Таррар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Таррар
Tarrare
Mémoire sur la polyphagie I.jpg
Замітки барона Персі із описом медичної історії Тарраре, Mémoire sur la polyphagie (1805)
Народився бл. 1772
в околиці міста Ліон, Королівство Франція
Помер 1798 (25—26 років)
Версаль, Перша Французька республіка
·туберкульоз
Країна Flag of France (1790–1794).svg Перша французька республіка
Діяльність вуличний актор, військовик
Знання мов французька
Учасник Війна першої коаліції

Тарра́р (фр. Tarrare, Tarare; близько 1772 року, околиці Ліона, Королівство Франція — 1798, Версаль, Перша Французька республіка) — французький вуличний актор і солдат XVIII століття, що став відомим завдяки надзвичайному ненажерству.

Уже в підлітковому віці Таррар вирізнявся непомірним апетитом, й батьки, не спроможні прогодувати його, зрештою вигнали з дому. З того часу він поневірявся Францією у гурті злодіїв та повій, заробляючи на життя жебрацтвом і крадіжками, щоб якось утамувати голод; демонстрував гастрономічні фокуси на вуличних виступах, під час яких ковтав пробки, каміння, живих тварин і яблука в неймовірних кількостях.

З початком війни першої коаліції Таррар зголосився до французької армії. На службі він продовжив страждати від постійного болісного голоду, хоча йому давали чотирикратний військовий пайок. Солдат вишукував поживу у сміттєвих баках і канавах. Зрештою, Таррар опинився у лазареті міста Сульц-О-Рен у стані сильного виснаження. Лікарі стали проводити над ним медичні досліди. Якось він вжив за раз трапезу, розраховану на 15 осіб. Коли йому піднесли живу кішку, той з'їв тварину цілком. Йому згодовували змій, ящірок і собачат, одного разу він засмоктав цілого вугра.

Генерал Олександр Богарне вирішив використати незвичайні можливості Таррара для військових потреб у ролі секретного воєнного кур'єра. Передбачалося, що він проковтне футляр з повідомленням, перейде лінію фронту й по прибутті в безпечне місце випорожнить його. Утім, вже при виконанні вже першого завдання Таррара схопили пруські військові, після інсценованої страти його жорстоко побили й випровадили геть.

Зазнавши тяжкої психологічної травми, Таррар повернувся в шпиталь й погодився на застосування щодо нього будь-якої процедури, яка б зарадила хворобі. Його лікували ладаном, винним оцтом, тютюновими таблетками й відварними яйцями, але безрезультатно. Таррар повсякчас втікав з лікарні, шукаючи недоїдки. Траплялись випадки, коли він пив кров пацієнтів після кровопускання, їв частини трупів з лікарняного моргу. Після зникнення 14-місячної дитини Таррара запідозрили у канібалізмі і вигнали зі шпиталю. Через чотири роки, хворий важкою формою туберкульозу, Таррар з'явився у Версалі, але невдовзі помер від затяжного приступу ексудативної діареї.

Дитинство та юність[ред. | ред. код]

Вигляд на площу перед Собором Паризької Богоматері. З правого боку — стара будівля центрального столичного шпиталю Отель-Дьйо. Гравюра початку XIX століття.

Таррар народився близько 1772 року в сільській місцевості в околицях Ліона[1][2]. Точна дата народження невідома; лікарі, що оглядали його тіло після смерті, встановили приблизний вік у 26 років[1][2]. Залишається невідомим і те, чи було звернення «Таррар» його справжнім іменем, чи просто кличкою[3].

З дитинства він володів ненаситним апетитом, а підлітком міг з'їсти протягом дня чверть туші корови, рівної за вагою йому самому[4][5]. Батьки, не здатні прогодувати сина, врешті-решт виставили його за поріг[1][6]. Декілька років Таррар поневірявся Францією у гурті грабіжників, волоцюг і шльондр[7], жебракував і крав їжу[1], а відтак підрядився виступати вуличним блазнем укупі з мандрівним шарлатаном[8][6]. Таррар незмінно привертав увагу глядачів здатністю ковтати то пробки від пляшок, то камені, навіть живих тварин й цілі кошики яблук, що їх поглинав одне за одним[1][6]. Він пожадливо накидався на будь-який харч, налягаючи з особливою пристрастю на зміїне м'ясо[2][8].

