Тишківці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Тишківці
Tyshkivtsi gerb.png Tyshkivtsi prapor.png
Герб Прапор
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район/міськрада Городенківський район
Рада/громада Тишківська сільська рада
Код КОАТУУ 2621686201
Облікова картка [1] 
Основні дані
Засноване 1448
Населення 1582
Площа 31,7 км²
Густота населення 49,91 осіб/км²
Поштовий індекс 78124
Телефонний код +380 03430
Географічні дані
Географічні координати 48°42′01″ пн. ш. 25°21′50″ сх. д. / 48.70028° пн. ш. 25.36389° сх. д. / 48.70028; 25.36389Координати: 48°42′01″ пн. ш. 25°21′50″ сх. д. / 48.70028° пн. ш. 25.36389° сх. д. / 48.70028; 25.36389
Середня висота
над рівнем моря
292 м
Місцева влада
Адреса ради 78124 Івано-Франківська область, Городенківський район, с. Тишківці, вул. Незалежності, 12 , тел. 42-2-22
Карта
Тишківці. Карта розташування: Україна
Тишківці
Тишківці
Тишківці. Карта розташування: Івано-Франківська область
Тишківці
Тишківці

Ти́шківці — село Городенківського району Івано-Франківської області. Колиска роду Шухевичів.

Географія та топографія[ред. | ред. код]

Село Тишківці знаходиться на історичному Покутті (в межах сучасного Городенківського району Івано-Франківської області). Загальна площа земель — 3170 га (884,9 га в межах населеного пункту). Населення — 1 582 особи.

На півдні Тишківці межують із Вікном, на півночі — з Олієво-Королівкою. З заходу до Тишківців підступають розкішні луки села Чортовець, а на сході село межує з угіддями районного центру Городенки. На південному сході вздовж залізничного полотна простягається лісопосадка.

Характерна топографічна риса Тишківців — вододіл рік на заході села (урочище Голова). Звідси вода збігає до Прута (в південному напрямі) і Дністра (в західному та північному). З тектонічних особливостей слід відзначити підземні вапнякові вижолобини (відомі як Пропади), де час від часу зникає під землю вода. Іншою особливістю є великі та глибокі яри на півночі села — своєрідні каньйони (урочище Рашковецька долина).

Історія[ред. | ред. код]

Заснування. Походження назви[ред. | ред. код]

Місцева легенда стверджує, що перше сільське поселення розташовувалося в урочищі Гостилів і було зруйноване (на жаль, невідомо ким і коли). Друге — в урочищі За окопом (давня назва — Городище, розташованому на високому горбі (300 м над рівнем моря) між старим цвинтарем та озером Мамичів. Третє поселення — район сучасних Тишківців.

Про ці три сліди найпершого перебування людей свідчать і археологічні знахідки, проведені у 70 роках XX століття під керівництвом професора Маковея. Під час розкопок в урочищі «Гостилів» виявлено людську стоянку періоду мезоліту, поселення трипільської культури, поселення VII—VI ст.. до н. е., скарб і поселення епохи пізньої бронзи та поселення черняхівської культури. Як вважають спеціалісти, причиною виникнення села на цьому місці послужила долина з великою кількістю джерел і родючої землі, захищена високими горбами і болотистими місцевостями. Перш за все люди селилися тут з метою захисту. В Тишківцях в урочищі Мамичів розташовано три великих поселення Трипільської культури, ще не досліджених.

Згідно з найновішими дослідженнями науковців Львівського інституту народознавства, назва «Тишківці» пояснюється так. Це первісно патронім на -овци (-івці) від особової назви Тишко. Первісне значення: Тишковци — «рід (або піддані) Тишка», в якому проживає (або яким володіє) Тишко. Назва поселення, без сумніву, старослов'янська, і виникла вона шляхом усічення слов'янських автохтонних особових власних імен-композитів з препозитивним компонентом Тих-, Тиш-: Тихомиль, Тихомирь, Тихоградь, Тихославь, Тьшимисль, Тьшевладь. Тьшеградь. Можливо, перше давньоруське городище-форпост носило одну із цих назв.

