відрізняється і музикою і стилем від аргентинського танго, з коротшими, чіткими рухами та характерними рухами закидання голови, які зовсім не властиві аргентинському танго.

Вони танцюються під кілька типів музики:

  • Танго
  • Вальс (танго версія вальсу)
  • Мілонга (схожий танець із швидшим ритмом)
  • Електронне танго
  • «Альтернативне танго», не-танго музика, з ритмом придатним для танцю

Фестивалі[ред.ред. код]

Місцеві танго спільноти проводять фестивалі, на які приїжджають любителі та майстри цього танцю з інших куточків планети, з метою познайомитись, обмінятись досвідом і звісно для розваги. В програму фестивалів можуть входити денні та нічні мілонги (танго-марафон), практики, семінари, концерти, показ фільмів, екскурсії містом проведення.

Всесвітній фестиваль Танго в Буенос-Айресі[ред.ред. код]

З 13 по 26 серпня 2014 року пройшов Всесвітній фестиваль танго у столиці Аргентини Буенос-Айресі. Подія в світі танго з найбільшим міжнародним висвітленням. Тисячі танцюристів та публіка із всіх куточків світу зібралися у центрі столиці, щоб взяти участь та прожити різноманітні заходи, в рамках фестивалю, який традиційно відбувається у серпні.

З цієї нагоди, було короновано чемпіонів в категорії "за найкращий сценарій" Мануеля Россі та Хуана Малісія Гатті, які представляли Буенос-Айрес. Також, щороку відбувається Чемпіонат з танців Буенос-Айреса, який розрісся до масштабів усього міста, але має свої місцеві особливості і присвячений суто мілонзі, тому щовечора у різних районах столиці змагаються у окремих видах цього танцю.

Фінляндія[ред.ред. код]

Щороку у фінському місті Сейнайокі відбувається фестиваль танго (Tangomarkkinat)[106]. Щороку фестиваль збирає понад 100,000 любителів танго. У місті також знаходиться музей танго.

Україна[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Відомі танго[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. У своєму танго «Фальшивий компадріто» («El falso compadrito»), яке виконуали Los Gobbi на мелодію «Маленького буенос-айресьця» («El porteñito»), Вільйольдо описує цих італійців, які були немов батьками самого Вільйольдо і Ґоббі, що ідентифікували себе з танго і креольською культурою.
  2. Варто зазначити, що слово concha – «мушля» в ла-платському варіанті іспанської мови вживається як вульгарне позначення жіночого статевого органу
  3. В Інтернеті поширена неправдива інформація про те, що першою зареєстрованою партитурою танго є анонімна «La canguela» 1889-го року, і що ця партитура зберігається в музеї Історичної партитури Росаріо. Ця інформація є хибною. П’єса, якою володіє музей Історичної партитури Росаріо є переписана вручну партитура 1901-го року, на якій записана зазначена пісня.
  4. Профспілкові акти укладалися п’ятьма мовами.

Зноски[ред.ред. код]