В 1788 році Таррар оселився в Парижі й продовжив заробляти подібними номерами, але вже як самостійний виконавець. Один із трюків, що зазвичай проходив без зайвих труднощів, ледь не коштував йому життя, позаяк неочікувано викликав гостру кишкову непрохідність. Кількоро людей із юрби віднесли Таррара на руках в центральний паризький шпиталь Отель-Дьйо (фр. Hôtel-Dieu), де він пройшов курс лікування сильнодійним проносним. Цілковито одужавши, пацієнт заявив особистому лікарю п. Жиро (фр. M. Giraud), що готовий продемонструвати свої здібності, наприклад, проковтнути його годинник на ланцюжку. Хірург попередив, що якщо той справді доведе свій задум до кінця, то він, Жиро, без вагання розітне його черево, аби дістати годинника назад[8][6].

Зовнішність і поведінка[ред. | ред. код]

Попри вроджений патологічний апетит, Таррар мав худорляву статуру й середній зріст[9]. У віці 17 років його вага становила заледве 100 ліврів, себто 50 кілограмів[10][5]. Зазначалось, що він мав незвичайно м'яке світле волосся, непропорційно широкий рот з ледь помітними губами[11][5] й чорними зубами. Коли Таррар довго не їв, шкіра з живота звисала складками таким чином, що він міг обернути її навколо власної талії[12][9]. Після доброго наїдку живіт у нього навпаки розбухав неначе «величезна повітряна куля»[6]. Шкіра в області щік була зморщеною і в'ялою; розтягуючи її, француз міг вмістити у роті до дванадцяти яєць чи яблук[11][13].

Таррарове тіло було гарячим на дотик, надмірно пітливим й смерділо[11][9]. Очевидці стверджували, що через сморід, який постійно оточував його, «неможливо було підійти ближче 20 кроків»[11]. Після кожного прийому їжі гидотний запах помітно посилювався[11][12], очі й щоки наливалися кров'ю[9], від тіла виходила пара. Засинаючи, Таррар, час від часу голосно відригував і робив «ковтальні рухи» щелепами. Екскременти поліфага, який до того ж страждав хронічною діареєю, були «зловонні за межами будь-якої уяви»[11]. Незважаючи на колосальні масштаби поглинаного їстива Таррар ніколи не скаржився на нудоту й не набирав ваги. Коли справа йшла не про поживок, він не проявляв ні дивної поведінки, ні ознак розумового розладу[14]. Свідки вказували хіба що на вкрай апатичний склад характеру, який виражався у «повній відсутності сил та ідей»[11][15].

Етіологія неприборканого апетиту Таррара невідома. Збереглись документально завірені свідчення про кількох його сучасників, що страждали такою ж формою поліфагії, зокрема про відомого француза польського походження Шарля Домері, проте тіло жодного із них після смерті, на відміну від Таррара, патологоанатоми не оглядали. На переконання шведсько-британського ревматолога й історика медицини Яна Боундсона (англ. Jan Bondeson), такий стан могло обумовити пошкодження мигдалеподібного тіла чи ядра гіпоталамуса; встановлено, що подібна травма здатна викликати поліфагію у піддослідних тварин[16]. Іншою причиною розвитку патологічного апетиту на тлі швидкої втрати ваги міг стати гіпертиреоїдизм, підвищена активність щитоподібної залози. В медичній історії Нового часу не зафіксовано жодного достеменного випадку поліфагії, який можна було б зіставити з розладом Таррара[17].