Середньовіччя[ред. | ред. код]

Першу письмову згадку про Тишківці виявлено в «Актах Гродських і земських з часів Речі Посполитої» — у судовому акті, складеному в Галичі 12 лютого 1448 року[1]. Починаючи з 16 століття, джерел стає більше. В останній чверті 16 століття Тишківці згадуються як містечко.

У 1410 році тишківчани брали участь у Грюнвальдській битві (з тих часів зберігся пам'ятний «Хрест з двома мечами»).

У провідну неділю, 22 квітня 1498 року, Тишківці зазнали першого нищівного нападу татар. Село було спалене дощенту. Не менш жахливих нападів татарських орд тишківчани зазнавали в 1594 та 1603 роках. Особливо спустошливими були напади татарського хана Джанібек-Гірея у 16211623 роках.

Станом на 1569 рік в селі було два великих маєтки магнатів Потоцьких (один з них — стражник коронний Миколай Потоцький — підписувався як Миколай з Яблунова і Тишківців Потоцький[2]), до яких належало 24 двори, а також маєтки, які належали Петру і Валентину Бокам. Згідно з люстрацією Воєводства Руського 16611665 років, Тишківці розміщувалися на території сучасного сільського кутка Осередок. Село було обнесене валом, тут знаходився панський двір. Населення: дворищних — 4 сім'ї, півдворищних — 4, четвертинних — 3, слобожан — 12.

У 1676 році, під час штурму Раковецького замку, Тишківці знову дотла спалені турецьким військом Імбрагіма Шайтан-баші. Це останнє повідомлення про напад ординців на село. Після цих страшних трагедій село зазнало великого економічного упадку.

18-19 століття[ред. | ред. код]

Свято біля церкви у Тишківцях

Про становище селян Тишківців в першій половині XVIII століття дізнаємося з інвентаря 1720 року, за яким в селі налічувалося 88 господарств і проживало 528 людей. Селяни ходили на панщину від святого Юри до святого Михайла. У цьому інвентарі, вперше за всю історію села, записані і прізвища селян. Найстаріші з них — Буряк, Петруняк, Скіцько, Непотюк, Пеца, Білик, Морган, Дмитерко, Векірчук. Згідно з Йосифінською метрикою — першого поземельного кадастру — в 1788 р. в селі Тишківці проживало 980 чоловік.

У середині 18 століття в селі будується нова церква (до нашого часу збереглася дзвіниця 1768 року), а в 1811 р. — відкрилась перша школа — дяківка.

Дуже динамічно почали розвиватись Тишківці після знесення панщини 1848 року, та з приходом у березні того ж року на парафію о. Осипа Шухевича — прабатька цієї славної родини. З цього часу сільське приходство незмінно було культурним осередком села, а український сільський священик — наставником його мешканців та їхнім провідником. Отець Осип очолював повітову «Руську Раду», був деканом та інспектором шкіл Городенківського повіту, плідно працював на літературній ниві. З 1856 року у Тишківцях успішно діє народна школа, де в 1864 році навчалось 110 (!) дітей.

Справу батька продовжив син о. Зенон — опікун великої родини Шухевичів. З приходом на парохію молодого енергійного о. Зенона Шухевича в селі з 1870 року починається велике соціально-культурне та економічне зростання. Відчувається гостра потреба в будівництві нової школи.

У 1874 році на місці корчми громада побудувала гарну простору школу.

У1877 році освячено нову муровану церкву, а її іконостас роботи Корнила Устияновича — перлина сакрального мистецтва Галичини. У 1885 році у Тишківцях постає перша у Городенківському повіті читальня «Просвіти». Тишківці — чи не єдине село в Україні, яке мало чотири читальні з власними будовами!

У 1892 році під керівництвом Ольги Шухевич селянські діти вперше поставили оперу М. Лисенка «Коза-Дереза». А рік перед цим у селі відкрито дитячі ясла, де утримувалося 140 дітей!

У 1894 році в селі організовується сільське жіноче товариство (200 членкинь), пізніше — Союз Українок. Це було одне з перших подібних сільських товариств на теренах Західної України.

У 1894 році під керівництвом о. Зенона селяни розпарцелювали землі фільварку Антонівка — 400 моргів. За словами о. Зенона: «…для будущности — будущих поколінь тишківчан». Громада в своїй основі стала багатшою.

