Тибетська імперія
| བོད་ཆེན་པོ།
Bod chen po Тибетська імперія | ||||
|---|---|---|---|---|
| ||||
 Прапор | ||||
 | ||||
| Столиця | Лхаса | |||
| Мови | Тибетські мови | |||
| Релігії | Тибетський буддизм, Бон | |||
| Форма правління | Монархія | |||
| Ценпо (імператор) | ||||
• 618–650 | Сронцангамбо (перший) | |||
• 756–797 | Тисрондецан | |||
• 815–838 | Ралпачан | |||
• 838–842 | Лангдарма (останній) | |||
| Історичний період | Пізня Античність | |||
• Заснована імператором Сронцангамбо | 618 | |||
• Смерть Лангдарми | 842 | |||
| Площа | ||||
| 4 600 000 км2 | ||||
| Населення | ||||
| Сьогодні є частиною |  КНР Індія Непал Пакистан Бутан | |||
 Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Тибетська імперія
| ||||
Тибетська імперія (тибетське письмо བོད་ཆེན་པོ, вайлі bod chen po «Великий Тибет») — велика і потужна імперія, яка існувала в VII—IX ст., об'єднуючи в собі весь Тибет. Займала територію значно більшу, ніж Тибетське плато, поширюючи свою владу на частини Східної, Середньої та Південної Азії.
Традиційна тибетська історія, насамперед «Світле свічадо царських родоводів» Дампи Сонам Г'ялцена, описувала подвиги чималого списку правителів. Зовнішнє підтвердження цьому можна знайти в китайських літописах уже з VII ст.[3] З часів імператора Сронцангамбо влада імперії поступово охоплювала все нові місцевості, а за правління імператора Ралпачана у перші роки ІХ ст. вона володіла територіями, що простягалися від Таримського басейну до Гімалаїв і Бенгалії та від Паміру до теперішніх китайських провінцій Ганьсу і Юньнань.
787 р., в добу найбільшого розквіту Тибетської імперії за царя Тисрондецан, її державною релігією було визнано буддизм. Попри те, що через 50 років після цього імперія розпалася, буддистська релігія поширювалася і зміцнювала своє становище. Саме тоді зародився ламаїзм.[4]
Територіальна різноманітність імперії та труднощі пересування у поєднанні з новими віяннями, що потрапляли в імперію внаслідок її розширення, спричинилися до створення напруженості та центрів влади, які часто суперничали з правителем у столиці імперії. Так, наприклад, прибічники релігії Бон і прихильники давніх дворянських родів поступово опинилися в ролі конкурентів нещодавно введеному буддизму.
Імперія розпалася в ході громадянської війни у 840-х рр.
Політична сутність, яка дала початок Тибецькій імперії, виникла з долини Ярлунг та сусідніх долин річок Лхаса, Нямчу та Ням, де існували від вождівства та племенні союзи — Шангшунг, Нямрочегар, Норбо, Нямрошамбо, Чомонамсун, Г'їройамен, Ямбочасунг, Лхонгмороясун, Яроюсі, Ерюбамгар, Ейючусі, Гонгбоджена, Нямюдасун, Табоджхусі, Шеньюгуй, Собіясун, Шебойє.
Справу об'єднання розпочали Тагрін'єнсіг, вождь племені ярлунг і володар вождіства Шебойє, та його син Намрісронцан. Вони змогли підкорити племена долин річок Ярлунг і Лхаса, а потім кинути виклик державі Шангшунг[5], відправивши 608 року посольство до імперії Суй. Надалі Шебойє стало відоме як Тубо (звідси походить назва Тибет)[6]. Після загибелі останнього у 618 році внаслідок повстання підкорених племен, його справу продовжив син Сронцзангамбо, до 625—627 року підкорив усі провідні вождіства, насамперед Шангшунг. Надалі продовжив війни з утворення імперії.
