Тахурваілі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Тахурваілі
Народився невідомо
Помер поч. XV ст. до н.е.
Національність хетти
Титул руба'ум рабі'ум
Попередник Телепіну або Аллувамна
Наступник Хантілі II або Аллувамна
Конфесія хеттська міфологія

Тахурваілі (д/н— поч. XV ст. до н. е.) — великий цар (руба'ум рабі'ум) Середньохеттського царства.

Життєпис[ред. | ред. код]

Був стриєчним братом великого царя Телепіну. Щодо батьків існуються розбіжності: за однією версією ним був брат царя Аммуни на ім'я Цуру (Куру, Зуру) або якийсь родич Ціданти I.

Час приходудо влади також є дискусійним. Можливо це сталося після смерті Телепіну. Тахурваілі мавможливість зайняти трон, оскліькийого основний претендент Аллувамна перебував узасланні. Втім висувається гипотеза, що на той час останній вже повернувся з заслання йвідповідно до «Наказу Телепіну» єдиний мав право на трон. Також з огляду дипломатичної історії хеттів відомі договора Тахурваілі, які він укладав пізнніше за міжнародні угоди Аллувамни.

Тому на сьогодні значна частина дослідників вважають, що Тахурваілі у 1490-х роках до н. е. повалив Аллувамну, захопивши владу. Висловлюється думка, що цне було зроблено за допомогою племеного союза касків, що контролювали північ Малої Азії та армії царства Кіззуватни. Натомість Тахурваілі поступився Ехея, царю Кіззуватни, землями в горах Тавра, втративши стратегічні проходи і висоти. Правив нетривалий час: або Аллувамна незагинув, закріпившись в частині Хеттської держави й потім повалив Тахурваілі чи це зробив син Аллувамни — Хантілі II, що став новим царем. Тахурваілі було оголошено «нечестивим» (узурптаором).

Джерела[ред. | ред. код]

  • Trevor Bryce: The Kingdom of the Hittites. Oxford University Press, Oxford 2005, S. 106 ff.
  • Massimo Forlanini: The Branches of the Hittite Royal Family of the Early Kingdom Period. In: Yoram Cohen u. a. (Hg.): Pax Hethitica. Studies on the Hittites and Their Neighbours in Honour of Itamar Singer (= Studien zu den Boğazköy-Texten, Bd. 51). Harrassowitz, Wiesbaden 2010, S. 115—135, hier S. 128 f