Дім о. Зенона у Тишківцях був «культурним Афоном» у повіті. Тут гостювали І. Франко, О.Кобилянська, О.Огоновський, Й.Кобринський, Н.Кобринська, В. Стефаник, С. Крушельницька, О. Окуневська, О. Кульчицька, К. Устиянович, І. Плешкан, Ф.Ржегож та інші відомі люди, у ньому збиралась вся велика родина Шухевичів.

Дівчата з с. Тишківці, поч. ХХ ст.

Газета «Діло» в кінці XIX ст. писала: «Тишківці — національно свідоме, багате, добре загосподарьоване село, перлина повіту. На це село рівнялися, з нього брали приклад. Тишківцями гордилась ціла околиця!»

Освіта[ред. | ред. код]

Національним знаком кожного народу є його освіта. В кінці 1936 р. силами громади села було збудовано нову школу. На 1937 рік це була найкраща школа на цілий Городенківський повіт. І ось уже більше 70 років ця школа вірно служить Тишківцям. У 1983 році директором Тишківської середньої школи стала Світлана Михайлівна Кавчук,1953 р.н., закінчила Івано — Франківський педагогічний інститут в 1977 році, у 2008 році удостоєна звання «Заслужений працівник освіти України».

За всю історію села — це перша корінна тишківчанка — жінка, яка очолила місцеву школу, людина великої душі, високої інтелігентності, шляхетних устремлінь, невтомний педагог-новатор. Завдяки її мудрому керівництву в школі на високому рівні проводиться навчально — виховний процес. Вчителі та учні школи проводять корисну патріотично — громадську діяльність, активізовується рух за відродження української мови, освіти та культури, піднесення національної свідомості тишківчан, виховання молоді в національно — патріотичному дусі. В школі діють організація «Козачата» і гурт «Пласт», що мають на меті вивчати історію нашого народу, підіймати глибинні пласти нашої культури, виховувати мужність, сміливість, почуття патріотизму і пошани до інших народів.

Гурт «Пласт» сприяє всебічному самовихованню учнів, виховує почуття високого патріотизму, поглиблює знання з краєзнавства, знайомить учнів із призабутими іменами, вивчає історію, спортивне орієнтування тощо. А спільна співпраця всієї шкільної родини виховує учнів з усвідомленою громадянською позицією — українця!

Школа випустила сотні випускників. Багато з них здобули вчені звання, стали видатними людьми. Серед них:

  • Ганна Іванівна Грималюк, 1933 р. н., кандидат біологічних наук;
  • Василь Миколайович Білик, 1940 р. н., кандидат економічних наук, доцент Львівської комерційної Академії;
  • Богдан Іванович Пиндус, 1941 р.н., кандидат технічних наук. Працює в автомобільно-дорожньому інституті в м. Горлівка, Донецької області; З 1975 по 1978 — зам. декана факультету «Автомобільні дороги», з 1984 по 2010 завідуючий кафедрою « Проектування доріг і штучних споруд». Нагороджений «Знаком пошани Укравтодору».
  • Іван Федорович Скіцько, 1948 р. н., кандидат фізико-математичних наук — доцент кафедри фізики Військового інституту управління та зв'язку Міністерства оборони України м. Києва;
  • Михайло Петрович Заячківський, 1943 р. н., кандидат фізико-математичних наук. Працював в Ужгородському університеті;
  • Василь Петрович Заячківський, 1940 р. н., кандидат фізико-математичних наук. Працює в Інституті водного господарства в м. Рівне;
  • Василь Михайлович Павлюк, кандидат наук. Працює в Івано-Франківській медичній академії зав. кафедрою хімії;
  • Микола Михайлович Дідик, 1950 р. н., закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, Юридичну Академію, кандидат наук, доктор філософії в галузі права, професор правових дисциплін, професор Закарпатського державного університету. Указом Президента України в 2003 році присвоєно звання генерал-майора міліції. В наш час[коли?] Дідик М. М. — начальник Департаменту по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю комітету по боротьбі з корупцією в Закарпатській області. Нагороджений багатьма медалями і орденами, в тому числі і Орденом «Хрест Слави».
  • Михайло Петрович Постранський, 1951 р. н., закінчив Львівський Медичний інститут, старший викладач кафедри мікробіології Львівської медичної академії.
  • Ольга Василівна Михальчук-Матвієнко, 1953 р. н., доктор педагогічних наук, професор. Працює у Київському університеті іноземних мов. Дружина відомого державного діяча, лідера УРП «Собор» Анатолія Матвієнка.
  • Дмитро Іванович Пронич, 1939—2001, член спілки художників України, член спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений художник України, перший заступник голови Спілки майстрів народного мистецтва України.
  • Василь Михайлович Дідик, 1956 р. н., художник, учасник міжнародних виставок. «Роботи художника фантастичні та музичні, космічно-пророчі та сповнені такої позитивної енергії, що хочеться бачити їх знов і знов» (Із столичної газети «День»).
  • Богдан Васильович Петруняк, 1957 року народження, закінчив Національну Академію Оборони Збройних Сил України у 2001 році, полковник, заступник Командувача 13-го Армійського корпусу з виховної та соціально — психологічної роботи.
  • Богдан Іванович Купчинський, 1961 р. н., історик-краєзнавець, автор двотомного видання «Історія Тишківців», активний культурно-громадський діяч, в наш час[коли?] відомий підприємець та меценат.
  • Василь Іванович Романиця, 1961 р. н., Начальник Управління МВС Росії по Ханти-Мансійському автономному округу, генерал-майор.
  • Тарас Пронич, полковник, працює у генеральному штабі Збройних Сил України.