Оплотом і символом нової держави стала нова столиця Лхаса («земля небожителів»), закладена засновником імперії Сронцзангамбо 639 року. Династичні шлюби ценпо (імператора) з танською принцесою Вень-чень (637 р.) та лічхавською княжною Бгрікуті — донькою магараджи Удаядеви (621 р.), якому допоміг повалити узурпатора Аншувармана Тхакурі[7], кожна з яких прибула до Лхаси з натовпом буддійських радників, озброєних священними сувоями, реліквіями і т. ін. закріпили державний статус буддизму. Влада одержала досвідчених політиків, дипломатів, психологів. Стараннями буддиста Тхонмісамбхоти на базі індійського письма деванагарі було створено першу тибетську абетку (з 34 знаків). Лхасу прикрасили чудові храми, а з Китаю прибули фахівці з виготовлення шовку, вина й будівництва млинів. Пожвавилася тибетська зовнішня торгівля: з Китаю ввозили чай, порцеляну, папір і шовк, із Індії — книжки, парчу, корали й ліки; а експортували — золото, срібло, сіль та добротні вовняні тканини. Священні буддійські книги почали масово перекладати на тибетську мову. Проте армію Сронцзангамбо в буддизм не навертав, адже ця релігія заперечує вбивства. Військо очолювали криваві бонські жерці, і вояки під бойовими прапорами з грізним левом завоювали весь Тибет, Бутан, Ассам та 643 року поневолили Державу Лічхавів, встановивши на троні швагера Нарендрадеву. Війни задовольняли й годували військо, а воно вірою і правдою служило володарю, придушуючи будь-які вияви невдоволення. Парадний ґанок імператорського палацу Лхаси постійно прикрашали вирвані очі, відрізані голови, кінцівки та інші частини людських тіл.
Однак засилля чужоземних радників при дворі й укладання династичних шлюбів із сусідами (з якими тепер неможливо було воювати) викликало незадоволення серед знаті, а вільним простолюдинам (яким раніше теж дещо перепадало з військової здобичі) замість походів, що приносили славу й зиск, тепер пропонували не вживати м'яса, обходитися пісною їжею та спасати душу, гублячи тіло. Войовничим тибетцям це не могло подобатися — і 639 р. «одягнуті в біле» шени повалили владу Сронцзангамбо й посадили на престол його сина Гунрігунцзана (639—644). 644 р. Сронцзангамбо надзусиллями відновив себе на троні, але не зумів повернути колишню могутність, а коли 649/650 р. він помер — посада ценпо виявилася цілком номінальною.
До влади прийшов онук попереднього Манронманцан, але регентом став типовий бонець, «великий радник» Донцзан із роду Гар, який «не знав грамоти», зате поновив успішні війни з Китаєм та індусами і захопив Східний Туркестан — а отже, й контроль над відрізком прибуткового «Великого шовкового шляху». Та влада тибетців невдовзі розчарувала гордих дардів і монів, багатих купців Центральної Азії та невловимих нголоків. Тани в цей час суттєво збільшили своє військо в регіоні, дозволивши місцевим намісникам «вербувати хоробрих людей для організації нападу на Тибет». 670 року було знищено державу Туюхунь, володіння якої було приднано до Тибецької імперії.
М'якший режим Танів за цих обставин видавався набагато привабливішим, тому війни з Китаєм перестали бути переможними й вигідними для Тибету, а рід Гар за зовнішньополітичною експансією не помітив внутрішнього ворога: 679 року зійшовши на трон малолітнім, ценпо Дудсрон, підрісши, зібрав 699 р. всіх вірних ратоборців під приводом облавного полювання і, скориставшись відсутністю основних сил уряду братів Н'яцандембу та Тагракхонлона Гар (130-тисячна тибецька армія воювала з імперією Тан), зненацька атакував і перебив понад 2 000 поборників мілітаристської диктатури. Рід Гар вирізали, але міжусобиці тривали. Тибет ослаб, напади на Китай у 700-702 рр. обернулися поразкою горян. 703 року було захоплено Західну Маґадгу й встановлено зверхність налд східногуптським магараджахіраджею Вішнугуптою II. Але того ж року ценпо Дудсро зазнав поразки і загинув від кашмірського царя Лалітадітья.
