Текстильна промисловість

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Тексти́льна промисло́вість - одна з найстаріших галузей легкої промисловості, що переробляє рослинну (бавовна, льон, коноплі, джут, кенаф, рамі) і тваринну (вовна, природний шовк) сировину та хімічні й синтетичні волокна на тканини, неткані матеріали, мішкові та мотузяні вироби тощо.

До текстильної промисловості належать: бавовняна, ватна, вовняна, конопле-джутова, льонарськалляна, текстильно-галантерейна, трикотажна, шовкова та ін. Також до неї відносять промисловість первинної переробки льону та інших луб'яних культур, виробництво рибальських сітей, фільтрувальних матеріалів тощо.

Історія[ред.ред. код]

До XVII століття[ред.ред. код]

Доморобне виробництво тканин було поширене на українських теренах від неоліту. За часів Київської Русі воно відокремилося в окреме ремество і набуло деякої диференціації. Значним осередком ткацького ремесла і торгівлі тканинами був Київ, куди привозили ірано-візантійські шовкові і золототкані матерії і суконні вироби з Західної Європи. Військові потреби княжих дружин впливали на поширення виробництва вітрильного полотна, шатер, теплого вовняного одягу тощо.

Після татарської навали і занепаду Києва осередком текстильного виробництва стали міста Галичини і Волині, найпаче Львів; у XVI—XVII століттях також Луцьк, Крем'янець, Володимир-Волинський й інші міста, з сер. XVII ст. ще деякі міста Лівобережжя. Із заснуванням цехів, техніка виробництва тканин значно удосконалюється (серед іншого, сукно виготовлялося при допомозі фолюшів — великих ступ для збивання сукна, що ставилися на водяних млинах); разом з тим почалася деяка спеціалізація виробництва.

Гетьманський уряд підтримував розвиток текстильного виробництва (серед іншого для військових потреб — сукно, вітрила) і охороняв його митною політикою. У XVIII столітті у зв'язку з поступовим послабленням автономії гетьманської держави на текстильне виробництво в Україні чимраз більший вплив мала меркантилістична політика царського уряду, регламентація виробництва, його розбудова (головним чином в центральних районах Росії) для військових потреб (сукно для армії), скуп текстилю державою; вона й мала власні текстильні заводи та вівчарські заводи-ферми. На ізоляцію українського текстильного ринку впливала заборона вивозити за кордони Російської імперії тканини з льону і конопель (1714), вовни і вовняного прядива (1720) і ввозу (1721) полотна, шовкових матерій, панчішних виробів тощо. Разом з тим московські підприємства скуповували за низькою ціною українське прядиво й вовну та перепродували їх у Москву або за кордон за дорожчими цінами. 1757 року скасовано митний кордон між Україною і Росією. Тариф 1822 року остаточно забезпечив російській текстильній продукції монопольне становище в Україні, а з 1830-го запроваджено також і спеціальне мито на польські суконні вироби.

З кінця XVII століття панівною формою текстильного виробництва в Україні стає мануфактура. Вона виступала у двох видах: поміщицької (також вотчинна — посесійна або кріпосницька), яка будувалася на безплатній праці кріпаків, і купецької (капіталістичної) з найманими робітниками. Власниками текстильних мануфактур були козацька старшина, російські і польські поміщики та купці (переважно росіяни), а також держава. Текстильні мануфактури (в Україні майже винятково суконні) нараховували від 15 (це були властиво ремісничо-кустарні верстати) до 1000 робітників. На великих мануфактурах процес праці був досить диференційований.

До перших більших текстильних мануфактур в Україні належали Глушківська (біля Путивля), заснована 1719, одна з найбільших в Російській Імперії (1797 виробляла 145,4 тис. м сукна, мала 9 478 робітників) та (з 1722) Ряшківська (на території Прилуцького полку) — обидві посесійні. У кінці XVIII століття в Україні було 12 суконних мануфактур, які продукували 216,6 тис. м сукна (у тому числі на Лівобережжя припадало 85,6%), що становило 14% продукції усієї Російської Імперії. Майже всю продукцію з поміщицьких мануфактур закуповувала держава; купецькі орієнтувалися на вільний ринок. Суконна мануфактура була пов'язана з зростанням вівчарства; але лише частину вовни перероблювали в Україні, більшість (особливо з південної України, де майже не було суконних мануфактур) експортовали до Росії. Чисельність підприємств (а) і продукції (у тис. м — б) видно з таблиці (числа приблизні) :

Рік 1797 1814 1848 1859
12 42 76 160
217 293 1 190 1 256

1859 на суконних мануфактурах працювало 15370 робітників; вартість виробництва — 3,1 млн карб. Попри зростання продукції в Україні її уділ у Російській Імперії зменшився у 1859 до 12% (робітників — 20%). Географічне розміщення суконних мануфактур зазнало змін. Спершу вони були скупчені на Лівобережжі, на початку XIX століття поширилися й на Правобережжя (особливо на Волинь; це були численні, але малі підприємства). У середині XIX століття на Поділля й Волинь припадало 69% усіх суконних мануфактур України, але вони давали лише 26% продукції; відсотки для Чернігівщини 9,6 і 25,8%, для Київщини — 5,0 і 17,8%. Слабо були розвинені мануфактури на Півдні України, бо там було мало кріпаків і вигідніше було продавати вовну фабрикам. До сер. XIX століття в Україні переважали поміщицькі мануфактури (1848 — 64,6% продукції України).

