Таррар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Таррар
Tarrare
Mémoire sur la polyphagie I.jpg
Замітки барона Персі з описом медичної історії Тарраре, Mémoire sur la polyphagie (1805)
Народився бл. 1772
в околиці міста Ліон, Королівство Франція
Помер 1798 (25—26 років)
Версаль, Перша Французька республіка
·туберкульоз
Країна Flag of France (1790–1794).svg Перша французька республіка
Діяльність вуличний актор, військовик
Знання мов французька
Учасник Війна першої коаліції

Тарра́р (фр. Tarrare, Tarare; бл. 1772, околиці Ліона, Королівство Франція — 1798, Версаль, Перша Французька республіка) — французький вуличний актор і солдат другої половини XVIII століття, відомий напрочуд ненажерливою захланністю.

Таррар з дитинства вирізнявся непомірним апетитом, отож коли батькам не стало снаги його прокормлювати, сина з дому витурили. З того часу він поневірявсь країною у ватазі злодіїв та повій, промишляючи жебрацтвом і крадіжками, щоб бодай якось потамувати голод. Демонстрував гастрономічні фокуси на вуличних виступах, де ковтав пробки, каміння, живих тварин і цілі кошари яблук.

З початком війни першої коаліції Таррар зголосився до французької армії. Хоча на службі йому виділяли чотирикратний пайок, перманентний болісний голод не зникав, тому доводилось вишукувати додаткову поживу в канавах і сміттєвих баках. Зовсім охлявши, молодик опинивсь у лазареті міста Сульц-О-Рен, де став об'єктом медичних дослідів. Однієї днини він умикнув трапезу, розраховану на 15 осіб. Іншим разом лікари піднесли йому живого кота, що прожогом був з'їдений. Упослі дійшла черга змій, ящірок, собачат і навіть вугря, засмокченого цілком.

Генерал Олександр де Богарне вирішив використати незвичайні можливості Таррара для військових потреб: у ролі секретного кур'єра. Передбачалося, що він проковтне футляр з повідомленням, перейде лінію фронту й, прибувши у безпечне місце, випорожнить річ. Вже при виконанні першого завдання Таррара схопили пруські військові, після інсценованої страти його жорстоко побили й видворили геть.

Зазнавши тяжкої психологічної травми, Таррар повернувся в шпиталь й погодився на застосування будь-якої процедури, яка б зарадила хворобі. Його лікували ладаном, винним оцтом, тютюновими таблетками й відварними яйцями, але безрезультатно. Таррар часто-густо втікав з лікарні у пошуках недоїдків. Траплялись випадки, коли він пив кров пацієнтів після кровопускання, їв частини трупів з лікарняного моргу. Після зникнення 14-місячного малюка Таррара запідозрили у канібалізмі і вигнали зі шпиталю. Через років з чотири, хворий важкою формою туберкульозу, Таррар з'явився у Версалі, але невдовзі помер від затяжного приступу ексудативної діареї.

Дитинство та юність[ред. | ред. код]

Вигляд на площу перед Собором Паризької Богоматері. З правого боку — стара будівля центрального столичного шпиталю Отель-Дьйо. Гравюра початку XIX століття.

Таррар народився близько 1772 року в сільській місцевості в околицях Ліона[1][2]. Точна дата народження невідома; лікарі, що оглядали тіло після смерті, встановили приблизний вік біля 26 років[1][2]. Чи було звернення «Таррар» його справжнім йменням, а чи просто кличкою, вповні незрозуміло[3].

Ненаситний апетит проявився змалку, в піділітковому же віці він міг з'їсти протягом дня чверть туші корови, рівної за вагою йому самому[4][5]. Батьки були не здатні прогодувати сина досхочу і, зрештою, виставили того за поріг[1][6]. Декілька років Таррар валандався Францією у гурті грабіжників, волоцюг і шльондр[7], жебракував і крав їжу[1], а відтак підрядився виступати вуличним блазнем укупі з мандрівним шарлатаном[8][6]. Таррар незмінно привертав увагу глядачів здатністю ковтати то пробки від пляшок, то камені, навіть живих тварин й цілі кошики яблук, що їх поглинав одне за одним[1][6]. Він жадливо кидався на будь-який харч, налягаючи з особливою пристрастю на зміїне м'ясо[2][8].

В 1788 році Таррар оселився в Парижі й продовжив заробляти подібними номерами, але вже як самостійний виконавець. Один із трюків, що зазвичай давався без зайвих труднощів, неочікувано викликав гостру кишкову непрохідність і ледь не коштував життя. Кілька людей із юрби віднесли Таррара на руках в паризький шпиталь Отель-Дьйо (фр. Hôtel-Dieu), де він пройшов курс лікування сильнодійним проносним. Цілковито одужавши, пацієнт заявив особистому лікарю, пану Жиро (фр. M. Giraud), що готовий продемонструвати свої здібності, наприклад, проковтнути його годинник на ланцюжку. Хірург попередив, що якщо той справді доведе свій задум до кінця, то він, Жиро, без вагання розітне його черево, аби дістати годинника назад[8][6].