Знову за малолітнього ценпо Меагцома панували регенти. 705 року знатні родини Ба і Дро силою зброї відновили у державі порядок. Виграли від тансько-тибецької виснажливої різанини тільки «блакитні тюрки», які відродили свій каганат на межі VII — VIII ст. Але Тибету в подальшому вдалося перейти у наступ. У 717 році тибетці захопили Кашгар, а у 720 році уйгурське ханство в оазі Дунгуанг. У 727 році Меагцом захопив важливі китайські форпости на Великому шовкому шляху — Квацу та Тазіг.
Лише 720 р. війни між Танами і Тибетом поступово стихли, а кордони визначив природний рельєф: на рівнині китайська кіннота зминала піхоту тибетців, а в горах закуті в залізо з ніг до голови горяни посипали танців хмарами стріл і градом каміння з пращ — і так громили ворожу кавалерію. Природним рубежем між двома войовничими імперіями став гірський хребет Чілін (Улан-Шара-Даба). Надалі тибецько-танські війни спалахували ще неодноразово, хоча істотно так і не змінили географію кордонів. У 738 Тибет спробував захопити всю область Хесі, проте імперія Тан відбив наступ тибецької армії. Проте війна продовжувалася з перемінним успіхом. Водночас відбувається боротьба з кашмірською державою Каркота. 747 року вдерся до Кашміру, але Лалітадітья відбив напад. У 751 році тибецькі війська допомогли арабській армії розгромити китайців у битві при Таласі. 752 року укладено союз з племенами мань (сучасна провінція Юньнань) проти імперії Тан. 754 року за підтримки тайських племен Меагцом встановив зверхність над державою Наньчжао.
755 р. в Тибеті спалахнула епідемія віспи. Ценпо помер, залишивши тільки малолітнього спадкоємця. Скориставшись певним політичним вакуумом, шени списали пошесть на чари іноземців — і всіх буддистів силоміць вигнали з країни.
Ценпо Тисрондецан (755— 797) на час коронації досяг лише восьмирічного віку, тому владу очолили регенти — аристократи Машан (Мішан Домпаке) і Такралукон (Такра Лугонг) — рішучі противники буддизму. Вони видали закон, що забороняв сповідувати буддизм, а також ужили низку інших заходів із викорінення буддизму. Серед іншого, було зруйновано буддійські храми, а центральну кумирню Лавран показово перетворили на бійню. У Центральному Тибеті зникли будь-які монастирі, а народ і правитель зрівнялися в необізнаності з законом Будди.
Під час заколоту Ань Лушаня Тани самі закликали тибетців на підмогу для придушення «бунту». Скориставшись нагодою, тибетці розграбували й випалили половину території імперії Тан, 763 року загарбали Чан'ань (заволодівши там багатою здобиччю), а потім уклали з Танами мирний договір за бонським ритуалом (із принесенням у жертву коней, биків, собак, свиней та овець). Проте ніякі зовнішньополітичні успіхи не змогли прибрати буддійсько-бонські суперечності, тим більше, що адептами буддизму залишалися чужинці, а корінні тибетці, як і перше, сповідували бон.
