Теофіль де Віо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Портрет Теофіля де Віо на гравюрі XVII століття

Теофі́ль де Віо́ — (фр. Théophile de Viau, 1590 р — 1626 р) — французький поет і драматург доби Бароко, представник лібертинажу.

Забутий класицистами, однак через два століття віднайдений Теофілем Готьє, Теофіль (як його зазвичай називали) був найпопулярнішим поетом XVII ст., оспівував радість земного життя та особисту свободу.

Біографія[ред. | ред. код]

Теофіль народився в місті Клерак, між березнем та травнем 1590 року в протестантській сім'ї. Навчався в протестантській Сомюрскій академії, а також у Лейденському університеті, під час навчання в якому часто навідувався до поета Геза де Бальзака, з яким підтримував інтимні стосунки, а згодом бурхливо розійшовся. В 16111613 він приєднався до гуртка мандрівних акторів, однак вже в 1615 році осів в Парижі, де вів безтурботне життя та став відомим поетом при дворі. Будучи на службі в графа де Кандаль, він в 16151616 роках брав участь в конфлікті між партією, до якої належав його протектор та королем Людовіком XIII. Протестанти, на боці яких стояв Теофіль, перш за все боролися з графом Шарлем Д'Альбером, під вплив якого потрапив король. Пробачений за участь у війни, Теофіль повернувся до блискучої кар'єри при дворі. Спілкуючись з італійцем Джуліо Чезаре Ваніні, Теофіль перейняв від нього філософські епікурейські погляди, що ставили під сумнів безсмертя людської душі. Служачи герцогу Монморансі, він створював балети для придворних вистав, а у 1617 році великий успіх йому принесла його трагедія «Пірам та Фісба» (Pyrame et Thisbé), створена за сюжетом давньоримського поета Овідія. Ця трагедія стала його «візитною карткою» та загартувала його особливий, вишуканий стиль.
Іронічна, зла поезія Теофіля, разом з протестантськими поглядами, вільнодумством та гомосексуальністю нажили йому сильних, серйозних ворогів. Тож у 1619 році його депортували з Франції. Це цькування обґрунтовується політичними мотивами і, скоріш за все, зв'язане зі службою графу, що перебував в опозиції, а також з підозрою в створенні памфлетів проти графа Шарля Д'Альбера. Майже через 2 роки, у 1620 р., після подорожі Англією він приймає католицизм та повертається до двору. Утім, згідно з його обвинувачами та, насамперед, літературними критиками, його звернення до католицизму не завадило йому в душі залишитися прихильником лібертинажу. В 16211622 роках супроводжував короля в походах, однак цілком позбавитися гоніння йому не вдалося. Найбільше йому зашкодила поява непристойних поем, підписаних його ім'ям в збірнику «Сатиричний Парнас»  (Parnasse Satirique) 1622 року, особливо його друге видання. Сам Теофіль стверджував, що ці брудні й богохульні вірші в збірнику без його відома помістив підкуплений типограф. Хоча в збірнику містилися вірші й інших поетів-вільнодумців, Теофіль найбільше відчував гоніння та жорстокість ієзуїтів. Доноси та наклепи їєзуїтів увінчались успіхом, тож за звинуваченням у аморальності та невір′ї Теофіль мав прийти босоніж до Собору Паризької Богоматері задля публічного покаяння, а також бути спаленим заживо у 1623 році. Вирок було здійснено над опудалом, а сам Теофіль де Віо переховувався. Затриманий під час втечі до Англії, він був ув′язнений в Консьєржері, у тій самій камері, де сидів Равальяк та утримувався там впродовж двох років, очікуючи остаточного вироку. В цей час ієзуїт о. Гарасс видав проти нього цілий том обвинувачень - «La doctrine curieuse des beaux ésprits de ce temps» («Цікава доктрина про дотепників цих часів»), 1623. Задля отримання смертного вироку для Теофіля, він зробив повний аналіз його творів та виявив у них прихильність автора до содомії. Справа Теофіля набула розголосу, тож інтелектуалами та письменниками того часу було видано не менше п′ятидесяти п′яти брошур за і проти його страти. В цей час Теофіль де Віо просить заступництва у своїх впливових друзів. Врешті решт парламент пом′якшив суворий смертний вирок довічним виселенням з країни. Завдяки герцогу Монморансі йому дозволили таємно жити в Парижі, де він і помер 25 вересня 1626.

Твори[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Antoine Adam, Théophile de Viau et la libre pensée française en 1620, Genève, Éditions Slatkine Reprints, 2000, 473 p.
  • Melaine Folliard, Pierre Ronzeaud, Mathilde Thorel, Théophile de Viau, la voix d'un poète - Poésies 1621, 1623, 1625, Paris, PUF, coll. « CNED », 2008
  • Guillaume Peureux (dir.), Lectures de Théophile de Viau, Presses Universitaires de Rennes, 2008
  • Michèle Rosellini et Philippe Caron, Œuvres poétiques de Théophile de Viau, Atlande, 2008
  • Guido Saba, Bibliographie des écrivains français. Théophile de Viau, Editions Memini, 2007, 318 p.
  • Guido Saba, Fortunes et infortunes de Théophile de Viau, Histoire de la critique suivie d'une bibliographie, Paris, Klincksieck, 1997, 389 p.
  • Guido Saba, Théophile de Viau : un poète rebelle, Réimpression de l'édition des Presses Universitaires de France, 1999, 235 p. Genève, Editions Slatkine Reprints, 2008
  • Maurice Lever, Les bûchers de Sodome, Fayard, Paris 1985, pp. 108-119;
  • Didier Godard, Le goût de Monsieur. L'homosexualité masculine au XVIIe siècle, H&O, Montblanc 2002, pp. 35-59 (chapitre: "L'affaire Théophile de Viau").