Тимчасовий уряд Бангладеш
| Тимчасовий уряд Бангладеш | |
|---|---|
| 10 квітня 1971 року – 12 січня 1972 року | |
| Дата формування | 17 квітня 1971 |
| Дата розпуску | 18 січня 1972 |
Тимчасовий уряд Бангладеш[a], або уряд Муджибнагара[b], або уряд Бангладеш у вигнанні[1][2][3][4], був першим урядом Бангладеш, створеним після проголошення незалежності Східного Пакистану як Бангладеш 10 квітня 1971 року. Очолюваний прем'єр-міністром Таджуддіном Ахмадом. Був керівним органом у війні за незалежність Бангладеш, яку також вели дипломатичний корпус, збори, мукті-бахіні та радіослужба. Він діяв як уряд в екзилі з Колкати, Індія. Президентом цього уряду був шейх Муджибур Рахман, який був беззаперечним лідером; однак, за його відсутності, виконувачем обов'язків президента став Саїд Назрул Іслам.
Після загальних виборів 1970 року військова адміністрація Пакистану не змогла передати владу обраним законодавцям. Коли пакистанська армія розпочала операції проти сепаратистів, обране політичне керівництво Східного Пакистану проголосило незалежність і заснувало тимчасовий уряд за підтримки уряду Індії. Кабінет тимчасового уряду склав присягу 17 квітня 1971 року в місті Муджибнагар. Його підтримали багато перебіжчиків з пакистанських цивільних, дипломатичних та військових служб, а також провідні інтелектуали та культурні діячі зі Східного Пакистану.
Уряд Муджибнагара координував воєнні зусилля мукті-бахіні та новостворених Збройних сил Бангладеш. Він мав власну поштову службу[5]. Його зв'язки з громадськістю здійснювалися завдяки широко популярній радіостанції Swadhin Bangla Betar Kendra. Тимчасовий уряд координував дії з урядом Індії у проведенні збройного опору армії Пакистану, а також у розв'язанні проблеми біженців. Він також провів міжнародну кампанію для залучення підтримки незалежності Бангладеш, закликаючи до припинення геноциду та запобігання кризі біженців. Призначив спеціальних посланців та керував представницькими місіями в Нью-Делі, Вашингтоні, Лондоні та багатьох інших містах.
Загальні вибори 1970 року, перші у своєму роді в Пакистані після років військового правління, відбулися 7 грудня 1970 року. Авамі Ліг, очолювана шейхом Муджибуром Рахманом, отримала 160 з 300 місць, більшість в Національній асамблеї Пакистану. Після завершення виборів президент Ях'я Хан мав відкрити Національну асамблею, а обрані законодавці мали розробити нову конституцію. Оскільки Авамі Ліг мала більшість в асамблеї, не залишалося жодних перешкод для написання конституції. В результаті зростало занепокоєння серед опозиційних партій Західного Пакистану та військової хунти[6].
1 березня 1971 року Ях'я Хан відклав установчу сесію Національної асамблеї, яка мала відбутися 3 березня, на невизначений термін. За його словами, «вкрай важливо було дати політичним лідерам більше часу, щоб досягти розумного розв'язання питання розробки Конституції»[7]. Шейх Муджиб негайно закликав свій народ до відмови від співпраці, фактично взявши під контроль Східний Пакистан[8]. Муджиб продовжував регулярно видавати директиви народу та партійним працівникам. Відмова від співпраці мала негайний успіх; люди спонтанно порушували комендантську годину, введену армією. 3 березня Ях'я Хан оголосив про проведення круглого столу в Даці 10 березня, щоб врегулювати суперечки щодо конституції[9]. Однак 7 березня у своїй промові перед величезним зібранням шейх Муджиб закликав до безстрокового загального страйку, просячи свій народ бути готовим до будь-якої надзвичайної ситуації та висунув хунті ультиматум[10].
15 березня Ях'я Хан прибув до Дакки та наступного дня зустрівся з Муджібом. Між ними відбулася серія зустрічей до кінця березня. За наполяганням Ях'ї, з 21 березня до них приєднався Зульфікар Алі Бхутто, лідер західно-пакистанської опозиційної партії ПНП[11]. Муджиб запевнив Ях'ю, що його партія не зашкодить інтересам Західного Пакистану. Під час цих переговорів новини про підготовку до війни у Східному Пакистані досягли керівництва Авамі Ліг. Війська та озброєння концентрувалися у Західному Пакистані. Муджиб закликав Ях'ю зупинити підкріплення, попередивши його про наслідки. Керівництво Авамі Ліг очікувало, що 24 березня відбудуться остаточні переговори[12], проте той день пройшов без жодної зустрічі. 25 березня вони дізналися, що делегація Ях'ї таємно покинула Дакку, залишивши переговори незавершеними та знищивши будь-яку надію на мирне врегулювання[12].