Зовнішність і поведінка[ред. | ред. код]

Попри вроджений патологічний апетит, обрезклим Таррар не був, навпаки мав худорляву статуру й середній зріст[9]. У віці 17 років його вага становила заледве 100 ліврів, себто 50 кілограмів[10][5]. Зауважували, що він мав незвичайно м'яке світле волосся, непропорційно широкий рот з ледь помітними губами[11][5] й чорними зубами. Коли Таррар довго не їв, шкіра з живота звисала складками таким чином, що він міг обернути її навколо талії[12][9]. Після доброго наїдку живіт у нього розбухав неначе «величезна повітряна куля»[6]. Шкіра в області щік була зморщеною і в'ялою; розтягуючи її, молодик міг вмістити у роті до дванадцяти яєць чи яблук[11][13].

Таррарове тіло було гарячим на дотик, надмірно пітливим й смерділо[11][9]. Очевидці стверджували, що через сморід, яким постійно тхнуло від нього, «неможливо було підійти ближче 20 кроків»[11]. Після кожного прийому їжі гидотний запах помітно посилювався[11][12], очі й щоки наливалися кров'ю[9], від тіла виходила пара. Засинаючи, Таррар час від часу голосно відригував і робив «ковтальні рухи» щелепами. Екскременти поліфага, який до того ж страждав хронічною діареєю, були «зловонні за межами будь-якої уяви»[11]. Незважаючи на колосальні масштаби поглинаного їстива Таррар ніколи не скаржився на нудоту й не набирав ваги. Коли йшлося не про поживок, він не проявляв ні дивної поведінки, ні ознак розумового розладу[14]. Свідки вказували хіба що на вкрай апатичний склад характеру, який виражався у «повній відсутності сил та ідей»[11][15].

Етіологія неприборкуваного апетиту Таррара невідома. Збереглись документально завірені свідчення про кількох його сучасників, що страждали такою ж формою поліфагії, зокрема про відомого француза польського походження Шарля Домері, проте тіло жодного із них після смерті, на відміну від Таррара, патологоанатоми не оглядали. На переконання шведсько-британського ревматолога й історика медицини Яна Боундсона (англ. Jan Bondeson), такий стан могло обумовити пошкодження мигдалеподібного тіла чи ядра гіпоталамуса; встановлено, що подібна травма здатна викликати поліфагію у піддослідних тварин[16]. Іншою причиною розвитку патологічного апетиту на тлі швидкої втрати ваги міг стати гіпертиреоїдизм, підвищена активність щитоподібної залози. В медичній історії Нового часу не зафіксовано жодного достеменного випадку поліфагії, що був би зіставимим з розладом Таррара[17].

Військова служба[ред. | ред. код]

«Собаки й кішки тікали в жаху при його появі, наче передчували долю, яку він їм вготував»[18].

Барон Персі

З вибухом війни першої коаліції Таррар вступив на службу до французької революційної армії[4]. Військовий пайок, на його прикрість, аж ніяк не удовольняв постійну знадобу в харчах[6], тому в обмін на порції інших солдат Таррар згоджувався виконувати їхні доручення. Часто порпався на смітниках у пошуках недоїдків[5], але і це не могло зарадити становищу[1]. Через певний час рядового доставили до лазарету міста Сульц-О-Рен у стані сильного фізичного виснаження[1].

Попри виділений чотирикратний раціон, він, як і раніш, коротав весь вільний час у гарячкових шуканнях їжі[8]: то рискав у стічних канавах, то копирсався серед баків з непотребом[6], наминав недогризки за іншими пацієнтами; одного разу пробрався у госпітальну аптеку й поласував припарками[1]. Аби довідатись про причину такого хворобливого апетиту, хірург 9-го гусарського полку доктор Курвіль (фр. Courville; в деяких джерелах — Комвіль, фр. Comville[19]) і головний лікар шпиталю барон П'єр-Франсуа Персі (фр. Pierre-François Percy)[6] залишили Таррара в лазареті для участі в розробленому ними курсі фізіологічних експериментів.