Перед Першою світовою війною в селі проживало вже 3100 осіб. Більше сотні молодих хлопців героїчно воювали в легіонах УСС — УГА.

Друга світова[ред. | ред. код]

У липні 1941 р. у селі з'явилися листівки про Акт проголошення Української Держави. Волею Українського Народу ОУН під проводом Степана Бандери проголосила створення УССД. Акт датований 30 червня 1941 року. Війтом Тишківців було обрано палкого патріота Петра Петруняка, його заступником — Дмитра Пронича. 1942 р. у Тишківцях при читальні № 3 було створено підпільну сільську організацію ОУН. Керівник — Григорчук Іван син Михайла. Військовий керівник — Романиця Михайло син Юрка. До організації ввійшло 25 хлопців і 5 дівчат. Основним завданням організації була підпільна збройна боротьба проти німецьких окупантів[джерело?]. У Тишківцях організоване сільське жіноче товариство «Січ» на платформі ОУН. Очолила його Василина Пеца-Довбуш.

Квітень 1943 р. — у місті Львові в урочистій формі було проголошено утворення дивізії «Галичина» з українських добровольців. В її рядах воювали 39 тишківчан.

1941—1943 рр. близько 100 громадян села Тишківців були відправлені на роботу до Німеччини.

27 березня 1944 року Тишківці були захоплені Червоною Армією, на околицях села загинуло понад 300 вояків, що лежать у братській могилі у Тишківцях. Негайно розпочата насильна мобілізація, 148 — впало на фронтах.

Повоєнні часи[ред. | ред. код]

1944—1949 рр. — вершина збройної боротьби ОУН-УПА з органами НКВД на терені села Тишківці. Продовжувалися арешти та вивезення цілих родин із Тишківців.

В рядах ОУН — УПА за волю України віддали своє молоде життя 37 хлопців та дівчат. Серед них — три сотенні УПА, вихідці з Тишківців: Романиця Михайло («Буревій»), Паращук Василь («Завірюха»)[3] та Бабинський Михайло («Магістр»).

Село пережило важкі повоєнні часи. Кожна друга родина зазнала репресій. Більше сотні молодого цвіту не повернулось із Сибіру.

За часів незалежності[ред. | ред. код]

З воскресінням України за короткий час громада спільними силами відновила сплюндровані комуністичними варварами хрести і каплиці, реформувалось господарство, люди повернулися до землі. Право на земельну частку (пай) отримали 1152 чоловіки, для паювання визначена площа 2014 га. Середній розмір земельної частки (паю) — 2.0 га. Закінчується робота по видачі державних актів на землю власникам земельних паїв.

