Тарасівка (Києво-Святошинський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Тарасівка
COA Tarasivka, Kyivska, Ukraine.svg Tarasivka1 ks h.png
Герб Тарасівки Києво-Святошинського району Прапор Тарасівки
Tarasivka (KSR) skyline2.jpg
Країна Україна Україна
Область Київська
Район/міськрада Києво-Святошинський
Рада/громада Тарасівська сільська рада
Код КОАТУУ 3222486601
Основні дані
Засноване 1924
Населення 5091
Площа 4,771 км²
Густота населення 1067,07 осіб/км²
Поштовий індекс 08161
Телефонний код +380 4598
Географічні дані
Географічні координати 50°20′21″ пн. ш. 30°18′29″ сх. д. / 50.339278° пн. ш. 30.30806° сх. д. / 50.339278; 30.30806Координати: 50°20′21″ пн. ш. 30°18′29″ сх. д. / 50.339278° пн. ш. 30.30806° сх. д. / 50.339278; 30.30806
Середня висота
над рівнем моря
161 м
Відстань до
обласного центру
~11 км
Відстань до
районного центру
~11 км
Найближча залізнична станція Боярка
Відстань до
залізничної станції
4 км
Місцева влада
Адреса ради 08161, Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с.Тарасівка, пров.Островського, 4, тел. 31-1-95
Карта
Тарасівка is located in Україна
Тарасівка
Тарасівка
Тарасівка is located in Київська область
Тарасівка
Тарасівка

CMNS: Тарасівка на Вікісховищі

Тара́сівка (до 1924 року — Боярка) — село в Україні, в Києво-Святошинському районі Київської області.

Площа села — 888,8 га, населення — 5800 осіб (2007).

День села — 28 серпня.

Історія[ред.ред. код]

Тарасівка — поселення скіфського часу. Унаслідок археологічних досліджень О. В. Сєрова у південно-східній частині села в урочищі Круті горби було викрито двошарове поселення скіфського періоду. Пам'ятка розташована на вододілі струмків Красного і Храмків на відстані 400 м від садиби № 107 по вулиці Чапаєва. Розміри поселення 180×350 м. У ньому було знайдено глиняний посуд, прикрашений орнаментом, кілька фрагментів ліпної кераміки скіфської доби.

Сєров також відкрив поселення давньоруського часу на присадибних ділянках № 47—57 по вулиці Чапаєва на правому березі струмка Храмки. Площа поселення 0,5 га, висота 1,5—2 м, зі сходу обмежене греблею, яка утворює ставок. Тут знайдено кераміку XII ст. з чітко вираженою манжетою і верхнім краєм, прикрашену лінійним орнаментом, а також кружальні денця та стінки посуду. Мешканці поселення займалися землеробством, скотарством та гончарством.

Неподалік від Тарасівки знаходиться село Білогородка (за часів Русі — Бєлгород), побудоване за часів Володимира («Владимир заложи градъ Бель и много людей сведе в онъ ибо любе градъ ось…»).В той час було укріплення на нинішній Поповій горі, яке називали Бояр-Вітське.

Під час монголо-татарської навали місцеві мешканці героїчно боролися проти військ Батия, про що свідчать розкопки стародавнього Бєлгорода.

Період після монголо-татар в історії села маловідомий. Згадок немає аж до XVI ст. Висуваються гіпотези про те, що села були спалені, люди вбиті або забрані в полон. Знахідок цього періоду знайдено не було.

У XIV ст. на Київщину стали проникати литовські феодали. Уже при Гедиміні частина київських земель була захоплена литовськими феодалами і приєднана до Великого князівства Литовського. До XVI ст. ця територія перебувала під владою Литви, а в 1569 році внаслідок Люблінської унії відійшла до Речі Посполитої. У цей час відбувалося посилення гноблення населення, у тому числі релігійне.

Селяни, втрачаючи право на землю та опинившись під подвійним гнітом, брали активну участь у селянсько-козацьких повстаннях як проти місцевих панів, так і проти польської шляхти.

Населення брало участь у визвольній війні 1648—1654 років. Саме поблизу села, в урочищі Клепені, збиралися місцеві селяни з навколишніх сіл та йшли до війська Богдана Хмельницького. У ці роки неодноразово виникали сутички на Васильківському шляху. Погроми польських маєтків і повернення привласнених польськими магнатами і шляхтою земель.

Під час Коліївщини до Боярки увійшли розвідувальні загони повстанців Івана Бондаренка[1].

У документах 1772 року згадується, що село Боярка належало Києво-Софіївському кафедральному собору. А в документах 1841 року вже згадується про те, що село було казенним.

Станом на 1841 рік у селі було 94 житлових будинки, із них міцних — 60, зовсім старих — 34. Населення налічувало 550 осіб, у тому числі 262 чоловіки, 288 жінок.

Основна маса селянських сімей Боярки, як і всієї України, жила в нужді та злиднях. Харчування їх складалося з борщу, картоплі, грубого хліба, житнього, ячмінного або вівсяною борошна, та й то не завжди. Одягом служила свитка, полотняні штани, сорочка та постоли.

Більшість селянських господарств не мала тяглової сили. У селі було 33 коня, 65 корів. За селянами числилося 1363 десятини орної землі, 170 десятин сінокосу. 814 десятин навколо села було зайнято лісами та кущами лісами. Усе це змушувало селян іти на сторонні заробітки.

Наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. навколо Києва широко розгорнулось будівництво шкіл, церков, крамниць, економій, нових шляхів. У першій половині XIX ст. розпочалося будівництво залізниці на півдні Росії, зокрема від Києва до Одеси. Залізнична колія проходила повз село, а найближча до Києва станція, збудована за 3 км від села, дістала свою назву від назви села — Боярка. Значна частина біднішого населення знаходила собі заробітки на будівництві залізниці.

Ніякого покращання в житті селян не відбулося і після реформи 1861 року. Викупний платіж із села за рік становив 1946 крб 22 коп.

У 1864 році кількість населення збільшилася до 795 осіб. В економічному та культурному відношенні село залишилось відсталим. Із торгових та промислових об'єктів у селі були тільки винна крамниця та вітряний млин.

На той час в Боярці, як і в усіх селах царської Росії, зустріти письменну людину було складно. У селі була церква, дяк навчав співати, читав Святе Письмо та записував на поминання.

У 1880 році в селі було відкрито першу школу, першим учителем став відставний солдат Василь Штаба. До школи ходили лише 10—12 дітей заможних селян. У 1898 році було призначено вчителя з духовної семінарії. На той час до школи ходили вже близько 40 хлопців та дівчат.

Початок XX століття вніс незначні зміни в життя села. Станом на 1900 рік у селі було 373 двори, в яких мешкали 1490 осіб, з них 760 чоловіків та 730 жінок. У селі була 1651 десятина землі, з яких 71 належала церкві, 1580 — колишнім державним селянам. У селі були церква, церковнопарафіяльна школа, одна казенна винна лавка, дві кузні, три вітряки, пожежна частина. Сільська громада мала один хлібний магазин. Основним заняттям селян було землеробство, деякі селяни йшли на заробітки до Києва або на залізницю. Господарство велося за трипільською системою. Станом на 1 січня в селі було 268 чвертей озимого хліба.

Із початком першої світової війни у 1914 році пройшла мобілізація селян до армії, збільшилося оподаткування, зменшилося виробництво сільськогосподарської продукції, припинилися будівельні роботи на залізниці Жуляни—Германівка.

У 1916 році після успішних боїв російських військ австро-угорська армія зазнала великих втрат, військовополонені потрапили до таборів, що знаходилися на території сучасного Києво-Святошинського району. Вони були залучені до будівництва у Пирогові, Гатному, Боярці, Малютянці, Борщагівці, Ворзелі.

Лютнева революція 1917 року надала поштовх національно-визвольному руху на українських землях. На переважній більшості території України була встановлена радянська влада. Поступово село прилучалося до політичного життя. Селяни на сходках слухали пропагандистів-більшовиків і глибоко сприймали більшовицькі лозунги.

За розпорядженням Київського комітету РСДРП 8 січня 1918 року організовано загони з робітників-залізничників для боротьби проти Центральної Ради, за встановлення радянської влади на Київщині. У Київських залізничних майстернях працювало багато робітників із Боярки, які брали участь у цих загонах. У ніч на 16 червня робітники-залізничники станції Боярка та селяни із Будаївки, Гатного, Глевахи несподівано напало на приміщення варти в Будаївці, вбили кількох вартових, захопили зброю і боєприпаси, звільнили заарештованих. Німецькі окупанти були змушені викликати артилерію та бронемашини з Києва. Сили були нерівними, і робітничі загони були розсіяні.

Але зупинити визвольну боротьбу було вже неможливо. Почали створюватися партизанські загони. Улітку 1918 році в навколишніх лісах був організований партизанський загін з бідноти в межах Будаївської і Хотівської волостей, куди входило і село Боярка. Чисельність загонів сягала 1000 осіб. Вони боролися проти окупантів і вояків Центральної Ради.

У 19181919 роках створювалися партизанські загони проти денікінців. Одним із керівників місцевих загонів був Степан Пантелеймонович Іванчук. У грудні 1919 року, готуючись до нападу, партизани розібрали залізничну колію, зруйнували телефонний зв'язок, у наслідок чого в Боярці зупинилися всі поїзди з військовим та іншим майном. У ніч на 23 грудня денікінці з бронепоїзда освітили Боярку та її околиці та відкрили артилерійський і кулеметний вогонь. Сили були нерівними і партизани змушені були відступати через Юрівку та Віту-Поштову. У боротьбі з денікінцями в ту ніч загинули громадяни села Борис Платонович Петриченко та Андрій Михайлович Гороховський, яких спалили в топці бронепоїзда.

У 1924 році в селі створено першу комсомольську організацію, до складу якої ввійшли 7 комсомольців. Секретарем організації став Олекса Минович Олійник. Того ж року з ініціативи комсомольської організації збори селян вирішили перейменувати село Боярка на село Тарасівку з нагоди 110-ої річниці від дня народження Т. Г. Шевченка. У «Списку поселень Київщини» за 1924 рік значиться: с. Боярка (Тарасівка).

Відомі особистості[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Букет Євген. Іван Бондаренко — останній полковник Коліївщини. Історичний нарис. — Київ: Видавництво «Стікс», 2014. — 320 с. ISBN 978-966-2401-09-7

Джерела[ред.ред. код]

Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.