  1. а б Між фахівцями досі точаться суперечки щодо точного місця виникнення танго, проте всі сходяться на тому, що сталося це в районі ріки Ла-Плата та території довкола неї. Історики Рікардо Ґарсіа Блая[es] («Історія танго і мілонги» (Historia del tango y la milonga. Buenos Aires: El Ateneo - Yenny, 2003)) і Енріке Бінда[es] ((на Tango rioplatense. TodoTango.com. ) стверджують, що танго народилося в Буенос-Айресі, а згодом розповсюдилося такими містами, як Монтевідео та Росаріо. Поет та історик танго Орасіо Феррер[es] визначив танго як «народне мистецтво Буенос-Айреса», а Буенос-Айрес назвав «серцем танго» (El Libro del Tango. Arte Popular de Buenos Aires. 1980. ; El siglo de oro del tango. 1996. ). Уругвайський антрополог Даніель Відар[es] стверджує, що танго зародилося одночасно в Буенос-Айресі, Монтевідео й Росаріо (El canto que no cesa. Ministerio de Educación y Cultura de la República Oriental del Uruguay. 2013. ). Письменник Хорхе Луїс Борхес стверджував, що «Буенос-Айрес, Монтевідео і Росаріо - це три міста, які сперечаються за те, хто з них породив танго» (пролог до книги «Карлос Ґардель», автор Карлос Субільяґа[es]
  2. Sábato, Ernesto (1968). Tango. Discusión y clave. Buenos Aires: Losada. 
  3. Giorlandini, Eduardo. Raíces del tango. Cronología. Universidad Tecnológica Nacional. Процитовано 11 квітня 2016. 
  4. Horvath, Ricardo (2006). Esos malditos tangos: apuntes para la otra historia. Buenos Aires: Biblos. с. 50. ISBN 9507865497. 
  5. а б The Tango. Intangible Heritage Lists. UNESCO. Процитовано 11 жовтня 2015. 
  6. Paula Davter (2010). Tango Kultur. Freie Universität Berlin. Процитовано 13 квітня 2016. 
  7. Kristine Vanden Berghe (2011). El retorno de los galeones. Peter Lang. Процитовано 13 квітня 2016. 
  8. Christian Wentzlaff- Eggebert. El tango argentino como espejo de la sociedad en su contexto histórico. с. 5. Процитовано 13 квітня 2016. 
  9. Ернесто Сабато: Tango: discusión y clave (ст. 11). Buenos Aires: Losada, 1963.
  10. Танго Qué me van a hablar de amor (1946), на музику Héctor Stamponi (1916-1997) і слова Homero Expósito.
  11. Gobello, José (1976). Tango, vocablo controvertido. Historia del tango. Buenos Aires: Corregidor. с. 133‐144. ISBN 9500512378. 
  12. а б в г Gobello, José (1999). Breve historia crítica del tango. Buenos Aires: Corregidor. с. 18. 
  13. а б в г Benedetti, Héctor Ángel (2001). Sobre la etimología de la palabra tango. Doce ventanas al tango. Buenos Aires: Fundación El Libro. с. 37‐55. ISBN 987-95803-6-2. 
  14. Rodriguez Molas, Ricardo (1957). La música y la danza de los negros en el Buenos Aires de los siglos XVIII y XIX. Buenos Aires: Clio. 
  15. Rodríguez Molas, Ricardo. Algunos aspectos del negro en la sociedad rioplatense del siglo XVIII. — Universidad Nacional del Litoral, 1958.
  16. а б Rodríguez Molas, Ricardo. Los afroargentinos y el origen del tango (sociedad, danzas, salones de baile y folclore urbano. — Desmemoria, 2000.
  17. Reid, George (1990). Los afroargentinos de Buenos Aires. Buenos Aires: Ediciones de la Flor. с. 188. 
  18. Giménez, Gustavo Javier (30 вересня 2010). Expresiones músico-religiosas como mecanismos de legitimación cultural. El caso de la comunidad africana en Buenos Aires entre 1776-1852. Instituto Ravignani, Facultad de Filosofía y Letras, UBA. с. 5. Процитовано 8 листопада 2013. 
  19. а б в Ayestarán, Lauro (1953). La música en el Uruguay I. Montevideo: SODRE. 
  20. Escalada, Oscar (2002). Investigación sobre la etimología de la voz TANGO y su evolución. La Plata: Bachillerato de Bellas Artes, Universidad Nacional de la Plata. с. 18. 
