Транспорт Ліхтенштейну

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Транспорт Ліхтенштейну M:
Транспортна система Ліхтенштейну (нім.)
Транспортна система Ліхтенштейну (нім.)
Територія
Площа 160 км² (219-те)
Рельєф гористий
Найвища точка гора Граушпіц (2599 м)
Наземний
Автошляхів 380 км (203-тє)
Залізниць 9 км (136-те)
Водний
Узбережжя 0 км
Водних шляхів 28 км (105-те)
Трубопровідний
Трубопроводів 20 км
Адміністрування
Орган Міністерство транспорту
Голова міністр Мартін Меєр

Транспорт Ліхтенштейну представлений автомобільним , залізничним , повітряним , водним (річковим) і трубопровідним , у населених пунктах та у міжміському сполученні діє громадський транспорт пасажирських перевезень. Площа країни дорівнює 160 км² (219-те місце у світі)[1]. Форма території країни — витягнута в меридіональному напрямку; максимальна дистанція з півночі на південь — 28 км, зі сходу на захід — 11 км[2][3]. Географічне положення Ліхтенштейну дозволяє країні контролювати транспортні шляхи між Австрією та Швейцарією[4].

Історія становлення і розвитку[ред. | ред. код]

Автомобільний[ред. | ред. код]

Загальна довжина автошляхів у Ліхтенштейні, станом на 2012 рік, дорівнює 380 км із твердим покриттям (202-ге місце у світі)[1].

Залізничний[ред. | ред. код]

Загальна довжина залізничних колій країни, станом на 2008 рік, становила 9 км (136-те місце у світі), з яких 9 км стандартної 1435-мм колії (електрифіковано)[1]. Залізнична система країни є продовженням австрійської залізниці, що з'єднує Австрію з Швейцарією.

Ліхтенштейн не є членом Міжнародної організації цивільної авіації (ICAO). Згідно зі статтею 20 Чиказької конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року, Міжнародна організація цивільної авіації для повітряних суден країни, станом на 2016 рік, закріпила реєстраційний префікс — HB, заснований на радіопозивних, виділених Міжнародним союзом електрозв'язку (ITU)[5][1].

Водний[ред. | ред. код]

Річковий[ред. | ред. код]

Загальна довжина судноплавних ділянок річок і водних шляхів, доступних для суден з дедвейтом понад 500 тонн, 2010 року становила 28 км (105-те місце у світі)[1].

Трубопровідний[ред. | ред. код]

Загальна довжина газогонів у Ліхтенштейні, станом на 2013 рік, становила 20 км[1].

Міський громадський[ред. | ред. код]

Державне управління[ред. | ред. код]

Держава здійснює управління транспортною інфраструктурою країни через міністерство транспорту. Станом на 18 травня 2011 року міністерство в уряді Клауса Чючера очолював Мартін Меєр[6].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е Liechtenstein : [англ.] // The World Factbook. — Washington, D.C. : Central Intelligence Agency, 2017. — 19 April. — Дата звернення: 21 лютого 2017 року. — ISSN 1553-8133.
  2. Атлас світу, 2005.
  3. Дубович І. А., 2008.
  4. Атлас. Економічна і соціальна географія світу, 2010.
  5. (англ.) Convention on International Civil Aviation.
  6. Liechtenstein : [англ.] // Chiefs of State and Cabinet Members of Foreign Governments. — Washington, D.C. : Central Intelligence Agency, 2017. — 19 April. — Дата звернення: 21 лютого 2017 року.

Література[ред. | ред. код]

Українською[ред. | ред. код]

Англійською[ред. | ред. код]

Російською[ред. | ред. код]

  • (рос.) Максаковский В. П. Географическая картина мира. Книга I: Общая характеристика мира. — М. : Дрофа, 2008. — 495 с. — ISBN 978-5-358-05275-8.
  • (рос.) Максаковский В. П. Географическая картина мира. Книга II: Региональная характеристика мира. — М. : Дрофа, 2009. — 480 с. — ISBN 978-5-358-06280-1.
  • (рос.) Физико-географический атлас мира. — М. : Академия наук СССР и главное управление геодезии и картографии ГГК СССР, 1964. — 298 с.
  • (рос.) Шаповал Н. С. Транспортная география и транспортные системы мира : учебное пособие. — К. : Центр учбової літератури, 2006. — 188 с. — ISBN 000-0000-00-4.
  • (рос.) Экономическая, социальная и политическая география мира. Регионы и страны / под ред. С. Б. Лаврова, Н. В. Каледина. — М. : Гардарики, 2002. — 928 с. — ISBN 5-8297-0039-5.
  • (рос.) Энциклопедия стран мира / глав. ред. Н. А. Симония. — М. : НПО «Экономика» РАН, отделение общественных наук, 2004. — 1319 с. — ISBN 5-282-02318-0.

Посилання[ред. | ред. код]