У 1850 — 60-их pp. у текстильній промисловості України відбулися далекосяжні зміни, бо через скасування кріпацтва поміщицька мануфактура втратила свою базу (1860 її уділ становив ще 47%) і незабаром майже перестала існувати; разом з промисловим переворотом і повільним (з 1830-их pp.), але постійним введенням машинної техніки мануфактурне виробництво перетворювалося на фабричне. Число суконних підприємств зазнало зменшення: з 172 у 1859 до 51 у 1900, чисельність робітників з 15 400 до 4 460 (для порівняння в Російській Імперії: 864 і 588 підприємств, 123400 і 95 000 робітників). Про концентрацію виробництва свідчить факт, що 1860 на Клинці (північна Чернігівщина) припадало 47,5% виробництва сукна України і 92% купецьких мануфактур (тоді заводи в Клинцях були здебільшого механізовані).

Інші галузі текстильної промисловості (полотняна, шовкова) мали в Україні підрядне значення. Виробництва бавовняних тканин, яке посіло в Росії перше місце, в Україні не існувало.

XIX століття[ред.ред. код]

У другій пол.19 — на поч.20 в. Текстильна промисловість зазнала ще більшого занепаду, хоч Україна мала всі дані для її розвитку: чимало сировини (вовна, льон, коноплі) і корисне географічне положення для імпорту ін. (бавовна, джут), багато рук до праці і місц. ринок збуту. Причиною цього була колоніальна політика Росії, що хотіла мати в Україні ринок збуту для своєї Т. п. З різних видів Т. п. в Україні майже цілком не було бавовняної і шовкової, дуже слабо була розвинена льонарська і конопляна (дрібні, майже кустарні промисли), слабо (3,4% всерос. продукції) вовняна (переважно вовномийні зав.) та були невеликі суконні фабрики в районі Дунаївців на Поділлі (великі суконні зав. на півн. Чернігівщині в м. Клинцях лежали вже за межами укр. суцільної нац. території), краще була розвинена конопле-джутова промисловість (бл. 20% всерос.), що постала з кін. 19 ст.

XX століття[ред.ред. код]

1914 в Україні було всього 6 більших текст. підприємств: дві вовномийки і мішечний зав. у Харкові, один мішечноканатний зав. і джутова фабрика в Одесі та Луганський зав. пресового сукна для олієнь; всі вони давали ледве 0,6% виробництва всієї промисловості України; ч. робітників — 14 800 (4% всіх зайнятих у промисловості України). Уділ Т. п. становив ледве 1% всерос., і тому Україна була змушена покривати свій попит імпортом текст. виробів: 1910 — 13 щороку на 188,6 млн карб. (40,4% всього імпорту) — майже повнотою з ін. частин Рос. Імперії (бавовняні і льняні вироби з Росії, вовняні переважно з Поль. королівства), лише за 0,7 млн карб. з-поза її кордонів.

1914 — 40 pp[ред.ред. код]

Під час першої світової війни в Україну перенесено деякі дрібні підприємства Т. п. з Росії і Польщі. Після 1917 Т. п. занепала — 1920 дала 28,9% продукції 1915, але й ця продукція була переважно призначена на потреби армії; тоді й за т. зв. воєнного комунізму укр. населення рятувалося домашніми промислами. До покращення дійшло за НЕП-у: бл. 65% дрібніших зав. віддано під оренду приватному капіталові, відремонтовано ряд старих, збудовано деякі нові. У 1927 — 28 гуртова продукція Т. п. України досягла в цінах 1926 — 27 — 62,2 млн карб.

За довоєнних п'ятирічок в Україні створено ряд нових галузей Т. п.: трикотажну (фабрики в Одесі, Харкові, Києві) і первинної обробки луб'яних культур (9 зав. в Одеській, Миколаївській і Дніпропетровській обл.) та реконструйовано і поширено ін. (зокрема вовняну). Вартість продукції Т. п.. зросла з 34,6 млн карб, у 1913 до 69,2 млн у 1927 — 28 і 797,4 млн у 1940 (у незмінних цінах 1926 — 27), у тому ч. трикотажна промисловість з 0 до 18,6 і 308,8 млн карб., конопле-джутова з 14,3 до 26,4 і 88,0 млн карб. 1940 на першому місці стояла трикотажна промисловість, далі конопле-джутова (сконцентрована на двох передрев. зав. — Харківському та Одеському, і бл. 20 дрібних, разом 32% виробництва Т. п. без трикотажної), на дальшому — вовняна (7 фабрик, 28% виробництва); слабо розвинені були бавовняна (5 зав. — 14% виробництва Т. п. і ледве 1% бавовняної промисловості всього СРСР), льняна (2 зав.) й ін. Фактично, не враховуючи трикотажного виробництва, всі ін. текст. вироби Україна мусіла і надалі довозити з Росії.