Шейх Муджиб постійно наказував своїм співробітникам та підлеглим тікати у безпечне місце. Муджиб відмовлявся тікати до 25 березня, побоюючись, що це буде використано як привід для масових розправ над невинними пакистанцями[13]. 25 березні, вночі, коли Ях'я таємно покинув Дакку, пакистанська армія розправилася з бангладеським населенням, убивши тисячі людей. Як і вся країна, керівництво Авамі Ліг було заскочено зненацька; вони розпорошилися, кожен зайнятий пошуком власного шляху до безпеки, і втратили зв'язок один з одним на кілька днів.
Кілька днів потому стало відомо, що шейха Муджиба заарештували в ніч на 25 березня. Перед арештом він виступив з радіозверненням, у якому говорив про незалежність Бангладеш[14].
Після розправи над населенням пакистанською армією 25 березня, лідери партії Авамі Ліг Таджуддін Ахмад, генеральний секретар партії, та Амір-уль Іслам втекли з Дакки та 30 березня перетнули кордон з Індією[15]. Їх зустрів на прикордонному посту регіональний керівник Індійських прикордонних сил безпеки (BSF) Голок Маджумдар[16]. Він негайно перевіз їх до Колкати. Там, у ніч 30 березня та наступного дня Таджуддін та Амір провели переговори з керівником BSF Хусро Фарамурзом Рустамджі, який прибув з Делі, дізнавшись про їхній приїзд[17]. 1 квітня Таджуддін та Іслам у супроводі Маджумдара вилетіли до Делі на борту військового вантажного літака[18].
У Делі Таджуддін 4 квітня зустрівся з прем'єр-міністеркою Індії Індірою Ганді[19]. На їхній другій зустрічі наступного дня Ганді повідомила йому, що шейха Муджіба було заарештовано та перевезено до Пакистану, хоча Пакистан ще не оголосив про це офіційно[20]. На запитання про уряд Бангладеш він відповів, проконсультувавшись з Аміром-уль-Ісламом напередодні, що було сформовано тимчасовий уряд на чолі з шейхом Муджібом, а старші лідери Авамі Ліг, які були присутні на переговорах Муджіба-Ях'ї, були членами кабінету. Таджуддін представився прем'єр-міністром[21]. За винятком шейха Муджіба, місцеперебування інших членів було невідомим. На цій зустрічі було досягнуто двох важливих резолюцій: Індія відкрила свої кордони для бангладеських біженців, що врятувало мільйони життів найближчими днями, коли пакистанська агресія досягла великих міст, а Індія дозволила уряду Бангладеш діяти на території Індії[22]. Уряд Індії також пообіцяв допомогти визвольній війні Бангладеш усіма можливими засобами.
Поки Таджуддін був у Делі, частина керівництва Авамі Ліг зібралася в Колкаті. Багато з них, зокрема молодіжні та студентські лідери, розцінили зустріч Таджуддіна з прем'єр-міністром Індії як обурливий вчинок[23][25]. Після повернення до Колкати, 8 квітня Таджуддін зустрівся з групою лідерів, включаючи Камаруззамана, та повідомив їм про результати зустрічі в Делі, включаючи створення та початок діяльності тимчасового уряду[26][27]. Деякі з присутніх лідерів поставили під сумнів легітимність Таджуддіна як прем'єр-міністра[27]. Молодіжний лідер шейх Мані рішуче відкинув ідею створення кабінету міністрів. Натомість він запропонував створити революційну раду, яка б займалася виключно збройним опором[26]. Амір-уль-Іслам пояснив неадекватність революційної ради та необхідність легального уряду. Після цього, за посередництва Камаруззамана, більшість лідерів на зустрічі прийняли пропозицію Таджуддіна[26].
10 квітня Таджуддін, Амір-уль-Іслам, шейх Мані та інші сіли на старий літак Dakota, позичений в індійського уряду, та вирушили на пошуки інших членів кабінету міністрів[28][29]. Літак, пролітаючи на низькій висоті, зупинявся на різних злітно-посадкових смугах на кордонах[28]. Після того як 11 квітня він зібрав членів кабінету міністрів Мухаммада Мансура Алі, Абдула Маннана та Саїда Назрула Іслама з різних місць, він прибув до Агартали, столиці індійського штату Трипура, де знайшли притулок багато інших лідерів Авамі Ліг, зокрема Хундакар Муштак Ахмед та полковник М.А.Г. Османі[29].