  21. Formulario de nominación del tango como Patrimonio Cultural Inmaterial de la Humanidad. UNESCO. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  22. Mariñas, J. Alberto. El tango. Esto. Процитовано 8 листопада 2013. 
  23. а б в Cirio, Norberto Pablo (червень 2010). La historia negra del tango. Gobierno de la Ciudad de Buenos Aires. Архів оригіналу за 3 грудня 2015.  ім’я автора, Norberto Pablo Cirio, було виявлено в La historia negra del tango en el museo Casa Carlos Gardel. Argentina en los Museos. 25 березня 2011. .
  24. а б в г Jorge Gutman. Los comienzos del tango. — Norte a Sur, вересень 2001.
  25. а б в г д Ricardo García Blaya y Bruno Cespi. Los tangos prostibularios. Todo Tango. Процитовано 4 травня 2016. 
  26. Доктор Марта Росалія Норесе стверджує у своїй дисертації, що танго виникло в Буенос-Айресі La Dra. Norese, María Rosalía (2002). Contextualización y análisis del tango. Sus orígenes hasta el surgimiento de la vanguardia. Universidad de Salamanca. ISBN 84-7800-796-2. «Танго - не є творінням певної держави, але певного міста - Буенос-Айреса.» 
  27. Taboada, Pablo (19 січня 2011). El tango en Barracas al Sud. Процитовано 31 жовтня 2013. 
  28. Nudler, Julio (12 грудня 1999). Juan Carlos Cáceres: tango for import. Argentina. с. 12. Процитовано 6 квітня 2015. 
  29. Intangible Heritage Home - intangible heritage - Culture Sector - UNESCO. www.unesco.org. Процитовано 2016-04-19. 
  30. Spínola, Eduardo (11 березня 2013). Tras los orígenes negros del tango. Universidad Nacional de La Plata. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  31. ESCLAVATURA EN EL PUERTO DE BUENOS AIRES. www.histarmar.com.ar. Процитовано 2016-04-20. 
  32. Vidart, Daniel (1967). El tango y su mundo. Montevideo: Tauro. с. 13. «Для них танго - це естуарій трьох музичних і пластичних рік....» 
  33. Harold & Meredith Sears. Some waltz history. Round Dancing. Процитовано 2 листопада 2013. 
  34. а б в Ogando, Mónica Andrea (2001). Del burdel al salón: Una mirada sobre la evolución sociocoreográfica del tango para entender por qué es baile nuestro. Doce ventanas al tango. Buenos Aires: Fundación El Libro. с. 175‐195. ISBN 987-95803-6-2. 
  35. Selles, Roberto. Los primeros milongueros. LP Tango. Процитовано 3 грудня 2013. 
  36. а б Vidart, Daniel (1967). El tango y su mundo. Montevideo: Tauro. с. 23. «Надто й передусім танго - це танець... згодом він став на шлях співу.» 
  37. Landi, Carlos. El baile del Tango... Antiques Boedo. Процитовано 2 ЛИСТОПАДА 2013. «Із самого початку танго було танцем. Спонтанне творіння чоловіка та жінки на тлі будинків розпусти міських околиць у давні дні. Музикантам майже інтуїтивно довелося адаптовуватися до нового танцю і своєю чергою створювати нову музику, яка досягне своєї слави після визнання у Парижі. Танго народилося як танець. Як окрема форма танцю, несхожа на те, що існувало доти: хабанери, мазурки, чотті, мілонги… Це був цілковито народний продукт, створений на околицях, де спочатку ґаучо перетворювалися на компадре й після того одразу на компадріто, а негри й вільновідпущені знаходили собі місця для життя. Тамтешнє тло спрощувало ці пошуки. В будинках розпусти було простіше обіймати свою партнерку, притулятися до її тіла - груди до грудей, обличчя до обличчя, пульс до пульсу. Орасіо Ферреру в той швидкоплинний момент здалося, що в обіймах компадріто зі своєю дівчинкою, він бачив щось божественне.» 
  38. Alposta, Luis (5 лютого 2013). Reseña de mujeres bailarinas (Primera parte). Todo Tango. Процитовано 15 жовтня 2013. 
  39. а б в Alposta, Luis (5 лютого 2013). Reseña de mujeres bailarinas (Segunda parte). Todo Tango. Процитовано 15 ЖОВТНЯ 2013. 
  40. а б в г Selles, Roberto. Los negros del tango: de Casimiro a Rosendo. LP Tango. Процитовано 15 жовтня 2013. 