Військова служба[ред. | ред. код]

«Собаки й кішки тікали в жаху при його появі, неначе передчували долю, яку він їм приготував»[18]

Барон Персі

З початком війни Першої коаліції Таррар вступив на службу до французької революційної армії[4]. На його прикрість, військовий пайок аж ніяк не вдовольняв постійну потребу в харчах[6]. В обмін на порції інших солдат Таррар згоджувався виконувати їхні доручення, часто порпався на смітниках у пошуках недоїдків[5], але і це не могло зарадити його становищу[1]. Через певний час рядового доставили у лазарет міста Сульц-О-Рен у стані сильного фізичного виснаження[1].

Попри виділений чотирикратний раціон, він як і раніше коротав весь вільний час у гарячкових пошуках їжі[8]: то рився в стічних канавах, то копирсався серед баків зі сміттям[6], наминав недогризки за іншими пацієнтами; одного разу пробрався у госпітальну аптеку й поласував припарками[1]. Аби довідатись про причину такого хворобливого апетиту, хірург 9-го гусарського полку доктор Курвіль (фр. Courville; в деяких джерелах — Комвіль, фр. Comville[19]) і головний лікар шпиталю барон П'єр-Франсуа Персі (фр. Pierre-François Percy)[6] залишили Таррара в лазареті для участі в розробленому ними курсі фізіологічних експериментів.

Якось біля воріт закладу накрили стіл з частуванням, розрахованим «на п'ятнадцять німецьких робітників». Санітари силою стримували Таррара, що рвався до трапези. Курвіль, однак, вирішив скористатися цією нагодою, щоб дослідити травні можливості пацієнта, й дозволив тому безперешкодно добратися столу[6]. Таррар пролигнув весь обід: два чималих пироги з м'ясом, дві тарілки соленого смальцю, чотири галони (близько 18 л) згущеного молока, не полишаючи навіть хлібні крихти, й відразу ж заснув[19][2]. Лікар відзначав, що черево у нього стало тугим та надутим, неначе «величезна повітряна куля»[19][6]. Іншим разом йому принесли великого живого кота[20]. Той зубами розірвав живіт нещасної тварини, висмоктав кров, й з'їв тіло повністю, за винятком хіба що кісток, а через пів години «немов хижий птах» відригнув куски шкіри із залишками шерсті[2]. Свідком цього дійства став, серед інших, головний лікар Рейнської армії Жозе Адам Лоренц (фр. Joseph Adam Lorentz)[8]. В низці наступних експериментів піддослідному пропонували живих змій, ящірок і цуценят; Таррар з'їдав все, ні від чого не відмовляючись[9]. Під час одного такого досліду він засмоктав, навіть не пережовуючи, живого вугра, попередньо розчавивши його голову зубами[2].

Секретний кур'єр[ред. | ред. код]

Коли минуло кілька місяців, що їх Таррар провів у шпиталі на правах піддослідного, військове командування зажадало повернення рядового на чинну службу. Доктор Курвіль, прагнучи за будь-яку ціну продовжити досліди гастрономічних можливостей поліфага, запропонував генералу Олександру де Богарне використати незвичайні здібності вояки в державних інтересах. За розпорядженням лікаря той проковтнув дерев'яний футляр з документом всередині, який через два дні вийшов разом з екскрементами у цілком задовільному стані[19]. На думку Курвіля, Таррар міг би у такий спосіб проносити донесення через ворожу територію без ризику бути викритим при затриманні чи обшуку[9].

Солдата викликали до заінтригованого Богарне для показу своїх умілостей перед генералітетом Рейнської армії. Успішно проковтнувши футляр, він одержав у винагороду теліжку з 30 фунтами (близько 14 кг) сирих бичачих легенів і печінки[2], й без зволікання їх з'їв на очах у здивованої публіки. Історик Ян Боундсон зазначає, що серед присутніх міг опинитися й сам Наполеон Бонапарт, але й підкреслює, що така обставина видається досить малоймовірною[9][21].