10—12 липня 2005 р. у Тишківцях відбулося величне святкування «Всесвітній з'їзд родини Шухевичів». Рідну землю відвідали понад 65 представників цієї славної родини з усіх континентів. Проведена міжнародна конференція «Рід Шухевичів в історико-культурній спадщині України», участь в конференції взяли: академік Ярослав Дашкевич, доктори наук: Степан Дворак, Василь Марчук, кандидати наук: Ігор Андрухів, Богдан Якимович, Наталія Кашкадамова, відомі краєзнавці та письменники зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська, дочка генерала Марія Трильовська, останній головнокомандувач УПА Василь Кук, члени родини Шухевичів зі США, Канади, Австралії та Бельгії.

Конференція стала вагомим внеском у осмислення феномену роду Шухевичів і в нашій історії і, зокрема, роль і місце, котре повинен займати генерал Роман Шухевич в історії України XX століття. 01.07.2007 року в селі урочисто, на високому рівні, з участю численної родини Шухевичів, депутатів Верховної Ради України, керівників політичних партій України, представників різних областей України, 300 пластунів з усіх регіонів України, громадськості відзначено 100 річний ювілей від дня народження Головнокомандуючого Української Повстанської Армії, Голови Проводу ОУН, Голови Генерального Секретаріату УГВР — Романа Шухевича. В даний час Тишківці впевнено займають першість на Прикарпатті, як одне з національно — найсвідоміших і найпатріотичніших сіл. Село відвідують численні делегації, які знайомляться з історією та історичними пам'ятками села, родини Шухевичів, відвідують музеї, церкви села..

Символіка[ред. | ред. код]

Герб[ред. | ред. код]

Герб територіальної громади села Тишківці затверджений 01.03.2001 року рішенням п'ятнадцятої сесії сільської ради третього скликання. У золотому полі на чорній основі червона брама з частоколом та зі срібними відкритими воротами, в отворі воріт на синьому фоні — золотий хрест та два срібні мечі з червоними руків'ями; обабіч над брамою по зеленому кущі троянди з трьома червоними квітками зі золотими осердями. (Троянда (дика ружа) — основний елемент давнього (XVIII ст.) герба Тишківців. Герб, згідно з правилами сучасного українського місцевого герботворення, вписано у демократичний картуш, увінчаний золотою сільською короною, що свідчить про статус поселення. Запропонований проект прапора несе елементи та кольори герба, він повністю відповідає вексилологічним вимогам та історичній традиції. Прапор може застосовуватись з додатковим горизонтальним кріпленням як хоругва.

Прапор Тишківців[ред. | ред. код]

Квадратне полотнище, що складається з трьох рівношироких діагональних смуг: у верхньому куті від древка — червона, середня — жовта, нижня — з вільного краю чорна. На жовтій смузі посередині червоний хрест і два сині мечі з червоними руків'ями, а вгорі та внизу — по зеленому геральдичному кущу троянд з трьома червоними квітками з жовтим осердям.

Червона дерев'яна брама та частокіл вказує на давнє городище, що існувало в давнину на території села та уособлює мікротопонім Громадські Ворота. Хрест і мечі свідчать про давній сільський пам'ятник "Хрест з двома мечами на куті «Осередок». Хрест — символ віри, відображає місцеві церкви. Мечі — символи боротьби і нескореності. Геральдичні кущі троянд свідчать про давні легенди про густі зарості цієї квітки навколо села. Чорно-червоні кольори відповідають традиції місцевої вишивки, а золотий (на прапорі — жовтий) характеризує сільське господарство, є символом щедрості й багатства.

Сучасність[ред. | ред. код]

Пам'ятник Тарасові Шевченку у Тишківцях

Сучасне село за період незалежності України оновилось. У Тишківцях діє 6 магазинів та одне кафе-бар приватної форми власності, бібліотека, Народний дім (1938 року). Відділення зв'язку і ощадкаса розміщені в одному приміщенні. Працює сільська лікарська амбулаторія і соціальна лікарня для проживання одиноких непрацездатних людей району (приміщення побудоване до 1939 року, капітально відремонтоване в 2000 році). У 2015 році було урочисто відкрито спортивний майданчик[4].

