Перейти до вмісту

Таррар

Добра стаття
Перевірена версія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Таррар
Tarrare
Замітки барона Персі з описом медичної історії Таррара, Mémoire sur la polyphagie (1805)
Народивсябл. 1772
непоодаль м. Ліон, Королівство Франція
Помер1798 (25—26 років)
Версаль, Перша Французька республіка
·туберкульоз Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Франція Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьвуличний актор, військовик
Знання мовфранцузька Редагувати інформацію у Вікіданих
УчасникВійна першої коаліції Редагувати інформацію у Вікіданих

Тарра́р (фр. Tarrare, Tarare; нар. близько 1772 в околицях Ліона — пом. 1798, Версаль) — французький балаганний актор та солдат 2-ої половини XVIII століття, знаний го́ловно напрочуд ненажерливою захланністю.

Він з дитинства вирізнявся непомірним апетитом, тож коли батькам не стало снаги його прогодовувати, Таррара турнули з дому. Відтоді юнак поневірявся Францією у ватазі злодіїв та повій, промишляючи жебрацтвом й крадіжками, щоби бодай якось потамувати голод. Упослі пристав на роль трюкача при мандрівному шарлатані, де демонстрував гастрономічні фокуси з ковтанням пробок і каміння, живих тварин та цілих кошар яблук.

Із початком війни першої коаліції Таррар зголосився до французької армії. Хоча на службі йому виділяли чотирикратний пайок, болісний голод завжди давав про себе знати, тому доводилось вишукувати додаткову поживу в канавах й сміттєвих баках. Зовсім охлявши, молодик опинивсь у лазареті міста Сульц-О-Рен, де став об'єктом медичних дослідів. Одного дня він уминув трапезу, розраховану на 15 осіб. Іншим разом лікари піднесли йому живого кота, який прожогом був з'їдений. Потім дійшла черга змій, ящірок, собачат і навіть вугря, засмокченого всуціль.

Генерал Олександр де Богарне вирішив використати незвичайні можливості Таррара для військових потреб: у ролі секретного кур'єра. Передбачалося, що він проковтне футляр з повідомленням, перейде лінію фронту й, прибувши у безпечне місце, випорожнить річ. Вже при виконанні першого завдання Таррара схопили пруські військові, після інсценованої страти його жорстоко побили й видворили преч.

Зазнавши тяжкої психологічної травми, Таррар повернувся в шпиталь й погодився на застосування будь-якої процедури, яка б зарадила хворобі. Його лікували ладаном, винним оцтом, тютюновими таблетками й відварними яйцями, але безрезультатно. Таррар часто-густо втікав з лікарні у пошуках недоїдків. Траплялись випадки, коли він пив кров пацієнтів після кровопускання, їв частини трупів з лікарняного моргу. Після зникнення 14-місячного малюка Таррара запідозрили у канібалізмі і вигнали зі шпиталю. Через років зо чотири, хворий важкою формою туберкульозу, Таррар з'явився в Версалі, але невдовзі помер від затяжного приступу ексудативної діареї.

Дитинство та юність

[ред. | ред. код]
Вигляд на площу перед Собором Паризької Богоматері. З правого боку — стара будівля центрального столичного шпиталю Отель-Дьйо. Гравюра початку XIX століття.

Таррар народився коло 1772 року в сільській місцевості поблизу Ліона[1][2] (точна дата народження не встановлена; лікарі, що оглядали його тіло після кончини, визначили орієнтовний вік — 26 літ)[1][2]. Достоту невідомо і те, чи було звернення «Таррар» його справжнім ім'ям, а чи просто прізвиськом, отриманим підо впливом модної на ту пору паризької опери[3][4][a].

Ненаситний апетит дався взнаки ізмалку. У підлітковому же віці він міг з'їсти впродовж однієї днини чверть туші корови, рівної за вагою йому самому[6][7]. Батьки, невмоготу прокормити сина вдосталь, зрештою, виставили того за поріг[1][8]. Декілька год Таррар бурлакував країною в гурті злодюжок та проституток[9], жебракував та крав їжу[1], аби відтак підрядитись мартоплясом на розігріві в мандруючого шарлатана[10][8]. Незмінний інтерес глядачів викликала Таррарова здібність ковтати пробки од пляшок, камені, ба навіть живих тварин і цілі кошики яблук, що їх поглинав одне за одним[1][8]. Він жадливо кидався на будь-який харч, налягаючи з особливою пристрастю на зміїне м'ясо[2][10].