З 1950 р[ред.ред. код]

Під час другої світової війни більшість підприємств текстильної промисловості зруйновано і їх реставрація закінчилась аж у 1950 — 55. Починаючи з 1960-их pp. значно розширився асортимент виробництва Т. п., будуються нові зав.; відбувається частково механізація виробничих процесів. Так, за 1961 — 70 виробництво білизняних тканин збільшилося у 22 рази, натомість у зв'язку з розширенням обробного виробництва зменшилася питома вага суворих тканин; у вовняній промисловості випуск камольних тканин збільшився у 28 разів, тонкошерстних — У 8, а грубошерстних зменшився в 10 разів.

1947 р. був споруджений Київський, у 1949 р. – Дарницький шовкові комбінати, 1954 р. – Херсонський бавовняний комбінат, 1956 р. – Одеська прядильно-ткацька фабрика, 1961 р. – Чернівецький текстильний комбінат, 1977 р. – Черкаський і Луцький шов- кові комбінати. Паралельно в 1956–1957 рр. були збудовані й розпочали випуск продукції Житомирський і Рівненський льонокомбінати[1].

Т. ч. структура Т. п. України ґрунтовно змінилася, як видно з табл. (у дужках відсоток продукції УРСР порівняно з усім СРСР):

Виробництво готових тканин

1913 | 1940 | 1960 | 1970 | 1975

Бавовняні (млн м) | 4,7 (0,2) | 13,8 (0,14) | 94,9 (1,5) | 247,7 (3,3) | 429,4 (5,5)

Вовняні " " | 5,3 (5,2) | 12,0 (9,9) | 19,1 (5,6) | 48,8 (9,8) | 54,4 (9,9)

Шовкові " « | — | — | 40,0 (4,9) | 84,4 (6,8) | 159,2 (10,5)

Льняні | » " | — | 2,1 (0,7) | 0,3 (0,1) | 53,9 (7,4) | 69,8 (9,1)

Білизна трикотажна (млн штук) | — | 30,3 (23,9) | 106,9 (22,6) | 147,1 (18,1) | 194,3 (20,4)

Верхній трикотаж (млн штук) | — | 12,0 (20,4) | 111,6 (19,5) | 71,0 (17,1) | 73,4 (19,5)

Динаміка галузі[ред.ред. код]

Збудовано: у бавовняній промисловості: Херсонський бавовняний завод (65% виробництва України), з менших — Тернопільський комбінат, Чернівецьке текст. об'єднання, бавовняно-прядильні фабрики у Львові, Києві, Нововолинську тощо; з вовняної: фабрики сукна у Стрию, камвольно-прядильна фабрика в Донецькому, Чернігівський суконний комбінат тощо; шовкові комбінати у Києві, Черкасах, Дарниці (Київ).

Значно змінилася сировинна база Т. п. через будову зав. синтетичних та хім. волокон у Чернігові, Черкасах, Києві та ін., які дають бл. 50% пряжі.

Географічне розміщення галузі[ред.ред. код]

Геогр. розміщення Т. п. дуже нерівномірне. Виробництво бавовняних тканин концентрується в Херсонській обл. (70%), лляних на Волині (?%),в Рівенській обл. — 56%. Житомирській — 44%, шовкових у Київ. (64%) та Херсонській обл. (23%); вовняних у Чернігівській обл. (38%) і Донецько-Придніпровському економічному районі (30%).

Не зважаючи на помітне покращення виробничих процесів (автоматизація виробництва, вдосконалення технології обробки сировини тощо), у заг. профілю Т. п. України й далі важливу роль відіграє виробництво напівфабрикатів (50% всієї Т. п.), які експортуються поза межі УРСР (гол. до рос. центр. пром. району). У 1970-их pp. на галузі, що виробляють тканини, припадає всього бл. 58% гуртової продукції, 70% вартости основних фондів і 50% виробничого персоналу.


Над наук.-техн. проблемами розвитку текст. промисловості працюють Укр. Н.-Д. Інститут текст. промисловості та Інститут економіки промисловості АН УРСР.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Смирнов Д. Пути ближайшего развития текстильной промышленности Украины, ж. Хозяйство Украины, ч. 2 — 3, 1926;
  • Про районування текст. промисловості, ж. Господарство України, ч. 8 — 9, 1930;
  • Винар Б. Укр. текст. промисловість, ж. Укр. Господарник, ч. 4, 1954;
  • Горелик Л. Вопросы экономики легкой промышленности Украинской ССР. К. 1956;
  • Пажитков К. Очерки истории текстильной промышленности дореволюционной России. М. 1958;
  • Нестеренко О. Розвиток промисловості на Україні, ч. І, II. К. 1959, 1962;
  • Дерев'янк і н Т. Мануфактура на Україні в кін. XVIII — першій половині XIX ст. К. 1960;
  • Легка промисловість Укр. РСР за 50 років радянської влади. К. 1967;
  • Размещение отраслей текстильной промышленности СССР. М. 1974.
Промисловість Це незавершена стаття з промисловості.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.