Татарбунарське повстання

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Татарбунарське повстання
IICCR B006 Tatarbunary peasants.jpg
Засуджені до каторжних робіт татарбунарські повстанці.
Дата: 15 — 25 вересня 1924
Місце: Татарбунари, Королівство Румунія
Результат: Перемога румунських військ
Сторони
українські селяни Королівство Румунія

Татарбунарське повстання (рум., молд./рум. Răscoala de la Tatarbunar, рос. Татарбунарское восстание) — збройне повстання українців у Буджаку проти румунської окупації. Повстання тривало з 15 по 25 вересня 1924 року.

Передумови[ред. | ред. код]

13 квітня 1918 року Центральна Рада УНР ухвалила резолюцію про невизнання румунської анексії Бессарабії. Раді Міністрів УНР наказали вжити всіх засобів, щоб провести в краї повноцінний референдум. Слідом за нотою румунам телеграфом представили першого в історії україно-румунських відносин посла — Миколу Галагана.[1]

Політика гетьманського уряду кардинально відрізнялася від республіканського. У Ясси не відправляли посла. Павло Скоропадський з урядом не визнавав “возз’єднання” Молдови та Румунії, а 11 травня 1918-го Міністерство торгу та промисловості Української Держави ввело повну заборону на переміщення будь-яких товарів через Дністер. 5 червня Київ відправив ноту, в якій однозначно вказувалося, що “Бессарабія – це Україна”. Ясси відповіли обширною дискусією та побажаннями владнати ситуацію.[1]

РФСРР також розглядала Бессарабію як анексовану провінцію й вважала рішення Унії Бессарабії та Румунії накладене окупаційною румунською армією. Більше того, історики обох країн посилено обговорювали договір із Радянським Румчородом у 1918 році, де була вимога виведення румунської армії з Бессарабії. Проте обидві країни його не дотримувались. Легітимність Сфатул Церій також була поставлена під сумнів, хоча єдиним оскаржуваним рішенням є акт об'єднання.

У грудні 1923 року Шоста Конференція Балканської комуністичної федерації прийняла резолюцію, в якій засуджувала «експансіоністський характер Румунії». Румунську державу звинуватили в тому, що 1918 року, скориставшись слабкістю Радянського Союзу, вона приєднала значну частину інших країн, які досягли вищого політичного, економічного та культурного рівня. В резолюції також йшлося про «національності в Бессарабії, Буковині, Добруджі та Трансільванії, які розпочали боротьбу за самовизначення». У документах, прийнятих на конференції, зазначається, що внутрішня політика буржуазних держав на Балканах після Першої світової війни зазнала невдачі, й для вирішення проблеми пропонується право на самовизначення.[2]

Микола Крестинський, представник СРСР на конференції у Відні, 1924 р.

З 27 березня по 2 квітня 1924 року у Відні відбулася конференції Румунії та СРСР з Бессарабського питання та врегулювання радянсько-румунських відносин. Румунія не визнала новоствореного СРСР, країни не мали дипломатичних відносин. Румунську делегацію очолив Константин Ланга-Решкану[en], зі сторони Союзу — Микола Крестинський. План проведення плебісциту у Бессарабії представив радянський дипломат Максим Литвинов. Уряд Румунії відхилив ідею, спираючись на приклад проведеного низькорівневого референдума в Грузії. 2 квітня 1924 року Румунська делегація відхилила радянську пропозицію й припинила подальші переговори із Радянським Союзом.[3]

У відповідь на це 6 квітня 1924 року в Москві заступник Максима Литвинова зробив кореспонденту газети «Правда» наступну заяву: «Надалі до плебісциту ми будемо вважати Бессарабію невід'ємною частиною України та Радянського Союзу». 28 липня 1924 року указом короля Румунії заборонена Комуністична партія Румунії. Проте ідея возз'єднання з Радянським Союзом продовжувала своє існування. Григорій Котовський пропонував Михайлові Фрунзе вирішити проблему одним кавалерійським наскоком. Дещо іншим чином, зсередини, діяв Південно-Бессарабський ревком, розбурхуючи та організовуючи місцевих жителів. Саме ця організація комплектувала бойові загони, зосереджувала в регіоні зброю, налагоджувала зв'язок і готувала явки. У той самий час з радянської на румунську територію таємно перекидається та складується у тайниках стрілецьке та артилерійське озброєння, боєприпаси та інша амуніція. Документально відомо про перекидання щонайменше 1000 гвинтівок, 3000 гранат, 7 кулеметів, 500 шабель та шашок й 1 міномета.

