Театр Японії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нох - один із чотирьох основних видів японського театру.

Традиційний японський театр включає в себе Кабукі, Но (разом з комічним театром Кьоген) та ляльковий театр Бунраку.

Традиційні форми Театру[ред. | ред. код]

Но та Кьоген[ред. | ред. код]

Давні існуючі сценарії театру Кьоген датуються 15 століттям. Його використовували як антракт між діями театру Но. Кьоген з’єднував тему вистави Но із сучасним світом за допомогою фарсу та буфонади. Но грав для людей високого класу, але іноді і для будь-якої аудиторії. Актори Кьоген, на відміну від Но, не носять масок, якщо для їх ролі не треба перевтілюватись. Хоча вони обидва є популярними формами театру, простий народ частіше відвідує вистави Кьоген. . Актори виступали в масках під акомпанемент ансамблю музичних інструментів і хору. Невеличкий ансамбль складався з бам‑ букової флейти фуе і трьох барабанів: маленького, середнього і великого. Акторам допомагає чоловічий хор.[1]

До 1430 року і чоловікам, і жінкам дозволялося грати в театрі Кьоген.

Кабукі[ред. | ред. код]

Найвідомішою формою японського театру є Кабукі. Він поєднує в собі музику, драму і танець. Він славиться своїми лякливими костюмами та боями з мечами, які використовувалися в цій формі (до 1680-х використовували справжні мечі). Кабукі почав виходити з тіні Но. Драматурги хотіли приголомшити аудиторію жвавішими та своєчасними виставами. Говорять, що першою була вистава під назвою Окуніс, поставлена у 1603 році. Однак, як і Но, Кабукі також став стилізованим, регламентованим видом мистецтва, і до сих пір ставить п’єси таким же чином. Виступ акторів супроводжують хор та ансамбль музикантів, а панівну роль в музичному супроводі виконує сямісен. [2]

Цікавим є той факт, що відома театральна трупа Джекидан Синкансен, яка на сьогодні існує в Токіо, наполягає на наслідуванні чисто Кабукі традицій, виконуючи історичні ролі по-сучасному, галасливо та дивовижно. Незалежно від того чи представляють вони собою традиційний Кабукі чи ні, проте залишаються предметом дискусій та особистої думки.

Бунраку[ред. | ред. код]

Маріонетки та Бунраку використовувалися в японському театрі вже у виставах Но. Середньовічні записи доводять, що маріонеток насправді використовували у виставах театру Но. Ляльки були від 3-х до 4-х футів заввишки (0,91 до 1,52 м), якими керували на очах у глядачів кукловоди. Вони повністю одягнені у чорне, в той час як на голові у них яскраве вбрання. Театр маріонеток Бунраку перебуває в постійному співіснуванні з театром Кабукі. Обидва театри часто використовують одні і ті ж самі п’єси в своєму репертуарі. Різниця полягає у тому, що в Бунраку дійовими особами є ляльки, а текст промовляє читець (гідаю) під акомпанемент сямісена. Ляльки театру – це «дорослі» герої, і їх «почуття» повинні сприйматися публікою без жодного глузування.[3] Музика та спів є популярним звичаєм для Бунраку та виконавець сямсен зазвичай є головним серед усіх.

Сучасний Театр[ред. | ред. код]

Сучасна японська драма на початку 20 століття 1900-х років складалася із Сінгекі (експериментального театру західного стилю), який займався реалістичними діями та сучасними темами на відміну від стилізованих звичаїв Кабукі та Но. Такі постаті як Хогецу Сімамура та Осанаі Каору вплинули на розвиток Сінгекі.

У післявоєнний період відбувся феноменальний злет нових креативних драматичних творів, які запровадили нові естетичні концепції, та замінили сучасний православний театр. Складна реалістична, психологічна драма зосереджувалася на «трагічному історичному розвитку» Сінгекі західного походження. Молоді драматурги покінчили з такими прийнятими постулатами як звичайна сцена, ставлячи свої вистави в наметах, на вулицях, та відкритих майданчиках і, в крайньому випадку грали по всьому Токіо.

Сюжети ставали все більш складними, в послідовності з грою-в-грі, швидко переміщуючись назад і вперед у часі, поєднуючи реальність з фантазією. Був розроблений склад драми, з акцентом на виконавця, який частіше за усіх одягав маски, щоб перевтілюватись в різні образи.