Знаючи, що буддистам заборонено вбивати, Машан утратив пильність. Його хитрі супротивники заманили всевладного міністра у підземну печерну гробницю й завалили вихід камінням. Замурований живцем Машан помер, але формально ніхто його не вбивав. Далі, скориставшись відсутністю 130-тисячної пробонської армії генерала Мачун'їна, яка в той час плюндрувала Китай, «придушуючи» заколот Ань Лушаня, прибічники буддизму повернули до Лхаси своїх сподвижників, спалили частину бонських книг (залишок включили до буддійського канону), провели чистку державного апарату й оголосили ценпо Тисрондецана всесильним самодержавним володарем. У Тибеті запанувала напівтеократична буддійська деспотія на чолі з обожнюваним імператором. Коли обтяжене багатими трофеями військо повернулося додому, було вже пізно: переворот відбувся. Знешкодивши опозицію, молодий ценпо діяв швидко й рішуче. Для активізації буддійської пропаганди до Тибету були запрошені сотні впливових проповідників. Із Непалу прибули монахи Шантіракшита й Камалашила, з Індії — «великий учитель» Падмасамбхава, а з Китаю — апологет чань-буддизму Хешан. Проте влада потребувала війська, а воно складалося з бонів. Сам же ценпо був життєлюбним, войовничим, гордим і владним правителем — тому й бон не забував, твердячи: «щоб мені самому втриматися, бонська релігія потрібна так само, як буддизм; щоб захищати життя підданих, обидві потрібні; щоб здобути блаженство, обидві потрібні. Страхітливий бон, шанобливий буддизм; тому я зберігатиму обидві релігії».
Спочатку такий політико-релігійний інфантилізм дав непогані плоди. В умовах відносного внутрішнього примирення розквітло мистецтво тибетського іконопису (тапки), портретної скульптури, масштабної монументальної архітектури (уособленням якої став величний царський палац-фортеця Потала у Лхасі, який почали будувати в VII, а завершили аж у XVII ст.).
781 р. імперія Тан підписала з Тибетом ганебний для себе мир, а 791 р. вояки ценпо оволоділи на заході Тибету землями дардів і монів, об'єднавши у складі єдиної імперії все нагір'я. Китай залишався Тибету ворожим, на півночі становили загрозу уйгури-маніхеї (найкривавіші гонителі усього буддійського), а завоювання Західного Тибету непокоїло арабів, тому могутній багдадський халіф Харун ар-Рашид пішов на тибетців війною. Війна на три боки швидко виснажила обмежені ресурси Тибетської імперії, до того ж далися взнаки всі вади політики бонсько-буддійського співіснування, яку проводив Тисрондецан. Ценпо пробував догодити всім, а тому став поганим для всіх і 797 р. втратив владу.
Новим ценпо стан його син Мунецзанпо (797-798). Йому дісталася країна, виснажена війнами і міжусобицями. У пошуках виходу Мунецзанпо проголосив себе «порогом багатих» і намагався силою вилучати майно у знаті. Проте в самому розпалі масової експропріації (коли у заможних відібрали «на користь бідних» усе золото, срібло, перли, бірюзу й одяг) безглуздого сина отруїла власна мати.
Наступні десятиліття відзначалися безперервними інтригами, зрадами, вбивствами, воєнними чварами (криза вразила і бон, і буддизм, і державу). Мутігцанбо загалом продовжував пробуддійську політику та намагалися приборкати знать, що спричинило потужний спротив прихильників бону і знаті. За цим Тідесронцан вправною політику зумів встановити внутрішній мир у державі, зумівши зрештою посилити вплив буддизму. Водночас зосередив увагу на зовнішній політиці — протистоянні Уйгурському каганту, імперії Тан та повстанню Наньчжао. 813 року було завдано потужної поразки уйгурам, а також збережено усі землі, захопленні у Тан. Саме в часи панування Тідесронцана в офіційних документах з'являється термін «Великий Тибет» (Бод ченпо).
Потрібні були реформи, і їх спробував запровадити фанатичний буддист ценпо Ралпачан. Буддизм у Тибеті до того часу проповідувався лише у вигляді махаяни, послідовники якої вбачали «спасіння» в аскетизмі й бездіяльності. Однак махаяністи Непалу, Індії та Китаю ніяк не могли дійти згоди. Колотнечі та взаємозвинувачення підривали авторитет релігії, тому Ралпачан звернувся до вчення секти сарвастивадінів, які належали до буддизму хінаяни й проповідували шлях до нірвани через «накопичення заслуг» (тобто побудова храмів, монастирів тощо). На втілення «заслуг» потрібні кошти — і кожен чернець отримав по семеро кріпаків. Потрібні «добрі діяння» — і весь Тибет заполонили будівельні майданчики, на яких споруджували 8 000 буддійських храмів. Вся економіка запрацювала тепер на утримання громад «досконалих мудреців». Господарство занепадало, народ голодував, а будь-яке невдоволення влада придушувала показовими репресіями. Ті піддані, які були вороже налаштовані до вчення або незадоволені ним, жорстоко каралися, їхнє майно конфісковували, а самі вони опинялися у глибоких злиднях. Деяких аристократів стратили за те, що вони любили своїх дружин більше за Будду.