Перебіг подій[ред. | ред. код]

Перший інцидент стався опівдні 11 вересня, коли збройне угруповання у складі 30 осіб, перевезених човнами, напало на село Миколаївку поряд з радянсько-румунським кордоном на березі Чорного моря. Атака була розпочата за пропозицією Кольцова, керував Іван Бежанович. Повстанці перерізали телефонні та телеграфні лінії, вбили мера та двох жандармів (останній був підірваний гранатою), підпалили кілька будівль, у тому числі ратушу, та розповсюдили маніфести, в яких закликали населення до повстання. У Миколаєвці тривав ярмарок, під час сталися пограбування селян, здобич вивозили возами. Швидке втручання румунської жандармерії завадило подальшим заворушенням.[4]

15 вересня в Татарбунарах селяни проголосили власну владу, яку утримували три дні. Повстання придушене румунськими військами: розстріляно 500 селян, більшість з яких не були причетними до повстання.

Група татарбунарських повстанців. Вересень 1924 р.

Однією із причин повстання було незадоволення селян аграрною політикою, яку проводив румунський уряд, зокрема Аграрною реформою 1921 року. Також сприяла повстанню диверсійна діяльність Комінтерну, який інспірував селянський повстанський рух (протягом 1918-24 років відбулося понад 150 повстань).

У повстанні брало участь близько 6 тисяч осіб, очолив повстання ревком на чолі з Андрієм Клюшниковим. Слабоозброєні повстанці не могли протистояти румунській армії. Повстання не підтримали молдавські селяни і німецькі колоністи.

Підвал, у якому 5 діб без їжі і води тримали заарештованих повстанців. 32 задихнулись, чотирьох вбили жандарми.

На боці повсталих виступила Комуністична партія Румунії. ЦК компартії Румунії в спеціальному маніфесті закликав надати допомогу повстанцям. У ноті протесту уряд СРСР, який сам практикував криваві розправи над українськими повстанцями, зажадав покласти кінець сутичкам. Розправившись з повсталими і заарештувавши багатьох його учасників, румунська влада в 1925 році інсценували «процес 500», який повинен був довести, що Татарбунарське повстання — «справа рук Москви». 85 осіб було засуджено на різні терміни ув'язнення. Порівняно ліберальні вироки були зумовлені широкою кампанією протестів у Королівстві Румунія та за його межами. На захист заарештованих татарбунарців виступили промосковські інтелектуали: Анрі Барбюс, Ромен Роллан, Ептон Сінклер, Теодор Драйзер, Альберт Ейнштейн, Бернард Шоу, Луї Арагон, Міхай Садовяну, Константин Пархон, Томас Манн і багато інших представників радянської агентури.

У листопаді 1925 року в Кишинів прибула делегація прокомуністичної громадськості країн Західної Європи на чолі з письменником Анрі Барбюсом. Делегація добилася присутності на процесі. Пізніше Барбюс напише у своїй книзі «Кати»: «Може бути, якщо б я вже не був революціонером, я став би ним, повернувшись із цього трагічного хаосу південної Європи». Не знайшовши доказів їх зв'язки з Москвою і під тиском громадської думки суд виправдав більшість арештованих. Засуджено було лише близько 85 чоловік, які були засуджені до термінів від 5 років до довічного ув'язнення.

Вшанування[ред. | ред. код]

Події Татарбунарського повстання покладені в основу сюжету у фільмі режисера Миколи Гібу «Гнів» («Бесарабська трагедія»). Подвиг увіковічнили у своїх картинах з однойменною назвою «Татарбунарське повстання» молдовські живописці Михайло Греку та Сергій Осіченко. У 1974 році молдовський поет Богдан Істру видав збірку поем «Татарбунари», в основу якої лягли вірші про події Татарбунарського повстання.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Забута війна: як україно-румунський конфлікт 1918-го створив сучасну Молдову; Новинарня, 13 квітня 2020.
  2. Ludmila Rotari, Miscarea Subversiva in Basarabia 1918—1924, Editura Enciclopedica, 2004, p. 154
  3. Ioan Scurtu, Istoria Basarabiei de la inceputuri pana in 2003, p. 295
  4. Ioan Scurtu, Istoria Basarabiei de la inceputuri pana in 2003, p. 297, Rotari, p. 241, Tătărescu

Література[ред. | ред. код]