В родинній резиденції родини Шухевичів діє Музей історії та визвольних змагань імені Романа Шухевича[5], в 2007 році тут було відкрито духовну світлицю родини Шухевичів та фольклорно-етнографічну світлицю імені Володимира Шухевича, які відвідують численні делегації та гості з різних кутків України та з-за кордону. Багато зусиль до відкриття музею родини Шухевичів, збереження його фондів та художнього оформлення доклав Петро Іванович Комар (1941—2008), історик-краєзнавець, заслужений вчитель України.

У 2006 році на родинному подвір'ї дружини народного депутата України, голови УРП «Собор» Анатоля Матвієнка збудовано садибу, біля якої встановлено ротонду Святого Миколая. Зараз садиба називається «Садиба біля Святого Миколая». Щорічно 19 грудня та 22 травня у день Святого Миколая (зимового та літнього) за фінансової та організаційної підтримки А.Матвієнка проводяться урочисті, благодійні заходи з участю громади, дітей села, району та нагородження школярів, переможців конкурсів творчих робіт, які виставлені у музеї, який входить у цей комплекс. Проводяться конкурси на найкращу садибу села, жителі села віком 80 і більше років отримують грошову допомогу. Лікарські заклади села та району забезпечуються медикаментами, школа — літературою.

На терені сільської ради діють:

  • районна організація УРП «Собор»
  • сільські осередки Всеукраїнського Товариства імені Шевченка «Просвіта» та «Союзу Українок»
  • сільські осередки КУНу і НРУ, станиця Братства УПА, «Меморіал» та Братство вояків дивізії «Галичина»
  • в селі діють дві релігійні громади — УПЦ КП та УГКЦ, які мають свої культові приміщення.

Пам'ятки архітектури, пам'ятники та пам'ятні знаки[ред. | ред. код]

  • Пам'ятник Т. Г. Шевченку, споруджений у 1952 році, реставрований у 1989 році; знаходиться в центрі села (найдавніший пам'ятник Т. Шевченку на Городенківщині)
  • Стрілецька могила, насипана на новому кладовищі греко-католицькою громадою села на місці загибелі січового стрільця Томина (з Обертина), а також поховання знайдених останків вояків, які загинули в бою в урочищі «Рівня» під час Першої Світової війни. Відновлена в травні 1990 року.
  • Стрілецька могила (символічна) насипана в центрі села православною громадою у вересні 1990 року, відкрита 16.12.1990 року в пам'ять 72 тишківчан, колишніх січових стрільців.
  • Каплиця, збудована православною громадою села в центрі села поруч з братською могилою в пам'ять 138 тишківчан, що не повернулися з війни, освячена 16.12.1990 року.
  • Каплиця, збудована греко-католицькою громадою села в центрі села поруч з лікарнею. Побудована в честь незалежності України в 1992 р.
  • Пам'ятний знак (Хрест), встановлений біля Народного дому в 1999 році на відзнаку 550-річчя першої письмової згадки про село Тишківці.
  • Дем'янів Хрест, встановлений в 1760 році при в'їзді в село на місці, де, згідно з переказами, загинув отаман чумаків, які везли сіль з Коломиї. Відреставрований війтом Дем'яном Проничем в 1838 році. Відновлений сільським осередком НРУ в 1990 році. Дем'янів Хрест є символом та оберегом Тишківців.
  • Пам'ятний знак в центрі села, встановлений в 1848 році на честь скасування панщини.
  • Хрест «Во ім'я святої тверезості», встановлений в 1874 році.
  • Хрест на відзнаку пам'яті сотих роковин з дня народження о. Маркіяна Шашкевича.
  • Пам'ятник генералу Р. Шухевичу — головному командиру УПА. Встановлений у 1995 році, скульптор Августин Басюк.
  • Могили на старому цвинтарі:
  • сімейне поховання родини о. О. Шухевича: о. О. Шухевич (1816—1870), дружина Анна з родини Кульчицьких, їхні малолітні діти.
  • одиноке поховання — Василь Цалковський — посол до Віденського парламенту, Галицького сейму, відомий громадський, культурно-освітній діяч.
  • На новому цвинтарі мурована каплиця — склеп, де поховані: священик о. Зенон Шухевич (1842—1931), дружина Емілія з родини Кобринських, дочка Ольга.
  • В урочищі «Рівня» знаходиться «австрійський цвинтар». Під час бою 3-4 червня 1916 року загинуло близько 1000 воїнів з обох сторін.
  • У 2004 році відкрито музей історії та визвольних змагань імені Р. Шухевича.
  • У 1995 році споруджено символічну могилу юним односельчанам, воякам УПА, які віддали своє життя в боротьбі за волю України в 1942—1951 рр.
  • Статуя Божої Матері на куті «Кичур», знищена в 70-х роках XX ст., відновлена в 2003 році громадою.
  • Каплиця по вул. Шевченка, знищена в 1970-ті роки, відновлена родиною братів Заячківських — Івана, Михайла та Василя, за свої кошти у 1995 році.
  • Ротонда Св. Миколая по вул. Шевченка, встановлена старанням народного депутата України Анатолія Матвієнка.
  • Пам'ятний хрест, встановлений в 2007 році як пам'ять про командира сотні «Дністер» Степана Чуйка — «Орлика», смертельно пораненого в с. Тишківці (дострелився), похований при виїзді з Тишківців), посмертно нагороджений орденом «Золотий Хрест Бойової Заслуги УПА І класу»
  • Братська могила воїнів, що загинули у роки Другої Світової війни в центрі села. Перші поховання в березні — квітні 1944 року. Меморіал встановлений в 1968 році, реставрований у 2007 році. Останнє перепоховання в 1990 році. В могилі рештки 309 солдатів і офіцерів.