Якось біля воріт закладу накрили стіл з частуванням, розрахованим «на п'ятнадцять німецьких робітників». Санітари силою стримували Таррара, що поривався до трапези. Курвіль, однак, вирішив скористатися цією нагодою, щоб дослідити травні можливості пацієнта, й дозволив тому безперешкодно добратися столу[6]. Таррар пролигнув весь обід: два чималих пироги з м'ясом, дві тарілки соленого смальцю, не полишаючи навіть хлібні крихти, вдудлив 4 галони (близько 18 л) згущеного молока, й відразу ж заснув[19][2]. Лікар відзначав, що черево у нього стало тугим та надутим, наче «величезна повітряна куля»[19][6]. Іншим разом йому принесли великого живого кота[20]. Той зубами розірвав живіт нещасної тварини, висмоктав кров, й з'їв тіло повністю, за винятком хіба що кісток, а через пів години «немов хижий птах» відригнув куски шкіри із залишками шерсті[2]. Свідком цього дійства став, серед інших, головний лікар Рейнської армії Жозе Адам Лоренц (фр. Joseph Adam Lorentz)[8]. У низці наступних експериментів піддослідному пропонували живих змій, ящірок і щенят; Таррар з'їдав все, нічим не гидуючи[9]. Під час одного такого досліду він буквально засмоктав, навіть не пережовуючи, живого вугра, попередньо розчавивши голову зубами[2].

Секретний кур'єр[ред. | ред. код]

Коли минуло кілька місяців, що їх Таррар провів у шпиталі на правах піддослідного, військове командування зажадало повернути рядового на чинну службу. Доктор Курвіль, прагнучи за будь-яку ціну продовжити досліди гастрономічних можливостей поліфага, запропонував генералу Олександру де Богарне використати незвичайні здібності вояки в державних інтересах. За розпорядженням лікаря той проковтнув дерев'яний футляр з документом всередині, який через два дні вийшов разом з екскрементами у цілком задовільному стані[19]. Курвіль дійшов думки, що Таррар міг би в такий спосіб проносити донесення ворожою територією без ризику викриття при затриманні чи обшуку[9].

Солдата викликали до заінтригованого Богарне для показу своїх умілостей перед генералітетом Рейнської армії. Успішно проковтнувши футляр, він одержав у винагороду теліжку з 30 фунтами (бл. 14 кг) сирих бичачих легенів і печінки[2], й без зволікання їх втеребив на очах у зпантеличеної публіки. Історик Я. Боундсон відзначає, що серед присутніх міг опинитися й сам Наполеон Бонапарт, але зауважує, що така обставина видається украй малоймовірною[9][21].

Таррара офіційно зарахували на посаду шпигуна при Рейнській армії. Генерал навіч переконався у фізичних можливостях незвичайного солдата, однак сумніви відносно психічного здоров'я не полишали його, тому кур'єру не стали доручати доставку справді цінних документів[22]. На своє перше завдання Таррару випало доправити лист одному французькому полковнику, ув'язненому у фортеці поблизу Нойштадта[9]. Його запевнили, що документ начебто має стратегічно важливе значення. Насправді ж Богарне написав звичайнісіньку записку, в котрій просив полковника підтвердити, що звідомлення дійшло за адресою, й при змозі вказати будь-яку потенційно корисну інформацію про пересування армії супротивника[22].

Під покровом темряви Таррар, зодягнутий як німецький селянин, перетнув кордон з Пруссією. Незнанням німецької мови й дивною поведінкою він швидко накликав на себе підозри тутешніх мешканців[12]. Ті своєю чергою донесли на нього військовим, й незабаром француза схопили на околиці Ландау. Пруссаки обшукали полоненого і, не знайшовши нічого підозрілого, відшмагали. Таррар тримався мужньо й не вибовкав таємниці. На допиті у місцевого команданта, генерала Цойглі (нім. Zoegli), він також зарікся говорити та, як наслідок, втрапив у карцер. Доба під вартою остаточно зламала його волю й у підсумку він зізнався Цойглі про своє завдання.

Полоненого посадили на ланцюг біля вигрібної ями, доки дерев'яний футляр не вийшов з екскрементами — через 30 годин відтоді, як опинивсь у шлунку[19]. Швидко з'ясувалося, що документ — всього-на-всього цидулка де Богарне. Розлючений прусський генерал наказав повісити лазутчика. За іншими даними, Цойглі розгнівався через те, що Таррар навпаки наважився дістати футляр із власного посліду й тутечки проковтнув його знову[19][5]. Так чи інак, полоненого відвели до шибениці, дозволили помолитись Всевишньому й вже було накинули зашморг на шию, однак в останню хвилину командант змилосердився і скасував страту. Таррара зняли з ешафота, добряче відлупцювали й відпустили неподалік французьких позицій[22].