Таррара офіційно зарахували на посаду шпигуна при Рейнській армії. Генерал наочно переконався у фізичних можливостях незвичайного солдата, але сумніви відносно психічного здоров'я не покидали його, а тому кур'єру не стали доручати доставку справді цінних документів[22]. На своє перше завдання Таррар одержав наказ доправити лист одному французькому полковнику, ув'язненому у фортеці поблизу Нойштадта[9]. Його запевнили, що документ начебто має стратегічно важливе значення. Насправді ж Богарне написав звичайну записку, в якій просив полковника підтвердити, що повідомлення дійшло за адресою, й при змозі вказати будь-яку потенційно корисну інформацію про переміщення армії супротивника[22].

Під покровом темряви Таррар, зодягнутий як німецький селянин, перетнув кордон з Пруссією. Незнанням німецької мови й дивною поведінкою він швидко накликав на себе підозри тутешніх мешканців[12]. Ті своєю чергою донесли на нього військовим, й незабаром француза схопили на околиці Ландау. Пруссаки обшукали полоненого і, не знайшовши нічого підозрілого, відшмагали. Таррар тримався мужньо й не видав таємниці. На допиті у місцевого команданта, генерала Цойглі (нім. Zoegli), він також відмовився говорити та, як наслідок, втрапив у карцер. Доба під вартою остаточно зламала його волю й у підсумку він зізнався Цойглі про своє завдання.

Полоненого посадили на ланцюг у туалеті й запроторили до тих пір, поки дерев'яний футляр не вийшов з екскрементами — через 30 годин після того, як опинився у шлунку[19]. Коли з'ясувалось, що документ — всього-на-всього символічна записка де Богарне, розлючений прусський генерал наказав повісити шпигуна. За іншими даними, Цойглі розгнівався через те, що Таррар навпаки наважився дістати футляр із власного посліду й тутечки проковтнув його знову[19][5]. Полоненого відвели до шибениці, дозволили помолитися Всевишньому й вже було накинули зашморг на шию, однак в останню хвилину командант змилосердився і скасував страту. Таррара зняли з ешафота, жорстоко відлупцювали й відпустили неподалік французьких позицій[22].

Спроби лікування[ред. | ред. код]

Після згаданого випадку Таррар став відчайдушно ухилятися від подальшої військової служби. Він повернувся у шпиталь і заявив барону Персі, що готовий випробувати будь-яку терапію, аби лиш вона дала ефект[22]. Назначений курс лікування опієм, винним оцтом і тютюновими пілюлями зазнав невдачі[19][22]. Спроби вгамувати апетит великими порціями «левантійських яєць», зварених круто, також не увінчалися успіхом. Всі зусилля утримати Таррара в рамках дієти виявилися марними. Той повсякчас утікав зі шпиталю, вишукував їстівні недогризки на задніх дворах довколишніх м'ясних крамниць. Інколи, снуючи підворіттями чи нишпорячи у стічних канавах і сміттєвих звалищах у пошуках падалі, Таррар встрявав у гризню з бродяжними собаками[19][23][2]. Декілька разів його заставали при питті крові пацієнтів, яким проводили процедуру кровопускання, ба навіть при споживанні трупів у покійницькій[2]. Частина лікарів відверто вважали поліфага божевільним й вимагали передати його в психіатричний притулок. Утім, Персі наполягав на продовженні дослідів й Таррар міг надалі користуватися заступництвом головного лікаря[23].

Невдовзі у лікарні безслідно зникла 14-місячна дитина, й на Таррара очікувано впала підозра у канібалізмі. За таких обставин барон Персі не захотів чи не зміг відстояти свого підопічного, й того остаточно вигнали з медичного закладу[19][23].

Смерть[ред. | ред. код]

В 1798 році лікар версальської лікарні п. Тессьє (фр. M. Tessier) сповістив барона Персі, що його бажає бачити один із пацієнтів. Ним виявився Таррар — цього разу зовсім знесилений й прикутий до ліжка. Він росказав Персі, що двома роками раніше проковтнув крадену золоту виделку, котра, як він стверджував, застрягла в нутрощах, спричинила недомагання і тепер сподівається, що той зможе якось її вийняти. Але натомість, лікар діагностував у Таррара термінальну стадію туберкульозу. Місяцем пізніше, після тривалого приступу ексудативної діареї, Таррар помер[23].