  41. а б http://magoolefou.blogspot.com.ar/2013/02/el-tango-de-las-academias-en-el-rio-de.html (TODO: оформити через cite web)
  42. Duque Castillo, Elvia (28 березня 2013). Aportes del Pueblo Afrodescendiente: La Historia Oculta de América Latina. Bloomington: iUniverse. ISBN 978-1-4759-6583-4. 
  43. Cariaga, Tesy (8 липня 2002). El negro Casimiro Alcorta y el mulato Sinforoso. Rincón del Tango. Процитовано 7 листопада 2013. 
  44. Zenzi, Sergio (8 липня 2002). Los nombres del tango. Diario Folk. Процитовано 18 жовтня 2013. «Хосе Ґобельйо пише: «чимало танго, написаних відомими музикантами є нічим іншим, як старими анонімними мелодіями, які вдалим чином обробили. Хтось написав якісь мелодії. Їхні анонімні автори - музиканти з академій**, всі факти вказують на те, що саме вони - справжні батьки танго. На позір, їхнім найвидатнішим представником був негр Касіміро. Отже не буде упередженням сказати, що негр Касіміро і був батьком танго».» 
  45. а б Molinari, Alejandro. Esquina de Suárez y Necochea. Facu Urbana. Процитовано 7 листопада 2013. 
  46. El tango. Liceo Digital. Процитовано 2 листопада 2013. 
  47. а б в г д е ж Giorlandini, Eduardo. Música autóctona, payada milonga y cirra. EFT. Архів оригіналу за 3 грудня 2015. Процитовано 20 жовтня 2013. 
  48. Vicente Gesualdo (1992). Eloísa de Silva, la primera mujer compositora de tangos. Todo es Historia nº 304 (repub. Todo Tango). Процитовано 15 жовтня 2013. 
  49. José, el de la quimera. Las primeras milongas: Lo de Hansen. Última Tanda. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  50. Gómez, Silvia (27 грудня 2008). Hallan restos de un mítico café tanguero y túneles de una usina. Clarín. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  51. Burgstaller, Carlos Hugo. Tango, cabaret, restaurantes y cervecerías. Tango Reporter. Процитовано 25 жовтня. 
  52. Ana Rodriguez (13 вересня 2010). Tangos de la Guardia Vieja 1880-1920. Todo Tango. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  53. Borges, Jorge Luis (1930). Evaristo Carriego. Buenos Aires: M. Gleizer. 
  54. Martínez Estrada, Ezequiel (1933). Radiografía de la pampa. Buenos Aires: Babel. 
  55. Mafud, Julio (1966). Sociología del tango. Buenos Aires: Americalee. 
  56. Ímber, Sofía; Rangel, Carlos; (9 лютого 1982). Entrevista a Jorge Luis Borges. Venezuela: Universidad Católica Andrés Bello (Programa "Buenos Días" del canal Venevisión). Процитовано 18 жовтня 2013. 
  57. а б García Blaya, Ricardo. Reflexiones sobre los orígenes del tango. Todo Tango. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  58. Vidart, Daniel (1967). El tango y su mundo. Montevideo: Ediciones Tauro. с. 29,34. 
  59. Gobello, José (1999). Breve historia crítica del tango. Buenos Aires: Corregidor. с. 20. 
  60. Amuchástegui, Irene (28 вересня 1997). El día que el tango tuvo nombre. Clarín. Процитовано 19 жовтня 2013. 
  61. Portogalo, José (1972). Ernesto Ponzio, el autor de Don Juan, fue un pedazo grandote del tango bravío del 1900. Tango y literatura. Centro Editor de América Latina. с. 104. 
  62. Javier Meneses Silva. Montevideo (Spanish). Tacuy.com.uy. Процитовано 17 листопада 2009. 
  63. Atlas Poblacional de Buenos Aires. Gobierno de la Ciudad de Buenos Aires. Процитовано 17 жовтня 2013. 
  64. LOS PAYADORES. www.clubdetango.com.ar. Процитовано 2016-05-06. 
  65. Todotango.com - All about tango / Todo sobre el tango / Alles über Tango Argentino. www.todotango.com. Процитовано 2016-05-06. 
  66. Todotango.com - All about tango / Todo sobre el tango / Alles über Tango Argentino. www.todotango.com. Процитовано 2016-05-06. 
  67. Sábato, Ernesto (et al.) (1963). Tango, discusión y clave: con una antología de informaciones sobre el tango y su mundo (іспанською). Buenos Aires: Losada. с. 107. 