Спроби лікування[ред. | ред. код]

Після згаданого випадку Таррар став відчайдушно ухилятися від подальшої військової служби. Він повернувсь у шпиталь і заявив барону Персі, що ладний на будь-яку терапію, аби лиш вона дала ефект[22]. Назначений курс лікування опієм, винним оцтом і тютюновими пілюлями зазнав невдачі[19][22]. Спроби притлумити апетит великими порціями «левантійських яєць», зварених круто, також не досягли своєї мети. Всі зусилля, аби утримати Таррара в рамках дієти, виявилися марними. Той повсякчас утікав зі шпиталю, вишукував їстівні недогризки на задніх дворах довколишніх м'ясних крамниць. Інколи, снуючи підворіттями чи нишпорячи у стічних канавах і сміттєвих звалищах у пошуках падалі, Таррар встрявав у гризню з бродяжними собаками[19][23][2]. Кілька разів його заставали при питті крові пацієнтів, яким проводили кровопускання, ба навіть при споживанні трупів у покійницькій[2]. Частина лікарів відверто вважали поліфага божевільним й вимагали передати його в психіатричний притулок. Утім, Персі наполягав на продовженні дослідів й Таррар міг надалі користуватися заступництвом головного лікаря[23].

Невдовзі у лікарні безслідно зникло 14-місячне дитя, й на Таррара очікувано впала підозра у канібалізмі. За таких обставин барон Персі не захотів чи не зміг відстояти підопічного, й того остаточно вигнали з медичного закладу[19][23].

Смерть[ред. | ред. код]

В 1798 році лікар версальської лікарні пан Тессьє (фр. M. Tessier) сповістив барона Персі, що його воліє бачити один із пацієнтів. Ним виявився Таррар — цього разу зовсім кволий і прикутий до ліжка. Він росказав Персі, що два роки тому проковтнув крадену золоту виделку, яка начебто застрягла в нутрощах й спричинила поточне недомагання, а тепер сподівається, що знайдеться спосіб якось її звідтіля вийняти. Натомість лікар діагностував у Таррара термінальну стадію туберкульозу. Місяцем пізніше, після тривалого приступу ексудативної діареї, Таррар помер[23].

Труп дивного пацієнта почав розкладатися надзвичайно швидко, й хірурги попервах відмовлялися робити розтин. Тессьє, одначе, прагнув вияснити, наскільки сильно структура його внутрішніх органів різнилася від норми. Водночас його цікавило питання, чи справді Таррар проковтнув столовий прибор[23]. Розтин засвідчив, що його стравохід аномально розширений; розсунувши щелепи, хірурги помітили широкий канал, який тягнувся аж до самого шлунку[24]. Все тіло заповнював гній. Печінка і жовчний міхур були патологічно збільшені[19]. Більшу частину черевної порожнини заповнював величезний шлунок, укритий виразками[12][23]. Золотої виделки так і не знайшли[25].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson, ред. (1819). Polyphagism. London Medical and Physical Journal (London: J. Souter) 42: 203. Архів оригіналу за 6 жовтня 2019. Процитовано 29 березня 2020. 
  2. а б в г д е ж и к Gould, George M.; Pyle, Walter L. (1896). Anomalies and Curiosities of Medicine. Архів оригіналу за 11 листопада 2012. Процитовано 30 січня 2020. 
  3. Bondeson, 2004, с. 275.
  4. а б Lord, 1839, с. 111.
  5. а б в г д Good, 1864, с. 80.
  6. а б в г д е ж и к л Bondeson, 2004, с. 276.
  7. Bondeson, 2006, с. 305.
  8. а б в г д Millingen, 1839, с. 197.
  9. а б в г д е ж и Bondeson, 2004, с. 277.
  10. Percy, 1805, с. 91.
  11. а б в г д е ж T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson, ред. (1819). Polyphagism. London Medical and Physical Journal (London: J. Souter) 42: 205. Архів оригіналу за 6 жовтня 2019. Процитовано 29 березня 2020. 
  12. а б в г Millingen, 1839, с. 198.
  13. Lord, 1839, с. 113.
  14. Bondeson, 2004, с. 281.
  15. Bondeson, Jan (October 2001). The Cat Eaters. Fortean Times (Dennis Publishing). Архів оригіналу за 21 травня 2009. Процитовано 8 квітня 2020. 
  16. Bondeson, 2006, с. 313.
  17. Bondeson, 2006, с. 312.
  18. Percy, 1805, с. 92—93.
  19. а б в г д е ж и к л T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson, ред. (1819). Polyphagism. London Medical and Physical Journal (London: J. Souter) 42: 204. Архів оригіналу за 6 жовтня 2019. Процитовано 29 березня 2020. 
  20. Percy, 1805, с. 93.
  21. Lord, 1839, с. 112.
  22. а б в г д Bondeson, 2004, с. 278.
  23. а б в г д е Bondeson, 2004, с. 279.
  24. Bondeson, 2004, с. 280.
  25. Bondeson, 2006, с. 310.

Джерела[ред. | ред. код]