Проте розкручений маховик доносів призвів до того, що 839 р. після чергового наклепу позбавили голови керівника буддійського уряду, уповноваженого для складання великих указів, начальника зовнішніх і внутрішніх справ, великого монаха святішого Йонтена, а невдовзі мстиві аристократи задушили «доброзичливого» кривавого самодура Ралпачана. Гвардія не забажала захистити одіозного тирана.
Буддизм втратив авторитет, і коли на престол зійшов фанатик бону Лангдарма, він сповна відплатив «служителям наймилостивішого Будди» за всі їхні звірячі експерименти. Розгрому «буддійського зла» надали цілком легітимного вигляду. Ценпо заявив, що хоче перевірити на диспуті, яке з віровчень краще, і наказав жерцям бону і Будди в одну ніч (на 15 липня) служити молебні. Протягом церемоній здійнялася гроза, і блискавка вдарила по покрівлі буддійського храму. Задоволений Лангдарма заявив, що це — знак божий того, що віра бон сильніша, а буддизм — це зло та інсинуації. Буддійські книги й святині знищили, храми закрили, а ченців (яким релігія забороняла вбивати) перетворили на придворних м'ясників або мисливців. Незгодні змушені були втікати або позбувалися голови, а Лангдарма демонстративно пив вино, їв м'ясо, різав людей та тварин і влаштовував дикі оргії при дворі. Розплата за це настала 842 р. Монах Лхалунг-Балдорчже знав, що Будда забороняє вбивати, але «пішов на смертний гріх» і застрелив ценпо під час офіційної аудієнції.
Відразу після загибелі Дарми спалахує війна між його синами Одсруном та Юмданом. У цій боротьбі переміг Юмдан. Проте не зміг оволодіти всією імперією. Він правив лише у центральному Тибеті. У західному Тибеті затвердився Одсрун. Розгром буддизму розв'язав руки шенам, а вони не підтримували ідеї централізації. У державі набував розмаху родоплемінний сепаратизм, імператорську армію, що втратила боєздатність, було знищено 861 р. Центральнотибецька (лінія Юмдана) та Західнотибецька (лінія Одсруна) держави у свою чергу напочатку X ст. почали розпадатися, зокрема Яце, Ладод, Пуран, Шаншун (володарі — нащадки Одсруна) та Уя, Амдо і Кхам (володарі — нащадки Юмдана). Напочатку X ст. Тибет складався з багатьох невеличких держав. Таким чином, Тибетська імперія розпалася на безліч племінних союзів, які 200 наступних років воювали між собою.
Тибетська імперія в часи найбільшого піднесення займала територію близько 4,6 млн. км².
За різними підрахунками наслення імперії коливалося від 2,86 млн до 3,5 млн. і навіть 4 млн осіб.
Поєднував тибецькі традиції та вплив китайського традиційного управління. Вища влада належала ценпо (імператору), який втім у своїх рішеннях орієнтувався на вищу племенну знать (шен), що залишалася доволі впливової протягом усього періоду існування держави. Водночас багато посад, що було створено ще в Шебойє, було поширено на імперію загалом, зокрема далун (перший міністр) і анбен (митар, податкивець, збиратель данини). Також існувала система допоміжних адміністративних посад, а посадовці звалися лун.
Майно, що належало знаті та племінним вождям, надавалося ценпо, який міг конфіскувати його за нелояльність, також воно повернулося до нього за відсутності спадкоємців чоловічої статі.