Знову об'єднавшись в Агарталі, керівництво Авамі Ліг обміркувало порядок денний кабінету міністрів та розподіл посад у кабінеті міністрів. За відсутності президента шейха Муджиба, Саїд Назрул Іслам виконував обов'язки президента, Хундакар Муштак обійняв посаду міністра закордонних справ, Камарузаман отримав посаду міністра внутрішніх справ, Мансур Алі - міністра фінансів, Абдул Маннан став міністром інформації та телерадіомовлення[30], а Османі, ветеран пакистанської армії у відставці, був призначений головнокомандувачем збройних сил[29][31]. Весь кабінет міністрів повернувся до Колкати 13 квітня, щоб скласти присягу в якомусь ще неокупованому місці в Бангладеш[30].
Церемонія складання присяги відбулася 17 квітня, у Байдьянатхтала на кордоні Індії та Бангладеш, в окрузі Куштія (нині район Мехерпур), на землі Бангладеш[32][34]. Церемонію провів Абдул Маннан[35]. Професор Мухаммад Юсуф Алі зачитав декларацію про незалежність[35], складену Аміром-уль-Ісламом, обраним членом Авамі Ліг (національної асамблеї Пакистану) та баристером Високого суду Дакки, за допомогою Субрати Роя Чоудхурі, адвоката Високого суду Калькутти[36], яка ретроактивно набула чинності з 10 квітня[29]. Відповідаючи журналісту під час церемонії, Таджуддін назвав це місце Муджибнагар на честь шейха Муджибура Рахмана[37]. Пізніше уряд у вигнанні став широко відомим як уряд Муджибнагара. Муджибнагар був швидко покинутий після церемонії складання присяги, оскільки учасники боялися рейду пакистанських військ[38]. Уряд оселився у Колкаті, у вигнанні, до кінця війни — ненадовго в будинку на кільцевій дорозі Баллігандж[39], а потім на 8 театральній дорозі[40].
Проголошення незалежності від 10 квітня слугувало тимчасовою конституцією Бангладеш до 1972 року та забезпечувало правову основу тимчасового уряду. У ньому стверджувалося, що оскільки Пакистан не скликав своєї Національної асамблеї для розробки нової конституції 3 березня, а натомість розпочав «несправедливу та підступну війну», шейх Муджибур Рахман здійснив прагнення до національного самовизначення, проголосивши незалежність Бангладеш 26 березня[41]:
За обставин віроломної поведінки Бангабандху шейх Муджибур Рахман, беззаперечний лідер 75-мільйонного народу Бангладеш, належним чином здійснюючи законне право народу Бангладеш на самовизначення, належним чином проголосив декларацію незалежності в Даці 26 березня 1971 року та закликав народ Бангладеш захищати честь та цілісність Бангладеш[41].
У декларації проголошувалося формування установчих зборів, що складаються з обраних законодавців, та проголошення Бангладеш народною республікою з «рівністю, людською гідністю та соціальною справедливістю» як її основоположними принципами:
Ми, обрані представники народу Бангладеш, наділені мандатом, наданим нам народом Бангладеш, чия воля є найвищою, належним чином утворюємо Установчі збори і, провівши взаємні консультації, з метою забезпечення народу Бангладеш рівності, людської гідності та соціальної справедливості, оголошуємо та утверджуємо Бангладеш суверенною Народною Республікою, тим самим підтверджуючи декларацію про незалежність, вже зроблену Бангабандху шейхом Муджибуром Рахманом.[41]
За словами секретаря прем'єр-міністра Таджуддіна Фарука Азіза Хана:
Прем'єр-міністр мав невеликий кабінет розміром не більше, ніж 3 на 3 метри. Невеликий секретарський стіл та кілька стільців – це були всі меблі в кабінеті прем'єр-міністра. Залізна скриня та сталева шафа займали більшу частину простору цієї маленької кімнати... За цією кімнатою була більша кімната розміром приблизно 7,5 на 6 метрів, яка була спальнею прем'єр-міністра, вітальнею та їдальнею, все поєднане в одне ціле[42].
Інше крило будівлі, яке мало майже аналогічні приміщення, займав головнокомандувач армії полковник М.А.Г. Османі, тоді як верхній поверх займали деякі члени парламенту та депутати парламенту як своєрідний гуртожиток. Тут також розміщувалися кабінети виконувача обов'язків президента Саїда Назрула Іслама, міністра фінансів М. Мансура Алі та міністра внутрішніх справ пана Камруззамана[43].
