Теорія прив'язності
Теорія прив'язності, теорія прив'язаності — теорія, згідно з якою відносини прив'язаності в перші 3-4 роки життя після народження відіграють ключову роль для психологічного розвитку та подальшого функціонування в дитинстві, отроцтві і зрілому віці. Кожна людина від народження має потребу в близькості. Це відкриття належить британському психоаналітикові Джону Боулбі — творцеві «теорії прив'язаності» (англ. Attachment theory). Подібно дитинчатам багатьох інших видів, у малят виробляється імпринтинг на певний об'єкт прив'язаності і вони наполегливо йдуть за цим об'єктом, коли він віддаляється. Вирішальне значення у формуванні надійної прихильності, відповідно до даної теорії, має якість батьківського догляду, хоча і немовлята, зі свого боку, грають у цьому деяку роль, стимулюючи всіма наявними в їх розпорядженні засобами (особливо криком, плачем) своїх батьків до прояв турботи і ніжних почуттів. Як продукт еволюції, дитина відчуває інстинктивну потребу залишатися поруч з об'єктом прив'язаності, втрата контакту з ним може означати, що він загине.
У результаті досліджень Боулбі виявив, що надійний емоційний зв'язок між немовлям і матір'ю допомагає дитині:
- долати страх і занепокоєння;
- справлятися зі стресом;
- розуміти те, що вона сприймає;
- логічно мислити;
- покладатися на себе;
- досягти максимального інтелектуального потенціалу;
- розвивати гармонійні стосунки в подальшому житті.
Тому збереження цього зв'язку впродовж дорослого життя є джерелом безпеки, радості та впевненості. Це своєрідне відчуття того, що близька нам людина й надалі буде для нас доступною. Саме тому багато дорослих дітей телефонують у важкі періоди свого життя батькам. Вони знають, що цей дзвінок їм не допоможе, проте відчуття турботи близької людини заспокоює їх.
Див. також[ред. • ред. код]
Посилання[ред. • ред. код]
 |
Це незавершена стаття з психології. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
