Трагізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Худ. Боттічеллі. Вигнанка (картина), 1495 р., Рим.
Худ.Джон Сінгер Сарджент. Отруєні бойовими газами, 1918 р.
Мамаєв курган. Мати над загиблим сином.

Трагізм (від трагедія) — трагічна основа в художньому творі.[1]

  • Трагізм  — спрямованість світогляду особи на сумні, драматичні сторони дійсності, відмова від світлих, радісних складових існування.
  • Трагізм  — (в мистецтві і літературі) перевага в бік сумних, драматичних сторін твору в залежності від мети автора.

Трагізм переважав в драмі Стародавньої Греції ще на перших етапах утворення театру. Збільшення кількості акторів з одного до трьох посилило діалог персонажів, їх можливості яскраво подати драматичну боротьбу їх інтересів, різних переконань і ідей, старого і нового. Постановка значних суспільно-політичних, філософських і етичних питань, насиченість драматургічних творів ідеями патріотизму, увага до людини, глибина героїчних характерів, що пробуджує свідомість глядачів, складають унікальність давньогрецького театру.

В трагедіях Евріпіда «Андромаха», «Гекуба», «Геракл», «Іполит», «Медея», «Іфігенія в Тавриді», «Фінікіянкі», «Троянки» зображуються лиха, породжені війною, критикуються старі релігійні уявлення, тиранія, посилюється увага до внутрішнього світу особи, передачі душевних переживань героїв. З трагізмом давньогрецької драми тісно пов'язаний стан катарсису. Давньогрецький філософ Арістотель зв'язав його з трагедією як літературним жанром. Трагедія викликає обурення, жах, співчуття у глядачів, і цим змушує їх відчувати духовне переживання, тим самим очищує душу людини, виховує його. Трагізм драми став засобом впливу на свідомість, засобом виховання грецького суспільства.

Але зведення різноманітних реальних ситуацій і драми як такої лише до трагізму невдовольняло вже стародавніх греків. Виникає комедія, вектор направленості якої — на веселі чи смішні ситуації. Греки не бажали відмовлятися від веселощів і насолод життям. До комедії додалися невеличкі сценки побутового та пародійно-сатиричного характеру — міми. Розвиток міма у всіх його видах сприяв посиленню реалістичних тенденцій в античному театрі. Серед виконавців міма були і жінки; актори грали без масок. Значне поширення в епоху еллінізму отримала також пантоміма  — мімічний танець, зазвичай на міфологійний сюжет.

Монополізм трагедії підривали і фліаки  — невеликі комедійні сценки, які відрізнялися від міма обов'язковим використанням маски. Фліаки здебільшого пародіювали трагедії, але брали і теми з повсякденного життя.

Але трагічність була притаманна самій реальності доби античності, середньовіччя, Відродження,бароко й надалі. Вона повноправно увійде в сюжети нових поем, романів, картин і фресок, нові драми для театру нових часів і кінострічки (новели Маттео Банделло, пізні картини Сандро Боттічеллі, останні твори Шекспіра, " Маленькі трагедії " Пушкіна, опери російських композиторів 19 століття, кінострічки про війну в 20 ст., інтуїтивне кіно Тарковського тощо.)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Мала філологічна енциклопедія / укладачі: Олександр Скопненко, Тетяна Цимбалюк. — Київ : Довіра, 2007. — 478 с. : іл. — ISBN 978-966-507-209-6. — с. 415