В 1788 році Таррар оселився в Парижі й продовжив заробляти подібними номерами, але вже як самостійний виконавець. Один із трюків, що зазвичай давався без зайвих труднощів, неочікувано викликав гостру кишкову непрохідність і ледь не коштував життя. Кілька людей із юрби глядачів віднесли штукаря на руках в паризький шпиталь Отель-Дьйо (фр. Hôtel-Dieu), де він пройшов курс лікування сильнодійним проносним. Цілковито одужавши, пацієнт заявив особистому лікарю, пану Жиро (фр. M. Giraud), іж готовий продемонструвати свої вміння, наприклад, проковтнувши його годинник на ланцюжку. Натомість хірург попередив, що коли той справді втілить задумане, то він, Жиро, без вагання розітне йому брюхо, аби дістати годинника назад[10][8].

Зовнішність і поведінка

[ред. | ред. код]

Попри вроджений патологічний апетит, обрюзглим Таррар не був — навпаки мав худорляву, тендітну статуру й середній зріст[11]. У віці 17 літ він важив заледве 100 ліврів (близько 45 кг)[7][12]. Привертали увагу його нечисленне, вкрай м'яке світле волосся й надміру широкий рот о 10 см між щелепами при повнім вишкірі із ледь помітними губами[13][7] і потемнілими зубами. Коли він довго не їв, шкіра з живота звисала складками таким чином, що міг обернути її довкруг талії[14][11]. Після ж доброго наїдку живіт розбухав неначе «величезна повітряна куля»[8]. Блідувата шкіра в області щік була зморщеною. Розтягуючи її, молодик був спроможний вмістити у роті до 12 яєць чи яблук[13][15].

Таррарове тіло було гарячим на дотик, дуже пітливим й смерділо[13][11]. Очевидці стверджували, що сморід, яким постійно від нього відгонило, «неможливо було стерпіти на відстані й 20 кроків»[13]. Опісля кожного прийому їжі гидотний запах помітно посилювався[13][14], очі і щоки наливались кров'ю[11], з тіла йшла пара. Засинаючи, Таррар час від часу голосно відригував й робив «ковтальні рухи» щелепами. Екскременти поліфага, який до того ж страждав хронічною діареєю, були «зловонні понад всяку уяву»[13]. Незважаючи на колосальні масштаби поглинаного їства Таррар ніколи не скарживсь на нудоту й не прибавляв в тілі. Коли йшлося не про поживок, він не виказував ані дивної поведінки, ані ознак розумового розладу[16]. Свідки відмічали хіба що вкрай апатичний склад характеру, який виражавсь у «повній відсутності сил та ідей»[13][17].

Етіологія неприборкуваного апетиту Таррара невідома. Збереглись документально завірені свідчення про кількох його сучасників, страждаючих такою ж формою поліфагії, зокрема стосовно відомого француза польського походження Шарля Домері, проте тіло жодного із них після смерті, на відміну від Таррара, патологоанатоми не оглядали. На переконання шведсько-британського ревматолога й історика медицини Яна Бондесона (англ. Jan Bondeson), такий стан могло обумовити пошкодження мигдалеподібного тіла чи ядра гіпоталамуса; встановлено, що подібна травма здатна викликати поліфагію у піддослідних тварин[18]. Іншою причиною розвитку патологічного апетиту на тлі швидкої втрати ваги міг стати гіпертиреоїдизм, підвищена активність щитоподібної залози. В медичній історії Нового часу не зафіксовано ні одного достеменного випадку поліфагії, зіставного з розладом Таррара[19].

Військова служба

[ред. | ред. код]
«Собаки й кішки тікали в жаху при його появі, наче передчуваючи долю, яку він їм вготував»[20].