Наведено нижче списки президента, віце-президента, прем'єр-міністра та членів кабінету тимчасового уряду Бангладеш[44].
| Посада | Особа | Вступив у
повноваження |
Склад повноваження |
|---|---|---|---|
| Президент | Шейх Муджибур Рахман | 10 квітня 1971 | 12 січня 1972 |
| Віце-президент | Саїд Назрул Іслам | 10 квітня 1971 | 12 січня 1972 |
| Прем'єр-міністр | Таджуддін Ахмад | 10 квітня 1971 | 12 січня 1972 |
| Командувач збройними силами | Генерал Османі | 12 квітня 1971 | 6 квітня 1972 |
| Міністр фінансів | Мансур Алі | 10 квітня 1971 | 12 січня 1972 |
| Міністр закордонних справ | Хундакар Муштак | 10 квітня 1971 | 29 грудня 1971 |
| Міністр юстиції | Хундакар Муштак | 10 квітня 1971 | 12 січня 1972 |
| Міністр внутрішніх справ | Камаруззаман | 10 квітня 1971 | 12 січня 1972 |
| Міністр інформації | Абдул Азіз | 27 грудня 1971 | 12 січня 1972 |
| Міністр сільського господарства | Пхані Бхушан Маджумдар | 27 грудня 1971 | 12 січня 1972 |
| Міністр охорони здоров'я | Захур Ахмад Чоудгурі | 27 грудня 1971 | 12 січня 1972 |
| Міністр освіти та культури | Юсуф Алі | 28 грудня 1971 | 12 січня 1972 |
Відділи/департаменти[45]:
- Секретаріат Кабінету Міністрів
- Департамент загальної адміністрації
- Відділ допомоги та реабілітації
- Відділ парламентських справ
- Департамент сільського господарства
- Інженерний відділ
Автономні органи[45]:
- Комісія з планування
- Рада з торгівлі та комерції
- Рада контролю, молодіжних та приймальних таборів
- Комітет з надання допомоги та реабілітації
- Рада з питань добробуту евакуйованих
Тимчасова конституція перетворила бенгальських членів національних та провінційних зборів Пакистану, обраних на загальних виборах 1970 року, на членів Установчих зборів Бангладеш.
2 червня Бангладеш було розділено на п'ять адміністративних одиниць, які отримали назви Зональних адміністративних рад та якими керують обрані законодавці[46]. Згідно з наказом (GA/810/345), виданим прем'єр-міністром 27 липня 1971 року, кількість зональних рад було збільшено до 9, а їхні функції були формалізовані[47]. Згідно з іншим наказом (GA/7366/500), виданим 18 вересня, їх кількість було збільшено до одинадцяти[48]. Адміністративні зони розташовувалися на індійських територіях, що межують із Зональними адміністративними радами. Адміністративні зони були такими: [49]
| № | Зона | Місце розміщення адміністрації | Юрисдикція | Голова |
|---|---|---|---|---|
| 1 | Південно-східна зона I | Сабрум |
|
Нурул Іслам Чоудхурі |
| 2 | Південно-східна зона II | Агартала |
|
Захур Ахмед Чоудхурі |
| 3 | Східна зона | Дхарманагар |
|
Полковник М.А. Раб |
| 4 | Північно-східна зона I | Довкі |
|
Деван Фарід Газі |
| 5 | Північно-східна зона II | Тура |
|
Шамсур Рахман Хан |
| 6 | Північна зона | Кучбехар |
|
Матіур Рахман |
| 7 | Західна зона I | Балургхат |
|
Абдур Рахім |
| 8 | Західна зона II | Малда |
|
Ашрафул Іслам |
| 9 | Південно-західна зона I | Крішнанагар |
|
Абдур Рауф Чоудхурі |
| 10 | Південно-західна зона II | Бангаон |
|
Фані Бхушан Маджумдар |
| 11 | Південна зона | Барасат |
|
MA Момен |
Уряд призначив до кожної зони таких посадовців[50]:
- Зональний санітарний інспектор.
- Зональний інспектор з питань освіти.
- Зональний офіцер з питань допомоги.
- Зональний інженер.
- Зональний поліцейський.
- Зональний інформаційний офіцер.
- Зональний бухгалтер.
З середини березня, під час переговорів Муджиба та Ях'ї, війська Східної Бенгалії роззброювалися, а старших офіцерів збройних сил Східної Бенгалії переводили під різними приводами. Коли спалахнула війна, солдати Східної Бенгалії, що служили в різних батальйонах пакистанської армії, повстали та негайно підняли збройний опір пакистанським силам по всій Східній Бенгалії. Командири повстанців цих батальйонів, здебільшого молодші офіцери, не знаючи про створення тимчасового уряду, зустрілися разом з полковником Османі 4 квітня 1971 року[22]. На цій зустрічі було сформовано Мукті-бахіні (Збройні сили Бангладеш) під керівництвом полковника Османі на посаді головнокомандувача. Було прийнято тимчасову командну структуру та план операцій до формування уряду. Прем'єр-міністр Таджуддін дізнався про Збройні сили Бангладеш, перебуваючи в Нью-Делі. У своєму радіовиступі 10 квітня він офіційно визнав їх. Згодом підполковник М.А. Раб обійняв посаду начальника штабу Сухопутних військ (Армії). У серпні 1971 року капітан групи А.К. Хандкар обійняв посаду його заступника. Після 21 листопада 1971 року Хандкар був призначений заступником начальника штабу армії (зв'язкового).