  68. Gobello, José (1976). «Tango, vocablo controvertido» (іспанська). Buenos Aires: Corregidor. с. 69. ISBN 9500512378. 
  69. а б Zucchi, Oscar. El Bandoneón en el Río de la Plata, Parte II. Todo Tango. Процитовано 19 жовтня 2013. 
  70. Zucchi, Oscar. La Generación de 1910. Malena Tango. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  71. Enrique Binda. La primera grabación de una "Orquesta Típica". Todo Tango. Процитовано 19 жовтня 2013. 
  72. García Blaya, Ricardo. Celestino Ferrer. Todo Tango. Процитовано 20 жовтня 2013. 
  73. а б в Barreiro, Javier (14 березня 2014). El vasco Casimiro Ain campeón mundial de bailes modernos. Sitio de Javier Barreiro. Процитовано 20 жовтня 2013. 
  74. Pinsón, Néstor. El Cachafaz. Todo Tango. Процитовано 20 жовтня 2013. 
  75. а б в г Enrique Cámara de Landa. Recepción del tango rioplatense en Italia. — 1996. — № 2. — ISSN 1697-0101.
  76. Tangomanía. — P.B.T., 16 серпня 1913. Процитовано за Ogando, Mónica Andrea (2001). Del burdel al salón: Una mirada sobre la evolución sociocoreográfica del tango para entender por qué es baile nuestro. Doce ventanas al tango. Buenos Aires: Fundación El Libro. с. 175‐195. ISBN 987-95803-6-2. 
  77. García Blaya, Ricardo. «Eduardo Arolas». 
  78. Néstor Pinsón y Julio Nudler. «Francisco Canaro». 
  79. а б Todotango.com - All about tango / Todo sobre el tango / Alles über Tango Argentino. www.todotango.com. Процитовано 2016-05-13. 
  80. , Taboada, Pablo. Síntesis de su vida y trayectoria. Todo Tango. Процитовано 21 жовтня 2013. 
  81. Pinsón, Néstor. «Enrique Delfino». 
  82. Czackis, Lloica. «El tango yiddish durante el holocausto». 
  83. Nudler, Julio. «Celedonio Flores». 
  84. Selles, Roberto. «Ignacio Corsini». 
  85. Diez, Tino. Julio de Caro. Terapia Tanguera. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  86. Mármol, Oscar (13 листопада 2001). Julio De Caro: fundador de la Escuela Decareana. El Portal del Tango. Архів оригіналу за 3 грудня 2015. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  87. Alejandro Molinari; Roberto Martínez; Natalio Etchegaray (2006). De Yrigoyen a Pugliese: La sociedad, el hombre común y el tango (1916-1943). Foro Argentino de Cultura Urbana. ISBN 9789872069438. 
  88. Nudler, Julio. Pedro Maffia. Todo Tango. Процитовано 25 жовтня 2013. 
  89. Maloratsky, Artem. Body Conditioning. Процитовано 2016-05-05. 
  90. а б в Наталя Орлова (6 березня 2016). Словарь фигур аргентинского танго. Aliento del Tango. Процитовано 13 квітня 2016.  (рос.)
  91. The Walking System. Tango Secrets. Процитовано 2016-05-18. 
  92. How to Walk in Parallel & Cross System // YouTube
  93. Pasos de Tango en Granada: Básico a contrapaso // YouTube
  94. A Guide to Tango Terminology. Процитовано 2016-05-18. 
  95. Tango Argentino - Barridas - Secretos de la marca. // YouTube
  96. Assassination Tango (9/9) Movie CLIP - Last Tango with Manuela (2002) HD // YouTube
  97. Tango Dance Scene from Assassination Tango // YouTube
  98. Milonga // YouTube
  99. http://www.imdb.com/title/tt5523312/plotsummary?ref_=tt_ov_pl
  100. Beatrice Dominguez. IMDb. Процитовано 2016-05-19. 
  101. The 1921 Rudolph Valentino dance scene that made people want to Tango. Examiner.com. 2010-01-16. Процитовано 2016-05-19. 
  102. The Tango - Scent of a Woman (4/8) Movie CLIP (1992) HD // YouTube
  103. Frida (3/12) Movie CLIP - Frida and Tina Tango (2002) HD // YouTube
  104. Fading Gigolo Movie CLIP - Let's See What You Can Do (2014) - Sofía Vergara Comedy HD // YouTube
  105. Мілонгера by Нана Куликова. Процитовано 2016-04-27. 
  106. Сайт фестивалю Tangomarkkinat

Посилання[ред.ред. код]