Персоналії[ред. | ред. код]

Шухевичі[ред. | ред. код]

Важлива роль у духовному піднесенні, культурно-просвітницькій роботі села належить славній родині Шухевичів. Тишківецька родовідна лінія бере свій початок від отця Осипа, який з 1848 року обійняв парохію в Тишківцях. Його стараннями 1856 року в Тишківцях відкрили школу, де навчалося 110 дітей. Її й дотепер називають шухевичівкою. З 1856 року до смерті Осип Шухевич — декан Городенківського повіту й інспектор народних шкіл Городенківщини; перекладав твори багатьох західноєвропейських письменників, зокрема, Й. Гердера («Хоробрий воїн»), В. Скотта («Подорожній»), Е. Шульца (поема «Заклята рожа», «Сонетті»), а з античної — поема Вергілія «Пісня про хліборобство.» До нас дійшла доповідь «Відношення підданих до монарха» (1840 р.) У родині Шухевичів панувала рідна українська мова, свято оберігалися національні традиції. Усе це, а також прихильне ставлення отця Осипа до селян благодійно впливали на формування світогляду дітей, внуків.

  • Зенон Шухевич (1842—1931), громадсько-культурний діяч, священик у селі Тишківцях (1870—1931), радник єпископської консисторії, віце-декан Городенківщини, інспектор шкіл Городенківського повіту.
  • Ольга Шухевич — організатор першого у Галичині сільського жіночого товариства, яке налічувало 200 членів.
  • Володимир Шухевич — визначний громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист, дійсний член НТШ, родом з с. Тишківців Городенківського повіту, син о. Осипа Шухевича.
  • Степан Шухевич — громадський і військовий діяч, отаман УСС (19141915), отаман УГА (19181919).
  • Роман Шухевич

Інші визначні земляки[ред. | ред. код]

  • Василь Цалковський
  • Микола Остафійович Заячківський — теолог, директор театру, торговець, український громадський і економічний діяч. Один із організаторів львівського міщанства.
  • Діонісій Каєтанович (1878—1954) — галицький вірменський релігійний діяч, священик латинського та вірменського обрядів, капітульний вікарій, останній адміністратор Львівської архиєпархії Вірменської католицької церкви. Загинув у радянському концтаборі.
  • Грималюк Данило (1894—1919) — четар УСС, хорунжий УСС в Києві, брав активну участь в листопадовому перевороті на теренах Городенківщини. З 1 березня 1919 р. — командант 7-ої сотні 2 куреня 1 бригади УСС.
  • Глуханюк Василь (1897—1941) — стрілець УСС, з 1919 р. — десятник УГА, відомий громадський діяч.
  • Паращук Дмитро (1892—1974) — підстаршина австрійського військового флоту, санітарний поручник УГА, вояк УСС.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела та посилання[ред. | ред. код]