| Посада | Особа |
|---|---|
| Головнокомандувач збройних сил Бангладеш (Мукті-бахіні) | Полковник
М.А. Османі |
| Головний військовий представник уряду провінції (партизанська підготовка) | Сквадрон-лідер
М. Хамідулла Хан |
| Начальник штабу (армії) | Підполковник
М.А. Раб |
| Заступник начальника штабу (зв'язковий) | Капітан групи
А. К. Хандкар |
Спочатку Збройні сили Бангладеш складалися із залишків п'яти регулярних батальйонів Східно-Бенгальського полку (EBR) пакистанської армії: 1-го, 3-го та 8-го (під командуванням майора Зіаура Рахмана); 2-го (під командуванням майора К.М. Шафіулли); 4-го (під командуванням майора Халеда Мошаррафа). У липні Османі об'єднав 3 батальйони під командуванням Зіаура Рахмана в бригаду під назвою «Z-force»[51]. Аналогічно, у серпні-вересні було частково сформовано ще дві бригади, «S-force» та «K-force», та ще 3 батальйони для них (9-й, 10-й та 11-й EBR)[51].
Працездатні громадяни похилого віку з усієї країни також чинили збройний опір. Не маючи змоги подолати натиск пакистанських військ, головним чином через брак важкого озброєння та людських ресурсів, обидва опори незабаром відступили на територію Індії. Коли сухопутні війська Пакистану зайняли всю країну, тисячі чоловіків з багатьох частин окупованого Бангладеш перетнули кордон з Індією, шукаючи зброю та навчання для участі в боротьбі проти пакистанських окупаційних сил.
На конференції командирів секторів BDF у середині липня (11-17 липня) у штаб-квартирі уряду Бангладеш на Театральній дорозі в Колкаті сили, що складалися з колишніх солдатів пакистанської армії, були названі «Регулярними силами» (у народі їх називають Мукті Фудж), а нерегулярних партизанських воїнів назвали Гоно Бахіні (у народі їх називають Мукті-джоддха або «Борець за свободу»)[52]. Сектори також були реорганізовані.
Партизани війни за незалежність Бангладеш базувалися в таборах на кордоні Східного Пакистану та Індії[53]. 21 листопада вони приєдналися до індійських військ у рамках спільного наступу під час третьої індо-пакистанської війни, який завершився перемогою Індії.
Багато бенгальських держслужбовців Пакистану перейшли на бік уряду Бангладеш. Камал Уддін Сіддікі, Нурул Куадер Хан[54], С.А. Самад, Хандакер Асадуззаман, Саадат Хусейн та Акбар Алі Хан були першими керівниками новоствореної державної служби Бангладеш. Маудуд Ахмед обійняв посаду генерал-поштмейстера[55]. Тимчасовий уряд створив складну структуру адміністративних департаментів. Юсуф Алі та Дж. Г. Бховмік обійняли посади головних комісарів з допомоги бангладеським біженцям. Відомий художник Куамрул Хассан обійняв посаду директора з мистецтва та дизайну. Колката та Агартала були головними центрами уряду у вигнанні.
15 квітня, перед тим, як кабінет Муджибнагара склав присягу, прем'єр-міністр Таджуддін Ахмед таємно зустрівся в Колкаті з Хоссейном Алі, заступником Верховного комісара Пакистану. Таджуддін переконав Алі разом зі своїми бенгальськими співробітниками перейти на службу уряду Бангладеш наступного дня після складання присяги кабінетом[37]. Як і обіцяли, Алі та 70 співробітників заступника Верховного комісара присягнули на вірність уряду Бангладеш[56][57]. Вони утворили Верховний комісаріат Бангладеш, який розмістився у Колкаті на 9 круговій авеню. Місія стала також місцем розташування частини урядових установ, головне – Міністерства закордонних справ[58].
На початку квітня Таджуддін доручив економісту Рехману Собхану перешкодити економічному раднику Ях'ї Хана, економісту Мірзі Музаффару Ахмаду, отримувати нову іноземну допомогу для Пакистана та переконати бангладеських чиновників, які служать у пакистанських закордонних місіях, перейти на бік Бангладеш[59]. Наприкінці травня Таджуддін доручив журналісту Муїдулу Хасану спілкуватися з індійськими політичними групами, а також встановлювати зв'язки з СРСР[60].
| Особа | Посада | Місце знаходження місія |
|---|---|---|
| Хумаюн Рашид Чоудхурі | Посол з особливих доручень | Нью-Делі |
| Абул Маал Абдул Мухіт | Посол з особливих доручень | Вашингтон, округ Колумбія |
| Рехман Собхан | Спеціальний посланник | Вашингтон, округ Колумбія |
| Суддя Абу Саєд Чоудхурі | Головний представник за кордоном[61] | Лондон |
| Абул Фатех | Посол з особливих доручень | Колката |
У травні офіційна радіослужба уряду Бангладеш «Свадхін Бангла Бетар Кендра» почала роботу з передавачем, виділеним урядом Індії[62]. Вона служила крилом культурної пропаганди тимчасового уряду Бангладеш.