-EN.svg)
Уся імперія з часів Манронманцана поділялася на 4 «роги»- частини, що звалдися ру: Г'яс-ру (Правий ріг), Дбу-ру (Центральний ріг), Гйо-ру (Лівий ріг), Ру-лаг (Додатковий ріг). Останні в свою чергу поділялися на 62 дундаї (провінції). Було встановлено співвідношення: чотири особи на домогосподарство та один солдат на три домогосподарства[8].
Основу становили землеробство і скотарство. Вирощували чорний овес, червоні боби, ячмінь та гречку. Розвинено було свинарство, вівчарство і конярство. Хутро летяг використовувалося для створення одягу. Добувалося золото, срібло, мідь та олово.
Теплі та вологі погодні тенденції були сильні під час розквіту імперії Тибету. Це сприяло розвитку сільського господарства та скотарства. Але згодом, зважаючи на все, настала сильна посуха, яка збіглася з розпадом держави. На цю думку дослідників наштовхнули виявлені в одному з озер Тибету залишки мікроскопічних одноклітинних водоростей. Вони звернули увагу на явні ознаки переходу від планктонних різновидів (що дрейфують усередині озера, ближче до поверхні) до бентосних форм (що мешкають неподалік дна водойми). Це означає, що його рівень колись був значно вищим. Тобто згодом озеро частково висохло. Під час аналізу інших водойм у регіоні автори роботи дійшли висновку, що кліматичні зміни торкнулися всього нагір’я, а не обмежувалися лише місцем, що досліджується. Посуха, ймовірно, тривала протягом 60-70 років. Це мало викликати неврожай, а нестача харчування в ті часи часто призводила до соціальних заворушень, а також релігійних і політичних проблем, підсумували дослідники[9]. .
Основу становили вершники, одягнуті у важкі обладунки, які залишали лише отвір для очей. Воювали як верхи, так й могли спішитися й битися щільними рядками у пішому строю. Загальна чисельність станвоила 450—460 тис. вояків[10]. Під час походу тибецькі армії не мали припасів зерна та жили за рахунок здобичі[11].
Вояки носили обладунки, такі як пластинчасті та кольчужні, і вміло володіли мечами та довгими списами. Історія пластинчастих обладунків у Тибеті поділялася на три окремі періоди. Найдавніші обладунки датувалися часами «Праведних Царів, Дядька та Племінника», що дозволяє віднести до початку VII. Згідно з Ду Ю тибетці були менш вправними у стрільбі з лука, ніж китайці чи уйгури. Тибетці, можливо, експортували свої обладунки сусіднім степовим кочівникам. Коли тюргеші напали на арабів, їхній каган Сулук, як повідомляється, носив тибецькі обладунки, які врятували його від двох стріл[12].
Командувачі не були постійними, а кожного разу у випадку військової кампанії призначалися ценпо, що на знак призначення надав золоту стрілу. За правління ценпо вони збиралися раз на рік, щоб скласти клятву вірності. Також командувачі збиралися кожні три роки, щоб взяти участь у жертовному бенкеті[13].
Ранні тибетці поклонялися богу війни, відомому в китайському варіанті як «Юаньді»[14]. Правляча еліта сповідувала культ неба гнам. До часів ценпо Сронцзангамбо пануючою релігією була бон. Початок імперії характеризується початком формування теоретичної, філософської системи бон («юндунг бон») та якісними змінами в ритуалах та методах. Тексти свідчать, що вживалися особливі заходи для реформування бон, що згасав. Було запросишено майстрів та магів із сусідніх країн: з Кашміру, Болу. З приводу появи «юндунг бон» навіть існує припущення, що вона походить від індійського шиваїзму. Коли цТисрондецан офіційно визнав буддизм як державну релігію Тибету, свій розвиток отримав «новий бон». Духовенство «нового бона», що існує й досі, багато чого запозичило з буддійської скульптури та символіки. На противагу буддійським текстам – паралельно прихильник бон розвивали свою власну літературу, починаючи від екзотеричних навчань з етики до езотеричних навчань Великої Досконалості «Дзогчен» (rdzogs chen). Вважається, що замість буддійського канону «Канг'юр» було складено бонський канон.