Барон Персі

З вибухом війни першої коаліції Таррар вступив на службу до французької революційної армії[6]. Військовий пайок, на його прикрість, аж ніяк не удовольняв постійну знадобу в харчах[8], тому в обмін на порції інших солдат Таррар згоджувався виконувати їхні доручення. Часто порпався на смітниках у пошуках недоїдків[7], але і це не могло зарадити бідоласі[1]. Через певний час рядового доставили до лазарету міста Сульц-О-Рен у стані сильного фізичного виснаження[1].

Попри учетверений госпітальний раціон, він, як і раніш, коротав весь вільний час у гарячкових шуканнях їжі[10]: то рискав у стічних канавах, то копирсався серед баків з непотребом[8], наминав недогризки за іншими пацієнтами; одного разу пробрався у госпітальну аптеку й поласував припарками[1]. Аби довідатись про причину такого хворобливого апетиту, хірург 9-го гусарського полку[en] доктор Курвіль (фр. Courville; у деяких джерелах — Комвіль, фр. Comville[21]) й головний лікар госпіталю, барон П'єр-Франсуа Персі (фр. Pierre-François Percy)[8] залишили Таррара в лазареті для участі в розробленому ними курсі фізіологічних експериментів.

Якось біля воріт закладу накрили стіл з частуванням, розрахованим «на п'ятнадцять німецьких робітників». Санітарам довелось силою стримувати Таррара, що поривавсь до завидженої трапези. Курвіль, одначе, вирішив скористатись нагодою, аби дослідити травні можливості пацієнта й дозволив тому безперешкодно добратися столу[8]. Парубок заповзявсь уминати обід: два чималих пироги з м'ясом, дві тарілки соленого смальцю, не полиша навіть хлібні крихти, вдудлив 4 галони (близько 18 л) згущеного молока — й одразу ж заснув[21][2]. Лікар завважував, що брюхо у нього стало тугим та надутим, наче «величезна повітряна куля»[21][8]. Іншим разом йому принесли великого живого кота[22]. Той зубами розірвав живіт нещасної тварини, висмоктав кров і пожививсь тільцем (за винятком хіба що кісток), а через пів години «немов хижий птах» відригнув куски шкіри із рештками шерсті[2]. Улицезріти дане видивисько випало, зокрема, головному лікарю Рейнської армії Жозе Адаму Лоренцу (фр. Joseph Adam Lorentz)[10]. В низці наступних експериментів піддослідному пропонували живих змій, ящірок і щенят; Таррар з'їдав все, нічим не гидуючи[11]. Під час одного такого досліду він буквально засмоктав, навіть не пережовуючи, живого вугра, попередньо розчавивши голову зубами[2].

Секретний кур'єр

[ред. | ред. код]

Коли минуло кілька місяців, що їх Таррар провів у шпиталі на правах піддослідного, військове командування зажадало вернути рядового на чинну службу. Доктор Курвіль, прагнучи за всяку ціну продовжити досліди гастрономічних можливостей поліфага, запропонував генералу Олександру де Богарне використати незвичайні здібності вояки у державних інтересах: за розпорядженням лікаря той проковтнув дерев'яний футляр з документом всередині, який через два дні вийшов разом з екскрементами у цілком задовільному стані[21]. Курвіль дійшов думки, що Таррар міг би таким побитом проносити донесення ворожою територією без ризику викриття при затриманні чи обшуку[11].

Солдата викликали до заінтригованого Богарне для показу своїх умілостей перед генералітетом Рейнської армії. Успішно проковтнувши футляр, він одержав у винагороду теліжку з 30 фунтами (бл. 14 кг) сирих бичачих легенів і печінки[2], й без зволікання їх втеребив на очах у зпантеличеної публіки. Історик Я. Боундсон відзначає, що серед присутніх міг опинитися й сам Наполеон Бонапарт, але зауважує, що така обставина видається украй малоймовірною[11][23].