Труп дивного пацієнта почав розкладатися надзвичайно швидко, й хірурги попервах відмовлялися робити розтин. Тессьє, одначе, прагнув вияснити, наскільки сильно структура його нутрощів різнилася від норми; водночас його цікавило питання, чи справді Таррар проковтнув золоту виделку[23]. Розтин засвідчив, що його стравохід був аномально розширений: розсунувши щелепи, хірурги помітили широкий канал, що тягнувся аж до самого шлунку[24]. Все тіло заповнював гній. Печінка і жовчний міхур були патологічно збільшені[19]; більшу частину черевної порожнини заповнював величезний шлунок, вкритий виразками[12][23]. Золотої виделки так і не знайшли[25].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson, ред. (1819). Polyphagism. London Medical and Physical Journal (London: J. Souter) 42: 203. Архів оригіналу за 6 жовтня 2019. Процитовано 29 березня 2020. 
  2. а б в г д е ж и к Gould, George M.; Pyle, Walter L. (1896). Anomalies and Curiosities of Medicine. Архів оригіналу за 11 листопада 2012. Процитовано 30 січня 2020. 
  3. Bondeson, 2004, с. 275.
  4. а б Lord, 1839, с. 111.
  5. а б в г д Good, 1864, с. 80.
  6. а б в г д е ж и к л Bondeson, 2004, с. 276.
  7. Bondeson, 2006, с. 305.
  8. а б в г д Millingen, 1839, с. 197.
  9. а б в г д е ж и Bondeson, 2004, с. 277.
  10. Percy, 1805, с. 91.
  11. а б в г д е ж T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson, ред. (1819). Polyphagism. London Medical and Physical Journal (London: J. Souter) 42: 205. Архів оригіналу за 6 жовтня 2019. Процитовано 29 березня 2020. 
  12. а б в г Millingen, 1839, с. 198.
  13. Lord, 1839, с. 113.
  14. Bondeson, 2004, с. 281.
  15. Bondeson, Jan (October 2001). The Cat Eaters. Fortean Times (Dennis Publishing). 
  16. Bondeson, 2006, с. 313.
  17. Bondeson, 2006, с. 312.
  18. Percy, 1805, с. 92—93.
  19. а б в г д е ж и к л T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson, ред. (1819). Polyphagism. London Medical and Physical Journal (London: J. Souter) 42: 204. Архів оригіналу за 6 жовтня 2019. Процитовано 29 березня 2020. 
  20. Percy, 1805, с. 93.
  21. Lord, 1839, с. 112.
  22. а б в г д Bondeson, 2004, с. 278.
  23. а б в г д е Bondeson, 2004, с. 279.
  24. Bondeson, 2004, с. 280.
  25. Bondeson, 2006, с. 310.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Bondeson, Jan (2006). Freaks: The Pig-Faced Lady of Manchester Square & Other Medical Marvels. Stroud: Tempus Publishing. ISBN 0-7524-3662-7. 
  • Bondeson, Jan (2004). The Two-Headed Boy. Ithaca, NY: Cornell University Press. ISBN 0-8014-8958-X. 
  • Good, John Mason (1864). The Study of Medicine (вид. 15). New York: Harper & Brothers. 
  • George M. Gould, Walter L. Pyle (1896). Anomalies and Curiosities of Medicine. 
  • Lord, Perceval B. (1839). Popular Physiology (вид. 2). London: John W. Parker / Society for Promoting Christian Knowledge. 
  • Millingen, J. G. (1839). Curiosities of Medical Experience (вид. 2). London: Richard Bentley. OCLC 15518. 
  • Percy, Pierre-François (1805). Mémoire sur la polyphagie. Journal de médecine, chirurgie, pharmacie (Paris) (9): 90–99.