Разом з тим саме Сронцзангамбо завдяки шлюбам з лічхавською і танською принцесою започаткував проникнення буддизму до Тибету, хоча окремі контакти з цією релігією були й раніше. В подальшому протистоянні прихильників бону і буддизму суттєво впливали на зовнішню і внутрішню політику імперії й зрештою призвели до її занепаду.
За відсутності постійної буддійської громади (сангха) релігійні справи перебували у віданні спеціальної урядової комісії, що складалася з чиновників-аристократів, яка в ранніх джерелах Тибету називається bcom ldan 'das kyi ring lugs (Комісія релігії Бгаґавана)[15]. З початку своєї появи при дворі сангха розглядалася як якийсь урядовий департамент.
774 року буддійська сангха отримала офіційний статус. Тисрондецан та його дружина Кхарчензацоджал відіграли ключову роль у виборі релігійного напрямку країни, запросивши Шантаракшіту з Наланди (прибув до 767 року), Камалашилу та Падмасамбгаву (прибув близько 817 року)[16], чим також було зроблено вибір на користь течії ваджраяна. Шантаракшіта і Падмасамбгава заснували перший буддійський монастир у Сам'є. Саме за його правління та під його керівництвом було здійснено перший переклад сутр і тантр, які стали основою «давньої традиції» Ньїнґма. До кінця панування Тисрондецана сангха складалася з 213 ченців на утриманні двору та 33 – на утриманні 100 аристократичних родин.
У часи найбільшого піднесення імперії до Тибету проникають маніхейство, яке сповідували, серед інших, уйгури, та несторіанство, яке поширювалося на схід. У VIII столітті патріарх Тимофій I згадав про існування громади в Тубо та просив про призначення єпископа[17][18].
Утворення імперії сприяло формуванню єдиною тибетської мови зі споріднених мов тибетської родини, зокрема шангшунзької, ярлузької, лхаської.
Створення тибетського письма традиційно приписують Тхонмі Самбхота, який був міністром у першого правителя всього Тибету Сронцангамбо. 632 року Тхонмі Самбхота за наказом Сронцангамбо вирушив до Північної Індії (можливо, до Кашміру)[19], аби вивчити тамтешне письмо й допасувати його до тибецької мови. Тибетське письмо, що виникло таким чином, мало за основу письмо гуптів[19].
За легендою Сронцангамбо запросив трьох лікарів: індійського Бхарадхваджа, китайського Хенвена Ханде, перського Галено. Кожен із них переклав тибетською мовою твори своїх медичних традицій. Втім ценпо, не задовольнившись цим, видав розпорядження, згідно з яким названі три лікарі написали новий семитомний твір під назвою «Безстрашна зброя» і піднесли цареві. Твір не зберігся, втім у традиції вважається, що саме ця колективна праця, що поєднує в собі медичні традиції трьох країн, послужила базою для подальшого розвитку та поширення медичних знань у Тибеті.
Існує також думка, що лікарі, запрошені Сронцангамбо, насправді не були історичними персонажами, а їхні імена ототожнюються з медичними традиціями, які вони представляли[20]. Втім також застосовувалися практики народної медицини (bod kyi gdod ma’i gso dpyad) і медицини релігії бон (bon po’i gso dpyad). Було створено буддистський медичний канон «Чжуд-ші» і бонський медичний канон «Бумші». На думку послідовників традиції бон, тексти бонського канону були перекладені з шаншунзької мови на тибетську так само, як буддійський канон – з санскриту.
Тисрондецаном було встановлено титул ламена (bla sman), носіїв якого, поряд із наданням земель та успадкуванням прав нащадкових лікарів, звільняли від військових обов'язків. Тоді ж було видано «указ із тринадцяти пунктів» про шанування лікарів.
Цам було привнесено у VII ст. до Тибету разом із буддизмом та поєднано з ритуалами місцевої примітивної релігії та народними танцювальними театрами. Цам перетворилося на театральне мистецтво, що презентує релігійні ритуали, що мають естетичні параметри.