Таррара офіційно зарахували на посаду шпигуна при Рейнській армії. Генерал навіч переконався у фізичних можливостях незвичайного солдата, однак сумніви відносно психічного здоров'я не полишали його, тому кур'єру не стали доручати доставку справді цінних документів[24]. На своє перше завдання Таррару випало доправити лист одному французькому полковнику, ув'язненому у фортеці поблизу Нойштадта[11]. Його запевнили, що документ начебто має стратегічно важливе значення. Насправді ж Богарне написав звичайнісіньку записку, в котрій просив полковника підтвердити, що звідомлення дійшло за адресою, й при змозі вказати будь-яку потенційно корисну інформацію зглядно пересування армії супротивника[24].

Під покровом темряви, зодягнутий як німецький селянин, Таррар перетнув границю із Пруссією. Щоправда, незнанням мови й дивною поведінкою він хутко накликав на себе підозри тутешніх мешканців[14]. Ті, своєю чергою, донесли на нього військовим і невзабарі француза ймили на окраї Ландау. Прусаки обшукали полоненого та, не знайшовши нічого підозрілого, відшмагали. Таррар держався мужньо й не вибовкав таємниці; на допиті ж в місцевого коменданта, генерала Цойглі (нім. Zoegli), він також зарікся що-небудь говорити, із-за чого потрапив до карцеру: доба під вартою остаточно зламала волю невдатного шпигуна й у підсумку той про все зізнався. 

Бранця припнули було на ретязь близь вигрібної ями, аж поки дерев'яне пуделко не вийшло з випороженнями — через 30 год. відтоді, як опинилось у шлунку[21]. Хутко з'ясувалося, що документ — всього-на-всього символічна цидула де Богарне, отож розгніваний прусський генерал наказав лазутчика повісити. За іншими даними, Цойглі охопила лють через те, що він, навпаки, не встиг прочитати записку, адже Таррар дістав футляр з власних екскрементів і тут-таки проковтнув його знову[21][7]. Так чи інакш, полоненого одвели до шибениці, дозволили помолитись Всевишньому й вже було накинули зашморг на шию, одначе ж останьої миті комендант виявив милосердя, скасувавши страту: бідолаху зняли з ешафота, добряче відлупцювали і пустили восвояси непоодаль французьких позицій[24].

Спроби лікування

[ред. | ред. код]

Після згаданої придибенції Таррар став відчайдушно ухилятись від військової служби. Він повернувся в шпиталь і заявив барону Персі, що ладен на будь-яку терапію, аби тільки дала ефект[24]. Назначений курс лікування опієм, винним оцтом і тютюновими пілюлями, щоправда, зазнав невдачі[21][24]. Спроби притлумити апетит великими порціями «левантійських яєць», зварених круто, також не досягли своєї мети. Всі зусилля утримати Таррара в рамках дієти виявились марними: той повсякчас утікав зі шпиталю, вишукував тельбухи на задніх дворах довколишніх м'ясних лавок. Інколи, снуючи підворіттями чи нишпорячи в стічних канавах і сміттєвих звалищах у пошуках падалі, Таррар встрявав було у гризню з бродяжними собаками[21][25][2]. Його неодноразово заставали при випиванні крові пацієнтів, яким проводили кровопускання, ба навіть при споживанні трупів у покійницькій[2]. Частина лікарів відверто вважали поліфага божевільним й вимагали передати того в психіатричний притулок. Втім, Персі наполягав на продовженні дослідів і Таррар міг надалі користуватися заступництвом головного лікаря[25].

Невзабарі у лікарні безслідно зникло 14-місячне немовля, тож на Таррара очікувано впала підозра в канібалізмі. За таких обставин барон Персі не захотів чи не зміг відстояти підопічного, й того остаточно вигнали з медичного закладу[21][25].

Смерть

[ред. | ред. код]

1798 року лікар версальської лікарні пан Тессьє (фр. M. Tessier) сповістив барона Персі, що його воліє бачити один із пацієнтів. Ним виявився Таррар — цього разу зовсім кволий і прикутий до ліжка. Він розповів Персі, що два роки тому проковтнув крадену золоту виделку, яка начебто застрягла в нутрощах й спричинила поточне недомагання, а тепер сподівається, іж знайдеться спосіб якось її звідтіль вийняти. Натомість лікар діагностував у Таррара термінальну стадію туберкульозу. Місяцем пізніше, після тривалого приступу ексудативної діареї, Таррар помер[25].