Пакистан дипломатично допомагав своєму союзнику, Сполученим Штатам, у зближенні з комуністичним Китаєм[63]. Індія була позаблоковою країною за часів дочки прем'єр-міністра Джавахарлала Неру Індіри Ганді. Вона погодилася співпрацювати з урядом Бангладеш; з 21 листопада індійська армія взяла під контроль сили Бангладеш[64]. У прикордонних районах були створені «молодіжні табори» для навчання молоді партизанській війні. За кілька місяців було сформовано значні партизанські сили.
З кінця червня перша партія навчених партизанів Сил Бангладеш, чисельністю кілька сотень осіб, увійшла до окупованого Бангладеш та почала діяти[65]. Їхні неодноразові напади на бази та системи зв'язку заважали діяльності пакистанської армії.
У цей період Індія підписала договір про дружбу з СРСР (серпень 1971 року), і розпочалися постачання радянського озброєння до Індії. До того часу було підготовлено близько 500 партизанів[66]. Планувалося, що кількість буде збільшена ще на 10 000[66]. З кінця серпня, окрім обмеженого навчання та постачання мукті-бахіні, Східне командування Індійської армії зі штаб-квартирою в Колкаті взяло участь у встановленні їхньої щомісячної «оперативної цілі»[66]. Генерал-майор Б. Н. Саркар з Індійської армії був призначений військовим зв'язковим між урядом Індії та урядом Бангладеш. Під час військово-морської операції командос мукті-бахіні підірвали два кораблі ВМС Пакистану, що стояли на якорі в порту Чіттагонг у Бангладеш[67].
На початку війни три дивізії пакистанської армії були розміщені у Східному Пакистані[68][68]. З 25 березня по 7 квітня пакистанські війська у Східному Пакистані (Бангладеш) були посилені ще двома дивізіями з Пакистану[69]. Для рішучого наступу проти Пакистану індійські війська були посилені силами, розміщеними на його північному фронті, що забезпечували безпеку кордону з Китаєм. Індійські військові стратеги запланували рішучий наступ на зиму[68]. Тим часом бангладеські війська мали знищити прикордонні застави, що полегшило б партизанам проникнення та дії всередині країни.
Партизани мукті-бахіні продовжували атакувати урядові штаб-квартири, військові контрольно-пропускні пункти, мости, залізниці та електростанції. В результаті, пропускна здатність наземного транспорту в окупованому Бангладеш скоротилася до однієї десятої до вересня[70]. З другого тижня жовтня партизанські операції ще більше посилилися[70]. До кінця жовтня вціліло лише 90 з 370 форпостів пакистанців[71].
На початку грудня, після авіаудару Пакистану по території Індії, Індія оголосила війну Пакистану та визнала Бангладеш. Президент США Річард Ніксон оголосив про присутність Сьомого флоту в Бенгальській затоці. СРСР виступив проти цього кроку та також надіслав один військовий корабель у Бенгальську затоку. Пакистанські війська капітулювали 16 грудня в Даці.
У вересні 40 членів національних та провінційних зборів Південної зони зі штаб-квартирою в Барасаті опублікували заяву, в якій висловили невдоволення роботою тимчасового уряду[72]. Вони вимагали скасування розпорядження прем'єр-міністра про Зональну адміністративну раду (GA/810/345) та натомість формування комітету, що складається з членів Авамі Ліг[72]. Вони також скаржилися на членів Планувальної комісії, оскільки «жоден з них не є членом Авамі Ліг і не вірить в ідеологію Авамі Ліг»[73]. Вони вимагали відставки прем'єр-міністра Таджуддіна Ахмада з кабінету міністрів та Авамі Ліг[74].
Ліга Чхатра, студентське крило Авамі Ліг, та трудові групи об'єдналися в окремі сили, спочатку названі Силами визволення Бангладеш (BLF), а пізніше Муджиб Бахіні. Хоча спочатку Османі доручив їм вербувати молодь для регулярних сил Бангладеш[66], вони зрештою стали незалежними збройними силами під егідою індійського розвідувального агентства Дослідницько-аналітичного крила (RAW)[75][76]. Муджиб Бахіні зіткнулися з регулярними силами в різних місцях. Командири секторів регулярних сил та Османі закликали уряд об'єднати їх під одне командування[66]. Сам прем'єр-міністр Таджуддін час від часу висловлював свою стурбованість щодо Муджиб Бахіні індійським чиновникам[76] та прем'єр-міністру Ганді на їхній зустрічі 22 жовтня[77]. Однак ситуація так і не покращилася.