Драматурги повернулися до звичного сценічного обладнання, що вдосконалювалось в театрах Но та Кабукі, щоб втілювати свої ідеї, наприклад, мати такого оповідача, який міг би звертатися до іноземних гостей англійською мовою. Відомими драматургами 1980-х років були Кара Дзюро, Сімідзу Куніо та Мінору Бетсуяку.Кожен з них відносився до конкретної трупи. Навпаки, невтримно незалежна Мураі Шімако отримала нагороди по всьому світу за свої численні вистави, присвячені бомбардуванню Хіросіми, які часто виконувалися однією чи двома акторками. У 1980-х майстерність драматурга почала проявлятися в більш складному форматі, аніж як у ранніх повоєнних спробах, яким не вистачало сміливої критики.

Тадасі Судзукі розробив унікальну методику навчанння виконавців, яка об’єднувала в єдине ціле авангардні концепції з класичними театру Но та Кабукі, підхід, який став головним творчим підґрунтям для японського міжнародного театру в 1980-х роках. Ще одне досить оригінальне Східно-Західне поєднання відбулось у натхненній постановці Настасья, взята з “Ідіота” Достоєвського, в якій знаменитий Кабукі Оннагата (травесті), зіграв роль принца і його наречену.

Со-Гекійо[ред. | ред. код]

1980-ті також сприяли створенню Со-Гекійо, буквально маленькому театру. Зазвичай це аматорські театральні трупи, що ставлять п’єси аби бути поміченими всіма та кожним, не обов’язково як характерно значущі, а як щось розважальне. Одними з мудріших драматургів та режисерів того часу були Нода Хідєкі та Сьодзі Комамі.

Популярні театральні трупи Со-Гекійо складаються з Neylon 100,Гекідана Сінкансена,Tokio Sunshine Boys, Халахоло Сангріла.

Останнім часом, з’являються нові покоління артистів Со-Гекійо, визнані як “Покоління втраченого десятиліття” або “Покоління 2000-х”. Головними виконавцями є Тосікі Окада, Сіро Маеда, Куро Таніно, Даісукє Міура, Томохіро Маекава та інші. [4]

Західні п'єси Японії[ред. | ред. код]

Багато західних п’єс, від давньогрецького театру до Вільяма Шекспіра, від Федора Достоєвського та до Самюеля Беккета, виконують саме в Токіо. Кожного року ставлять велику кількість п’є, можливо більше ніж 3000, тим самим роблячи Токіо одним із провідних світових театральних центрів.

На святкування відкриття копії театру Глоуб запросили усіх акторів Британської трупи, щоб ті зіграли усі шекспірівські історичні п’єси, в той час як інші театри Токіо зіграли п’єси Шекспіра, включаючи різні нові переклади Гамлета та Короля Ліра.. Театр Глоуб, що знаходиться в місті Сін-Окубо, тепер в основному належить Johnny’s Entertainment та кампанії поп-ідолів в театральній сфері.

Юкіо Нінагава є відомим японським режисером та драматургом, який часто звертається до шекспірівських елементів для натхнення. У 1995 році він поставив п’єсу “Shakespeare Tenpo 12Nen”, переклад дуже відомого Британського театру Shakespeare Condensed: усі п’єси Шекспіра за дві години.До гри були залучені такі відомі актори як Марі Нацукі та Карава Тосіакі.

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

  1. Роман Горобець. ТРАДИЦІЙНИЙ ЯПОНСЬКИЙ ТЕАТР ТА ЙОГО ВІДОБРАЖЕННЯ В ОПЕРІ П. МАСКАНЬЇ «ІРИС». 
  2. Роман Горобець. ТРАДИЦІЙНИЙ ЯПОНСЬКИЙ ТЕАТР ТА ЙОГО ВІДОБРАЖЕННЯ В ОПЕРІ П. МАСКАНЬЇ «ІРИС». 
  3. Роман Горобець. ТРАДИЦІЙНИЙ ЯПОНСЬКИЙ ТЕАТР ТА ЙОГО ВІДОБРАЖЕННЯ В ОПЕРІ П. МАСКАНЬЇ «ІРИС». 
  4. Facts about Japan: Japanese Theater

Зовнішні посилання[ред. | ред. код]