Труп дивного пацієнта почав розкладатися надзвичай швидко, й хірурги попервах відмовлялися робити розтин. Тессьє, одначе, прагнув з'ясувати, наскільки сильно структура його внутрішніх органів різнилась від норми. Водночас його цікавило питання, чи справді Таррар проковтнув столовий прибор[25]. Розтин засвідчив, що його стравохід аномально розширений: розсунувши щелепи, хірурги помітили широкий канал, який тягнувся аж до самого жолудку[26]. Все тіло заповнював гній. Печінка і жовчний міхур були патологічно збільшені[21]. Більшу частину черевної порожнини заповнював величезний шлунок, укритий виразками[14][25]. Золотої виделки так і не знайшли[27].

Див. також

[ред. | ред. код]

Коментарі

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Згідно з Я. Бондесоном, саме слово закріпилося у вигуках на кшталт «Бом-бом-тарар!» і «Таррар-бом-ді-ей!», імітуючих велегласні розкати фанфар й настільки ж неймовірне випускання Тарраром газів; сто років потому фраза «Та-рра-ра-бум-діей!» була обіграна в модному «гімні шансонеток» паризького ресторана «Maxim's»[5].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson, ред. (1819). Polyphagism. London Medical and Physical Journal. London: J. Souter. 42: 203. Архів оригіналу за 6 жовтня 2019. Процитовано 29 березня 2020.
  2. ↑ а б в г д е ж и к Gould, George M.; Pyle, Walter L. (1896). Anomalies and Curiosities of Medicine. Архів оригіналу за 11 листопада 2012. Процитовано 30 січня 2020.
  3. ↑ Bondeson, 2004, p. 275.
  4. ↑ Percy, 1805, pp. 90.
  5. ↑ Lanoux, Armand. L’amour et l’histoire: Amours 1900. — Paris : Hachette, 1961. — С. 198.
  6. ↑ а б Lord, 1839, p. 111.
  7. ↑ а б в г д Good, 1864, p. 80.
  8. ↑ а б в г д е ж и к л Bondeson, 2004, p. 276.
  9. ↑ Bondeson, 2006, p. 305.
  10. ↑ а б в г д Millingen, 1839, p. 197.
  11. ↑ а б в г д е ж и Bondeson, 2004, p. 277.
  12. ↑ Percy, 1805, pp. 91.
  13. ↑ а б в г д е ж T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson, ред. (1819), Polyphagism, London Medical and Physical Journal, London: J. Souter, 42: 205., архів оригіналу за 6 жовтня 2019, процитовано 29 березня 2020
  14. ↑ а б в г Millingen, 1839, p. 198.
  15. ↑ Lord, 1839, p. 113.
  16. ↑ Bondeson, 2004, p. 281.
  17. ↑ Bondeson, Jan (October 2001). The Cat Eaters. Fortean Times. Dennis Publishing. Архів оригіналу за 21 травня 2009. Процитовано 8 квітня 2020. [Архівовано 2009-05-21 у Wayback Machine.]
  18. ↑ Bondeson, 2006, p. 313.
  19. ↑ Bondeson, 2006, p. 312.
  20. ↑ Percy, 1805, pp. 92—93.
  21. ↑ а б в г д е ж и к л T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson, ред. (1819), Polyphagism, London Medical and Physical Journal, London: J. Souter, 42: 204., архів оригіналу за 6 жовтня 2019, процитовано 29 березня 2020
  22. ↑ Percy, 1805, p. 93.
  23. ↑ Lord, 1839, p. 112.
  24. ↑ а б в г д Bondeson, 2004, p. 278.
  25. ↑ а б в г д е Bondeson, 2004, p. 279.
  26. ↑ Bondeson, 2004, p. 280.
  27. ↑ Bondeson, 2006, p. 310.

Джерела

[ред. | ред. код]


Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Таррар&oldid=46945660