До серпня міністр закордонних справ Хундакар Муштак Ахмед та його соратники у міністерстві таємно встановили зв'язок зі Сполученими Штатами Америки, ключовим союзником Пакистану, без відома уряду[78]. Коли шейха Муджиба судили в Пакистані за державну зраду, та сама група поширювала доктрину «або свобода, або Муджиб»[79]. Індійські розвідувальні служби виявили цей факт безпосередньо перед тим, як Муштак мав очолити делегацію Бангладеш на Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку. Таджуддін виключив Муштака зі складу делегації ООН і звільнив його пізніше в грудні, після війни[80].
- ↑ Bangladesh 50 Timeline – the Road to Independence.
- ↑ Dec 18, 1971: Government's vanguard arrives in free Dhaka.
- ↑ The Liberation War and the Provisional Government. 26 березня 2018.
- ↑ Bangladesh Provisional Government in Exile | the Asian Age Online, Bangladesh.
- ↑ Postal Administration of Mujibnagar Government. 21 серпня 2017.
- ↑ Nurul Huda, Muhammad (7 червня 2020). A look back at the historic Six Point Movement.
- ↑ Hossain, 1985, с. 177.
- ↑ Sobhan, 1985, с. 265—266.
- ↑ Hossain, 1985, с. 179.
- ↑ Hossain, 1985, с. 183.
- ↑ Hossain, 1985, с. 183—184.
- ↑ а б Sobhan, 1985, с. 267.
- ↑ Islam, 1985, с. 56—57.
- ↑ Karim, 2005, с. 204.
- ↑ Islam, 1985, с. 62—67.
- ↑ Islam, 1985, с. 67.
- ↑ Islam, 1985, с. 68.
- ↑ Islam, 1985, с. 69.
- ↑ Islam, 1985, с. 71.
- ↑ Islam, 1985, с. 73.
- ↑ Hasan, 1986, с. 11.
- ↑ а б Hasan, 1986, с. 13.
- ↑ Ahmad, 2014, с. 44.
- ↑ Karim, 2005, p. 206: «Одним із перших, що Таджуддін хотів зробити після прибуття до Калькутти, було зв'язатися з Чіттараджаном Сутаром. Він був індуїстським членом Авамі Ліг з Барісалу, якого Муджиб попросив наприкінці 1960-х років оселитися в Калькутті, щоб підтримувати контакт з індійською владою у разі потреби в допомозі від них. Він жив у районі Бхованіпур у Калькутті, і Таджуддін запам'ятав його адресу, а не записав її з міркувань безпеки. Таджуддін назвав адресу Чіттараджана як Прасад Роуд, 26 Сураджіту Чаттападх'ї, офіцеру, який доглядав за ним. Але в Калькутті не було вулиці під назвою Прасад Роуд. Ім'я Чіттараджана Сутара не було в телефонному довіднику, оскільки він змінив своє ім'я на Бхуджанга Бхушан Рой. Вулиця, де жив Сутар, назвали на честь доктора Раджендри Прасада, колишнього президента Індії, і вона називалася Раджендра-роуд, а не Прасад-роуд.
- ↑ Як запасний план, керівництво Авамі Ліг мало зустрітися в будинку колишнього працівника Авамі Ліг, який проживав у Колкаті, на ім'я Чіттаранджан Сутар. Перед від'їздом до Делі Таджуддін попросив своїх господарів з BSF знайти адресу Сутара, але марно. Таджуддіну довелося піти, не зв'язавшись з ним. Це посилило підозри молодіжних лідерів.[24]
- ↑ а б в Islam, 1985, с. 74—75.
- ↑ а б Hasan, 1986, с. 14.
- ↑ а б Islam, 1985, с. 75.
- ↑ а б в г Hasan, 1986, с. 15.
- ↑ а б Islam, 1985, с. 79.
- ↑ Ahmad, 2014, с. 45.
- ↑ Islam, 1985, с. 81.
- ↑ Khan, Mozammel H (17 квітня 2016). Genesis of Bangladesh's Constitution. The Daily Star (Op-ed). Архів оригіналу за 26 грудня 2016. Процитовано 19 квітня 2016.
- ↑ Точним місцем був манговий сад, недалеко від місця битви при Плессі, в якій Британська Ост-Індська компанія перемогла останнього незалежного наваба Бенгалії у 1757 році.[33]
- ↑ а б Islam, 1985, с. 81–82.
- ↑ Islam, 1985, с. 79–80.
- ↑ а б Islam, 1985, с. 82.
- ↑ Hasan, 1986, с. 16.
- ↑ Anisuzzaman, 1997, с. 83.
- ↑ Batabyal, Guru Saday (2021). Politico-military strategy of the Bangladesh Liberation War, 1971. Routledge. с. 141. ISBN 978-0-367-32268-7.
- ↑ а б в The Proclamation of Independence (PDF). Архів (PDF) оригіналу за 13 липня 2018. Процитовано 16 квітня 2016.