Мешкали у будинках, що мали пласкі дахи заввишки до 3—5 м. Арикстократія мешкала у великих повстяних наметах (фулу). Тибетці ніколи не розчісували і не мили волосся.
- ↑ Turchin, Peter; Adams, Jonathan M.; Hall, Thomas D (грудень 2006). East-West Orientation of Historical Empires. Journal of World-systems Research. 12 (2): 222. ISSN 1076-156X. Процитовано 14 вересня 2016.
- ↑ Rein Taagepera (вересень 1997). Expansion and Contraction Patterns of Large Polities: Context for Russia. International Studies Quarterly. 41 (3): 500. doi:10.1111/0020-8833.00053. JSTOR 2600793.
- ↑ Китайські літописи називали цю країну 吐蕃, що сьогодні вимовляється як Tǔfān або Tǔbō
- ↑ Релігієзнавство : навчально-методичний посібник / авт.-укладач Н. І. Гончарова. — Одеса : Астропринт, 2017. — 116 с.
- ↑ Christopher I. Beckwith The Tibetan Empire in Central Asia. A History of the Struggle for Great Power among Tibetans, Turks, Arabs, and Chinese during the Early Middle Ages, 1987, Princeton: Princeton University Press. (ISBN 0-691-02469-3), p. 14, 48, 50
- ↑ Chabeicetanpingcho Tibetan History, Tibetan Ancient Books Publishing, 1989
- ↑ Shaha, Rishikesh. Ancient and Medieval Nepal. (1992), p. 18. Manohar Publications, New Delhi. ISBN 81-85425-69-8
- ↑ 朱悅梅. 吐蕃王朝人口研究. 《中国藏学》. 2012年, (1期) [2022-06-15]. （原始内容存档于2022-08-07）
- ↑ Zhitong Chen, Jianbao Liu, Kathleen M. Rühland, Jifeng Zhang, Ke Zhang, Wengang Kang, Shengqian Chen, Rong Wang, Haidong Zhang, John P. Smol. Collapse of the Tibetan Empire attributed to climatic shifts: Paleolimnological evidence from the western Tibetan Plateau. Quaternary Science Reviews. Volume 317, 2023
- ↑ Beckwith, Christopher I. (1987), The Tibetan Empire in Central Asia: A History of the Struggle for Great Power among Tibetans, Turks, Arabs, and Chinese during the Early Middle Ages, Princeton University Press, p. 110
- ↑ Bushell, S. W. (1880), The Early History of Tibet. From Chinese Sources, Cambridge University Press, p. 442
- ↑ Beckwith 1987, p. 109
- ↑ Bushell, S. W. (1880), The Early History of Tibet. From Chinese Sources, Cambridge University Press, p. 410-411
- ↑ Walter, Michael L. (2009), Buddhism and Empire The Political and Religious Culture of Early Tibet, Brill, p. 26
- ↑ Michael,Walter. Buddhism and Empire. The Political and Religious Culture of Early Tibet. Leiden – Boston: Brill, 2009: 16
- ↑ Шакабпа В. Д. цепон. Тибет: Политическая история. СПб.: Нартанг, 2003, с. 49–51
- ↑ Erica Hunter The Church of the East in Central Asia Bulletin of the John Rylands University Library of Manchester, 78, no.3 (1996)
- ↑ Uray Géza (en) Tibet's Connections with Nestorianism and Manicheism in the 8th-10th Centuries Wiener Studien zur Tibetologie und Buddhismuskunde 10 (1983), p. 407, 421
- 1 2 David L. Snellgrove: The Cultural Effects of Territorial Expansion. In: Alex McKay (Hrsg.): The History of Tibet. Routledge, London 2003, ISBN 0415308429, S. 442
- ↑ Beckwith C.I. 1979. The Introduction of Greek Medicine into Tibet in the Seventh and Eighth Century. – Journal of the American Oriental Society. No. 99. P. 297-313