- ↑ Khan, 2014, p. 175.
- ↑ Khan, 2014, p. 176.
- ↑ ১৯৭১ সাল থেকে ০৭-০১-২০১৯ গণপ্রজাতন্ত্রী বাংলাদেশের রাষ্ট্রপতি, উপ-রাষ্ট্রপতি, প্রধানমন্ত্রী ও মন্ত্রিপরিষদের সদস্যবৃন্দ এবং নির্দলীয় তত্ত্বাবধায়ক সরকারের প্রধান উপদেষ্টা ও উপদেষ্টা পরিষদের সদস্যবৃন্দের দপ্তর বন্টনসহ নামের তালিকা। (PDF). Ministry Department, Government of Bangladesh. Архів оригіналу (PDF) за 9 березня 2022. Процитовано 16 серпня 2024.
- ↑ а б Hasan, 1986, с. 246.
- ↑ Hasan, 1986, с. 24.
- ↑ Imam, 2010, с. 519—524.
- ↑ Imam, 2010, с. 525.
- ↑ Imam, 2010, с. 223.
- ↑ Imam, 2010, с. 523.
- ↑ а б Hasan, 1986, с. 51.
- ↑ Hasan, 1986, с. 46.
- ↑ Bass, Gary J. (2013). The Blood Telegram: Nixon, Kissinger, and a Forgotten Genocide. Alfred A. Knopf. с. 96, 98. ISBN 978-0-307-70020-9.
Індія тісно співпрацювала із самопроголошеним урядом Бангладеш у вигнанні... планувала табори, де індійська армія навчатиме бенгальських націоналістичних партизанів... Генерал [Дж. Ф. Р.] Джейкоб згадує: «[Індійський] уряд попросив нас навчити Мукті-бахіні, тому ми створили табори разом із Силами безпеки кордонів [BSF] у прикордонних районах».
- ↑ Desh Garments – A pioneer's gift to his country. The Daily Star (англ.). 12 березня 2015. Процитовано 17 травня 2021.
- ↑ Feroze, Shahriar (16 грудня 2014). That unsung 'Philatelic war' ... The Daily Star. Архів оригіналу за 9 квітня 2018. Процитовано 28 вересня 2020.
- ↑ Islam, 1985, с. 83.
- ↑ Rahman, 1982.
- ↑ Anisuzzaman, 1997, с. 84—85.
- ↑ Sobhan, 1985, с. 275.
- ↑ Hasan, 1986, с. 32–35.
- ↑ Mr. Abul Hassan Mahmood Ali, M.P. Ministry of Foreign Affairs. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015.
- ↑ Hasan, 1986, с. 25.
- ↑ Lee, Sunwoo Vivian (Жовтень 2016). Road to Rapprochement: Establishment of the 1972 United States' Visit to the People's Republic of China through the Pakistani Channel (PDF). Global Politics Review. 2 (2): 58—73.
- ↑ Hasan, 1986, с. 19.
- ↑ Hasan, 1986, с. 39–40.
- ↑ а б в г д Hasan, 1986, с. 67.
- ↑ Hasan, 1986, с. 68.
- ↑ а б в Hasan, 1986, с. 97.
- ↑ Hasan, 1986, с. 17.
- ↑ а б Hasan, 1986, с. 107.
- ↑ Hasan, 1986, с. 108.
- ↑ а б Hasan, 1986, с. 83.
- ↑ Hasan, 1986, с. 238.
- ↑ Hasan, 1986, с. 239.
- ↑ Khasru, B. Z. (2014). The Bangladesh Military Coup and the CIA Link (англ.). New Delhi: Rupa Publications Private Limited. с. 216—218. ISBN 9788129129086.
Індія розробила план створення Сил визволення Бангладеш після того, як дізналася про боротьбу за владу в Авамі Ліг. Багато лідерів Авамі Ліг виступили проти Таджуддіна на посаді прем'єр-міністра. Деякі молодіжні та студентські лідери відкрито висловлювали своє невдоволення його призначенням...
Усвідомлюючи цю напруженість між Муджібом і Таджуддіном, молодіжні лідери намагалися використати її для просування власного порядку денного з благословення [Індіри] Ганді. Генерал Убан Сінгх підтвердив цю версію. Рішення RAW створити окреме ополчення випливало з побоювань Індії, що серед борців за свободу, або Мукті-бахіні, під командуванням Османі були партизани з різних політичних переконань, і багато з цих партизанів плекали амбіції перетворити Східний Пакистан на комуністичну країну. - ↑ а б Hasan, 1986, с. 64.
- ↑ Hasan, 1986, с. 125.
- ↑ Hasan, 1986, с. 80.
- ↑ Hasan, 1986, с. 81.
- ↑ Karim, 2005, с. 227.